Український футбол
Юрій КЕВЛИЧ: «Бились об заклад із гендиректором «Дніпра» на 50 тисяч доларів, що Коноплянка гратиме в збірній»
Тренер, який учив Коноплянку футбольним основам, — про рожевий костюмчик, запотиличники та парі на 50 тисяч доларів

«Коноплянка був моїм улюбленцем»

— Юрію В’ячеславовичу, знає­мо, що першим видом у спорті було для Євгена карате. А як він робив перші кроки у футболі?

— Узагалі Женя зі мною займався повних дев’ять років. Тато привів його до спортзалу, який ми орендували на заводі «Зірка». Як зараз пам’ятаю його чорняві очі та те, що він був у рожевому костюмчику: в 1990-ті роки таких багато було, ходили в них і дівчатка. Одразу помітив, що Євген, як для свого віку, був фізично сильним: у мене тоді була група дітей 1989–90 років народження. Зрозумів, що потрібно приділяти особливу увагу технічним якостям Євгена, вмінню працювати обома ногами. Знав, що незабаром це даватиме йому перевагу над оборонцями, адже він зможе на автоматі перегравати кожного. Спочатку він, звичайно, бурчав, але потім зрозумів, що саме я від нього вимагаю.

Незадовго до цього перебував якраз на стажуванні в нідерландському «Аяксі». Тому тоді мав власний досвід футбольних виступів (хоча і не вдалося високо піднятися), набутий на навчанні в інституті та на стажуванні в Амстердамі, тому намагався все, що знав, передати дітям. До того ж, у тій групі тренувався мій син. Коноплянка спочатку не виокремлювався на тлі решти хлопців, був радше «робочою конячкою». Відтак Женя лише підтвердив, що все миттєво не дається. Його копітка праця та, можливо, мої тренерські навички давали результат, а зацікавленість батьків зіграли свою роль у становленні його як футболіста. Хоча мама раніше недолюблювала заняття спортом сина, але зараз вона навряд чи шкодує про це.

— Карате зникло саме по собі?

— Свого часу поставив перед вибором: або футбол, або карате. Спілкуючись із батьками, завжди наголошував, що хочу, щоби Женя в мене займався більше. Тому вирішили дати йому час, аби він сам вирішив, що йому до душі. Коли впродовж наступних двох років Женя почав набирати великих обертів, то це питання само відпало. Хлопець зосередився винятково на футболі, відтоді почав виокремлюватися з-поміж інших однолітків на дитячо-юнацькому рівні. У свої 11–12 років Євген став лідером команди, на якому би турнірі ми не грали. Тим більше, що грали переважно зі старшими командами.

«Коли Євген займався в мене, телефон розривався від пропозицій»

— Для вас Женя, мабуть, був особливим гравцем?

— Знаєте, в кожного вчителя є свій улюбленець, навіть попри якісь недоліки. Тренери — це ті ж педагоги, тому так, Коноплянка був моїм тим самим улюбленцем. Хоча не згадую його людських вад. Нині постійно ставлю його за приклад своїм підопічним, адже раніше зай­мались у гірших умовах, ніж зараз. Думаю, якби я такого рівня футболіста підготував у Нідерландах, то був би, як там кажуть, багатою людиною. Недавно возив своїх дітей на матч Україна — Франція, всі дивувалися, що людина, котра виховала Коноплянку, проходить на стадіон у цій давці разом із усіма. У секторі для почесних людей сидить пропіарене керівництво, а тренерські кадри досі залишаються приниженими та ображеними. Хоча приємно, що наставник національної збірної відзначив, що на полі було двоє вихованців кіровоградського футболу (П’ятов і Коноплянка. — Є. Д.).

— Чи бачили в юному Жені майбутнього гравця збірної?

— Скажу так: із 12 до 16 років, коли ще Євген займався в мене, ми часто їздили на змагання. Після них у ці роки мій телефон розривався від пропозицій. Серед них були «Шахтар», «Динамо»… Тато вже був готовий до будь-якого варіанту. Проте мені вдалося його переконати, що Жені буде краще в Дніпропет­ровську. На той час Кучеревський, Царство йому небесне, створив чудовий колектив українців, на якому починала базуватися національна збірна, тому був упевнений, що саме там місце мого вихованця. Враховуючи, що багато гравців зникають із спортивного горизонту з переходом із юніорського футболу до дорослого, порадив обрати «Дніпро». До моїх слів, як бачите, дослухалися та, певне, не шкодують.

Коли був молодим тренером, не любив говорити, як інші: «Цей стане футболістом, а цей — ні». На одному з турнірів зустрілися з батьком Романа Безуса Анатолієм. Тоді він говорив, що такі гравці, як Анатолій Зазірний, повинні дорости, як мінімум, до збірної країни. Але, як бачите, життя розставляє все на свої місця.

«Можливо, Женя досі тримає на мене образу»

— Євгена й раніше використовували на позиції лівого вінгера?

