Тренери: від диктаторів до авіадиспетчерів

ХТО ТАКИЙ?

Англійська Вікіпедія дає дуже цікаве визначення терміну «тренер»: «Особа, відповідальна за управлінські, інструктивні та тренувальні операції у спортивній команді чи у випадку певного спортсмена». Конкретизуючи: футбольний наставник — то людина, закликана керівництвом організувати гравців, підготувати їх таким чином, аби вони виконали поставлені завдання.

ПРО ФАКТОРИ ВПЛИВУ

Я би пропонував вести мову про один магістральний фактор: фінанси. Саме він приводить до того, що з розвитком гри все більшого значення набуває результат, бо останній і забезпечує конкретному клубу гроші (банальний приклад — за виграш турніру). Відповідним чином проходила й проходить еволюція у футболі: домінування чинника результату, постійне ускладнення його здобуття, своєю чергою провокує ускладнення функцій наставників.

Адже, по суті, до Другої світової звичних нам сьогодні функцій тогочасні тренери світу не виконували. Якщо поетапно поглянути на розвиток футболу, то побачимо, що колись навіть термін існував інший: нині ми кажемо coach, а тоді — manager. Раніше були саме менеджери, тобто особи, які виконували, радше, адміністративні, організаторські функції. Вони не стільки готували команду до матчів, скільки підтримували на певному рівні стан гри футболістів, займалися проведенням та організацією матчів, слідкували, аби їхні підопічні були забезпечені формою, харчуванням, учасно отримували зарплату тощо. Наставники, як організатори тренувального процесу, з’явилися десь у середині 1940-х. Визначальним аспектом у цьому плані стало пожвавлення олімпійського руху: інші види спорту показали футболу, що і як треба зробити, аби досягати результатів.

Наприклад, у колишньому СРСР усе відповідало світовим тенденціям: так, були деякі самородки — як-от Товаровський, який працював із київським «Динамо» в 1935–1937 роках і значною мірою випереджав свій час, але повально коучі стали виходити на передній план після 1950-х. Першим серед них був геніальний москвич Аркадьєв: не тільки великий тренер, а й теоретик футболу, напрацювання котрого лягли в основу «тотального» варіанту гри, більше того — вони актуальні по сьогодні. Наприклад, наш Лобановський неодноразово визнавав його головним для себе авторитетом…

Робимо проміжне резюме: раніше футбольні наставники займалися суто адміністративними завданнями, які з певного моменту поступилися функціям організації тренувального процесу. Одним із найперших наслідків такої еволюції стала поява помічників: іще у футболі 1930-х у більшості команд світу числився єдиний наставник, згодом у нього з’явився асистент, потім кілька. З часом кількість помічників зростала все більше — припустімо, нині вже нікого не здивуєш тим, що в командах є окрема особа, котра тренує виконавців одного амплуа.

Наступна важлива зміна — поява спеціалізованого медперсоналу: ще до кінця 1960-х у футболі СРСР не існувало клубних лікарів — відповідних спеціалістів запрошували зі звичайних лікарень на кожен матч!

Остаточно ж нинішня конфігурація професії сформувалась у середи­ні 1970-х. Спочатку під упливом діяльності великих тренерів-новаторів — насамперед Міхелса, Ковача та Хаппеля. А згодом — як наслідок роботи українця Лобановського: ще до нього футбол поступово ставав інтелектуальнішим, а Валерій Васильович зробив логічний (для нього, та не для більшості) подальший крок, поставивши гру на наукові рейки. Він був ніби Ньютоном чи Ейнштейном у футболі, революціонером. Лобановський цілком розвернув уявлення про здобуття перемог, довівши, що для успіху треба вибудувати чітку систему (й відкинувши такі дилетантські моменти, як зважання на «нефарт», помилки арбітрів, поганий стан газону…). Й ви не уявляєте, яких зусиль коштувало йому втілювати все це у життя! Його ж страшенно травили — особ­ливо московські журналісти з фахівцями. Та й наші не відставали. Частково їх можна зрозуміти, бо на той момент ідеї Мет­ра звучали як щось із сфери фантастики: звик­лі бачити футбол «по-старому», як театральне видовище, вболівальники та спеціалісти не могли повірити в правдивість іншого погляду, 70% не сприймали бачення Лобановського. Будьмо щирі: на велич Валерія Васильовича нам указав Захід, лише після того, як він здобув визнання там, ми повірили, що його ідеї — правдиві й новаторські.

Він, наголошую, був засновником системи сучасного — базованого на науці — підходу, він першим почав його афішувати, навіть фетишувати — в хорошому розумінні слова. Хоча, заради справедливості, зауважу два моменти. Перший: прабатьком цієї системи можна вважати того ж Аркадьєва, проте він був, умовно кажучи, філософом футболу, а Лобановський — модератором. Останній підхопив імпульс свого вчителя, розвинувши його до меж цілісного явища… Другий момент: не можна забувати і його друга Базилевича, якому, на мій погляд, десь на 60% належить заслуга у тому, що було зроблено в «Динамо» 1970-х, бо сувора науковість — це «фішка» насамперед Олега Петровича, кот­рий зумів захопити нею Валерія Васильовича.

