ЯК ВОНИ ВКРАЛИ В НАС ГРУ

СУТЬ СПРАВИ

У відбірковому турнірі мундіалю-1974 європейська зона була розділена на дев’ять груп, у восьми з них переможці отримували пряму путівку до фінального етапу, натомість збірна СРСР, яка виграла змагання в дев’ятій, повинна була, за регламентом, провести два додаткові стикові матчі з національною командою Чилі, котра, своєю чергою, завершила на першому місці змагання в третій групі Південної Америки. Чому на той момент існував такий регламент, я так і не збагнув…

І треба ж такому трапитися, що саме тоді, у вересні 1973 року, країна Чилі пережила державний переворот: законно обраного президента Сальвадора Альєнде скинула з посади хунта генералів на чолі з Августо Піночетом. Досі ні у самій південноамериканській країні, ні в світі не існує однозначної оцінки тих подій, одначе наявні дані дають змогу стверджувати, що уникнути їх не можна було: прийшовши до влади, чилійські комуно-соціалісти зайнялися всім тим, що нам добре відомо; в нау­кових колах даний процес іменується «націоналізацією економіки». На третьому році президентства Альєнде, внаслідок його політики, Чилі опинилася на порозі економічного колапсу: величезна інф­ляція, масове безробіття стали сприятливим ґрунтом для нової політичної сили, яка могла би припинити таке неподобство.

Й «нова політична сила» з’явилася, жорстко розправившись із старою: за окремими даними, в роки правління Піночета було замордовано понад 2000 людей. І — о, парадокс історії! — почалися репресії з… центрального футбольного стадіону держави, який «переформатували» на концтабір. Якраз там збірна СРСР мала провести повторний поєдинок за вихід на чемпіонат світу (перший, у Моск­ві, завершився нічиєю — 0:0). Проте, зваживши на політичні події, радянське спортивне керівництво заборонило своїм футболістам їхати за океан, а ФІФА за це присудила збірній СРСР технічну поразку…

«УФ» відтворює тодішні події, намагаючись показати, до чого вони призвели.

«ЗАЯВЛЕНИЕ ФЕДЕРАЦИИ ФУТБОЛА СССР

Международная федерация футбола (ФИФА) сообщила, что отборочный матч чемпионата мира по футболу между сборными командами СССР и Чили назначен на 21 ноября 1973 года в Сантьяго (Чили).

Как известно, в результате фашистского переворота и свержения законного правительства Народного единства в Чили царит обстановка кровавого террора и репрессий, отменены конституционные гарантии, ведется разнузданная провокационная кампания против социалистических стран и всех демократических сил, нагнетаются антисоветские настрое­ния, допущены факты произвола и насилия в отношении советских граждан, находившихся в Чили.

Национальный стадион, на котором намечается проведение футбольного матча, превращен военной хунтой в концентрационный лагерь, арену пыток и казни патрио­тов чилийского народа. На трибунах и в помещении стадиона содержатся тысячи ни в чем не повинных людей. Среди узников стадиона-тюрьмы много иностранцев, в том числе и кубинские тренеры, приехавшие в Чили для передачи опыта по приглашению чилийских спортивных организаций.

Федерация футбола СССР обратилась в Международную федерацию футбола с предложением провести указанный матч в треть­ей стране, так как на стадионе, обагренном кровью патриотов чилийского народа, по моральным соображениям, не могут в настоящее время выступать советские спортсмены.

Однако ФИФА не посчиталась с известными всему миру чудовищными преступлениями, творимыми военной хунтой, и, основываясь на заверениях самозваного министра обороны Чили, заявила, что нет никаких препятствий для проведения отборочного матча в Сантьяго.

Федерация футбола СССР от имени советских спортсменов выражает решительный протест и заявляет, что в сложившейся обстановке, когда Международная федерация футбола вопреки здравому смыслу пошла на поводу у чилийской реакции, она вынуждена отказаться от участия в отборочной игре чемпионата мира на территории Чили и возлагает всю ответственность за это на руководителей ФИФА.

В то же время Федерация футбола СССР вновь подтверждает свою готовность на проведение отборочного матча с чилийскими футболистами на территории треть­ей страны, если Международная федерация футбола пересмотрит свое решение».

РЕАКЦІЯ РАДЯНСЬКИХ ЗМІ

«Чого хоче пан Роуз?

