Сергій СТРАШНЕНКО: «Після авіакатастрофи «Пахтакора» гравці оновленого складу боялися здійматися в небо»

Коли у серпні 1979-го в небі над Дніпродзержинськом трагічно загинула команда ташкентського «Пахтакора», весь колишній Союз узявся відроджувати найсильніший клуб Узбекистану. У складі оновленого «Пахтакора» з’явилося двоє українців — Сергій Страшненко з «Карпат» і Володимир Нечаєв із «Чорноморця». Вони були добровольцями, адже комплектувалася оновлена команда за таким принципом: «Од виступів за збірну СРСР відмовитися не можна, а за «Пахтакор» грають лише добровільно».
Його син, Сергій Страшненко-молодший, пішов батьківськими стежками. А ще Сергій Васильович дав дорогу у великий футбол Олександру Бандурі. Окрім того, він проводить власний дитячий турнір, у свої 60 продовжуючи виховувати молоде покоління українських воротарів.

«М’яч треба ловити голими руками»

— Сергію Васильовичу, у ваших рідних Сумах стрімко розвивається футбольна школа з гучною назвою «Барса». Ви є одним із тренерів цієї кузні молодих талантів. Які ваші успіхи?

— Тренерська діяльність — для мене не новина. Інша справа, що треба призвичаюватися до тих, кого тренуєш. Наприклад, нині займаюся з дітьми, а це завжди особлива відповідальність. Спілкуюся з ними не лише на полі, а й за його межами.

— Доводилося чути, що каталонська «Барселона» зацікавилася вашим проектом…

— Справді, такі розмови були. Представники «Барселони» приїжджали у Суми, спостерігали за нашою роботою. Вони відзначили як позитивні моменти, так і те, що нам потрібно підтягнути. Про те, як буде далі, сказати складно. Зрозуміло одне — до іспанського клубу нам ще дуже далеко. Зате наші дітки тішать нас іншими успіхами — недавно здобули перемогу на одному з турнірів, що відбувався в Бельгії.

— Ваш найвідоміший вихованець — воротар донецького «Металурга» Олександр Бандура. Чи є передумови для того, щоби за кілька років ми могли тішитися успіхами ваших підопічних?

— Однозначно є. Наприклад, мої підопічні, хлопці 2002 року народження, дуже перс­пективні. Це не лише воротарі, а й польові гравці.

— Колись один відомий тренер дозволив собі гучну заяву: сказав, що з воротарями в Україні є певна проблема. На вашу думку, він має слушність?

— Відповім вам прикладом. Пригадую, коли грав у «Карпатах», то в нас була ціла воротарська бригада: Габор Вайда, брати Швойницькі, Емеріх Майороші… Думаю, що їхні спадкоємці не перевелися. Україна зав­жди була й буде багата на воротарські таланти. Інша справа, що навчити дитину правильно ловити м’яч — це ще не все. Для голкіпера дуже важлива психологія. Якщо вести мову про воротарів, які грають у професійних українських дивізіонах, то треба сказати, що переживати за долю воріт наших команд не варто.

— Спостерігаючи за тими умовами, в яких тренуються ваші підопічні, часто згадуєте себе в дитячому віці?

— Це було дуже давно… Небагато воротарів — моїх ровесників — могли похвалитися воротарськими рукавицями. Мій перший тренер навчав мене: м’яч потрібно ловити голими руками! Не важливо, які в тебе рукавиці, що на них написано. Головне — вміти зафіксувати сферу голіруч. Тому спочатку навчаю підопічних техніці роботи з м’ячем без рукавиць, а тоді вже користуємося екіпіруванням.

«Уболівальників в Орджонікідзе заспокоїв лише водомет»

— Певне, перші кроки у футболі ви робили на рідній Сумщині?

— Так, було це 1970 року в команді «Спартак», що виступала в другій лізі. Далі невеликий період часу провів у одеському «Чорноморці». На жаль, травма завадила мені проявити свої найкращі якості. Колеги по амплуа в мене були серйозні: Олександр Дегтярьов і Олексій Нефьодов. Незабаром я повернувся додому, у Суми.

— Проте минув час, і ви знову вирушили в подорож — цього разу до Ужгорода…

— Мій знайомий Іштван Шандор, що нині мешкає в Будапешті, запропонував варіант із «Закарпаттям».

