«СТРАШНІ ЛЮДИ» — «ХОРОШІ ЛЮДИ»

НЕ ЧЕКАЛИ (ІСТОРІЯ ПИТАННЯ)

Минулої неділі, по обіді, офіційний сайт головного львівського клубу ошелешив буквально всіх таким ось повідомленням: «ФК «Карпати» підписали контракт із 27-річним Леонідом Ковелем, який уклав із «зелено-білими» трирічний контракт. Гратиме колишня «одинадцятка» під новим для себе 9-м номером. Нагадаємо, що Леонід Ковель перейшов до львів’ян 2006 року з мінського «Динамо», провівши у футболці «левів» 30 матчів, забивши 12 м’ячів. Під час зимової перерви у січні 2008 року, не в останню чергу «завдяки» агентам гравця, розгорівся скандал довкола переходу Ковеля до нині вже спочилого раменського «Сатурна». «Карпати», які уклали законний контракт із нападником раніше за росіян, вимагали повернення футболіста, однак цього не сталося. Зрештою, й ФІФА, й спортивний суд у Лозанні визнали правоту львівського клубу. 2011 року Ковель повернувся до мінського «Динамо». Також виступав за «Іртиш» із Павлодара (Казахстан) та «Мінськ». Був визнаний найкращим футболістом львів’ян 2007 року на думку вболівальників».

Більше того, білорус уже встиг дати інформаційному відділу львівського ФК «покаянне» інтерв’ю, де, зокрема, сказав: «Був один шанс із тисячі, що я знову опинюся в Галичині. І ось він… Ініціатива? Якщо я тут, то, звичайно ж, вона була обопільною, але, мабуть, у мене все ж було більше бажання. Тут така команда й таке місто… Хто би не хотів у такому антуражі грати? Я дуже вдячний керівництву клубу за те, що отримав другий шанс у «Карпатах», це дорогого вартує. Я щиро шкодую про те, що сталося шість років тому. Не хочу шукати виправдань, але я був молодий, гарячий, уважав, що перейду на вищий рівень. Напевне, не пощастило й у тому, що не знайшлося людини, котра вберегла би мене від цього кроку. Життя таке, що лише з часом починаєш розуміти свої помилки. Повторюсь: я ні на кого не переношу відповідальність. Це було моє рішення, тож лише мені за нього відповідати. Повірте, зараз я найбільше за все хочу повернути підтримку львівських уболівальників, перед якими завинив. Я зроблю все, залежне від мене, щоби чесно дивитись їм в очі та радувати своєю грою»…

За підсумком 2007-го Ковель став одним із найяскравіших відкриттів національного чемпіонату — білорус відіграв два півкола сезонів 2006/2007 та 2007/2008 років настільки яскраво, що підтвердив: за умови вдумливого підходу наші клуби можуть поповнюватися реально хорошими виконавцями. Леонід, який тоді ледь досяг повноліття, був якраз таким, він, сказати б, грав цікаво: наскільки я зрозумів, у Львові його пам’ятають передусім за швидкісного нападника, натомість для мене він став футболістом, який діяв нестандартно. Він реально думав, коли перебував на полі.

Існував іще один момент, який змушував йому симпатизувати: Леонід притягував своїми суто людськими якостями. Пригадую матч 10 червня 2007-го, коли «Динамо» в Києві здобуло свій передостанній чемпіонський титул: опісля фінального свистка, що сповістив про перемогу господарів — 3:1, Ковель (який і забив єдиний «карпатівський» гол), ідучи з поля, тиснув руку всім — як уболівальникам столичної команди, так і хлопчикам, які подають м’ячі на стадіоні. При цьому було видно, що навіть слідів якоїсь пихи, зазнайства, «зірковості» в нього не було: мовляв, хочеш потиснути мою руку — ось вона, жодних проблем. А тепер уявіть, чи можливе таке в контексті характеру будь-якого футболіста — того ж «Динамо». Чи «Шахтаря». Чи «Металіста»…

Усе в Ковеля у Львові було добре, аж занадто добре, як для місцевого клубу: все-таки, погодьтеся, «Карпати» часів Петра Димінського найчастіше в Україні дають привід замислитися над тим, наскільки наш капіталізм «дикий». Тут і «тимчасова відставка» тренера Олександра Іщенка, оголошена «тактичною»; й договірні матчі — принаймні два (в першому дивізіоні та найвищому) були визнані такими офіційно; й виліт із «вишки» — «плановий», за словами клубного керманича; а ще — односторонні скорочення зарплатні у виконавців, до чого періодично вдаються ті ж боси «зелено-білих».

