Захисники: від універсалізації вертикальної до універсалізації горизонтальної

ХТО ТАКИЙ?

Існує загальноприйняте енциклопедичне визначення: захисник — то гравець, який виконує оборонні функції, спеціалізується на них. Схематично завдання оборонця можна подати так: головне для нього — не дати забити футболістам-суперникам, ширше — не дати їм зіграти взагалі; крім того, він, бажано, має вміти відбирати кулю, віддавати її на ближнього партнера, працювати на напад; а в ідеалі ж, якщо є змога пробити, — завдати удару, самому забивати м’ячі.

Особливість захисника в тому, що він дуже (більше, ніж представники решти амплуа!) залежить од інших позицій на полі. Отож не варто дивуватися такому факту: всі еволюційні зміни, пройдені виконавцями оборони, відбувалися не самі по собі, а під упливом еволюції футболістів групи атаки (виділено мною; детальніше див. нижче. — В. Б.). Адже будь-яка команда світу думає насамперед про те, як зламати чужу оборону, а вже по тому — як не дати опонентові зламати власну.

ПРО ФАКТОРИ ВПЛИВУ

На відміну від голкіперів, завдання та функції захисників відчували на собі вплив меншої кількості чинників, глобальних же, на мій погляд, було три.

1. Трансформації в тактиці гри. Як еволюціонувала розстановка гравців, ігрова схема, так змінювалися вимоги до оборонців. А футбольна еволюція, у цілому, рухається ніби по колу: кожні 15–20 років щось перетворюється, те, що нині є нормою, завтра всі відкинуть, а післязавтра — знову візьмуть на озброєння… Припустімо, впродовж 1960-х практикувалася манера з трьома нападниками: в той час крайні беки діяли винятково біля власних воріт. Опісля, аж до кінця 1990-х, майже всі колективи світу грали суворо з двома форвардами: цей період став розквітом для тих флангових оборонців, які хотіли й уміли атакувати (мова про німців Бреме та Кальтца, бразильців Кафу та Роберто Карлоса, француза Амороса, наших Трошкіна, Дем’яненка та Лужного), бо їхні підключення до нападу віталися, більше того — цього потребувала сама логіка гри. Потім — новий переворот: наприкінці 1990-х — на початку 2000-х більшість команд перейшли на схему з трьома нападниками, центральним і двома крайніми (зразу пригадуємо бразильського лівого інсайда Ривалдо), відтак тиск на бровки суперника збільшився, через що флангові беки знову зосередилися на руйнівній роботі — не до атаки їм тепер!.. Іще одне: буквально до недавнього часу обов’язковим уважалося мати високих форвардів, яким давали завдання «прочавлювати» захисників, забивати головою, відтак, логічно, від останніх вимагалося вміння не програвати верхову боротьбу, тому оборонці були переважно високі, з хорошими антропометричними даними та здатністю діяти на «другому поверсі». Але з часом усе змінилося…

2. Удосконалення методів тренувального процесу. Якщо проглянути сьогодні матчі, наприклад, 1970-х, то побачимо, що там (навіть у турнірах найвищого рангу) темп гри, кількість атак на максимальних швидкостях і потужностях нижчі, ніж сьогодні: у цьому велику роль відіграє тренувальний процес, який значно вдосконалився відтоді. Нині футболісти не мають великих спадів у грі, сьогодні старі поняття на зразок «весняний футбол» (це коли гравці по 1,5–2 місяці «входили» у сезон) уже відійшли в минуле, вони не актуальні. Умовно кажучи, у сучасному футболі форварди завжди готові грати на максимумі, не давати послаблення захисникам, отож останні повинні відповідати такому рівню.

3. Зміни в правилах. По-перше, на початку 1990-х ухвалили правило, що воротар, отримавши м’яча від свого партнера, не може брати його в руки у випадку, якщо партнер пасував ногою: до цього захисники, переводячи кулю на кіпера, легко та регулярно збивали темп матчу. По-друге, раніше гравець мав право вкинути аут безпосередньо на свого голкіпера, щоби той узяв м’яча руками: тепер оборонець такого не зробить — заборонено! Нині він, перебуваючи в карному майданчику чи поблизу нього, постійно відчуває жорсткий пресинг. По-третє, величезну роль зіграла практика пасивного офсайду: припустімо, в 1980-х голландці, бельгійці, швейцарці, італійці часто користувалися так званою «офсайдною пасткою», ловлячи опонента на штучному положенні «поза грою», й усе, що для цього було потрібно, — мати вмілого ліберо, заднього центрального захисника, котрий керував би всією оборонною ланкою; після введення правила пасивного положення «поза грою» амплуа чистильника просто відмерло, позаяк один (навіть дуже класний) футболіст не може страхувати цілу команду у ситуації, коли небезпека йде звідусіль — як із флангів, так і центральною віссю.

