Українські голеадори: криза чи закономірність?
149 
ГОЛЕАДОРИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПЕРШОСТІ-2013/2014
На вітчизняних футбольних теренах здавна вважався гросмейстерським показник «20 і більше забитих м’ячів за сезон». Із цього погляду 23-я першість видається такою, що відповідає вимогам і сподіванням: один нападник — «гірник» Луїс Адріано (головний транжира в новітній історії «Шахтаря», гравець, який реалізовує один момент із чотирьох), зумів два десятки разів поцілити у чужі ворота. Іще одному — донецькому «металургу» Жуніору Мораесу (бразилець добре почав, побачимо, як продовжить) — до цього забракло одного «пострілу».
Одначе сіль ситуації в тому, що обоє топ-стрільців мають до футболу України лише той стосунок, що виступають у вітчизняній лізі, втім, на їхніх паспортах відтиснуті герби іноземних держав. Натомість із наших громадян найліпший показник в етнічного серба Марко Девича (15 влучень), який цілу весну провів у російському чемпіонаті…
Сумарно у сезоні, що завершився, 10 виконавців зуміли забити більше 10-ти м’ячів. Українців із-поміж них — рівно половина. За Девичем іде дніпрянин Євген Селезньов — 13 «маленьких див». І тут слід констатувати дві прикрості: перша — зазначений показник трактується як пристойний тільки в першостях, де команди традиційно орієнтовані на захист, але загалом то несерйозна цифра; друга прикрість — не забуваймо, що 11-й номер «блакитно-біло-синіх» не є основним у своєму клубі, майже в усіх важливих матчах виходячи на заміну.
Опісля дніпропетровця бачимо киянина Андрія Ярмоленка. Це той випадок, коли до конкретного «змагуна» не повинно бути претензій. Адже «десятка» столичних — фланговий нападник, може, навіть правильніше сказати вінгер, крайній атакувальний хавбек, для якого дюжина влучень — непогане досягнення.
Замикають чільну п’ятірку вітчизняних стрільців Олександр Гладкий із «Карпат» та Олексій Антонов із «Чорноморця» — в обох по 10 забитих м’ячів. Об’єктивно, то незначна цифра, та ще й помножена на такий фактор, як невиправдані очікування: свого часу як львів’янин, так і одесит уважались у нас дуже перспективними, проте далі зазначеного статусу вони не зсунулися; нині одному 27 років, другому — 28, тобто чекати від них значного фахового прогресу не варто…
А що за ними? Без перебільшення — порожнеча. Ви бодай на такий фактор зверніть увагу: наскільки мало сьогодні в основах клубів УПЛ виступають виконавців, які не досягли повноліття! Не хочу вкотре наводити заяложений приклад, але мушу: Олег Блохін у свої 20 літ не просто виходив у старті «Динамо», а й уперше виграв змагання бомбардирів тодішньої ліги! Та подивіться на Захід: щодо показника залучення в гру молодих ми явно програємо Європі!
Призвели до цього, звісно, кілька чинників. Тут і легіонеризація елітного ешелону. А ще — панівна у сучасному футболі гонитва за результатом, яка не дозволяє клубам чекати на природну появу талантів у власних ДЮСШ, бо готовий заморський «продукт» купити простіше, а віддачу він дає швидше.
Проте є ще одна причина, для виявлення котрої треба копнути глибше…
УКРАЇНСЬКІ ГОЛЕАДОРИ: МИНУЛЕ
Найцікавіше те, що, дивлячись на нинішню ситуацію крізь історичну призму, дійдемо висновку: нічого особливого (тим паче, особливо поганого) у нас не відбувається.
Справа в тому, що в літописі національного футболу ніколи не було багато нападників-снайперів. Промовистий факт: за 55 чемпіонатів колишнього СРСР тільки трьом українцям удалося забити 100 і більше м’ячів — Олександрові Пономарьову, двом Олегам — Блохіну та Протасову. А за 23 незалежні першості таких звитяжців тільки двоє — Сергій Ребров і Андрій Воробей (Максима Шацьких ми не враховуємо зі зрозумілих причин) …
Давно помітив, що кожна футбольна нація має свій, сказати би, характер, підпорядкований особливостям амплуа. Припустімо, словаки асоціюються з оборонцями, грузини — з нападниками, чехи — з голкіперами. Натомість із лона українського народу (так склалося) завжди найбільше виходило класних півоборонців: якраз представників оцього амплуа найбільше серед наших зірок.
Іще побачимо, що в нас доволі часто народжувалися й отримували визнання форварди, скажімо так, функціональні, корисні, здатні більше підігравати партнерам, бути органічним елементом загальнокомандної гри. Ось кілька імен: Віктор Фомін, Василь Москаленко, Володимир Онищенко, Олег Блохін пізнього періоду, Сергій Ребров, ранній Артем Мілевський. Звісно, у цьому контексті не можна оперувати поняттями «добре» чи «погано»: така вже наша об’єктивна реальність!
Однак, зваживши на зазначені фактори, чи варто дивуватися тому, що в нас цілі десятиліття проходили під знаком відсутності форвадів-голеадорів: маю на увазі стабільних, які би забивали чимало й упродовж багатьох сезонів. Судіть самі:
1920-ті: жодного нападника-
бомбардира.
1930-ті: — (міг стати Костянтин Щегоцький, якби не НКВС).
1940-ві: один — Олександр Пономарьов.
1950-ті: —
1960-ті: — (частково таким можна вважати Віктора Каневського).
1970-ті: один — Олег Блохін.
1980-ті: один — Олег Протасов.
1990-ті: один — Сергій Ребров.
2000-ні: один — Андрій Шевченко.
2010-ті: —
… Як бачите, все логічно: від закономірностей, зумовлених роками, не втечеш. Хоча, здається, можна й треба намагатися помалу змінювати їх.
Володимир БАНЯС.