Віктор ЗАХАРЧЕНКО: «Маю мету — відкрити власну футбольну Академію»

«УФ» розпочинає детальніше ознайомлювати читачів із грою номер один у вітчизняних глибинках. На прикладі футболу Мени наша газета спробувала змалювати нинішнє становище ногом’яча в регіонах.

Про фінанси

— Пане Вікторе, фінансові потоки генеруються лише з ваших можливостей? Чи є й інші люди, готові витрачати на це кошти?

— Останні півроку, розмовляючи з людьми, намагаюся донести всім одну просту річ: жоден задум не буде дієздатним, якщо він базуватиметься на коштах однієї людини. Яким би ти не був ентузіастом, скільки би не був готовий викласти грошей, трапитися може все, що завгодно. Відтак, перекривши меценатську жилку, все може обвалитися вмить. Отож хочу, щоби всі вміли виживати завдяки своїм прагненням і вірі. Дуже часто стикаюся з людьми, котрі відмовляються щось робити й думати, бо зручно виправдатися тим, що немає коштів. Наведу приклад: спілкуюся зі шкільним учителем, а він мені каже: «Ну, що я можу зробити, якщо немає грошей?».

Та інший на противагу: три роки тому вирішив допомогти одній сільській команді зробити футбольне поле. Звісно, за якістю газону не було мети сперечатися з «Камп Ноу», головне, щоби замість пустки було рівне поле без горбів і перекосів, за нормальних розмірів і з відповідною розміткою. Думали, у цьому випадку, за замовчуванням, усе впиратиметься в кошти, проте багато моментів можна було вирішити, трішки помізкувавши та піднявши сідничку з м’якого місця. Потрібні ворота, значить, їх потрібно купувати? Не обов’язково. У селі ж мало колись бути поле з воротами, їх не складно розшукати. У підсумку, знайшли: хтось просто забрав, бо стояли без діла, інший — поставив собі під теп­лицю. Домовилися: якщо вони колись задарма їх забрали, то зараз на аналогічних умовах ворота заберуть у них. Тепер настала черга лавок для глядачів. Значить, треба купувати дерево та везти на пилораму? Ні! Виявилося, що у селі є дерево безгоспне, а хтось із гравців працює на пилорамі та може сам зробити лавиці. Залишилося ще знайти сітку на ворота. Так, існує простий варіант: сісти в машину та поїхати в місто, щоб її купити. Однак, знову ж таки, навіщо це робити, якщо можна знай­ти рибалок, які допоможуть із цим? І так у кожному питанні всі витрати можна було звести до нуля.

Певне, складно, говорячи про великий футбол і про гравців, які отримують тисячі «зелених», затямити, що рибальська сітка на воротах — це й є справжній футбол. Принаймні я вважаю, що із цього все починається. Гадаю, такі приклади можна використовувати й для другої, й першої ліг, де завжди сподіваються на отриманий бюджет, а не думають, як би їм викрутитися із скрутної ситуації. На сьогодні питання виживання команди на сільському рівні — це питання кількох тисяч гривень.

Це ж стосується й моїх видатків. Я ніколи не кидався грошима, бо знаю ціну кожній заробленій копійці. Мій принцип: я допомагаю лише тим людям, які готові допомогти самі собі. Розумію, що існують певні стопери, котрі об’єктивно неможливо вирішити без коштів. Не тішу себе ілюзіями, що все можна вирішити безкоштовно, простим рукостисканням. Утім, їх не так багато. Потрібно забувати, що всі проблеми вирішуються лише завдяки грошам. Отож ніколи не долучався до історій, в яких хтось би займався фінансуванням, окрім мене. Загалом, не люблю ситуацій, коли розумію, що їх не конт­ролюю. У собаки, як і в проектів, має бути лише один господар, який відповідатиме за кінцевий результат і контролюватиме всі аспекти. Окрім того, не намагаюся реалізувати надмасштабні, в плані фінансів, задуми.

Про місцеву федерацію та демократію

— Чим живе менський футбол, окрім дитячого та студентського ногом’яча?

