ГлавнаяУкраинаЭксклюзивОлександр МИЗЕНКО: «У «Зірці» Іщенко нас так мотивував, що деякі гравці боялися його тіні»

Олександр МИЗЕНКО: «У «Зірці» Іщенко нас так мотивував, що деякі гравці боялися його тіні»

Людина відкрита і скромна у спілкуванні, водночас, втілює у собі риси прекрасного співрозмовника і чудового футболіста

У 1990-х кіровоградська «Зірка» асоціювалася, найперше, з двома футболістами. Юрій Мартинов і Олександр Мизенко збирали стадіони, на них у буквальному розумінні ходив народ. Більше того, футбольний Кіровоград переживав тоді свій розквіт і підйом. Команда встановила унікальне досягнення, піднявшись із другої ліги у вищу зі швидкістю метеора. Одним із головних творців успіху «Зірки» був і наш співрозмовник.

Старт у Кіровограді й армійські порядки

— Олександре Вікторовичу, якби не відомий кіровоградський тренер Олексій Кацман, хтозна чи футбольний світ побачив би Олександра Мизенка…

— Олексій Йосипович — дуже обдарований наставник. Він умів працювати з дітьми й виокремлював талановитих хлопчаків із першого погляду. До мене Кацман завжди ставився по-батьківськи. У його тепличних умовах я був вільним художником на полі. Поки всі відбирали м’ячі, я міг «помотатися», грав на атаку. Це посприяло моїм лідерським якостям, виробило впевненість у собі. Було просто, я тягнув ковдру на себе. Мені подобалися такі умови. Згодом саме завдяки Олексію Йосиповичу я потрапив у дорослу команду «Зірки».

Вам було всього 16 років…

— Так, мене почали підпускати до тренувань 1987-го. Я отримував неоціненний досвід, працював разом із Миколою Федоренком, Ярославом Бобиляком, Олександром Хапсалісом. Чемпіони Союзу, заслужені люди…

— А ще — Михайло Паламарчук, Валерій Самофалов… Чого навчилися в таких досвідчених майстрів?

— До мене ставилися дуже добре, я людина комунікабельна, компанійська. Безперечно, сітку з м’ячами я носив без нагадування. Але умови для мого професійного зростання в футбольному плані були чудові.

— Пощастило вам і з тренерами: Іштван Шандор, Микола Латиш, Юрій Горожанкін…

— Шандор був дуже специфічною людиною. Навіть не знаю, як це пояснити. По-перше, він був професіоналом і любив футбол. З іншого боку, Іштван Дйордйович запам’ятався мені вимогливим тренером. Мені таке підходило. Я мав розбишацький характер і жорсткий контроль був дуже корисним для мене. Шандор мав особливий мадярський менталітет.

— Як працювалося з Латишем?

— Він не здавався мені лідером за натурою. Інколи складалося враження, що він у Кіровограді відпочивав, а не тренував.

— Приїхав із Москви у відпустку?

— Просто не віддавався пов­ністю, і це було помітно неоз­броєним оком. Команда в нас була не дуже сильна, тож він часто казав мені брати гру на себе.

— Чи ваш дриблінг був природженим талантом?

— Так, любив «водитися». Тренери допомогли із футбольною освітою.

— Хто з гравців вам особливо допоміг у становленні?

— Микола Федоренко. Він чудово грав корпусом, компенсуючи свою невисоку швидкість. Це — футбольний інтелігент, який диригував нашою грою. Лідер за натурою… Федоренко знав, де притримати м’яч, відчував футбольну аритмію. Мабуть, саме від нього я взяв найбільше.

— Ви закріпилися в основі «Зірки», але 1991-го на заваді кар’єри в Кіровограді стала армія…

— За мною двічі приїжджали армійські команди. Зрештою, виник варіант із київським СКА. Колектив підібрався чудовий, і я не пошкодував, що опинився у столиці. Олег Надуда, Сергій Попов, Ігор Мошевич — дуже потужні гравці…

А ще — Ногін, Волосянко, Терещенко, Уляницький…

— Так, приємно згадати. Колектив був дружнім, хоч усі зібралися з різних команд і міст. Ми грали з дядьками, було багато «біганини». Кожен із гравців СКА був індивідуально сильний. Хоч у нас фінансування було не дуже стабільним, але ми демонстрували непогані результати.

