Український футбол
«Я — уже легенда»
На вихідних екс-динамівець Артем Мілевський офіційно дебютував за хорватський «Хайдук». Чи побачимо його в протистоянні з «Дніпром»?

… Весна 2010 року. Київ. Стадіон «Динамо» ім. Лобановського. Прес-центр, де тогочасний наставник столичного клубу Валерій Газзаєв (тоді він був іще нормальною людиною, це вже згодом «Газпром» купив його з усіма тельбухами) проводить спілкування з журналістами. Журналісти різні, відтак і різне в них коло інтересів. Зокрема, один «заслужений та авторитетний» оглядач хвилин із 10 уголос розмірковує над тим, чи зможуть нинішні «блакитно-білі» повторити тріумф «золотого 1975-го», аж поки до всіх доходить, що то, власне, було чергове запитання. Наступним підіймається мій колега, один із екс-працівників «УФ», і запитує осетина: «Наскільки правильно було торік улітку повертати в «Динамо» Шевченка, якщо через це ми втратили Алієва та, значною мірою, Мілевського?». Опісля прес-конференції, неподалік стадіону, нас наздогнала іномарка, призупинилась, лобове скло поблизу водія опустилося, звідти вигулькнув Валерій Георгійович і, звертаючись до згадуваного колеги, промовив: «Умные вопросы задаете, молодой человек! В отличие от некоторых…»

Як ви, сподіваюся, пам’ятаєте, активне громадське обговорення найталановитіших випускників динамівської Академії, котра недовго проіснувала на початку минулого десятиріччя, стартувало навесні 2002-го: найчастіше йшлося про чотирьох футболістів — форвардів Артема Мілевського та Дмитра Воробея, а також півоборонців Олександра Алієва й Олександра Максимова, котрі, вірили ми, із часом мали стати оплотом нашої національної команди.

Уже тоді блакитно-білу молодь активно залучали до поєдинків «Динамо-2», та, що цікаво, оглядачі, котрі писали звіти з поєдинків столичного дубля, зовсім не захлинались од захоплення, вочевидь, не бачачи анонсованого надталанту у вихованцях Павла Яковенка. Тому автор цих рядків запам’ятав прем’єрний матеріал, автор якого ледь не з екстазом описував дії одного «академіка».

Ідеться про матч, який відбувся наприкінці тієї ж весни 2002 року у славному місті Івано-Франківську: чесно визнаю, що не запам’ятав, із яким рахунком усе завершилося, проте врізалась у пам’ять паралель, проведена місцевим журналістом «УФ», де з одного боку був українізований білорус Мілевський, а з іншого — прославлений голландець на прізвище Кройфф. Автор згаданої публікації побачив чимало спільного в діях двох футболістів, маючи на увазі легку манеру бігу, мобільність, амплуа (формальний форвард, який фактично є «вільним художником»: він рухається всім полем і віддає результативні паси не рідше, ніж забиває сам), а також… довговолосу зачіску.

Одначе наступні років зо три очікуваного, бажаного продовження від «золотого покоління» не сталося. Навпаки: воно фактично розчинилось у загальній масі, нічим особливим не різнячись од тих генерацій, яких «золотими» ніхто не іменував. Адже більшість хлопців Яковенка (приміром, Денис Адлейба, закадичний друг Мілі) взагалі не відбулись у професійному футболі; дехто — ті ж Воробей і Максимов — свого максимуму досягли в клубах-середняках УПЛ, якраз відповідаючи їхньому невисокому рівню; «анфан террібль» Алієв пережив у кар’єрі два порівняно короткочасні злети, хоча й тоді запам’ятався, радше, не профільними обов’язками плеймейкера, а потужним ударом правою ногою (саме «потужним», а не точним: зверніть увагу, що Олександр багато забивав тільки тоді, коли у світовому футболі тривала ера м’яча «Джебулані» з його специфічними аеродинамічними характеристиками); натомість Артем…

Саме останній почав розкриватися швидше за всіх, будучи, ймовірно, єдиним, хто довів наявність у себе справжнього спортивного таланту. Але й він також змусив нас чекати до весни 2005-го, коли новий динамівський наставник Анатолій Дем’яненко (два попередні — Олексій Михайличенко та Йожеф Сабо, попри декларації, по суті, не підпускали до основи нікого з вихованців Яковенка) почав усе більше довіряти своєму 25-му номеру. Хоча навіть тоді йшлося, будьмо відверті, про аванси.

