Яким же все-таки ми хочемо бачити український футбол?

Проблема номер один — масовий футбол

Про футбол уже написано стільки статей, книг, що побутують побоювання в чомусь повторитися.

Можливо, деякі наші погляди будуть відрізнятися від загальноприйнятних норм і традицій, однак ми виграємо у відвертості і чесності своїх суджень про футбол, чого іноді бракує в публікаціях окремих спортивних оглядачів і коментаторів.

А тепер про все — детальніше. Ми з великим задоволенням констатуємо той факт (і це думка переважної більшості мешканців провінції), що футбол в Україні зробив значний крок вперед у напрямку підвищення професійної майстерності більшості футболістів і команд усіх футбольних ліг.

Це, звичайно, всіх нас радує. Та мета нашої статті не в тому, щоб аналізувати роботу професійних футбольних ліг України.

Ми поговоримо про питання, які близькі нам і з якими щоденно зустрічаємося.

Отже, проблема номер один для нашої країни — це розвиток масового футболу. На запитання: хто повинен зай­матися й позитивно вирішувати цю проблему в районах, невеликих містах і селах, однозначної відповіді немає — зазвичай вказують на органи місцевого самоврядування та громадські організації.

Начебто так, але ні раніше, ні сьогодні (у скрутні часи для нашої держави) на рівні місцевих органів ніяких суттєвих змін у поліпшенні спортивно-масової роботи не сталося.

Футбол це не просто улюблена гра мільйонів людей, футбол — це політика. Одвернути молодь од згубного впливу наркоманії, алкоголізму, постійно зміцнювати фізичне й духовне загартування юнаків і дівчат — ось на що повинна націлювати всіх нас спортивна гра.

Автор цих рядків недавно спостерігав за проведенням турніру з міні-футболу на місцевому рівні. Цей «маленький» футбол стає досить популярним у сільській місцевості, адже він не вимагає стандартного поля, майже наполовину скорочена чисельна кількість учасників змагань.

Із приємним відчуттям спостерігаєш за міцними, красивими, фізично досконалими гравцями. Вони приїхали на турнір із навколишніх сіл за 25–30 км, причому їхали й на велосипедах, і на власних автомобілях, не вимагаючи ніяких компенсацій.

А з яким завзяттям і спортивним вогником проходили самі матчі!

Енергії й натхнення — хоч відбавляй! Але з гірким присмаком спостерігаємо, що мінімальної футбольної науки в юнаків бракує. У селах просто нікому навчити юних спортсменів абетці футболу.

Урок футболу в школі: Задум не продуманий до кінця

Свого часу за ініціативи Г. М. Суркіса було організовано проведення уроків футболу в усіх середніх школах України. Задум досить хороший і цінний, але, як це часто буває в нашій державі, не продуманий до кінця.

Якщо в Києві, інших великих і середніх містах, які мають у себе команди вищої, першої чи другої футбольних ліг, можна було знайти фахівців для проведення таких уроків, то сільська місцевість і цього разу була обділеною.

Нам можуть заперечити, мовляв, у кожній середній школі є один-два викладачі фізичної культури, які й повинні організувати проведення уроків футболу у своїх школах і селах.

Та, по-перше, вчителі фізичної культури працюють у відповідності до державного календарного плану, відтак повинні організувати баскетбол, волейбол, ручний м’яч і легкоатлетичні змагання. Тож на футбол часу просто не вистачає.

По-друге, м’яко кажучи, не всі сільські (та й міські) вчителі фізкультури, при всій до них повазі, глибоко компетентні в тонкощах футбольної гри.

Можна було пропустити значну частину вчителів фізичної культури через курси підвищення кваліфікації при обласних інститутах післядипломної підготовки (а в кожному обласному центрі можна знайти фахівців із футболу). Але цього також зроблено не було.

Отже, хороша ідея була похована на селі, так і не народившись.

