В’ячеслав ГРОЗНИЙ: «Невдовзі залишу Україну»

— Ну, що вам іще розповіс­ти? — В’ячеслав Вікторович, як зав­ше, емоційний. — Просто так говорити не хочу й не маю сил.

— Хотілося би почути ще кілька тез про Запоріжжя. Й не тільки…

— Хіба ви самі не бачили? Ми повинні були вигравати з розгромним рахунком, однак у підсумку — нічия. У першому таймі — чотири голеві моменти, «мажемо» з кількох метрів, коли попереду — порожні ворота. По перерві — ще чотири нагоди, нам знову не щастить. Маємо молодих гравців, яким закономірно бракує концентрації в тих ситуаціях, коли треба бути холоднокровним, чітким і, сказати б, лаконічним. Я засмучений результатом, але, з другого боку, розумію, що такий він — футбол! Припустімо, в грі другого туру «Ворс­кла» нас закрила, полтавці могли все вирішити ще до свистка на перерву. Але під час відпочинку я вніс зміни у тактичну побудову, випустив Кузика, тому хід зустрічі вдалося переломити. А перед тим був «Дніпро» і нічия. Знаєте, чому фіналіст Ліги Європи не переграв нас? Бо то — футбол, хоч як банально звучить ця фраза.

— Мені видається, в поєдинку з «Металургом» вирішальну роль зіграв фактор суддівства: Грисьо-молодший примудрився зорганізувати два скандальні матчі в чотирьох турах! Цікаво, правда?

— Дуже цікаво! Це все не просто так! У Дніпропетровську створив «пожежу», тепер у нас. Спочатку він не показав дві жовті картки запоріжцям, коли ті били по ногах Ягодінскіса, — і я одразу зрозумів, у якому руслі тектиме арбітраж! Потім свиснув нам офсайд, коли мій гравець виходив майже сам на сам. Уреш­ті — штрафний, якого не було, Демченко симулює, падає невідомо чому… Мені з усієї України телефонували й казали, що в тому епізоді все «чисто», я сам кілька разів бачив повтор, але рефері мав іншу думку… Хочу наголосити на тому, про що казав уже кілька разів: нам треба ввести систему суддівського обміну, щоби віт­чизняні арбітри хоча би три роки працювали за кордоном, а зарубіжні специ — у нас. Тільки так подолаємо безлад у найкорумпованішій галузі національного футболу!

— Я свого часу пропонував увести п’ятирічний «мораторій», аби «виш­ку» обслуговували тільки люди з-за кордону. Мені сказали, мовляв, «уб’ємо всю систему виховання кадрів»…

— Немає там чого «вбивати»! Давно немає! Все ж вважаю, що три роки обміну допомогли б. Однак для цього треба думати про футбол, а не про… Я би хотів побачити людину, котра забороняє проводити більше трьох замін! Іще би хотів узнати прізвище чиновника, котрий змінив регламент змагань U-19: відтепер тут ті ж три заміни, що є абсурдом на юнацькому рівні! Ще дивуюся тому, що найпопулярніша гра у світі — єдина зі спортивних, де час визначає рефері, в інших існують чітко фіксовані хронологічні рамки. Для чого це робиться? Для корупції, коли одна людина вирішує долю не тільки конкретної зустрічі, а й усього турніру!

— Давно хотів запитати у вас: чому тримаєтеся за «Говерлу»? Чому не працюєте в серйозніших командах? Нев­же немає запрошень?

— Сподіваюся, невдовзі залишу Україну — сьогодні активно над цим працюю. Бо вже край! 14 місяців не платять зарплату, забули про премії… Мене не задовольняє праця в колективі-аутсайдері, однак у всіх серйозних віт­чизняних клубах тренерські позиції зайняті, тому мушу шукати варіанти за кордоном. Тим паче, я там працював десятиліття, мені нічого не страшно. Тим паче, в Ужгороді мене не цінують. Навіть більше: приходить на матчі сотня людей і кричать, мовляв, у «Говерлі» повинен працювати місцевий тренер і грати місцеві футболісти! Та де ж вони, талановиті закарпатці? Гидоту в мій бік кричать родичі й знайомі тих, хто не пробився в клуб, не пробився в команду…

— Знаєте, мені, уродженцю Срібної Землі, очевидно: немає звідки брати «молодих і перспективних»! У нас хлопчики 13–15-річного віку виїжджають на заробітки — в Москву, до Чехії, Португалії, тепер, як я дізнався, активно розробляється австрійський ринок праці…

— Це правда: немає футболу в Закарпатті! Й не буде найближчим часом, бо тут ніхто із заможних людей не цікавиться грою! Контрабандою цигарок — так, цікавляться! Спортом — ні… Що найприкріше, вихід є, проте його ніхто не бачить. Вихід — це, наприклад, позиція Димінського, власника «Карпат». Він давно сказав: «Посередньому гравцеві — посередня зарплата!». Петро Олексійович вибудував систему, коли молоді львівські хлопці мають стимул прогресувати, бо прогрес — це, зокрема, гроші, кар’єрне зростання й потенційна можливість перейти в «Севілью». За мільйон доларів… І це всім вигідно.

Володимир БАНЯС.