ЛИШЕНЬ ПОТРЕБУЄ ЗАЛІКУВАННЯ «СТАРОЇ ЯЗВИ»

МЕНТАЛЬНА ДЕЗОРІЄНТАЦІЯ НА МІСЦЕВОСТІ

Як в українській, так і в світовій спортивній журналістиці вже давно стало узвичаєним принципом, а відтак — штампом, коли кореспондент, виїжджаючи в інше місто на «інспектування стану справ» у конкретній команді, розпочинає звіт про свій вояж т. зв. «географічними замальовками» — сливе, розповідями про населений пункт і регіон, у якому розміщується відвіданий спортклуб. Зваживши на те, що поняття штампу (в усіх його семантичних смислах) має винятково негативну конотацію, автор цих рядків вирішив обмежити цю «необхідну програму» до мінімуму, спробувавши зробити її більш-менш незаяложеною…

Для мене, людини із Західної України (йдеться не стільки про географічно-топографічний чинник, скільки про світоглядно-ментальний), перша за багато років поїздка на вітчизняний Південь була, не побоюся зізнатись у цьому, справжнім стресом: усі стереотипи — почуті, нав’язані, «всмоктані з молоком матері» — далися взнаки настільки потужно, що, сідаючи в поїзд Київ — Сімферополь, я одразу приготував себе до… «обітниці мовчання», адже, будучи україномовним, я гадав, що викличу гнів і ненависть од людей протилежної мовної орієнтації. А по тому — як я себе налаштовував — якщо доведеться ходити містом, зведу цей «турпохід» до мінімуму. І рота так само не відкриватиму.

Й ось поїзд, мій вагон і… З трьох супутників усі їхали в Крим як додому. Одна жіночка, з Джанкоя, була україномовною. Інші двоє — чоловік із Ялти й дівчина зі столиці півострова, спілкувалися російською, проте періодично переходили на державну, причому без ані найменших слідів характерного «акання» (а чули би ви, як отой ялтинець щиро звертався до дружини «кохана», балакаючи з нею по мобільнику!). Я ж мовчав — од шоку.

Потім був Сімферополь — і тут уже на мене чигав гіпершок. Почалось усе з вокзалу та довколишніх територій: бачачи погані дороги, всуціль у вибоїнах, старезні приватні хатки виразно сільського типу з дещо дивною архітектурою, щось відчув, але те «щось» виявилося настільки неймовірним, що я сам собі «не йняв віри». За кілька годин, уже в центрі столиці АР Крим, прогулюючись із моїм другом Олександром Гайдашем та його другом Євгеном Степановим, згадуване шокуюче «щось» наросло в мені, захопило й розплющило: я остаточно зрозумів, що Сімферополь за багатьма параметрами ідентичний… моєму рідному Хусту. (Місто Хуст — це, хто не знає, в Закарпатті).

По-перше, згадувані особливості «архітектури»: в обох випадках маємо справу з тим, що називають «великим селом» — і я, зрозуміло, не хочу образити ні своїх земляків, ані кримчан. По-друге (то є головний фактор), ментальність, культурна аура — остаточно її відчув, стоячи на перехресті неподалік од місцевої Верховної Ради, спостерігаючи за людьми, котрі проходили повз: так само, як у Хусті повно угорців і циган, часто зустрічаються румуни, а за кількасот кроків од центра розташовано реконструйовану єврейську синагогу, так у Сімферополі багато кримських татар (і європеїзованих, і «традиціоналістів»; «чистокровні сім’ї» чередуються зі «змішаними» парочками), представників «кавказької національності» та прибалтів. Причому людей, які розмовляють бездоганною українською, в кримській столиці значно більше, ніж у закарпатському районному центрі… Характерно, що те моє «прозріння» трапилось у момент перебування на перехресті вулиць Пушкінської та Горького — складно не побачити в цьому символізму: саме тут прийшло усвідомлення, що як Срібна Земля, так і Таврида є таким же перехрестям — культур, націй і ментальностей. А, крім того, в обох регіонах наявні неприпустимі особисто для мене світоглядні кругозори: у мене вдома чимало людей вважають себе «русинами» й більшість — «іншими українцями» (знаменита фраза «Усі, хто за горами, — то всі москалі!» говорить сама за себе), на півострові ж абсолютним домінантом є думка, що «ми, росіяни та білоруси, — один народ».