Негативна позиція, зайнята президентом Міжнародної федерації футболу (ФІФА) англійцем Стенлі Роузом у зв’язку з вимогою перенесення матчу збірних Чилі та СРСР в нейтральну країну, викликала, як відомо, подив і обурення багатьох національних футбольних федерацій. Роуз — це абсолютно очевидно — прекрасно знає, що стадіон «Насьональ» у Сантьяго, де має відбутися матч, перетворений військовою хунтою на концтабір, — місце тортур і вбивств чилійських патріотів. Правда, президент ФІФА стверджував зворотне. Але складно повірити, що він глухий і сліпий і не читає навіть англійських газет, які повідомляли про десятки несамовитих історій, що сталися на самому стадіоні.

Нагадаємо, до речі, що саме Роуз домігся перенесення зустрічі (теж у рамках чемпіонату світу) збірних Північної Ірландії та Болгарії з Белфаста у Шеффілд у зв’язку із загостренням там обстановки та введенням комендантської години. Якщо тоді президент ФІФА зважився на такий крок заради того, щоби змагання могли пройти в нормальній обстановці, то чому зараз він дотримується інших поглядів?

Відповідь на це питання треба шукати в істинних мотивах поведінки президента ФІФА, про які він, природно, не повідомляє. Як стверд­жують у міжнародних спортивних колах, у конфлікті, пов’язаному з матчем збірної СРСР в Чилі, Роуз переслідує якісь корисливі цілі. Його план, як вважають, полягає в тому, щоби відмовою від перенесення місця матчу «вибити» радянську команду з розіграшу першості світу й спробувати спровокувати таким чином команди соціалістичних країн, що пробилися у фінал, заявити про свій бойкот чемпіонату. Тоді відкриється дорога для проникнення туди збірної Англії, що зазнала невдачі у відбіркових іграх.

У зв’язку із цим стає зрозумілою і поведінка Роуза під час недавнього матчу збірних Англії та Польщі, в якому вирішилася доля путівки у фінал чемпіонату світу. Президент ФІФА використовував своє становище, щоби чинити тиск на суддів матчу, бажаючи створити найсприятливіші умови англійській команді. І не випадково, що 11-мет­ровий штрафний удар, призначений у ході зустрічі у ворота поляків за рахунку 1:0 на їхню користь, викликав так багато сумнівів у компетентних спостерігачів і спортивних оглядачів». («Советский спорт» за 21.11.1973).

…Мушу, одначе, зауважити важливу річ: попри, м’яко кажучи, неординарність ситуації, — збірна СРСР, через зазначені події, вперше не вийшла до фіналу мундіалю з того часу, як почала брати участь у відбіркових турнірах, — поведінка совєцьких ЗМІ виявилася на диво апатичною. Хтозна, чому так трапилося — мо’, був наказ із цеківських верхів. Але факт такий: навіть газети спортивного профілю більшу увагу звертали на політичний аспект колізії, а не на футбольний. Що вже й казати про «звичайні» часописи… Припустімо, столична газета «Молодь України» за два місяці — жовтень-листопад — публікувала й «гнівні листи читачів» (ось у номері за 11.10.73 бачимо підбірку під загальною назвою «Свободу народові Чилі! Свободу Луїсу Корвалану!»), й передруки статей зі ЗМІ країн соцтабору, проте теми націо­нальної збірної ніби не існувало! Хоча про футбол, наприклад, про підсумки чемпіонату СРСР, де києводинамівці програли чемпіонство вірменам із «Арарату», внаслідок чого до української столиці запросили В. В. Лобановського, писали багато, щономера…

ПОСТФАКТУМ

Згадує Євген Серафимович Ловчев — найкращий лівий бек СРСР 1970-х, капітан московського «Спартака» (цитовано за сайтом «Сборная России по футболу»):

— Політика, безумовно, зіграла важливу роль. Нагадаю, в першу чергу, молодим любителям футболу, що незадовго до наших кваліфікаційних зустрічей з чилійцями, в них стався військовий переворот, і до влади прийшов диктатор Піночет, який знищив демократичний уряд Сальвадора Альєнде, перетворивши головний стадіон Сантьяго в концтабір.

Але наше небажання зустрічатися із футболістами країни, яку очолив диктатор Піночет, було не проявом солідарності з противниками нового режиму, а, радше, звичайним побоювання керівників ЦК КПРС і Спорткомітету щодо можливої нашої поразки.

