Український футбол
Володимир ЛАШКУЛ: «Живу між Черкасами й Києвом»
Віце-президент ФФУ, керманич правління ПрАТ «Україна Футбол Інтернешнл», голова опікунської ради громадського об’єднання ФК «Зоря» (Білозір’я) розповідає про себе й свій шлях до великої спортивної гри

«ЩО БУЛО, ЩО БУДЕ, ЧИМ СЕРЦЕ ЗАСПОКОЇТЬСЯ»

— Володимире Григоровичу, торік організація, котру очолюєте (маю на увазі «УФІ»), відзначила 20-ліття існування. Отже, щонайменше два десятиріччя ви пов’язані з грою «11х11». Чи… не набридла вам вона? І як можете охарактеризувати свою роботу на цій ниві?

— Справді, понад чверть століття тому, в розпал Перебудови, ми, можливо, не розуміли достеменно значення заокеанського слова «маркетинг», однак необхідність створення комерційної структури, котра зайнялася б оцим дивним напрямком в спорті, постала на повен зріст. 1987-го мене обрали головою щойно створеної київської міської організації профспілкового спорттовариства «Україна». Це сталось якраз тоді, коли система спортивних організацій профспілок почала розпадатися. Головною причиною структурних змін було рішення ВЦРПС централізувати профспілкові внески. Спортивні товариства «Спартак», «Авангард», «Локомотив», «Буревісник», «Зеніт», «Колос» були ліквідовані. Як наслідок — ДЮСШ, які утримувалися за рахунок профспілок на підприємствах, у вузах, а також у самих спорттовариствах, опинилися без засобів існування. На вулицю були викинуті десятки фахівців і сотні дітей з дитячих спортивних шкіл. Така доля спіткала і спорт високих досягнень. Найбільше постраждали команди з ігрових видів спорту: хокейний «Сокіл», жіночий гандбольний «Спартак», баскетбольний «Будівельник», волейбольний «Локомотив», регбійний «Авіатор», які залишилися без шансів на гідне продовження участі в чемпіонатах СРСР та міжнародних змаганнях. Боляче було спостерігати, як руйнується система фізкультурно-спортивного руху і підготовки спортсменів високого класу.

У ті складні часи було важливо зберегти в робочому стані стадіони та спортивні майданчики, мережу дитячих спортивних шкіл, спортивні секції та аматорські команди на підприємствах, у вищих учбових закладах, технікумах і профтехучилищах. Тобто всю інфраструктуру, створену не одним поколінням організаторів фізкультури і спорту, спортсменів і тренерів. Думка про створення профільної комерційної компанії була ризиковою навіть не тому, що не вписувалась в стереотипи епохи згасання СРСР, а тому, що вона була новою, досвід та приклади для наслідування були відсутні. Але ми не шукали простих шляхів. На другому році роботи у спорттоваристві «Україна» мені пощастило познайомитися з групою менеджерів об’єднання «Совінтерспорт» Держкомспорту СРСР, яке вже в той час перебувало в стадії ліквідації. При їхній підтримці і за участі компанії «Інфобанк», Іллічівського морського торгового порту, фізкультурно-спортивного товариства «Локомотив» Південно-західної залізниці, баскетбольного клубу «Будівельник» та компанії «Інпромсервіс» із Сочі, була створена міжнародна виробничо-спортивна корпорація «Інфоспорт».

Її першим президентом став Зураб Хромаєв, який тоді очолював баскетбольний клуб «Будівельник» і був одним із керівників Федерації баскетболу України. Я був призначений генеральним директором корпорації.

У сфері спортивного маркетингу корпорація «Інфоспорт» зразу вийшла в лідери. Цьому сприяла реалізація низки вдалих проектів. Наприклад: продаж телевізійних прав на першу напівфінальну зустріч Кубка європейських чемпіонів з гандболу між київським «Спартаком» та «Хіпобанком» із Відня. Ці телевізійні права були продані одній з австрійських телекомпаній, а отриманий дохід спрямований на підтримку легендарного київського клубу.

Фінансовій підтримці хокейного клубу «Сокіл» сприяла участь «Інфоспорту» у просуванні комерційних прав на матчі міжнародного хокейного турніру на приз газети «Известия». Тоді цей турнір був дуже популярним. У ньому бали участь найкращі хокейні збірні світу: СРСР, Чехії, Фінляндії, Канади та США.