— На жаль, торік сталася прикра ситуація, коли наша федерація, котра опікується питаннями футболу, себе дискредитувала. Люди взагалі відсторонилися від усіх процесів, не було жодних рухів, ніхто не давав відповіді на офіційні протести команд. Одне слово — катавасія. До речі, один із скандалів був пов’язаний і з нашою командою. Завершилося все тим, що прийшла людина зі сторони та реалізувала свої амбіції, призначивши себе головою федерації та видавши нагороди за підсумками чемпіонату за принципом кумівства.

Завжди є проблемою те, що футбольні люди афілійовані з тими чи іншим командами. Відтак складно знайти компетентну людину, котра би займала нейтралітет. На даний момент у нас є варіант проведення наступного чемпіонату, котрий обговорюю з представниками, керівниками чи спонсорами інших колективів, аби створити щось за своїм форматом схоже на прем’єр-лігу. Суть у тому, щоби створити середовище, в якому всі матимуть рівні права, а сама першість буде прозорою. На мій погляд, усі питання щодо турніру мають вирішувати між собою представники команд. Однак слово «домовлятися» має певним чином спотворений зміст, адже часто воно йде врозріз усяким принципам. Отож прагну створити умови, щоби ми все узгодили, а потім усі дотримуватимуться ухваленого договору.

Чесно кажучи, ніколи не ходив когось просити. Відтак сам собі даю раду. Також ніколи не сподівався на підтримку з боку адмінресурсу. Розумію, що вони витрачають гроші на легку атлетику та вільну боротьбу, в яких чудові результати на всеукраїнському рівні. Нехай на ці види спорту далі спрямовують кошти, не маю нічого проти. Утім, не люблю ситуа­ції, коли допомоги нуль, а бажання покерувати, помахати шашкою, зруйнувати створене — хоч греблю гати. Сподіваюся, що найближчим часом нам удасться дійти згоди між командами, тож нічого не залежатиме від чиїхось забаганок наверху. Таким чином, спробуємо побудувати невеличку демократію на місцевому рівні.

Уже розпочав роботу над регламентом, який запропоную оцінити всім представникам. Мій досвід базується на попередніх чемпіонатах, а також долучив до цього знайо­мих, які розробляли відповідні інструкції. Отож досвіду вистачає, головне — скомпонувати його, щоби створити зрозумілий усім документ. Безумовно, на цьому шляху з’являється чимало підводних каменів. Однак, хто нічого не робить, у того нічого не виходить.

— Чи немає намірів щодо представництва Мени на обласному рівні?

— У мене було кілька пілотних задумів. Вище вже згадував, що всі свої починання ґрунтував на бажанні допомогти людям. Отож кілька років ми намагалися створити історію обласного рівня: пробилися через першу лігу до вищої, дійшли до фіналу обласного Кубка. І увесь цей час основу команди складали не най­манці, а місцеві хлопці. Уважаю, що локальним ресурсом ми досягли майже максимального результату.

Про організацію турнірів

— Не хочу зазирати до кишені, проте вкрай цікаво, з якими сумами коштів потрібно прощатися, щоби опікуватися футболом у змаганнях районного рівня?

— Це питання мені, справді, не досить приємне, проте розумію, що пот­рібно оперувати фактурою. Можу навести як прик­лад суму, котра була затрачена на проведення турніру серед школярів і студентів із усіма похідними. Щой­но знайшов пові­домлення в телефоні зі сформованим бюджетом — 15 тисяч гривень, куди входять, зокрема, витрати на ремонтні роботи та призовий фонд. Кожен буде оцінювати по-своєму цю суму. На моє переконання, потрібно витратити майже стільки коштів, аби забезпечити мінімально достойний рівень організації турніру. Повторюся: не хочу створити історію, котра залежатиме від грошей. Не бачу сенсу сьогодні створити шоу, запросивши Віктора Леоненка чи якусь іншу зірку на нагородження, бо завтра, у випадку проблем, це все захлопнеться. Уважаю, що такому пафосу не має бути місця.

— Проект створення прем’єр-ліги районного значення — пік менського футболу?