Особливості армійського життя відчули на собі?

— Більшість хлопців добре знали, що таке армія. Лише ми з Володею Гащиним зовсім не довго мешкали в казармі. Інші хлопці добре освоїли армійські порядки. О 7-й ранку звучить команда: «Рота, падъём!» Усі зриваються, миттєво одягаються… Я ж повільно, не поспішаючи, встаю з ліжка. Одразу було видно, хто служив, а хто з «Десни» приїхав. Вони вже на плацу, а ми з Гащиним доганяємо.

«Лінкольн» у Миколаєві й тінь Іщенка

— Другий чемпіонат України ви розпочинаєте в миколаївському «Евісі»…

— Нас усіх із СКА хотіли бачити у своєму складі дуже багато команд. Ми вже прийняли присягу на вірність українському народу. На той момент розформували львівський СКА, а також інші армійські клуби. Київський СКА ще існував, але ніхто точно не знав, що буде далі. У той момент В’ячеслав Грозний прийняв вінницьку «Ниву» й покликав до себе мене з Уляницьким. В’ячеслав Вікторович забрав до себе Ногіна, Надуду та Попова. Ми задумалися, але в той момент надійшло запрошення від «Евіса». Миколаївська команда ставила зав­дання повернення у вищу лігу. Ми з Віктором поїхали в Миколаїв.

— Коли ви приїхали з армії до Леоніда Колтуна, мабуть, особливої різниці не відчули?

— Леонід Якович дуже поважав мене. У нас було чимало конфліктів, але ми навіть щодо складу радилися. Тоді якраз Забранський і Стельмах приїхали, з якими я потоваришував. На той момент у нього було ще небагато досвіду. Перед Колтуном команду очолював Владлен Науменко, який посприяв становленню Бугая та Пономаренка.

— Колтун остаточно сформував боєздатний колектив?

— Так, він запросив Дмитра Тяпушкіна, який, щоправда, не залишився. А ще гравцями «Евіса» стали Сергій Полстянов, Фанас Салімов, Роман Деркач, Василь Євсеєв, Петро Буц, Юрій Куліш… Словом, команда була дуже хороша.

— Однак у Миколаєві ви надовго не затрималися…

— Поскандалив із Колтуном. Неправильно повівся… Отримав підйомні, машину. Почав запізнюватися на тренування, «виліз на голову». Було багато розмов про те, що молодий отримує серйозні гроші, але Леонід Якович оберігав мене від всього цього. На зборах ми грали з Очаковом, там трапилася остання крапля, тож я поїхав у Кіровоград. Тоді команду під своє крило взяли президент Ковальський і тренер Іщенко. Колтун запитував мене: «Навіщо тобі те село?».

— Фактично ви поверталися в рідний Кіровоград…

— Звичайно, я їхав додому.

— Повертаючись до періоду в Миколаєві, не можу не запитати вас про президента «Евіса», екс-нардепа Володимира Заплатинського.

— У Миколаєві я провів півтора року. Фінансування було на хорошому рівні майже два сезони.

— Заплатинський був власником текстильної фірми «Евіс»…

— Так, він одягав усю першу лігу, половину команд вищої. Лише «Динамо» замовляло екіпірування в «Adidas». Навіть «Дніпро» одягався в «Евісі». Текстильна фабрика забезпечувала одностроями, спортивними костюмами.

— Заплатинський на початку 1990-х балотувався на виборах мера Миколаєва. Концерт Пугачової й Кіркорова на стадіоні пам’ятаєте?

— Наш президент був дуже заможний, і для нього це було дрібницею. Заплатинський їздив на «Лінкольні». Машина стояла в нас на базі, тож мешканці міста орендували її на випадок урочистих подій.

