Український футбол
Юрій ШТУРКО: «Про діагноз дізнався лише після першої операції»
Екс-півзахисник запорізького «Металурга» пригадав, як йому поставили діагноз, і повідав, що прагне повернутися до футболу

— Юрію, пригадайте, як для вас пройшла зимова пора?

— Усе було сумно. Пройшли перші зимові збори, повернулися в Запоріжжя. Можна сказати, добре, що все виявили в Україні. У нас було два дні перепочинку, й впродовж оцієї паузи все відбулося. Поїхав на базу до лікарів: ледве доїхав, мене вже зустрічали на місці. Після їхнього огляду мене повезли на обстеження в місто, а потім — одразу в Київ. Вочевидь, усе знали, проте мені й слова не сказали. Моментально замовили машину та швидко доставили в лікарню.

— Про що подумали, коли таки довідалися про діагноз?

— Чесно, мені довго про нього не говорили. Просто сказали: «Пот­рібно робити операцію». Про пухлину дізнався лише після першої операції. Після неї зразу казав, аби мені робили наступну якнайшвидше. Поки я був налаштований і морально готовий. За якийсь час було би вже важче. Я досі не можу зрозуміти, як я підганяв лікарів. Мені відповідали: «Тобі потрібен час. Не квап подій».

— Ваші слова якось вплинули на рішення, коли ляжете під ніж?

— Та ні, це залишилося лише моєю забаганкою. Вони не могли пришвидшити процес. Після першої операції ще потрібно оговтатися, відійти від наркозу. Лікарі й так максимально швидко все зробили. Тим паче, що в перерві між операціями мене хотіли додому на місяць відправити, а вже потім класти на операційний стіл. Утім, я та мої батьки наполягли, щоби я залишався в лікарні.

— Як у той момент почу-
валися?

— Після шунтування наскільки впевнено себе відчував, що говорив, аби якомога швидше робили повторну операцію. Якщо раніше турбував головний біль, то відтоді про нього забув.

— Хто вам допомагав увесь цей час?

— Мене підтримувала дружина, діти й батьки. Багато футболістів відвідувало. Причому з різних клубів. Коли лежав у лікарні, мені постійно телефонував спортдир Олександр Томах. Загалом, багато повідомлень отримав на мобільний. Отож підтримка в мене була хороша.

— Що говорили лікарі в контексті вашого майбутнього?

— Недавно було обстеження. Мене запитали: «Ти готовий грати?». Я відповів ствердно. Мені дали зрозуміти, що в цьому плані найголовніша не операція, а процес відновлення.

Терміни оголошували?

— Мені сказали, як відновишся, можеш грати. У побідних ситуаціях це може тривати до року. Мені ж назвали інший термін — вісім місяців.

— Що входить у процес відновлення?

— Телефонував лікар, казав, аби я займався й бігав, але в міру. Без особливих напружень. Якщо втомився, зразу збавляти оберти. Також він розповів усе моїй дружині, тому намагаюся виконувати її вказівки.

— Чи мали помітні наслідки операції на мозку?

— Наслідки, звісно, є. Відчуваю, що зараз не можу грати, як раніше. Пробував днями побігати з м’ячем — помітно, що постраждала координація рухів. Поки це мене тримає в іншому тонусі.

— Сподіваюся, це все можна виправити?

— Авжеж! Мені зразу сказали, щоби я не хвилювався за це. За їхніми словами, все повернеться на свої місця. Тим паче, мені розповідали, що в моїй ситуації неод­норазово бувало, що люди мали серйозніші проблеми. Слава Богу, час і зусилля все можуть виправити. Чим більше зусиль (не в прямому сенсі), тим швидше одужання. Відтак займатимусь собою.

— Якщо не помиляюся, ваша дружина говорила, що хірургічне втручання також вплинуло на мовлення.

— Усе правильно: координація й мовлення. Навіть зараз я намагаюся з вами швидко розмовляти, й буває, не вдається вимовити всі букви. Я стараюся виправити це. Щоночі дітям казки читаю. Мені лікарі рекомендували відновлювати вміння читати й писати. Із останнім поки складно. Отож, коли розмовляю повільно, це не помічається, а коли починаю швидше, як я це роблю завжди, то інколи ковтаю слова.

— У свої 30 років і в нинішньому становищі, чи серйозно на­лаштовані повернутися в футбол?

— Я хочу цього! Чи вдасться — це вже другорядне питання. У мене є бажання, я це всім сказав. Утім, зараз найголовніше — відновлення. Не збираюся забігати наперед. Те саме вчора (розмова відбувалася 11 червня. — Є.Д.) заявив керівникам клубу, що хочу спробувати повернутися.

— Щодо зустрічі з керівництвом: чи розглядали повернення у футбол у іншій ролі, не гравця?

— Учора розмова стосувалася багатьох нюансів. Однак я чітко й конкретно заявив, що хочу ще пограти в футбол. Мене зрозуміли, проте сказали, що ситуація в клубі така, що не все й одразу. Мене запевнили, що хочуть повернути мене в «Металург», але поки не зрозуміло, в якій якості. Сказали, що згодом оголосять своє рішення.

Також бесідував із Анатолієм Чанцевим: він сказав, що про все знає, тож триматиме ситуацію на пульсі та будемо на зв’язку. Команда збирається 15 червня. Можливо, до цього часу щось буде відомо.

— Усе закріплюватиметься контрактом?

— Чесно, я сподіваюся й розраховую лише на контракт. Я не хочу думати про інше. Аби повернутися до футболу, мені потрібно найближчі півроку присвятити реабілітації. Наскільки розумію, якщо все складатиметься позитивно, вже наступного міжсезоння я вирушу з командою на зимові збори. Звісно, за умови, якщо мене повернуть до колективу.

— Не було передумов, аби хтось інший дав шанс повернутися до улюбленої справи?

— Я давно в запорізькому ФК, тому хочу спробувати саме тут. Якщо не вийде, є справді багато інших клубів. Усе може бути.

— До чого веду: можливо, рівень першої ліги доречніший, щоби втілити в життя задумане?

— Знаєте, я уже виступав у першій лізі. Повірте, немає суттєвої різниці в навантаженні. Ймовірно, в нижчому дивізіоні потрібно докладати більше зусиль, більше бігати, боротися. Зрештою, в будь-якому випадку намагатимуся добре підготуватися у фізичному плані, вийти на звичний рівень. Обсяг роботи, що чекає, не лякає мене.

— Отож, чим займатиметеся до завершення року?

— Якщо все складеться з «Металургом», то, щойно завершу реабілітацію, підключуся до хлопців. Вони готуватимуться за своєю програмою, а я матиму можливість повернутися до тренувального процесу.

— Припускаю, відвідини лікарів на цьому не завершаться?

— Зараз я поки під наглядом, тому мені сказали, щоби показувався кожних три місяці до кінця 2015-го. Це займає день-другий: подивилися на мене та відпустили. Мені не тяжко поїхати на ці оглядини. Як мінімум, для того, щоби заспокоїти себе, що все позаду. Як буде далі — напряму залежатиме від темпів відновлення. Якщо все буде добре, відвідуватиму лікарню один раз на рік чи вісім місяців.

Євген ДЕМЯН.


стрічка новин