Але, незважаючи на успішно реалізовані маркетингові проекти у сфері спорту, ставало все більш зрозуміло, що на такому «конику» ми далеко не поїдемо. Тому в 1991 році, при підтримці австрійської компанії «Аутрако-холдинг», корпорація «Інфоспорт» вивела на український ринок два потужні бренди: автомобілі «Хонда» і японську торгову марку «Фуджі». Для просування автомобілів «Хонда» було створено СП «Дніпро Мотор Інвест», яке й досі працює, а продукт «Фуджі» просувався спільним підприємством «Фуджі-спорт». Адже це були роки, коли на ринку фотопослуг України активно друкувалися кольорові світлини. До того ж, у 1992-1993 роках формувалася тодішня грошова одиниця України — купони. І в цей час обсяг замовлень на фотопослуги був настільки великий, що СП «Фуджі-спорт», фактично, «друкувало гроші».

Активність «Інфоспорту» на ринку не могла залишатися непоміченою. Діяльністю компанії почали цікавитися керівники спортивних федерацій, які в той час також створювалися. Особливо наша діяльність зацікавила керівників Федерації футболу України в особі її першого президента Віктора Баннікова та віце-президента Анатолія Біденка. Вони запропонували «Інфоспорту» реалізувати телевізійні та рекламні права на фінальні поєдинки першого чемпіонату незалежної України (1992 рік). Тоді у зустрічі за бронзові медалі у Запоріжжі грали «Дніпро» та «Шахтар», а в матчі за золоті нагороди у Львові — «Таврія» й «Динамо».

«Інфоспорт» добре відпрацював ці проекти, хоча і був змушений вирішувати безліч невластивих для маркетингових компаній організаційних та логістичних питань. Ось уявіть: після поєдинку в Запоріжжі ми через всю країну, у Львів, за ніч, переправили 240 метрів щитів для встановлення реклами компаній, яким був проданий пакет послуг на два поєдинки. Адже в ті роки на стадіонах поняття не мали, що таке лінія для установки реклами, а тим паче — LED-система! Разом із щитами ми переправили й техніку каналу УТ-1, який був визначений транслятором матчу.

Одночасно, з Банніковим та Біденком, які побачили ефективність роботи корпорації, «Інфоспорт» у сфері продажу комерційних прав на фінальний матч чемпіонату України, велись довгі дискусії з приводу алгоритму роботи майбутньої комерційної структури. Було очевидно, що футбол — це окрема сфера. Специфіка цього виду спорту, його популярність в Україні та перспективи розвитку підказували ФФУ рішення — повинна бути створена окрема компанія, яка працювала б тільки в сфері футболу. Підсумком цих дискусій стала реєстрація у лютому 1994 року спільного підприємства «Україна Футбол Інтернешнл», котре з самого початку отримало статус ексклюзивного комерційного партнера ФФУ і до сьогодні виконує ці важливі функції.

— Як гадаєте, є сенс вкладати великі гроші у вітчизняний професійний футбол? Мені він нагадує чорну вирву, котра затягує колосальні ресурси, а віддачі — катма…

— В якомусь сенсі ви маєте слушність. Особливо ви поцілили в яблучко, якщо розібратись, як функціонують більшість клубів першої та другої ліг… Скажу так: хтось же має цим займатися! Хтось же повинен фінансувати те, що не приносить великої грошової віддачі й не може приносити! Моя логіка така: Україна — велика держава. У нас повинна бути сильна національна команда, яка б систематично брала участь у фінальних турнірах першості світу та Європи, а не тільки у відбіркових турнірах і матчах плей-оф. Повинні бути сильні клуби прем’єр-ліги. А щоб були ці клуби, потрібен своєрідний «хребет», який мають утворювати футбольні клуби першої і другої ліг, аматорські колективи, дитячі спортивні школи. А для усього цього потрібні люди, що будуть займатися цим великим господарством. Ще древні говорили, що той, хто має більше, повинен ділитися з тим, кому менше пощастило в житті. Зрештою, не забуваймо про завжди актуальне питання соціальної відповідальності.

«ДОБРЕ ТОМУ, ХТО В СВОЄМУ ДОМУ»

— Давно помітив, що ті наші громадяни, котрі гучно говорять про любов до малої батьківщини, найшвидше переїжджають мешкати до Києва. Назавше… Ви в цьому плані — унікум, адже й досі «не зрадили» рідним Черкасам.

— Повірте, це не так уже й просто. З одного боку, я маю столичну прописку, будинок у Кончі-Заспі, з другого — в селі Білозір’я на Черкащині проживає мама і, звичайно, їй потрібно теж приділяти увагу. Тому доводиться «мотатись» — регулярно їздити між двома містами, двома регіонами, жити між Черкасами й Києвом. Останнім часом помітив, що постійні переїзди та поїздки даються все складніше. Але я знайшов вихід: якщо звичайна дорога між столицею та Черкасами забирає три години, то я їду через Кагарлик, Миронівку й Мошни, долаючи шлях за півтори.