— Хто був лідером роздягальні «Евіса»?

— Нас було двоє-троє балакучих хлопців. Полстянов, Забранський були із характером.

— «Евіс» був на півдорозі до вищої ліги. «Зірка-НІБАС», куди ви повернулися, грала в другій лізі. Зробили два кроки назад?

— У нас були серйозні зав­дання, грали на перспективу. Зробив крок назад, аби зробити два — вперед. У Кіровограді були одержимі гравці. Можливо, майстерність не наш козир, але ми були спраглими до перемог. Колектив був збалансований, вистачало гравців, спрямованих на руйнування й на атаку. До того ж, в Іщенка був сильний характер. Його вся команда боялася, скажемо відверто. Олександр Олексійович — шалений мотиватор. Окрім того, Василь Ковальський, наш президент, матеріально забезпечував нас повністю. Іщенко мотивував Руснака, Соболя так, що вони повністю викладалися на полі, й, безумовно, боялися навіть його тіні.

— Вас вистачило на два з половиною року. Юрій Мартинов казав, що Ковальський поставив серйозне завдання — Кубок Інтертото…

— Президент не зумів нас фінансувати на належному рівні. Вийшли у вищу лігу, зі старту зайняли шосте місце. Але потім у Ковальський почалися фінансові труднощі.

Яка доля президента «Зірки-НІБАС» зараз?

— Нечасто бачу його в місті. Можу сказати одне: Ковальський втратив мотивацію у житті. На жаль, так буває.

— Чи переживав Кіровоград у середині 1990-х футбольний бум?

— Так, стадіон був постійно заповнений. Навіть на матчах першої ліги. На вищу лігу стабільно приходило 15–20 тисяч уболівальників.

— Найяскравіша гра для багатьох кіровоградських уболівальників — перемога над «Динамо» у червні 1996-го. Для вас також?

— Я нечасто згадую про минуле. Перемогли — ось і добре. Згодом я пішов у донецький «Металург», і ми двічі обіграли киян за один сезон. «Зірка-НІБАС» перемагала «Динамо» з Йожефом Сабо, команда була ще «сирою». Лише згодом головним тренером став Лобановський, отож «Динамо» почало давати результат у єврокубках. Тому значення тієї перемоги 1996-го я би не переоцінював. Із «Металургом» перемоги над столичним клубом мені більше запам’яталися. Я віддав голеву передачу, Юра Вірт у воротах творив дива.

Перебинтовані голови, трансферна Санта-Барбара

Юрій Мартинов, чиє фото розміщено на алеї слави кіровоградського футболу, ввійшов у історію «Зірки» як єдиний гравець команди, що викликався до збірної України. Пам’ятаєте той момент, коли дізналися про це?

— Кандидатами до головної команди країни були Мартинов, Руснак і я. Після його виклику ми всі дуже раділи, багато жартували. Жодних заздрощів, усі щиро тішилися. Шкода, що його перебування в збірній так швидко закінчилося. Мені подобалася філософія Володимира Онищенка: головне, не впадати в ейфорію. Виграли в «Динамо»? Молодці, посвяткували й забули. Це така київська риса. Навіть тренувальний процес у нас був поставлений за манерою Лобановського — тижневий цикл, усе монотонно. Психологія була правильно налагоджена.

— Окрім трійки кандидатів до збірної, у складі вашої команди було ще чимало хороших виконавців. Наприклад, Ігор Мошевич…

— Я знав його ще з армії. Це людина-залізо. Він Сергія Попова перекушував. Дуже міцний чоловік. Коли ми грали проти «Карпат», на вістрі атаки яких діяв Андрій Покладок, то це була справжня битва. Із Андрієм ми потім у Донецьку грали й товаришували. Покладок і Мошевич завжди йшли у стик, не забирали ні ноги, ні голову. У кінці матчу обидва були з перебинтованими головами. Не хотіли поступатися один одному.

