«Якщо сьогодні в Україні можна купити завод за п’ять мільйонів доларів, навіщо викидати ці гроші на футбол?!»

НОВІ ЧАСИ — НОВІ УМОВИ

Навряд чи перебільшу, сказавши, що минулого тижня обидві найгучніші новини вітчизняного футбольного інфопростору стосувалися бронзового призера попереднього чемпіонату. Про що йдеться? Про перехід у Туреччину Дениса Бойка та лист, який буцімто написали гравці до керівництва, вимагаючи погашення зарплатних боргів. І перше повідомлення, й, особливо, друге містили потужний негативний посил, адже в обох випадках маємо свідчення, що на клуб № 3 національного футболу насувається… щось погане.

Хоча в тім-то й річ, що нинішня ситуація прикметна трьома крапками, вжитими мною після дієслова «насувається»: всім очевидно, що «блакитно-біло-сині» переживають кризовий (або перехідний) період існування, проте ніхто (!) не здатен чітко визначити ступінь кризовості. Панікери кричать про потенційне зникнення «Дніпра». Поміркованіші запевняють: із огляду на кілька причин (визначальна — економічний колапс у державі) клубне керівництво затіяло виправдану оптимізацію, переводячи команду на дешевші рейки. Оптимісти взагалі кепкують із довколишніх зойків, нагадуючи: «Ще й не таке бачили!».

Складність здобуття правдивої інформації (без якої не складеш істинну мозаїку стану справ) помножує специфіка клубу: відомо, що його власник завжди цікавився футболом, але далеко не так, як Ринат Ахметов, Ігор Суркіс або Олександр Ярославський. Кілька днів тому мені взагалі сказали таке (цитую): «Для Коломойського гра в шкіряний м’яч не на першому місці в реєстрі життєвих інтересів. І не на другому. Навіть не на п’ятому». Так і є, про це ми знали. Але!

За останній рік оцей «дискурс» був розширений двома не знаними раніше обставинами. Перша: Ігор Валерійович по-справжньому пройнявся політикою, ставши однією з найзначиміших фігур на українській «шахівниці». Друга: внаслідок того, що від часу окупації Криму гривня подешевшала в чотири рази, виникла зовсім інша фінансова реальність. Чи здогадується читач, що я маю на увазі? Одне з джерел, наближених до «Дніпра», повідомило: «Якщо сьогодні в Україні можна купити завод за п’ять мільйонів доларів, навіщо викидати ці гроші на футбол?!» Тепер розумієте? Як часто це запитання постає нині перед Коломойським і як зазвичай він відповідає на нього…

ПРАВДА — НЕПРАВДА

Тут ітиметься про згадану вище епістолу гравців до керівництва з приводу невиплати зарплатні.

Достеменне підтвердження, що ця чутка відповідає дійсності, знову-таки, відсутнє. Одна з причин, яка заважає вживати в цьому контексті прислівник «точно», — перебування команди на закордонних зборах. Одначе всі, без винятку, інформатори, з ким довелося спілкуватись, одностайні: «Повідомлення про лист Коломойському на 99 відсотків правдиве».

Поглянувши на ці дані крізь призму істинності, зіткнемося з фактом, який для України давно став секретом Полішинеля: у «Дніпра» борги. Інше питання — їхній розмір. А вже тут ясності нема й у найближчій проекції! Справа навіть не в тому, що всі відомості з різних джерел — неофіційні. Річ у тім, що нині в клубі з «найпатріотичнішого міста України» склалася воістину парадоксальна ситуація, аналога котрій, імовірно, не знайти в історії нашого футболу.

Унікальність у тому, що перед деким фінансові «хвости» величезні: понад чотири місяці зарплати плюс більше року преміальних. Утім, є футболісти, котрим виплатили до копійки. Знаєте, кому? Тому, кого збираються продавати.

Нам поталанило довідатися: кіпер Бойко отримав усе, що заробив. Як і оборонець Дуглас. Так само, як форвард Селезньов, але в цьому випадку є дещо інші відомості: повний розрахунок настане за кілька днів. Приблизно такий стан справ склався в іще кількох футболістів, одначе в цьому випадку мушу вжити дієслово «подейкують»: мова про третього кіпера Шелихова, оборонця Чигринського тощо.

Ситуація, погодьтеся, дуже неординарна: якщо «Дніпро» щоразу встигає погасити борги акурат напередодні переходу свого гравця на нове місце роботи, значить, «не все так погано в нашій хаті». Значить, є кошти, існує якийсь, умовно кажучи, «стабілізаційний фонд», «недоторканий запас», звідки беруть ресурси тоді, коли немає часу відступати.