Тепер і дивимося із жалем і болем на здорових, фізично загартованих сільських юнаків, які прагнуть грати у футбол, але не мають на це ні мінімальних коштів, ні футбольної форми, ні початкової футбольної науки.

Здогадуємося, що тут теж можуть виникнути заперечення — нехай сільська молодь із задоволенням ганяє м’яча, обладнує для себе майданчики, а свіжого повітря вистачить для всіх.

Можливо, це якоюсь мірою правильно. Але як же бути з набуттям спортивної естетики та організації красивого футбольного дійства на селі?

Тоді як у Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі, Львові футбол перетворюється на величезне спортивне свято, де десятки тисяч глядачів одержують запал енергії й моральне задоволення на тривалий час.

У селі ж хлопці «нехай ганяють м’яча» на будь-якому, часто зовсім не пристосованому для гри, майданчику. Ось вам і рівні умови розвитку та популяризації футболу у центрі й провінції.

Не можна сказати, що для організації спортивно-оздоровчої роботи на селах зовсім нічого не робиться. Є незначні зрушення в питаннях будівництва та реконструкції місцевих стадіонів, футбольних полів і майданчиків із міні-футболу.

Тому питання розвитку масового футболу в селах, районах і невеликих містах на сьогодні досить актуальне й важливе.

Створити футбольну команду в більшості населених пунктів не проблема. А ось питання екіпіровки гравців, налагодження регулярного навчально-тренувального процесу, забезпечення участі всіх команд у чемпіонатах району (міста) та й організація чіткого проведення місцевих змагань — питання непросте.

Якщо раніше існували районні (міські) комітети з фізичної культури та спорту, то нині питаннями координації та розвитку місцевого спортивного життя займається лише одна людина (структури у справах молоді та спорту районних державних адміністрацій однедавна вже скасовано).

Теоретично поєднання роботи з молоддю та спорту має право на існування. Та на практиці дуже часто спостерігали повний занепад як молодіжного, так і спортивного життя. І справа тут не лише в особі самого чиновника — він просто не здатний керувати даним процесом за відсутності бодай мізерного фінансування. Тепер справа, гадаємо, ще затягнеться в зв’язку з реформуванням.

Не секрет: є ще на місцях окремі бізнесмени, які, завдяки любові до футболу, організовують і фінансують нечисленні турніри. Але забезпечити регулярність і повноцінне існування всього комплексу спортивно-оздоровчої роботи вони, звичайно, не можуть.

Нині країна вступила в завершальний етап реформування адміністративно-територіального устрою. У штатах новостворюваних громад взагалі не передбачено посади організатора спортивно-масової роботи на селах.

Хто ж тоді повинен займатися розвитком спортивного життя (і конкретно футболу) в громадах? Відповіді на це запитання поки ще немає.

Перейдемо до іншого розділу нашої розмови, який (ви пересвідчитеся далі) може дещо допомогти вирішувати наболілі питання сільського футбольного життя.

Мова про постійну міграцію професійних футболістів і грошові витрати на їхнє придбання.

Звичайно, в наш час без регулярного поповнення команд новими високопрофесійними спортсменами не може бути мови про участь у європейських кубках. Сама футбольна дійсність примушує провідні колективи постійно оновлювати свій склад. Але чому так бездумно й поспішно вирішуються проб­леми придбання окремих зарубіжних футболістів? Виплачуються колосальні грошові суми, а на практиці дуже часто придбаний спортсмен опиняється в тіні й не виправдовує покладених на нього сподівань.

Не знаємо, можливо, ми, провінційні любителі футболу, й помиляємося, та настав час змінити політику й у селекційній роботі.

На замітці в тренерів-селекціонерів перебувають усі гравці команд вищої ліги та добре відомі їм футболісти першої ліги, й десь на п’ятдесят-шістдесят відсотків продивляються ігри другої ліги.

Та останнім часом майже втрачено інтерес із боку селекціонерів навіть до обласних чемпіонатів, не говорячи вже про райони. А тут теж з’являються місцеві футбольні обдарування, на яких варто було би подивитися фахівцям.