Тож не дивно, що, підсумовуючи все описане, місцеве «повітря» видалося мені геть знайомим.

…Іще трохи про географію: під’їзд до Джанкоя врізався в пам’ять, по-перше, плесом лиману — брудним, коричневим та загрозливим, адже вода тут підходить майже впритул до залізничного полотна (два роки тому, після повені, вона навіть перелилася через колії, призупинивши рух поїздів), по-друге, візуальною — архітектурною — подібністю на території, прилеглі до… знову-таки закарпатського Мукачева: обшарпаністю парканів та будинків, пагорбистою місцевістю і відчуттям якогось, даруйте мені, занепаду.

САД І СПОРТ

Сімферопольська «Таврія», як відомо, володіє двома клубними базами: старою, розташованою в селищі Поштове, й новою, що має назву «Скіф». На першій нині займається частина дітей клубної ДЮФЛ (до цього моменту ми повернемося нижче), другу, яка складається з ресторану й двох готельних корпусів, — головного та резервного — віддано в розпорядження основного складу «червоно-біло-синіх»; окрім того, тут, за потреби, можуть зупинятися гості — йдеться як про заїжджих журналістів, так і про інші команди.

Автора цих рядків поселили в «периферійному» корпусі, що його від центрального відділяють кілька десятків метрів — але яких метрів! Чисто спортивні моменти — тенісні корти, два тренувальні поля з трав’яним покриттям і одне, встелене «синтетикою», — мене не дуже вразили: все-таки, «варячись» у футбольних колах доволі тривалий час, починаєш до таких речей звикати, сприймати їх як належне навіть тоді, коли вони направду високого рівня — як-от у «Таврії». Набагато більше особисто мене захопило планування бази: чимось вона нагадує не спортивний об’єкт, а ботанічний сад! Уявіть: безпосередньо по центру «Скіфа», поміж новітніми спорудами готелів-корпусів, газонів, кортів тощо, розміщується невеличка улоговина, де протікає «річенька-невеличенька»; перейти її можна або через кам’яну доріжку, або, звернувши трохи вбік, через місток; у самій водоймі мирно плаває риба марена, качки й білі лебеді (навіть наприкінці жовтня); обабіч струмочка бачимо галявинки, «обрамлені» японською туєю (від нашої вона різниться грибоподібною формою), красиво викладеним камінням і різними витворами з оного (мені припав до душі базальтовий равлик), кількома дерев’яними альтанками й дуже специфічним пам’ятником футболістові — також із «лісоматеріалу» (рисами обличчя той монумент скидається на екс-захисника ужгородської «Говерли» Олександра Когутича)… Коротше кажучи, дуже гарно.

Як я зумів дізнатися, всю площу «Скіфа» (до речі, проектантом якого кілька років тому був нинішній гендир клубу Олександр Бойцан) сімферопольці наразі орендують, проте вже запущено механізм викупу, тож із часом база стане власністю «Таврії».

КОМАНДА: ЗА СІМОМА ПЕЧАТКАМИ

До «порядку дводенного» (17–18 жовтня) мого перебування в Криму входило кілька пунктів, де одним із головних була спроба — звісно, на аматорському рівні, бо ж «Який із журналіста професіонал?» (за словами Олексія Михайличенка) — зрозуміти, чому команда, котра за складом мусить входити щонайменше в середину турнірної таблиці, має натомість одну перемогу в 12 турах чемпіонату? І, знаєте, дещо таки збагнув…