На киян (це загальновідомо) працював цілий інститут. Свою частину роботи виконував і я: наприкінці 1970-х із київського Інфізу було відіб­рано 11 студентів, яких закріпили за «Динамо», й кожен відповідав за певного футболіста впродовж матчу. Мені найбільше подобалося спостерігати за грою Блохіна, тож я й аналізував його. А відбувалося все так: нам видавали спеціальні бланки, картки, ми заповнювали їх, записували там усе, що робив конкретний гравець упродовж зустрічі, підраховували необхідні дані, потім віддавали ці листочки Зеленцову, який очолював наукову групу в клубі, й він, після відповідного опрацювання даних, передавав їх Лобановському.

ПРО ЗНАКОВИХ ПРЕДСТАВНИКІВ

Сьогодні тренерів-революціонерів немає. Й не може бути, бо в сучасному футболі існують інші тенденції: внаслідок великих грошей, які крутяться в грі, внаслідок того, що власники команд укладають у свої дітища значні капітали, у кожному ФК на його розвиток працює велика кількість людей, тому від тренера залежить менше, ніж колись.

Припустімо, той же Лобановський керував усім, відповідаючи не тільки за організацію тренувального процесу та виучку до поєдинків, а й за селекцію, за надання гравцям матеріальних благ. Натомість сьогодні велику роль грають, припустімо, спортивні директори — найчастіше саме вони займаються трансферами. У сучасних тренерських штабах може бути від десяти й більше помічників наставника, де за кожним закріплена чітка ділянка роботи. Тобто нині коуч займається не стільки підготовкою до гри, скільки власне грою.

Так, є винятки, є тренери, причому успішні, які хочуть усе контро­лювати, всім керувати: згадаю Моуриньо (португалець перед грою роздає підопічним по 50 аркушів роздруківок, де розписується майбутній колектив-опонент і окремі його виконавці), Гвардіолу (антипод Жозе: як розповідає Чигринський, Хосеп узагалі не практикує такого поняття, як перегляд гри суперника), Венгера, ван Галя чи там Фергюсона, котрий уже не працює. Закономірним чином усі їхні команди грають приблизно однаково, тобто можна вести мову про стиль.

Утім, це, повторюю, суперечить загальній тенденції: в більшості випадків наставники працюють од матчу до матчу, ні про яке дотримання стилю не йдеться — надто багато факторів не в їхній компетенції (умовно кажучи: якщо не я добираю гравців, чи можливо для мене дотримуватися певної манери?). Тим паче, у сучасній грі велика текучка кадрів: нині, коли людина очолює команду бодай три сезони, ми вже говоримо, що він довго працює. Тому сьогодні роль і завдання футбольного коуча дещо розмиті, бо, наголошую, на результат працює не лише він, а цілі клубні підрозділи.

ПРО НАШІ СПРАВИ

Вважаю найкращим українським тренером останнього десятиріччя харків’янина Маркевича: він хороший тактик, а його «Металіст» і результати здобуває, й гру сучасну показує.

Іще Мирон Богданович володіє надзвичайно цінними рисами психолога: його відома флегматичність працює тільки на благо команди, бо знижує градус можливих конфліктів (які трапляються в кожній команді світу), а ще — створює таку ситуацію, коли його підопічні не гуртуються довкола одного-єдиного лідера, тож працюють в атмосфері самозростання.

ПРО МАЙБУТНЄ

Помітьте: вже кілька років відбувається омолодження тренерських кадрів світового футболу, поступово формується інший «формат» коуча — вже сьогодні його можна зустріти, проте невдовзі він стане повальним явищем.

До чого веду? Все йде до того, що незабаром тренер буде як авіадиспетчер — повірте, то хороша аналогія! У чому функція авіадиспетчера? Він не будує літака, не підіймає його в повітря, може навіть слабко розумітися, як машина працює, проте в нього архіважливе завдання: м’яко посадити кількатонний об’єкт на злітну смугу. Ще хороша аналогія — армія: тут є генерал, який керує битвою, проте всю підготовку до неї попередньо виконує його штаб. Так і футбольний наставник сучасності та майбутнього: це — особа на передовій, за спиною котрої десятки інших відповідальних працівників. У його розпорядженні — селекційна служба, яка набагато прискіпливіше оглядає потенційних новачків, бо коли цим займається одна людина — то одна голова, а коли багато — результат кращий. Сьогодні тренер має під рукою багатьох помічників: хтось відповідає за тактику, інший займається діями в захисті, третій — учить гравців переходити з оборонної фази гри в атакувальну. Наставник же тільки спостерігає за всім і відповідає, аби ці моменти реалізувались у матчі.

…Які будуть вимоги до тренера майбутнього? Три головні: а) вміти швидко реагувати на ситуацію (саме тому сьогодні майже неможливо стати наставником, якщо ти раніше не грав на професійному рівні, бо колишні футболісти звик­ли до стрімкого ритму ухвалення рішень); б) мати харизму; в) бути психологом і володіти здатністю контролювати свою психіку.

Поки що спеціалістів, які так працюють, порівняно небагато, проте згодом це стане нормою.

Записав Володимир БАНЯС.