— Колегою Мошевича у захисті був москвич Леонід Федоров. Недавно знайшов його у футбольній школі «Чертанове».

— Леонід — дуже добрий і відкритий хлопець. А ще — хороший футболіст. Московський інтелігент, вихований ще за радянських часів. Знав, коли віддати, як підключитися до атаки.

— Іще один цікавий футболіст тодішньої «Зірки-НІБАС» — майже двометровий нападник Сергій Борисенко. Певне, саме ваші передачі, мабуть, були найзручнішими для нього?

— Ми сміємося ще й зараз. Сергій виходив сам на сам із воротарем, але не міг забити. Тоді він віддавав на фланг, ми йому навішували на голову й… він забивав! Ми грали «товарняк» із Черкасами, де він діяв на позиції центрального захисника. Іщенко любив таких гравців і запросив його в Кіровоград. Уже там поставив його в атаку. Сергій так укалував на футбольному полі, що захисники плакали. Виносив м’яч за бровку разом із суперником. Він обожнював простріли із флангів, це була його стихія. Ми з Мартиновим сміялися — треба влучати Борисенку в голову, точно заб’ємо.

— Про матч 1996-го року «Кривбас» — «Зірка-НІБАС» ніхто з його учасників не хоче згадувати. На 35-й хвилині ваша команда перемагала в Кривому Розі з рахунком 3:0, але, в підсумку, кіровоградці поступилися — 4:5. У тому матчі ви забили два м’ячі. Вам про щось не розказали?

— Там справді багато незрозумілого. Спочатку казали одне, потім інше. Грайте так, грайте по-іншому. Дивні заміни… Багато таємниць.

— Кажуть, ви тяжко переходили із «Зірки-НІБАС» у донецький «Металург». Що за історія?

— Мене дуже хотів бачити в «Карпатах» Мирон Маркевич. Тоді я підписав попередній контракт із «Металургом». Раптом мені кажуть керівники «Зірки-НІБАС»: «Ми домовилися, їдеш до Львова». Трохи раніше вже була схожа ситуація — я узгодив деталі контракту з «Ворсклою», але керівництво «Зірки-НІБАС» продовжило мій контракт іще на рік.

— Двосторонній договір скріпили двома підписами без вашої згоди?

— Сказали мені, що в мене ще рік контракту із «Зіркою-НІБАС». Я ж нічого не підписував… Мені банально дописали рік контракту без мого відома. Я летів із «Ворсклою» в ОАЕ, а тут, виявляється, контракт чинний. У 1990-х могли просто так автограф домалювати за тебе.

То що там із «Карпатами» було?

— Полюбляв їм забивати, ось вони звернули на мене увагу. Тоді я вже дав слово Онищенку й Косевичу, який був президентом у «Металурзі». Мені в Кіровограді сказали: «Пізно, ми з «Карпатами» домовилися. Не поїдеш, будуть проблеми». У підсумку, все обійшлося, я таки поїхав у Донецьк. Фінансові умови були однаковими, просто я пообіцяв і не міг відмовляти.

— Не боялися йти проти волі керівництва?

— Вони згодом із «Металургом» домовилися, жодних проблем не було. Та й я місцевий, кіровоградський, міг за себе постояти.

Петров у «ДНР», Пеле з «Металурга»

— Колектив у «Металурзі» був чудовий: Вірт, Грегуль, Даценко, Зав’ялов, Покладок, Мінтенко, Петров… Те, що останній став главою футбольного союзу так званої «ДНР», стало для вас сюрпризом?

— Ігор був непоганою людиною. Він щойно приїхав із Ізраїлю, весь такий на пафосі. Заявився на базу на «Мерседесі» 600-ї моделі. На той момент він був легендою «Шахтаря». Особливо на тренуваннях не викладався. На зборах віддавав передачу своєю лівою ключкою на 40 метрів точно в ноги і стояв. Ми з ним постійно спілкувалися, з ним було цікаво погомоніти. Про збори в Онищенка «Петя» казав: «Спочатку важко, а потім неможливо».