Почалося все з того, що в автора цих рядків раптово заболіло горло, тож довелося звернутись до клубного ескулапа В’ячеслава Хоменка — доброї людини, котра вчасно й ефективно (хоч і доволі неприємним способом…) знешкодила в моїй горловині бактерії ангіни. А приймальня лікаря знаходиться в центральному готелі-корпусі, де мешкає вся команда, — тут я зробив два прем’єрні спостереження… Перше: попри жахливий турнірний стан та гру (в Сімферополі кілька поважних у кримському футболі осіб казали мені ідентичну фразу: «Такої «Таврії» ми ще не бачили!»), тутешні виконавці, насамперед легіонери, і близько не виглядають психологічно пригніченими; ба більше — кількох із них за ці два дні я бачив винятково з усмішкою на вустах! А тепер друге спостереження — чи, точніше, міні-казус: увечері четверга, очікуючи на процедуру знешкод­ження бацил, які не давали мені вільно ковтати, я сидів у холі бази, як раптом до мене підійшов один із помічників головного тренера сімферопольців і запитав (англійською), мовляв, «Хто такий і що тут робиш?», на це я, своєю чергою, парирував — «Кореспондент, і мене сюди запрошено»; втім, грека моя відповідь не задовольнила й той буркнув щось на кшталт — «Узагалі-то дане приміщення призначено лише для команди». Отакої, подумав тоді я. Та це була лише «зав’язь» — продовження мало місце вже наступного дня.

…Напередодні поїздки я отримав офіційний дозвіл — мушу на цьому факторі наголосити! — відвідувати тренування «таврійців». Одразу з подивом з’ясував, що вони тут одноразові: наскільки мені відомо, подібна практика застосовується тоді, коли конкретний колектив виступає в ритмі двох матчів на тиждень (удома та в єврокубках), і ціль її — не перевантажувати гравців додатково; але ж сімферопольці на континенті не задіяні, й футболістів-збірників у них не так уже й багато… Дивина.

Ще більший подив вселило в мене власне тренування — точніше, ті сім хвилин, за якими я спостерігав (трохи далі читач дізнається, чому саме стільки часу).

По-перше, грецький наставник «червоно-біло-синіх» Янніс Христопулос проводить заняття англійською, проте специфічно: після своїх указівок він не робить необхідних пауз, аби в перекладача була змога донести виконавцям вимоги коуча, тож періодично траплялося свого роду «перехресне опитування» — чесне слово, моментами я ловив себе на думці, що, будучи змушений слухати двох людей одночасно, достеменно не розумів ні того, ні іншого. А як футболістам у такій ситуації?..

По-друге, специфіка окремих «тілорухів»: я, через мій дилетантизм (див. вище), жодним чином не претендую на правильність висновків, але все ж мені здалося, що певні аспекти підготовчої програми Христопулоса… як би то сказати… потребують пояснення щодо своєї доцільності. Йдеться, наприклад, про те, що команду, котра в кожному матчі чемпіонату, навіть у домашніх, переважно займається позиційним захистом (у п’ять оборонців грає в нас лише «Таврія»!), готують насамперед до позиційних атак. Або ж про те, що деякі вправи… дивні, одним словом (мимоволі згадалася думка відомого нашого журналіста щодо відмінності між двома прославленими тренерами — Бєсковим та Лобановським: Костянтин Іванович на запитання підопічних про потрібність деяких вправ частенько відповідав, мовляв, «Мене так учили — і я так вас учу», натомість у Валерія Васильовича все було продумано до деталей, кожен етап тренування мав конкретне призначення, функцію). Одначе найнайголовніше в іншому: щоразу, коли «таврійці» йшли з тренувань, вони не мали ознак перевтоми чи бодай елементарного поту!!! Мабуть, пропоновані їм заняття були доволі нескладні, не перевантажені «фізикою»…

Проте, визнаю, в усі тонкощі методу грецького фахівця автор цих рядків вникнути не зміг: я стояв неподалік тренувального поля, позаду огорожі, що відділяє його від доріжки, дивився собі на дії гравців та наставника, коли приблизно через сім хвилин опісля початку заняття до мене підійшов лікар Хоменко і… попросив піти. «Чому?», — здивовано поцікавився я. — «Бо Христопулос, — пояснили мені, — сумнівається в тому, що ви журналіст, а не, припустімо, лазутчик із іншого клубу». «Атас», — подумав я й пішов у клубний ресторан, де, замовивши чорний чай (наразі мушу вживати цей плебейський напій, бо кави мені не можна) та сирну запіканку, сів перед великим екраном і почав дивитися класний мультсеріал «Маша й ведмідь»…

Закінчення —
наступного тижня.

Володимир БАНЯС.