— Однак львівські «Карпати» не могли проґавити талановитого голкіпера, що виступав у них під боком…

— Мною цікавилися кілька команд, але найбільше уваги приділяв уславлений у минулому страж воріт «Карпат» Юрій Федорович Сусла, котрий на той час уходив до тренерського штабу команди. Тому з-поміж пропозицій від «Дніпра», «Зорі», «Динамо» та «Карпат» я вибрав саме львівський клуб…

— Невже не хотілося спробувати сили в Києві чи Дніпропетровську?

— «Карпати» були близькими мені по духу. Дякую долі, що зустрівся з таким тренером, як Ернест Юст. Він, Юрій Сусла та Борис Рассихін дуже мені допомогли, дали дорогу у великий футбол. Слова вдячності можу сказати на адресу Іштвана Секеча. Коли сталася трагедія з «Пахтакором», і до Львова приїхав відомий у минулому футболіст Геннадій Красницький, Іштван Йожефович дав мені зелене світло. «Їдь у Ташкент, усе в тебе вийде», — сказав тодішній тренер «Карпат».

— Згодом Секеч приїхав у «Пахтакор»…

— Так склалася доля. У Ташкенті було зручно, тепло і чудово, але настав час повертатися в Україну — моя сім’я засумувала за рідною землею. Іштван Йожефович без зайвих слів зрозумів мене й допоміг із поверненням на Батьківщину.

— На той час «Карпати» грали в першій лізі. Знехтували запрошеннями команд елітного дивізіо­ну через спілкування з Юстом і Суслою?

— Для мене Юст — футбольний бог, і я надзвичайно поважав цю людину. Я написав дві заяви — в «Карпати» та «Зорю». Згодом довелося їздити в Москву, пояснювати, виник невеликий скандал. Я обрав Львів, бо тут люди мені були ближчими за характером. У Луганськ мене запрошував Йожеф Сабо, але я володів інформацією,
що він планує залишати «Зорю». Тому обрав «Карпати», бо відчував, що у Львові знайду свою команду.

— Як вас прийняв колектив?

— Відчувалася підтримка досвідчених гравців: Данилюка, Броварського, Козинкевича. Можу перерахувати всіх партнерів, аби когось не образити. Молодь у нас була чудова: Суслопаров, Гунько, Рац, Баль… Не скажу, що не було конфліктів і непорозумінь, без цього ж — ніяк. На футбольному полі це не відображалося — я грав у Львові та знав, що це — моє місто, а «Карпати» — моя команда. Із містом Лева пов’язані найтепліші спогади в моїй кар’єрі.

— Із «Карпатами» ви чимало подорожували цікавими місцями: Грозний, Кутаїсі, Ашхабад, Душанбе…

— Кожна із цих поїздок для мене дуже пам’ятна, тож із теплом у душі пригадую наші подорожі. Наприк­лад, виїзд у Ашхабад. Команда прилетіла за день до матчу. О 8-й вечора термометри показували нереальну температуру — 40 градусів за Цельсієм. Перший тайм ми провели непогано — вигравали з рахунком 2:0. Але на більше нас не вистачило — спека, дихати нічим… У підсумку, зіграли 2:2. Я вперше в житті побачив таку картину — наш захисник Юрій Бондаренко зайшов у душ, але навіть поливаючи себе водою, все одно покривався потом.

— А як щодо темпераментної кавказької публіки?

— Коли грали в Орджонікідзе, що тепер називається Владикавказом, Едик Козинкевич забив єдиний м’яч у матчі за хвилин п’ять до його завершення. У воротах тоді стояв не я, а Олексій Швойницький. Люди з трибун почали прориватися на поле. Ми швидко заховалися, тож уся лють місцевих уболівальників вилилася на суддів. Ситуацію врятував водомет, що виїхав на бігові доріжки. Ми посиділи півгодини в роздягальні й вийшли догравати матч — за п’ять хвилин нічого не змінилося, тож ми повернулися додому з перемогою.

«Хлопці, коли ви прийшли в команду, вона на якій позиції була?»

— Яким чином визначали футболістів, які вирушили в Ташкент для відродження команди після трагедії в небі над Дніпродзержинськом?