— Володимир Іванович вибив із Петрова його пафос?

— Узаємини були натягнуті, але команді це йшло на користь. Відомий донецький журналіст Марк Левицький тоді якраз підіймав «Металург». Він любив Петрова, відтак часто писав: «На 80-й хвилині на полі з’явився Петров, віддав три гострі передачі, й команда виграла». Я з Ігорем давно не спілкувався. Останнім часом мені розказували про його корисливість у грошових аспектах, чув про певну нечистоплотність. Тому щодо його посади «ДНР» я не здивований. Із іншого боку, не можу щось негативне сказати про нього як людину в повсякденному житті.

— У «Металурзі» ви також грали із Сергієм Даценком. Кажуть, цікавий футболіст…

— Так, Сергій був родом із Чернігова. Для мене він є прикладом унікального випадку. На зборах Сергій виглядав, як Пеле. Талант неймовірний, всіх приємно шокував своєю грою. Ледь Онищенко ставив його у склад на офіційні матчі, Даценко постійно випадав. Мабуть, вся справа в психології.

— Ви були головним диспетчером атак у всіх своїх командах. Де саме могли віддати пас із закритими очима й знали, що форвард відчує вас на підсвідомому рівні?

— Мабуть, у Кіровограді з Борисенком і в Миколаєві із Забранським. Бив над головами захисників, а хлопці знали, де м’яч приземлиться. Борисенку віддавав у район 11-метрової позначки, так він там із ногами захисників усе висікав. У Онищенка, до речі, було правило: центральний нападник зміщувався на передню штангу; йде передача, а ти повинен проштовхнути м’яч у ворота. Не важливо чим… У Володимира Івановича вісім шрамів було ще з ігрової кар’єри завдяки такій манері. У такому стилі грав у «Металурзі» Віталій Мінтенко.

— Свій перший м’яч у Донецьку ви забили у ворота рідної «Зірки», а потім не реалізували пенальті. Принциповий матч був?

— Так, я тоді зі штрафного забив Жилкіну. «Зірка» перебувала в зоні вильоту. Я ні з ким не сварився, злості не було.

— Повернімося до двох переможних матчів із «Динамо». Яким чином удалося здійснити це диво?

— «Динамо» за Лобановського назвав би командою в розквіті. Тоді було закладено фундамент майбутнього півфіналіста Ліги чемпіонів. Тим цінніші були для нас ці дві перемоги. «Динамо» щойно повернулося з переможного перебування в Ейндховені, де обіграло «ПСВ» у Лізі чемпіонів. Ми на цьому їх і спіймали. Гравцям було важко перелаштуватися. Онищенко обрав правильну тактику, Вірт грав на куражі, зробили акцент на перший тайм, знали, що кияни не матимуть сил у другій половині.

— Стимулювання від «Шахтаря» не було?

— У жодному разі! У нас були підвищені преміальні за той матч од керівництва. До речі, найбільші преміальні ми отримували за перемогу над «Шахтарем». Тоді це було справжнє дербі. Ми навіть здолали «гірників» у Кубку України, але рекордних виплат так і не отримали. Наші керівники Олександр Косевич і Сергій Середа колись працювали у «Шахтарі», але згодом пішли з клубу. Очевидно, для них це протистояння було дуже принциповим.

— Чому сезон-1998/1999 ви закінчили на 14-му місці?

— У команди почався спад. У попередньому сезоні на шляху до фіналу Кубка ми здолали «Шахтар». Вийшли в півфінал, де нас зупинив ЦСКА на чолі з Едуардом Цихмейструком. Скоротили фінансування, провал був питанням часу. Фактично без грошей фінішували на шостій позиції. Нас­тупного сезону ледве врятувалися. Пощастило, що в середині сезону «Карпати» обіграли з рахунком 4:3 в матчі-трилері. Ми чотири рази пробили по воротах: Слюсар із 30-ти мет­рів, Севидов із 25-ти — все залітало. На останніх секундах Стронцицький вибивав м’яч і влучив у Андрія Співака. Ми й «Дніпро» обіграли.