То коли ж ми повірили, що маємо справу з неабияким обдаруванням? Смію припустити, йдеться про літо 2006 року, конкретніше — про німецький мундіаль: упродовж турніру тренер національної збірної Олег Блохін випускав Мілевського на кілька хвилин у двох матчах — із Саудівською Аравією та Швейцарією, де Артем… ну, якщо одним словом, грав. Просто грав у футбол. Пригадуєте? Пригадуєте, як він не боявся тримати м’яч, продемонструвати дриблінг? Справді, того півтора десятка хвилин, відведених йому для демонстрації себе світові, вистачило, щоби один вітчизняний журналіст написав, мовляв, уперше із часів Андрія Шевченка динамівського періоду (в «Мілані», нагадаю, його серйозно перевчили…) маємо нападника, котрий, виходячи на газон, усім виглядом показує: «Зараз утну щось цікаве!».

Утім, навіть отакий позитивний заряд од усесвітнього форуму не пришвидшив поступальний прогрес етнічного білоруса. Хтозна чому. Можливо, через вік. А можливо, через безславні плоди праці тренерів із когорти «учнів Валерія Лобановського». Тільки за наслідком появи в українській столиці іншого росіянина — Юрія Сьоміна — Мілевський розцвів, а разом із ним і Алієв.

Два роки — 2008-й та 2009-й —
стали для Артема направду «діамантовими»: він став незамінним не лише в клубі, а й у національній команді; багато забивав — як для відтягнутого форварда, звісно, та, водночас, часто асистував (такого розрізного пасу в нас ні в кого не було!); а ще — регулярно зароб­ляв пенальті, нехай із картинними падіннями. Десь тоді автор цих рядків написав, що Мілевський є всього лише третім нападником у літописі чемпіонату України (після Віктора Леоненка та Шевченка), котрого можна назвати артистом на полі. Якщо ж брати конкретні матчі, то його особистим піком стали, на мій погляд, два поєдинки з московським «Спартаком» у кваліфікації Ліги чемпіонів: кияни двічі перемагали — 4:1, а Міля закинув «м’ясним» сумарно чотири м’ячі. На той момент Артем виглядав настільки феноменально, що спартаківські оборонці, щойно побачивши його зі смугастою кулею, сахалися від справдешнього жаху.

Коли влітку 2009 року Сьоміна замінив Газзаєв, прогрес, скидалося на те, отримав тенденцію стабільного прискорення: вже на тренувальних зборах другий російський коуч зробив Мілевського новим капітаном. Причому це окрилило не лише Артема, а й усе «Динамо»: два літні місяці, липень і серпень, стали найкращими для Валерія Георгійовича в Україні. Однак перед самим приходом осені трапилася подія, котра змінила все…

А саме: до Києва гучно повернувся найкращий український футболіст епохи Незалежності. До яких наслідків це призвело? Давайте перерахую: почалось із конфлікту між Алієвим, який утратив місце в основі, та Газзаєвим, унаслідок чого першого вигнали з команди; потім у Мілевського чомусь забрали капітанську пов’язку, віддавши її Шевченку; зрештою, саме від середини тієї осені Артем почав деградувати у спортивному плані, так і не повернувшись на обраний за Сьоміна рівень (маленька вставочка: один із сучасних керманичів «Динамо» розповідав автору цих рядків, мовляв, повернення Шеви в команду спровокувало такий розкол у ній, що… повірте, якби про це написати, читач пережив би емоційне потрясіння рідкісної сили!).

… Не знаю, чи варто особливо розписувати те, що було далі з Артемом. Тому стисло: стрімкий ігровий регрес; усе частіші скандали, пов’язані то з надмірним «зависанням» у нічних клубах, то ідіотськими заявами (на кшталт: «Не ходжу в кінотеатри, бо там фільми озвучені українською»); алкоголь, кальян і ще дещо «крутіше»; розбиті «Мазераті» вартістю річного бюджету середнього клубу вітчизняної другої ліги; непочесне «членство» в антизбірній розчарувань Євро-2012; рік без забитих м’ячів на офіційному рівні; ще довший час узагалі без футболу; ну, й кульмінація — непритомність під час медобстеження в казахському «Актобе».

Відтак сьогодні головне запитання на порядку денному: чи зможе він надолужити згаяне? Бодай частково… Відповіді, переконаний, не знає ніхто. Хоча навіть якщо станеться найгірше, визнай­мо: в історію національного сок­кера Мілевський таки увійшов. Принайм­ні як найкращий футболіст держави 2008 та 2009 років (за нашим опитуванням, якщо хто забув) і загалом як провідний вітчизняний нападник другої половини «нульо­вих». Тому не дивуйтеся його самовпевненій відповіді на закид одного з користувачів Інтернету (нагадаю, недавно хтось закинув Артему в Твіттері, мовляв, «Ти міг стати легендою», на що той відказав: «Я — уже легенда!»). Він мав право так сказати.

Володимир БАНЯС.


стрічка новин