— Пригадую той момент, коли це сталося. Ми проводили домашній матч, який «Карпати» виграли. Зайшли в роздягальню, Секеч подякував кожному за гру й зробив наступне оголошення: «У нас трагедія. Розбився ташкентський «Пахтакор». Запанувала мовчанка, хлопці були шоковані. У «Пахтакорі» виступав мій товариш Володимир Федоров, із яким я грав за юнацьку збірну Сою­зу. А ще за виступами у «Чорноморці» знав Володимира Макарова. Я довго не хотів миритися з тим, що цих людей більше немає. Згодом оголосили набір у команду. На воротарську позицію претендували двоє: Володимир Пільгуй і я. Не знаю, з яких причин Пільгуй відмовився, тому залишився лише я. «Пахтакор» очолив Олег Базилевич, який 1972-го та 1974-го запрошував мене в київське «Динамо». Я не поїхав у столицю, бо просто побоявся. Це моя помилка. Та справа не в тім. Я відразу дав згоду й вирушив у Ташкент.

— У складі оновленого «Пахтакора» виступало лише двоє українців…

— Так, це я й одесит Володимир Нечаєв. Для мене це велика честь, і я з гордістю одягав футболку команди з Ташкенту.

— На той час у вас був маленький син і дружина. Нелегко далося рішення про переїзд за тисячі кілометрів од оселі в Узбекистан?

— Сергію Страшненку-молодшому на той час виповнилося всього 6 місяців. Тому спочатку я вирушив у Ташкент сам, без сім’ї, як кажуть, у розвідку. За кілька місяців забрав із собою родину. Поступово звикали до нових умов, знайомилися з місцевими звичаями, проходили процес адаптації до нової культури. Я радий, що мій син бачив, як тренуються мої одноклубники, такі великі майстри, як Манучар Мачаїдзе й Андрій Якубик. Сина я не примушував до футболу, але мені приємно, що він сам обрав такий шлях.

— Кажуть, що за «Пахтакор» грали одні добровольці: якщо від виступів за збірну відмовитися не можна було, то на переїзд у Ташкент можна було не погодитися. Як це впливало на колектив? Чи відчували додаткову відповідальність?

— Я їхав без жодного примусу. Найперше, мене підкупило те, що команду тренував Олег Базилевич. Тому мені було неприємно, коли наставник наприкінці 1979-го очолив ЦСКА. Скажу чесно, команда не зразу подружилася. Грузин Зураб Церетелі, москвичі Якубик, Глушаков, Бондарєв, місцевий Кім, два українці… Тобто різношерстість колективу, безперечно, відчувалася. Партійний керівник Узбекистану Шараф Рашидов одного разу запросив усіх до себе на зустріч. «Хлопці, коли ви прийшли в команду, вона на якій позиції була? На 9-й. Я вас прошу — зробіть так, аби «Пахтакор» нижче не опускався», — сказав нам чиновник.

— Ваш «Пахтакор» фінішував 9-м…

— У кінці сезону було організовано бенкет, на якому я зрозумів, що команда здружилася. Але з приходом Сергія Мосягіна на пост наставника в колективі знову почалися не зов­сім позитивні речі. Найбільше згуртував команду Іштван Секеч, який запросив не лише місцевих узбеків, а й таджиків, із якими він працював у «Памірі».

— Як швидко до вас звикли місцеві вболівальники? Коли відчули, що вони вас прийняли за своїх?

— У Ташкенті мешкають дуже товариські люди. Місцеві вболівальники прийняли нас і підтримували, як рідних. Для мене дуже пам’ятним є матч проти київського «Динамо», що відбувся 1980-го. Кияни приїхали в Ташкент у статусі зірок: Коньков, Буряк, Блохін… Усіх перераховувати не буду. У Ташкенті стадіон уміщував 55 тисяч. Сказати, що він був заповненим вщерть — нічого не сказати. Проходи, дерева, будівлі — всюди були люди. За хвилин 15 до кінця матчу, за рахунку 0:0, метрів із 20-ти пробиває по воротах Анатолій Коньков. Удар був не сильним, тому я для перестраховки незграбно впав на руку, але неправильно поставив лікоть і під ним залишив маленький проміжок, куди вмістився м’яч. Я кинувся, лежу задоволений, думаю, що «смугастий» у мене. Проте чую гул трибун, повертаюся й бачу, що м’яч котиться у кут воріт поруч із стійкою. У підсумку, ми програли з рахунком 1:0 через мою жахливу помилку.

— Якою була реакція вболівальників після гри?