Геній Аліуце, паспорт Окоронкво й молодий П’ятов

— Після Донецька ви поїхали в Тирасполь, де стали гравцем «Шерифа». Дуже цікава команда…

— Там мені пощастило грати разом із Сергієм Перхуном. Ми з ним товаришували. Можу сказати, що він був світлою людиною, дуже шкода, що все так сталося. Дружив із земляком Андрієм Порошиним.

— Якими запам’яталися Маріан Аліуце й Айзек Окоронкво, що згодом опинилися у «Шахтарі»?

— Аліуце мав надзвичайний талант. Я теж ніби не дерев’яний, але цей румун творив дива. Божес­твенна ліва нога, ні в кого такої не бачив. Його дуже любив президент «Шерифа». Якби працював над собою, то досягнув би висот. Окоронкво мав підроблений паспорт. Ми сміялися — йому закінчувати треба, а він у «Шахтар» поїхав. Філософія тираспольського клубу була простою: збірники Молдови плюс легіонери, яких потім можна вигідно перепродати.

— Президент «Шерифа» Віктор Гушан був харизматичний чоловік…

— Він підняв на ноги все місто. Колишній міліціонер Гушан не був публічною людиною. Мав своїх представників, які контактували з командою. Тирасполь — місто маленьке, всі один одного знають, особливо не розгуляєшся.

— Коли повернулися в Україну з «Шерифа», вам було 28 років. Дивним здавалося рішення завершити виступи на професійному рівні й грати за аматорів.

— Я наївся футболом. У мене з режимом були не кращі відносини. Я все життя грав у футбол, із дитинства. Утратив мотивацію, хоча були варіанти з Туреччини й Греції. За два роки я відкинув негативні моменти, повернувшись у «Зірку». Згодом поїхав на кілька місяців у «Актобе».

— Виступи за аматорські колективи дали вам змогу вперше побачити в грі 16-річного Андрія П’ятова.

— Я повернувся з Молдови й грав за любительську «Артеміду». Там було кілька дорослих дядьків: Порошин, Добрянський. Андрію тоді, здається, 15 років було. Ми вийшли у фінальний турнір чемпіонату України серед аматорів. Захист у нас був не найкращий, допомогли хлопцю засвітитися. П’ятов із овідіопольським «Дністром» добре зіграв… Його тут же забрали у «Ворсклу». Андрій з дитинства був дуже спокійним, із психологією в нього все гаразд.

— 2005-го ви спробували себе в новій ролі. Як справлялися із функціями виконувача обов’язків головного тренера «Зірки»?

— Ми вилетіли з вищої ліги. Роїлися чутки, що клуб зникне із футбольної мапи України. У авральному порядку почали відновлювати команду, звернулися до міських чиновників, які дали згоду на фінансування. Зателефонували Косевичу, Іщенку, відтак нам відправили кількох дублерів. Командою займалися я, Вадим Даренко й Валерій Повстенко. У процесі Даренка запросили в запорізький «Металург», інші тренери також пішли. Залишився лише мій кум Вадим Бондар, який виховав Андрія П’ятова. Згодом і він пішов, я залишився наодинці. Мене переконали, що варто виходити на поле періодично. Суміщав роботу футболіста й тренера.

— Зараз продовжуєте грати за аматорські колективи?

— Постійно в грі — ветерани, аматори… Збираю команди, їжджу в Миколаїв, Черкаси. Залишаюся у футболі, азарт ще є.

Любомир КУЗЬМЯК.

Подібні новини:

20 сентября 2018 г., 14:09
11 августа 2018 г., 00:24

Patrick-Україна

 

Подписка электронной версии газеты

ИТОГОВОЕ ПОЛОЖЕНИЕ КОМАНД

Лента новостей

Все
20 сентября 2018 г., 14:09
11 августа 2018 г., 00:24

Букмекерская контора Фавбет – ставки на спорт