До найгучніших «львівських дивностей» належить так звана «Справа Ковеля», датована зимою 2007–2008 років. Стисло її суть окреслено в першому абзаці цього матеріалу, додам од себе лише кілька моментів. Перший: за версією «Карпат», яку підтвердила ФІФА, офіційно контракт Леоніда (див. фото поруч) було перепідписано… 1 січня 2008-го. Погодьтеся, це дивно: всі нормальні люди того дня або відпочивають, або відсипаються, або від’їдаються, або (таких — явна більшість) відходять од перепою. А тут — нова трудова угода професіонального спортсмена! Другий момент: білорус завжди — справді, до недавнього часу… — стверджував, що він контракту не підписував, одначе… Обізнані люди якось розповіли мені, що все було нібито так: Ковель насправді поставив свій автог­раф під отим документом, просто не знаю­чи, що підписує…

Опісля, коли «заворушка» закінчилася, білорус із пересердя сказав у інтерв’ю, що керівники «Карпат» — «страшные люди». Й ось тепер він повернувся до тих же людей (ідеться, насамперед, про згадуваного п. Димінського плюс генерального директора галицького ФК Олександра Єфремова) — то як, нині вони вже не страшні?

Головна прикрість ситуації шестирічної давнини в тому, що вона загубила кар’єру футболіста, котрий за своїм потенціалом міг заграти в Західній Європі — у цьому я переконаний. Адже по тому був суцільний крах: жодного забитого м’яча за півтора року в «Сатурні» з Раменського й невелика результативність у заштатних білоруських і казахських колективах. А з 2012-го його перестали запрошувати до національної збірної його країни.

…То чому ж він повернувся — після всього? Звиклі до нашої затуманеної буденності люди (зокрема, автор цих рядків), почали шукати різноманітні конспірологічні версії, мовляв, не все так просто, як декому здається, значить, мусять бути певні обставини, що спонукали людей, які «спалили між собою всі мости», знову спорудити їх. Відтак я почав телефонувати всім, хто, як мені здавалося, міг пролити світло на цю історію. Й урешті докопався до версії, яка хоч і не цікава, не містить загадки, проте вельми правдоподібна…

Є в логіці такий принцип — «Бритва Оккама»: він проголошує, що іноді найочевидніше пояснення певної загадки виявляється істинним. Так і з Ковелем: судячи з усього, білорус удруге увійшов до знайомої річки банально через гроші. А ще — через нагоду виступати у сильнішому чемпіонаті. Як сказав один, знаний у вітчизняному футболі, чоловік: «У сучасних гравців низький рівень самосвідомості, їх тільки зарплатні цікавлять, а все інше значення не має». Тому, вкотре переконуюсь, не варто звертати на різні гучні заяви від оцих людей — вони рідко за них відповідають.

ІНШІ СХОЖІ ВИПАДКИ

Зима 2002–2003 років: Владислав Ващук. Версія київського «Динамо»: наприкінці 2002-го клубний вихованець перепідписав із «блакитно-білими» контракт, отож мусив і надалі продовжувати спортивний шлях у Києві. Версія гравця: його трудова угода добігла кінця, тому він мав право перейти в московський «Спартак» як вільний агент. Смію припустити, що «більше правди» на боці Владислава. Чому? Через два фактори. № 1: тоді в інтерв’ю нашій газеті динамівський президент, відповідаючи на запитання про долю інших двох центрбеків команди — Олександра Головка та Сергія Федорова, котрі мали аналогічні з Ващуком трудові угоди, сказав: «Тепер вони вже наші!». Зверніть увагу на слово «тепер». Фактор № 2 — те, як легко багаторічний київський ліберо полетів у Москву, не отримавши жодних дискваліфікацій од ФІФА: якби там було щось незаконне, принаймні кілька місяців Владислав за «Спартак» не грав би…

По тому були гнівні заяви Суркіса-молодшого, що «ноги Ващука на клубній базі не буде!». А за два роки — «повернення блудного сина» зі словами «Игорь Михайлович, я был не прав» (принаймні так запевняв президент «Динамо»). Й три сезони у столиці України. Й вигуки «Юда» від місцевих фанів. І постійні ляпи оборонця, котрого, здається, міг обігнати будь-хто.

Літо 2010 року: Ілсиньо. Уже за сезон опісля виграшу Кубка УЄФА, коли бразильський правий півоборонець був незамінний у «Шахтарі», забивши кілька надважливих м’ячів, як зазначає Вікіпедія: «виник скандал із звинуваченнями, з одного боку, щодо невиплати футболісту заробітної платні за чотири місяці, а з іншого — щодо стягнення компенсації (штрафу) за відмову від продовження контракту із «Шахтарем» (Донецьк). У серпні 2010-го агент гравця в інтерв’ю виданню Lancenet повідомив, що судовий розгляд із «гірниками» може тривати ще рік-два, але в гравця є звільнення від зобов’язань перед донецьким клубом і він уже може виступати у футболці іншої команди. Наприкінці того ж місяця Ілсиньо підписав контракт із «Сан-Паулу». Уточню: бразилець скористався мутним 17-м пунктом трансферного регламенту ФІФА, відповідно до якого будь-який футболіст може в односторонньому порядку залишити клуб, де провів три й більше сезони.

Утім, згаданий «пункт № 17» і справді мутний, бо у січні 2012-го Ілсиньо повернувся до Донбасу, точніше, його повернули, бо «Шахтар» виграв судову справу. Од цього, вочевидь, гірше стало всім: «гірники» отримали ображеного виконавця з великою зарплатнею, котрий, переставши прогресувати, нині й близько не схожий на себе п’ятирічної давнини. А він же свого часу навіть за національну команду своєї держави виступав…

Володимир БАНЯС.