— Не повірите, але я не почув жодного кривого слова на свою адресу. Усі підтримували, дякували за впевнену гру впродовж усього матчу. За це я їм дуже вдячний.

«Матч «Пахтакор» — «Кайрат» — це як чемпіонат світу»

— Ви розказували про спеку в Ашхабаді. А як же із фразою «спекотно, мов у Ташкенті»?

— Звикала наша сім’я довго. Нашим найкращим другом на базі був кондиціонер. Я звик до кави, какао, вареників, макаронів і полтавських галушок, а в Ташкенті доводилося перебиватися зеленим чаєм. Я дуже сумував за рідною Україною, її традиціями та кухнею, природою. Працівники бази готували нам борщ, але він відрізнявся від того, який ми їмо в Україні.

— Якщо обожнюєте плов так само, як я, то харчування в Ташкенті для вас могло перетворитися на свято…

— Місцевий плов — справжня смакота. Утім, як і шурпа. Мій одноклубник і хороший товариш Нізом Нартаджиєв у перших шести матчах, здається, забив 6 м’ячів. Іще один наш партнер Берадор Абдураїмов, легенда радянського футболу, посперечався з Нартаджиєвим, мовляв, у вищій лізі ти не заб’єш більше десяти м’ячів. Я виступив суддею в їхньому спорі, після чого ми поїхали на шурпу за місто. Мені все дуже сподобалося, тож їхня суперечка запам’яталася й асоціювалася не стільки із футболом, скільки з прекрасною узбецькою кухнею. Ще одного разу всією командою їздили у Фергану на матч, після якого нас запросили на плов. Із приїжджих футболістів ніхто не вмів їсти руками цю страву, я не був винятком. Виделок і ложок нам не давали. Коли місцеві хлопці побачили, що ми сидимо й нічого не їмо, нас запитали: «Чому ви нічого не їсте?». Один із узбецьких партнерів показав мені, як правильно їсти руками, але після застілля мені все одно довелося свою футболку відправити в пральну машину.

— У «Пахтакора» існувало багато принципових суперників, але по-особливому, ви, очевидно, налаштовувалися на «Нефтчі» та «Кайрат»?

— Отакі ж напружені двобої в нас були із грузинами. Одного разу приїхали грати з тбіліським «Динамо». Я відіграв за дубль, «Пахтакор» поступився з рахунком 0:1. Наступного дня мене залишають у запасі на матч основ­них складів. У Мосягіна напередодні матчу — конфлікт із нашим воротарем Яновським. Тому місце у воротах займаю я, й ми граємо внічию — 1:1. Після гри тбіліські вболівальники відзначили мене й сказали, що, якби не я, то їхня команда святкувала би перемогу. Щодо інших принципових суперників, то справжнім недругом «Пахтакора» був «Кайрат». Це навіть не чемпіонат світу, це щось більше. Знову-таки граю за дубль. Дальній удар Едуарда Сона, ліхтар засліп­лює мене, й я пропускаю єдиний м’яч у грі. Наступного дня знову виступаю в основі. Відіграв «насухо», а Якубик за кілька хвилин до кінця оформляє гол. Ви не уявляєте, яка тиша була на стадіоні в Алма-Аті! Додому повернулися героями — могли до кінця сезону всі матчі програти, ніхто би не сказав кривого слова.

— Цікава гра вийшла із «Нефтчі», коли ви пропустили м’яч на останній хвилині…

— За «Нефтчі» грали кілька моїх знайомих — Григорій Сапожников і Сергій Павленко, з якими виступав у «Чорноморці». Ми ведемо 2:1 на останній хвилині. Біля моїх воріт подають кутовий, який я без проблем нейтралізую. Тут же бачу на фланзі вільного партнера Зураба Церетелі. Даю йому на хід, і він починає обводити суперника у центрі поля. Церетелі втрачає м’яч, і нам забивають гол. Але ніхто нас не поливав брудом — уболівальники сприйняли результат, як належить.

«Житомирському футболу віддав усе, що було в моїх порохівницях»

— Після трагедії 1979-го гравці оновленого складу «Пахтакора» не боялися літати?

— Чимало моїх партнерів одверто побоювалися користуватися літаками. У мене боязні здійматися в небо не було. Я налітався з «Карпатами», тож фобій не мав. Зате Анатолій Могильний дуже боявся перельотів, але все одно літав із командою. Закутувався в ковдри й так терпів увесь політ.