ПРО ЗНАКОВИХ ПРЕДСТАВНИКІВ

Розділив би найпоказовіших виконавців останніх десятиріч на три групи. Перша — гравці флангові, котрі діяли в атакувальній манері: це вже згадувані Кафу, Кальтц, Роберто Карлос, українці Матвієнко, Лужний або ж Несмачний у ранній період кар’єри. Друга — центрбеки: найвидатніший тут, безумовно, німець Беккенбауер, іще згадуємо голландця Кумана, італійця Каннаваро; з-поміж наших — Конькова, Фоменка та Балтачу. Третя — сучасні виконавці: Лам, Пуйоль, Дані Алвеш, Срна (атакувальні), Террі, Піке, Відич (ці мають суто оборонне призначення)…

ПРО НАШІ СПРАВИ

В Україні тут — справжня криза: якщо із центральними захисниками ситуація доволі непогана (є Кучер, Ракицький, швидкий Хачериді; на перспективу — Пластун і Ордець), то класних флангових гравців, як таких, не маємо. Це, безумовно, проблема № 1 для національної збірної, адже, крім Шевчука (котрий дуже нестабільний) та Федецького (котрий краще почувається у середині поля), по суті, й не назвеш нікого! У чому причина? Справа в тому, що нині міжнародний футбол переживає злам у плані гри захисників (див. нижче): якщо колись крайній бек мусив бути швидким, фізично витривалим, але при цьому не надто великим інтелектуалом із чисто ігрової точки зору (умовно кажучи, «варіант Лозинського» або «варіант Лужного». — В. Б.), то сьогодні від «крайка» вимагають значно більше! Ми ж відстали од світових тенденцій, ми й досі «вирощуємо» архаїчний типаж флангового бека, тож і маємо: чому у вітчизняних клубах на бровках оборони діють легіонери? Бо там потрібні розумні виконавці, а в нас таких складно знайти…

ПРО МАЙБУТНЄ

У кожної великої футбольної держави є свої «фішки»: голландці — універсальні, німці — дисципліновані, англійці беруть «фізикою» та грою головою, іспанці — технікою, а ось італійці — тактикою. Я переконаний: для того, щоби передбачити, в який бік рухається гра, достатньо слідкувати за серією «А», бо на Апеннінах усі «з’їли собаку» на тактичних новинках, отож щось свіже йде завжди від них. Тому мій прогноз, який спирається на скрупульозному перегляді чемпіонату Італії, такий: якщо в минулі десятиліття ми захоплювалися захисником, який добре грав у нападі, іншими словами — віталася універсалізація вертикальна (назвемо це так), то найближчі 5–7 років універсалізація виконавців оборони рухатиметься «вшир», горизонтально, тобто з часом з’являтиметься все більше беків, здатних однаково класно зіграти на обох флангах і у центрі (виділено мною. — В. Б.). Чітких розрізнень щодо позицій не буде.

Також, повторюся, зросте інтелектуальне навантаження на крайніх оборонців: свого часу їх страхував чистильник, нині ж треба розраховувати на свої здібності, бо коли на тебе флангом летить умовний Мессі, а позаду — один воротар і всі партнери з тобою на одній лінії, й уже ніхто не виправить помилки, треба самому вирішувати епізод. Натомість центрбеки вже не можуть бути «розумними, але повільними» (як наші Ващук і Головко).

Актуальним прообразом захисника майбутнього є ювентієць К’єлліні; в нас до таких, із певною натяжкою, зараховуємо дніпрянина Мандзюка.

…Я, звичайно, не абсолютизую, не стверджую, що все трапиться саме так на 100 відсотків, однак у тому, що змалював правильну тенденцію, — не сумніваюся.

Записав Володимир БАНЯС.