— Здогадуюся, коли у вас виникло бажання вкладати кревні у професійний футбол, інший регіон для інвестицій, опріч того, де народилися, не розглядався.

— А куди ж я міг іще вкладати? Зверніть увагу, в кожному регіоні у футболі є свої інвестори: брати Суркіси вкладають кошти в київське «Динамо», Ігор Коломойський — в команду «Дніпро» (Дніпропетровськ), Ринат Ахметов — в команду «Шахтар» (Донецьк). Моє ж призначення — рідна Черкаська область. І я дуже вдячний партнерам з компанії «Ельдорадо» і «Банк Михайлівський», які вже тривалий час допомагають реалізовувати футбольні проекти на Черкащині.

— Нещодавно першим заступником генерального директора ФК «Черкаський Дніпро» став ваш син Сергій. Багатьох це здивувало, позаяк досі він був відомий як любитель тенісу…

— По-перше, Сергій далеко не любитель тенісу. Він обирався і довгий час працював віце-президентом Федерації тенісу України. Сергій побудував Український тенісний центр в Петрівському під Києвом і є його власником. Він набув досвіду в корпорації «Інфоспорт», де очолював відділ маркетингу. А щодо роботи в ФК «Черкаський Дніпро», то ініціатива надходила від Сергія, котрий таким чином вирішив допомогти батькові. По-друге, у сучасному професійному спорті давно виникла тенденція, коли навіть на найвищі посади беруть людей, які, можливо, не обізнані з усіма тонкощами конкретного виду спорту, проте мають відповідну підготовку і бажання, що в комплексі дають змогу заробляти гроші. Таким я бачу свого сина. Тож його призначення на посаду першого заступника генерального директора клубу — крок до того, щоби клуб почав заробляти кошти і забезпечував своє існування. Цим і займається Сергій, очолюючи напрямок маркетингу ринку, реклами і зв’язків з громадськістю.

— Розкрийте задуми щодо майбутнього клубу. Не помилюся, сказавши, що його прихильників цікавить одне — перспектива (нехай віддалена) участі в УПЛ.

— Вам, мабуть, відоме прислів’я, що кожен солдат мріє стати генералом. От і я такий солдат. Але генералом я хочу бути не весільним, каліфом на годину. Я мрію, щоб «Черкаський Дніпро» достойно виступав у першій лізі, увійшов до української прем’єр-ліги і не вилетів у свій перший же сезон. Наша ціль — зробити міцний фундамент для розвитку футбольного клубу. Бо за 60 років існування команда майстрів «Черкаський Дніпро», яка називалася і «Дніпро», і «Колгоспник», і «Граніт», і знову «Дніпро», і «Славутич», а тепер, враховуючи побажання вболівальників команди, вона називається «Черкаський Дніпро», так от, за весь цей час футбольний клуб не спромігся мати у своїй власності навіть цвяшка. Тобто, доводиться створювати цілком нову повноцінну структуру. Тепер «Черкаський Дніпро» має власний стадіон у селі Білозір’я, ДЮСШ «Зоря — Черкаський Дніпро». Є аматорська команда «Зоря — Черкаський Дніпро-2», яка грає у вищій лізі чемпіонату Черкаської області, і основне зав­дання головного тренера, Олександра Кирилюка — формувати склад виключно з вихованців шкіл Черкаського регіону для команди-майстрів «Черкаський Дніпро». Є ще одна команда — «Зоря-зміна», яка формується з вихованців ДЮСШ «Зоря — Черкаський-Дніпро». Є у нас ще одна ідея, яка підтримана Олександром Радуцьким, кандидатом на посаду міського голови Черкас. Реалізація цієї ідеї повинна сприяти будівництву нав­чально-тренувальної бази для команди майстрів «Черкаський Дніпро» та створенню академії футболу для дітей та юнацтва міста Черкаси і Черкаської області.

Ось коли все це реалізуємо й доведемо до ладу, звершимо всі починання, тоді й замахнемося на прем’єр-лігу. Зробимо цей крок, коли будемо до нього готові.

— Завдяки вашим зусиллям Черкаси перетворилися на один із центрів вітчизняного футболу. Як у місті сприймають те, що воно, по суті, стало «резиденцією» молодіжної збірної?