— На початку 1980-х ви прощаєтеся з Ташкентом і опиняєтеся в Дніпропетров- ську…

— У СРСР не все було так просто. Існувала домовленість між командами, тому я повернувся в Україну. Але в Дніпропетровську мене зовсім не потішили: виявляється, була прийнята постанова, згідно з якою футболіст «Пахтакора» повинен був повернутися лише в ту команду, з якої поїхав у Ташкент. Але моїх «Карпат» уже не існувало — шляхом об’єднання було утворено СКА «Карпати». Я приїхав до тренера команди Миколи Самаріна, який сказав мені: «Беремо тебе, але підпиши деякі документи для того, щоби ти отримав звання прапорщика». Я вважав себе футболістом, а не солдатом, тому відмовився підписувати документи. Оскільки до «Карпат» я грав в Ужгороді, тому мені довелося їхати туди. Іншого виходу в мене не було.

— Саме в Ужгороді ви стали свідком знайомства з дорослим футболом Івана Гецка…

— Із Іваном познайомився, коли йому було 16 років. На той час у нього вже була дружина. Гецко виокремлювався від усіх тим, що був розбишакою. Іван приїхав із Іршави, тож Ужгород для нього був, ніби Копенгаген. У команді його почали вчити розуму. До честі Івана, варто сказати, що він сприймав оце все, як належить, і виріс у одного з найкращих футболістів нашої країни.

— Перед тим, як попрощатися з великим футболом, невеликий період часу ви провели в Житомирі…

— Туди приїхав у 37-річному віці й провів у «Поліссі» три сезони. У останньому сезоні, 1990-го року, наша команда здобула Кубок першої та другої ліг, обігравши охтирський «Нафтовик». У Житомир мене запросив Олександр Іщенко, який старший за мене на три дні. «Ти заглядав у мій паспорт, не боїшся запрошувати в команду такого ветерана?», — запитав я Олександра Олексійовича. «Мені твій паспорт не потрібен. Я знаю тебе як футболіста й людину», — відповів Іщенко. Житомирському футболу я віддав усе, що було в моїх порохівницях. Закінчувати кар’єру поїхав у рідні Суми.

— На жаль, нині в Житомирі великі проблеми із футболом.

— Тоді про таке навіть ніхто подумати не міг. Шишков, Талько, Касанов — люди, які могли грати у вищій лізі. Після того, як із команди пішов Іщенко, «Полісся» очолив Зая Авдиш. Це дуже потужний організатор, специфічна людина. Своєрідний, «вадливий» і справедливий — це все про Заю Зедовича. Про людські якості тренера краще промовить ситуація, в якій я опинився: моя мати захворіла у Сумах, і я вимушений був їхати на батьківщину. Авдиш пішов мені назустріч, і останній рік життя матері я був поруч із нею. Дуже вдячний за це тренеру.

— У Сумах вам пощастило попрацювати із земляком Михайлом Фоменком…

— Фоменко — людина своєрідна. Михайло Іванович не всіх людей підпускає до себе, він закритий. Але тих, кому довіряє, він сприймає, як своїх. У Суми я повернувся 1991-го. Фоменко не дуже мене шкодував, не зважав на мій вік. Тому я хотів продемонструвати, що грав у команді не за минулі заслуги. Колектив у нас підібрався хороший: Кудимов, Хруслов, Захаряк… 1992-го Фоменко порадив мені піти із футболу, за що я йому вдячний.

— Ваш син не просто став футболістом, а зайняв місце у воротах. Ви не чинили на нього батьківського тиску, не переконували йти вашими шляхами?

— Пригадую момент, коли всі канікули Сергій проводив зі мною в Житомирі. За дозволом Авдиша син вирушав із командою навіть на виїзди. Він постійно варився у цьому футбольному казані, тож, напевне, це вплинуло на його вибір. Приємно, що він продовжує займатися тренерською діяльністю.

— Цікавий факт — із 1998-го у Сумах ви проводите власний турнір, що в Україні є доволі незвичним явищем. Де черпаєте натхнення, ідеї та, головне, кошти?

— Разом із товаришем, із яким разом займалися футболом, вирішили запровадити такий турнір. Дату обрали знакову — 6-го та 7-го липня, на Івана Купала. Намагаємося дарувати радість людям і робити все для того, щоби футбол на Сумщині процвітав.

Любомир КУЗЬМЯК.