— Раніше Коноплянку використовував правим хавом, а згодом нападником. Пам’ятаєте «Валенсію» Ектора Купера? Зізнаюся, що я будував свою команду по їхній моделі, а Женя в ній був копією Давіда Вільї. Завдання в усіх гравців стояло одне: чи віддати у вільну зону, чи безпосередньо в ноги Коноплянці. Євген тоді переважав усіх у роботі з м’ячем, баченні поля та швидкості, відтак користувалися цим. Колись я пропонував подивитися на мого найкращого футболіста, проте ніхто не зважав, либонь, тому що представляли провінційне місто. Мені, до прикладу, не подобається, що його перестали використовувати у центрі нападу. Уважаю, що на цій позиції міг би розкритися краще, позаяк проблем із реалізацією в нього ніколи не було.

Якщо порівнювати Ярмоленка та Коноплянку, то кращий із них — останній. І не тому, що він мій вихованець. Якщо взяти кількість і якість створених моментів, то Євген значно переважає свого нинішнього конкурента. Про Андрія часто кажуть: «Ярмоленко вкотре запоров момент», про Євгена: «Черговий гол-красень Коноплянки».

— Повернемось усе ж до досі невідомих сторінок кар’єри Коноплянки. Пригадаєте якісь цікаві моменти впродовж вашого етапу тренування? Думаю, були проб­леми із поведінкою.

— Був такий один момент. Можливо, Женя досі тримає на мене образу. Це, мабуть, у всіх було. Перебували з колективом на одному з турнірів у Нікополі. Хлопці лишень розійшлися по кімнатах, як мене викликають до директора закладу: «Там ваші діти у своїй кімнаті розбили скло на вікні!». Розумієте, крім тренувань, потрібно проводити педагогічну роботу. Не всі ж стануть гравцями, а людьми потрібно бути, щоби не виникало проблем у суспільстві. Так ось, тоді я не став довго розбиратися та всім, хто був у кімнаті (в тому числі моєму синові), «виписав» запотиличник. Щоправда, нас пробачили, завдячуючи директору нікопольського футбольного центру Миколі Івановичу. Напевне, цікаво йому згадувати, що пробачив майбутній зірці.

«Топовий клуб англійського чемпіонату — якраз те, що потрібно зараз Євгену»

— Як для нього завершувався кіровоградський етап у житті?

— Можу майже хронологічно розповісти про цей момент. Завершився сезон-2005/2006 у чемпіонаті ДЮФЛ. Як уже згадував, були можливості поїхати до «Шахтаря» та «Динамо», в розташуванні останнього навіть затримався на тиждень у Олександра Олександровича Лисенка. Було навіть запропоновано 5 числа приїхати до Києва, щоби пройти медогляд. У свою чергу, «гірники» пропонували тренерам по всій країні зарплатню за підготовку футболістів. Далі особисто за Коноплянку клуб запропонував певну суму, на яку я не погодився. Потім батькам пропонували непогані умови, проте вони підтримали мене, додавши, що це ображає його тренера. Батько мені говорив, що з поваги до мене не міг собі дозволити, щоби я нічого за це не отримав. Київський ФК, до речі, ніяких компенсацій не пропонував. Утім тато хотів спробувати сина саме в «Динамо», куди з ним і поїхали. Далі, пригадую, на змаганнях у Тирасполі зустрівся з Петром Васильовичем Кутузовим, тоді — директором ДЮФШ «Дніпра». Сказав йому, що в мене є один хороший хлопець, але нині він перебуває в Києві. Коли дізнався, що мені не віддячать за це, відрізав: «Так не може бути». Пет­ро Васильович взяв у мене номер батька та переконав його змінити рішення. Відтак я поговорив з керівництвом клубу і, за регламентом, мені виплатили компенсацію. Якщо чесно, ту суму вважаю смішною, зважаючи, якого гравця я їм підготував. До того ж, тоді побились об заклад із генеральним директором «Дніпра», що Коноплянка гратиме в збірній. На скільки? 50 тисяч доларів. Свого слова поки не дотримав. Не знаю, можливо, Андрій Вікторович Стеценко не заробляє таких грошей…

— Чи продовжує Євген із вами підтримувати зв’язок?

— Раніше частіше спілкувались. Вірогідно, що Женя постійно зайнятий важливішими справами. Останнім часом, років зо три, з Коноплянкою я не говорив. Час од часу маю нагоду перемовитися з його татом.

— А нині Коноплянка своєю грою не переріс рівень української першості?

— Свого часу Женя пересидів дубль команди, тепер — чемпіонат. Щодо від’їзду за кордон скажу одне: поганий той солдат, що не прагне стати генералом. Куди? Як на мене, Англія — мекка футболу, тому моя відповідь очевидна. Італія, Іспанія? Не раджу йому туди їхати. Згадаю цитату Пауля Брайтнера, котрий два роки пограв у «Реалі» (Мад­рид): «В Іспанії я навчився підло бити, щоби ніхто не бачив, а також ухилятись од таких ударів». Відтак у тому чемпіонаті з технікою, яка є в розпорядженні Коноплянки, можна згубити свою кар’єру. Стосовно Туманного Альбіону є яскравий приклад іншого кіровоградського вихованця — Андрій Канчельскіс, який виступав за «Манчестер Юнайтед». Топовий клуб англійського чемпіонату — якраз те, що потрібно зараз Євгену.

Євген ДЕМЯН.


стрічка новин