ХТО — КУДИ

Кілька абзаців про трансфери.

Матеріал, який ви читаєте, писався на початку тижня, тому прошу в читача лояльності до того, що у вівторок було актуальним, а, припустімо, в суботу — ні…

Отже, точних даних мало. По Селезньову (знову цитата): «Пропозицій багато, причому з різних чемпіонатів. Про «Галатасарай» усе відповідає дійсності, втім, поки справа на стадії переговорів. Ціна питання не визначена, надто багато залежатиме від одного фактора: контракт Євгена з дніпрянами чинний усього півроку. Тобто сума трансферу, якщо він відбудеться, може становити як 10 мільйонів доларів, так і 500 тисяч». По Чигринському (і тут пряма мова): «Його хочуть у Туреччині, Греції, Голландії, не кажучи про Казахстан, Азербайджан, Польщу. Взимку Дмитро став вільним агентом, отож тепер розглядає варіанти». По запасному воротареві Шелихову: «Ніхто не розуміє, чому його не взяли на перші збори. Пішов Бойко, тобто потрібен воротар, а Євгенові навіть шансу не дають».

Стосовно решти футболістів інформації ще менше. А будувати щось на піску не хочеться.

ТРЕНЕРСЬКЕ ПИТАННЯ

Немає сумнівів, що Мирон Маркевич — найсильніший футбольний наставник України останнього десятиріччя. Але він має своєрідну специфіку (застерігаю вас давати їй оцінку!): галичанин завжди зізнавався, що не любить, не вміє, не хоче працювати з молоддю; йому пот­рібні готові майстри.

Вловлюєте натяк?..

Акурат рік тому Коломойський недвозначно заявив: «Бачу свою команду на 100 відсотків українською за складом». І зразу перейшов од слів до діла: замість трансферу майже геніального бразильця Клейтона Хав’єра, котрого так хотів бачити в себе Мирон Богданович, Ігор Валерійович привіз у Дніпропет­ровськ нашого Романа Безуса, в котрого… словом, усе попереду. Далі — більше. Настільки «більше», що, як стверджують інсайдери, вже з наступного сезону ми побачимо зовсім інший «Дніпро».

Який? Там будуть майже всуціль громадяни України; більшість — молодь. Звідси випливає, що на тривалий час доведеться забути про реноме третього гранда, можливо, про єврокубки. Песимістичний (реалістичний?) сценарій проголошує: навесні команда продовжить скочування в таблиці; ймовірно, аж до місця нижче шостого.

Отут повертаємося до постаті коуча. Чи захоче Маркевич трудитись у подібних умовах? Напевно, ні. Відтак постають три різні варіанти. Перший: «уламування» Мирона Богдановича зі, скажімо так, розкриттям перед ним додаткових аргументів. Варіант № 2: запрошення людини з іншого міста (просмакуйте наступну цитату: «Той же Юрій Вернидуб, отримавши виклик із Дніпропетровська, пішки сюди із Запоріжжя прийде!»). Зрештою, третій варіант: звернення до послуг когось із «своїх» («Ось Дмит­ро Михайленко вже засидівсь у штабі молодіжного складу»).

Думаю, все вирішиться не пізніше прийдешнього літа.

ПОВТОРЕННЯ ПРОЙДЕНОГО

Читачі зі стажем мають пам’ятати, що наприкінці 1990-х у «Дніпрі» було щось схоже: футболістам не платили зароблене, вони писали листи до керманича з проханнями віддати кровні, по тому зверталися по допомогу до юридичних інстанцій, шукали захисту в профспілках.

Тоді (мова про період 1998-1999 років) клубним власником уже був Коломойський, який із невідомих загалу причин тимчасово охолов до спорту, «призабувши» про свій футбольний колектив. Справді, з тими часами нинішні мають чимало аналогій: окрім епістол і судів, згадуємо різке погіршення результатів, коли двічі поспіль бронзовий призер чемпіонату скотився до рангу аутсайдера, взявши за звичку програвати з розгромними рахунками (наша газета якось вийшла з дуже промовистим заголовком: «Такий «Дніпро» здатен загатити й динамівський дубль»; і «гатили» — всі, кому не ліньки!).

Пережили: те лихоліття й усі наступні. Переконаний: і це переживуть. Тільки от не дають спокою три запитання: скільки це триватиме, чого коштуватиме, як довго нагадуватимуть про себе наслідки…