— Для того, щоби говорити про масштабніші ідеї, потрібно мати в розпорядженні значно більше комунікацій на місці. Я далеко, тому не можу це все контролювати зсередини. Думаю, що в таких справах потрібно дивитися людям в очі й розуміти, з ким маєш діло. Для мене це новий досвід, адже до цього я все робив самотужки. Якщо мовиться про футбол на районному рівні, звичайно, мені хочеться створити систему, котра базуватиметься на двох рівнях: постійні турніри та розвиток дитячого футболу, а також дорослі змагання. Якщо все буде добре, то це має бути дві ліги, розподілені за класом (вища та перша).

Свого часу спостерігав за футболом на заповненому міському стадіоні. Нині ж діти грають на порожніх аренах. Прагну, щоби інтерес людей до футболу був обумовлений не безкоштовним пивом, а справжньою зацікавленістю. Коли цього досягнемо, вважатиму, що все вдалося. Хочеться побудувати таке середовище, котре функціонуватиме не завдяки моїм фінансовим ін’єкціям, а просто тому, що людям цікаво.

Щодо моїх бажань і амбіцій: маю мету, яку, сподіваюся, з роками втілю в життя — відкрити власну футбольну Академію. Коли це буде? Не знаю. Мені наразі 35 років — вік, коли нічого не пізно, нічого не рано. Проте футбол — така річ, якій хочеться віддаватися сповна та витрачати чимало часу. Додам, що цей проект я реалізую обов’язково в Україні. Якщо пощастить, то у своєму рідному місті — Мена. Позаяк я був і залишаюся українцем, і дуже люблю те місце, де я народився та виріс, і тих людей, які були поруч упродовж мого становлення.

— Виходячи з власного досвіду, що порадите іншим людям, готовим аналогічним чином розвивати районний футбол?

— Найперше, потрібно зібрати групу людей-однодумців. Не завжди в них будуть фінанси, проте ентузіазм — така річ, яка зверне гори. Будь-які проблеми мають своє логічне вирішення. А найбільші кошти на такому рівні витрачаються на екіпірування та переїзди на матчі. Не судитиму, великі це чи незначні кошти, але за наявності 15 людей не повинно виникнути труднощів із дорогою до стадіону. Усе інше — це організаційні моменти, котрі варто вирішувати спільною домовленістю. Головне, щоби кожен на перше місце висував не своє «я», а шукав спільну мову. Не справедливо з мого боку давати поради іншим щодо пошуку спонсорів або меценатів, оскільки сам я цим питанням ніколи не займався, все падало на мої плечі. Важливо вирішувати проблеми, не створюючи інших. Приміром, преміальні, як на мене, зайві. Не потрібно вигадувати додаткові видатки. Слід долати справжні труднощі. Забезпечити фінансуванням і екіпіруванням команду на такому рівні, вважаю, також просто. Навіть попри складну економічну ситуацію.

На мою думку, найбільшою вадою такого футболу є суддівство. Уже пояснював ситуацію, через яку виникають претензії. Із одного боку, до тебе може приїхати людина, котра просто вбиватиме команду на полі, з іншого — пов­ний дилетант арбітражу. До слова, цьогоріч за допомоги меценатів намагатимемося сформувати бюджет, який передбачатиме витрати на суддівство обласного рівня. Вірю, що нам удасться створити незалежний суддівський корпус із окремим керівником, який відповідатиме за об’єктивність Феміди. Хоча існує і менш затратний варіант — проведення семінарів. Для цього потрібно буде принаймні одного толкового арбітра, котрий передаватиме місцевим суддям набутий дос­від і знання.

Також можу порадити уникати розформування команд. Неодноразово бачив, як команди розходяться. Повірте, після певної паузи дуже складно повернути все на круги своя. Як наслідок, ціною збереження, попри все, можуть стати вкрай погані результати, втім згодом такий крок себе виправдає.

Рекомендую бути далекоглядними та підпускати до команд молодих гравців. Наразі існує тенденція: із сіл і маленьких міст масово переїжджають до мегаполісів. Хлопців, до того ж, можуть викликати на строкову службу до армії. Ставав очевидцем, коли були серйозні колективи, а через названі причини вони суттєво слабшали чи взагалі розпадалися. Відтак своєчасним поповненням юними футболістами можна уникнути можливого «катаклізму».

Євген ДЕМЯН.