— Сприймається в місті це позитивно й із великим душевним піднесенням. Ось приклад: 8 жовтня на черкаському стадіоні молодіжна збірна команда України зіграє матч кваліфікаційного турніру Чемпіонату Європи-2017 з молодіжною збірною Ісландії. Ми чекаємо до 10 тисяч глядачів. Із них 6,5 тисяч квитків громадська організація «Черкаський Дніпро» викупила у ПрАТ «Україна Футбол Інтернешнл». Квитки як запрошення будуть вручені молоді, студентам, учням місцевих дитячих спортивних шкіл та інших навчальних закладів Черкас та Черкаської області. Знаєте, черкащани звикли купувати квитки на футбол за 15 хвилин до початку зустрічі, а на сьогодні продано вже 1,5 тисячі!.. До речі, зігравши з ісландцями, молодіжка залишиться в Черкасах, де 10 жовтня зустрінеться в спарингу з командою «Зоря — Черкаський Дніпро-2», а після цього тренувального матчу виїде до Києва і чартером полетить у Страсбург на чергову зустріч з молодіжною збірною командою Франції.

«РУТИНА — ДВИГУН ПРОГРЕСУ»

— Професійний футбол України переживає вкрай складні часи. Нещодавно на шпальтах нашої газети була запропонована радикальна реформа елітного дивізіону — розширення його до 24 учасників у чотирьох групах. Ваші міркування з цього приводу.

— Мені ця ідея здається сумнівною: ну, подумайте, де сьогодні назбирати стільки учасників для УПЛ? Будьмо реалістами.

— Ми також закликаємо ФФУ звернутися до найвищого керівництва держави, в т. ч. Петра Порошенка, з проханням розробити програму розвитку національного спорту, де би окремим пунктом прописали систему податкових пільг для меценатів.

— Це не нова ідея. Федерація Футболу України постійно працює над вирішенням цієї проблеми. А декілька днів тому я зустрічався з президентом ФФУ Андрієм Павелком, і ми обговорювали низку питань. Серед них було питання пільг для меценатів футболу. Але, з огляду на нинішню ситуацію в державі, це питання зараз не дуже актуальне. Можемо піти іншим шляхом, активізувавши до фінансування футболу державні монополії. Я маю на увазі такі компанії, як «Нафтогаз», «Енергоатом», «Укр­залізниця» та інші. Отже, маємо намір створити відповідну програму і презентувати її на рекламному ринку спонсорської підтримки.

— Очевидно, саме через економічні труднощі фактично зірвалась організація двох Меморіалів — Баннікова й Лобановського? І ще одне: вас, як людину, котра відповідає за організацію матчів національної команди, найчастіше запитують про дві речі: по-перше, коли розшириться географія її виступів, по-друге, коли, нарешті, гратимемо «товарняки» з усякими бразиліями й німеччинами?

— Знаєте, тут, окрім згаданих вами причин, була й інша: АТО на сході України. Не хочуть до нас приїжджати топ-збірні! Побоюються їхати. Зверніть увагу: вболівальники збірної Іспанії відмовилися летіти до Києва, щоби підтримати своїх улюбленців 12 жовтня на НСК «Олімпійський». І то — вболівальники! Якби збірні могли би так зробити, то, можливо, ми б не грали в Україні зі збірними Люксембургу, Білорусі, Македонії, Словаччини та Іспанії, які є нашими опонентами по групі «С» кваліфікаційного турніру УЄФА ЄВРО-2016. Тобто, за рег­ламентом УЄФА та ФІФА команди зобов’язані грати офіційні матчі кваліфікації на території України, натомість товариські зустрічі — ні. Таке сталося минулого року з Парагваєм, коли тамтешня футбольна асоціація за тиждень до узгодженої зустрічі відмовилась від неї. Відтак нам у екстреному порядку довелося домовлятись з футбольною асоціацією Молдови, організовувати чартер за збірною командою Молдови в Кишинів, розміщувати їх в готелі за власний кошт…

Незважаючи на те, що АТО продовжується, є надія, що невдовзі бойові дії на Сході завершаться. Тому ми ведемо активні переговори з багатьма національними асоціаціями.

24 березня національна збірна команда України на стадіоні «Олімпійський» зіграє товариський матч з національною збірною командою Кіпру. Я сподіваюся, що скоро будуть приємні новини і стосовно 28 березня, яке визначено як дата для товариського матчу за участю націо­нальної збірної команди України у 2016 році.

Тож поки що є те, що є…

Олександр БОГУСЛАВСЬКИЙ.


стрічка новин