Український футбол
У туманах і дощах завжди винна метеослужба
Чим гостріша ситуація довкола харківського клубу, тим швидше мають прийти люди, які не дадуть йому перетнути межу існування

Переконаний, що організаційна криза «Металіста» хвилює не лише суто місцевих уболівальників. Український футбол і так уже позбувся за кілька сезонів п’ятьох вищолігових клубів (ФК «Львів», «Кривбас», «Арсенал», «Севастополь» і «Таврія»). Причини різні, але наслідок — незмінно печальний.

Євген КАРЕЛЬСЬКИЙ.

Зізнаюся, спершу хотів накидати цитат, але швидко збагнув: висловлювання Ігоря Рахаєва, Олега Красноперова, Василя Кобина, Олександра Нотченка й так усім відомі. До того ж, не вони вирішують. Ми згодні в одному: чекати зарплатню три-чотири місяці — то є втратити мотивацію. Хоча в клубі заперечують відсутність грошей, кажуть лише про затримку.

Тепер — про загрози не вийти на матч із київським «Динамо». Звісно, подібний вчинок футболістів мав би шалений резонанс, у тому числі — з огляду на лідерство суперника. Проте ризикну додати такий нюанс. Якби «металісти» із середини лютого просиділи на клубній базі у Високому, проводячи спаринги винятково з дублем і своїми ж юніорами, тоді привід для ультиматуму був би логічним. Хокеїсти навіть придумали приказку на ці випадки: «Яке харчування, таке й катання». Однак слобожанська команда вирушила на турецький збір, де навряд чи розмістилася в «Будинку колгоспника».

Отже витрати здійснюються, принаймні в оцьому напрямку. Якщо керівництво вмовить хлопців ще потерпіти, то через серію конт­рольних зустрічей підопічні Рахає­ва встигнуть надолужити форму. Та важливо зрозуміти, які перспективи у цілому? Аби відповісти на це запитання, слід перебувати в кулуа­рах, а саме такої нагоди наш брат-репортер позбавлений.

Будете сміятися, однак і за радянських часів, коли футбол надійно опікувався компартією на пару з профспілками, побачити якісь папери в офісі харків’ян було малоймовірно. «Металіст» у компанії «Дніпра» та «Карпат» належав до першого рядка Укрради ДСТ «Зеніт». Це товариство, хто не знає, охоплювало підприємства «оборонки». Навіть інструкторові Федерації футболу СРСР для перевірки якості роботи не лише цих популярних команд, а й менш розкручених «Суднобудівника» в Миколаєві чи «Приладиста» в Мукачевому, треба було отримати дозвіл од так званих «компетентних органів».

Із іншого боку, тоді все фінансувалося щедро й регулярно, адже спорт не страждав од примхливої приватної власності. Так, директор танкового чи ракетного гіганта легко міг поряд із фіксованими місячними сумами стимулювати гравців із особливого фонду, надто коли сам фанатував футболом. А нині, начебто, в кожного футболіста контракт, але власник клубу може, в принципі, виконувати його в ручному режимі. Якщо, звичайно, він поруч. І зволікати, якщо перебуває поза зоною досяжності.

Саме це згадують прихильники «Металіста» з періоду президентства Олександра Ярославського. Згадують, насамперед, як збирача зіркового складу під тактичне бачення Мирона Маркевича. Тут можна, зрозуміло, посперечатися, зокрема, щодо ставки на легіонерів. Та чи міг тандем «шеф — наставник» робити інакше, маючи за конкурентів «Динамо» та «Шахтар», які значно раніше насичували лави коштовними іноземцями? Отож. Хто міг наперед передбачити, що Ярославський буде змушений своє дітище, нехай за викуп, але передати до інших рук?

Інша справа, що, паралельно з латиноамериканцями вельми серйозного ґатунку, у Харкові не надто продуктивно комплектувалися такими ж майстерними українцями. Приміром, Олег Шелаєв та Андрій Воробей запрошувалися у віці «за 30», а це ж, на секундочку, учасники фінального раунду ЧС-2006. Нині Сергій Болбат або Іван Бобко — значно молодші! Відтак маємо ситуацію, коли цілу когорту (Соса, Хав’єр, Вільягра, Торсільєрі, Жажа, Моледо) довелося відпустити, а особ­ливої «лавки» немає. До речі, хто зважить, через що переважно роз’їхалися ці легіонери — несплату за межею здорового глузду чи близькість до лінії фронту? Вочевидь, і одне, й інше!

А де ж споконвічні харківські традиції? — спитає обізнаний читач. Тут мова не так про справді круглий 90-річний ювілей — від моменту створення 1925 року команди Паровозобудівного заводу (згодом — виробничого об’єднання імені Малишева). Місто завжди висувало таланти корінні, які, голов­не, були затребувані. Кілька років тому дивувався, що здібний хлопчина Антон Поступаленко знадобився лише алчевській «Сталі». Між іншим, іще до всіляких училищ і академій він зростав у звичайній освітянській ДЮСШ № 13. Й автор цих рядків не помилився — зараз він стабільний гравець донецького «Металурга». Гадаю, таких його земляків можна віднайти в країні понад десяток. Як же вони 2015 року були би не зай-
вими вдома!

… Отже, мільйонний промисловий центр переживає стрес із своїм улюбленим футбольним осередком. Не хочу прогнозувати, хто погасить наявні борги, адже не в курсі планів засновників. Але не вірю, що не знайдуться ці чи інші люди, які не допустять зникнення команди, попри гост­ру кризу жанру. Почати ж варто із заспокоєння громадськості щодо проведення домашніх матчів не на рідному полі, а у Сумах. Аби згодом не звинувачувати метеослужбу за несподіваний дощ проблем і за туман у турнірних амбіціях.


стрічка новин