До гравців збірної СРСР ця відмова ніякого стосунку не мала. Нав­паки, ми готові були летіти у Чилі, хоч і розуміли, що виграти у Сантьяго буде нелегко. Але партійні чиновники розцінили ситуацію інакше, позбавивши нас шансів поборотися за путівку у ФРН.

Я був запрошений до збірної 1969 року, за рік до чемпіонату світу в Мексиці, а таких новачків, як я, залишилися на 1972-й одиниці. Якщо попередній наставник, Гаврило Дмитрович Качалін, вів точковий підбір, уміло додавав до старожилів молодих гравців, то його наступники, повторюю, до комплектування підходили інакше, в результаті монолітної команди, здатної домогтися високої мети, в нас просто не стало. І яскравий приклад тому — московська зустріч із чилійцями. Ми, природно, не були впевнені в тому, що обов’язково переграємо їх на своєму полі: в пам’яті свіжі були й чемпіонат світу у Чилі, що відбувся 1962 року, й програш там саме господарям. А тут додалася й політика, адже зустрічалися із футболістами не з країн соцтабору, а з командою, що захищала інтере­си вже фашистського режиму. Гра вийшла простою. Ми майже безперервно атакували, а суперники зібралися біля своїх воріт і піклувалися тільки про те, як не пропустити. І не пропустили, хоча ще в першому таймі до двох «чистих» нападників (Блохіна та Онищенка) тренер Горянський додав Кожемякіна й Гуцаєва. Але всі наші спроби зламати оборону виявилися марними, тож нульова нічия, природно, нас не влаштувала.

Я ще тоді зрозумів: якби ми виграли з мінімальною перевагою, то, напевне, полетіли б у Чилі. Недавно я був у Останкінській телестудії на передачі «Як це було» й уперше побачив кадри 29-річної давнини, зняті на стадіоні у Сантьяго. Попри те, що було відомо про нашу відмову грати матч-відповідь, на стадіоні зібралося майже 30 тисяч глядачів, на поле вибігли чомусь не 11, а 22 футболісти, потім за свистком судді чилійці неквапливо наблизилися до порожніх воріт і без перешкод спрямували м’яч у сітку. Після цього їм була присуджена перемога. Ось за таким сценарієм без нашої участі збірна Чилі отримала право виступати у фіналі. («Советский спорт» за 16.05.2002).

ПІДСУМКИ ПОДІЇ ДЛЯ СВІТУ

Зазначена ситуація стала лебединою піснею для тодішнього президента ФІФА англійця Стенлі Роуза: скандал набув настільки грандіозного масштабу, що вже наступного року організація, котра керує світовим футболом, отримала нового керманича — бразильця Жоао (Жуана) Авеланжа.

Так у розвитку гри «11 х11» стартувала абсолютно нова ера, про яку найдокладніше (на мій смак) написано в книзі «Як вони вкрали у нас гру» (How They Stole the Game, 1999 рік видання; український переклад з’явився 2012-го) британського журналіста Девіда Єллопа.

ПІДСУМКИ ПОДІЇ ДЛЯ СРСР ТА УКРАЇНИ

Не буде перебільшенням сказати, що ми, з певної точки зору, втратили тоді ціле покоління: не поїхавши на німецький мундіаль, радянський футбол так відстав од світового, що в подальшому червоно-біла збірна пропустила три чемпіонати Європи (1976, 1980, 1984) та ще й наступний, аргентинський, Кубок світу-1978. Відтак ціла плеяда чудових радянських гравців так і не зіграла на головному турнірі планети (а, приміром, Блохін дебютував на ЧС у 30-річному віці, тобто — в не найкращі вже свої часи): українці Рудаков, Трошкін, Фоменко, Решко, Матвієнко, Веремєєв, Колотов, Коньков, Буряк і Онищенко, грузини Кіпіані й Гуцаєв, росіянин Ловчев, «золоті» вірмени… Така собі трагедія…

Чи можна бути впевненим у тому, що, полетівши до Чилі, радянські гравці перемогли би? Сумніви, звісно, є: насамперед тому, що очолював збірну СРСР далеко не оптимальний спеціаліст — моск­вич Євген Горянський. Утім, знаєте, одна справа — поїхати й програти, інша — не поїхати взагалі. Тобто радянські чиновники своїм же спортсменам навіть шансу не дали…

Володимир БАНЯС.