Нас дивує (а іноді навіть шокує) система оплати роботи футболістів окремих (багатих) команд вищої ліги. У цьому питанні можуть виникнути заперечення — не будемо добре платити — не будуть відповідно грати.

Але схаменіться, люди добрі! Якщо рядовий пенсіонер отримує пенсію тисячу сто двадцять гривень на місяць, більшість робітників і службовців — по тисячу двісті гривень на місяць, то легіонер, який іноді ходить пішки по футбольному полю — одержує мільйони?.. Це, мабуть, на даний період просто нонсенс.

Ніхто не заперечуватиме проти придбання таких іноземних гравців, які реально підсилюють гру всієї команди. І це потрібно робити, але в розумних межах! А ось із сум зекономлених коштів можна було би виділити дещицю на розвиток масового футболу в Україні.

Уся влада — радам

Як це виглядатиме на практиці, тобто кому й навіщо виділяти кошти, поділимося нашими думками і щодо цієї проблеми.

Настав час серйозно обдумати питання створення в кожному районі (громаді) любительського футбольного клубу. Він зосередить у своїх руках усі питання організаційно-практичного розвитку футболу на своїй території (а можливо, це будуть спільні питання двох-трьох сусідніх громад), візьме під свою опіку стадіони та інші спортивні споруди, які в більшості стали безгосподарними, працюватиме в тісній співдружності з місцевими ДЮСШ. Отож існуватимуть (а не животітимуть) 2–3 різновікові дитячі футбольні колективи, жорстко конт­ролюватиметься проведення чемпіонату району (громади), одна команда гратиме в обласному чемпіонаті.

Місцеві аматорські футбольні клуби працюватимуть на громадських засадах (ми навіть не порушуємо питання оплати членів президії футбольного клубу).

Але для організації суто спортивно-господарської діяльності потрібні кошти.

Чому би нашим багатим президентам футбольних клубів прем’єр-ліги (І. Коломойському, І. Суркісу, Р. Ахметову, іншим) замість того, щоби кожного року витрачати мільйони євро на придбання не завжди кваліфікованих футболістів, робити один раз на 4–5 років паузу й виділити на потреби сільських футболістів кошти на підтримку їхнього нормального існування.

Ми продумали й систему контролю за роботою сільських футбольних клубів і координацією їх діяльності.

Для цього потрібно створити (на громадських засадах) всеукраїнську раду, яка спільно з органами місцевого самоврядування вивчатиме всі організаційно-практичні форми роботи сільських футбольних клубів, вирішуватиме, кому й у яких розмірах надавати матеріальну допомогу (адже всі благодійні кошти будуть зосереджені у всеукраїнській раді). Причому, рада повинна перебувати не в Києві (чи інших містах), а працювати безпосередньо в провінції. Через те, що цю ідею подаємо ми, пропонуємо місцем роботи ради сільських футбольних клубів обрати смт Талалаївку Чернігівської області. Члени ради (а це місцеві любителі футболу) добре знають проблеми своїх і сусідніх територій, не на слуху, а практично бачать перед собою труднощі та проб­леми організації спортивно-оздоровлювальної роботи в селах і невеликих містах (громадах).

Звичайно, наш виступ на сторінках такого солідного й популярного друкованого органу, яким є «Український футбол», можна класифікувати по-різному. Хтось убачатиме тут голий авантюризм і непрофесійність, а хтось просто вважатиме нашу статтю й пропозиції несерйозними й не вартими уваги широкому загалу аматорів футболу в Україні.

Нехай думають, що хочуть, але робити щось потрібно!

Ми згодні на широке обговорення проблеми масового футболу в нашій країні на сторінках газети.

Сподіваємося, що футбольна громадськість іще скаже вагоме слово в питаннях позитивного вирішення проблем духовного і фізичного виховання підростаючого покоління — сьогоднішніх і наступних будівників нашої незалежної та суверенної України.

Володимир ТКАЧОВ,
смт Талалаївка
Чернігівської області.