Віталій ШЕГОЦЬКИЙ: «Батько був дуже гордою людиною»
406 
Цій несподіваній зустрічі я завдячую патріарху вітчизняної спортивної журналістики Олександрові Васильовичу Маносі — саме він вивів мене на родича легендарного київського гравця 1930-х. Родича звати Віталій Костянтинович Шегоцький, за паспортом — Віталій Олександрович Ліщинер, і це — прийомний син прославленого нападника «Динамо». Разом вони прожили 46 років — од 1943-го по 23 січня 1989-го, коли улюбленець столичної публіки довоєнної епохи відійшов у кращий світ… До уваги читача — спогади, свідчення й уточнення про легендарного Щипу.
— Віталію Костянтиновичу, насамперед мушу поцікавитись, як правильно пишеться прізвище вашого батька?
— Шегоцький. Починається з літери «Ш», а посередині йдуть букви «цьк». Як раніше, так і сьогодні, в газетах, журналах, книгах гуляє багато неправильних варіантів — Щегоцький, Шегодський, Щеготський… Якщо ви сумніваєтеся, можу показати деякі документи.
— Уже не сумніваюся: тиждень тому московський статистик футболу Андрій Яковлєв прислав мені особову справу Костянтина Васильовича, де той своєю рукою написав власне прізвище саме через «Ш». Там іще цікава ситуація з днем його появи на світ…
— Розумію, про що ви: у багатьох джерелах указують дату «31 березня (13 квітня) 1911 року». Насправді — 19 квітня і 1 травня — за старим стилем. Якраз останнє число — найбільш відповідне дійсності, тоді ми у сім’ї й святкували його день народження.
— Саме 1 травня значиться у тій особовій справі.
— Правильно: він же знав такі речі краще за всіх… А вам відомо, що батько Костянтина Васильовича був титором — старостою у православній церкві?
— Натомість зустрічається твердження, що Шегоцького хрестили у католицькому костелі!
— І це неправда: він же був обрусілим поляком! До того ж — справжнім москвичем, для нього це місто зажди було рідним.
— Я так розумію, моє наступне запитання — «До якої національності вважав себе приналежним Костянтин Васильович?» — доволі недоречне?
— За радянських часів, як відомо, існувала знаменита п’ята графа. Заповнюючи відповідний пункт у документах, батько постійно писав: «русский». Просто в ті часи це, насправді, не мало великого значення. Не таке, як сьогодні.
— Багато батько розповідав про своє минуле? Насамперед, про два найстрашніші його проміжки — півторарічне перебування у в’язниці НКВС і Другу світову?
— Не дуже багато… Щодо свого арешту, то він часто повторював, мовляв, добре, що забрали 1938-го, бо якби це трапилося на рік раніше, у момент піку репресій, живим звідти не вийшов би. Іще він казав, що до кінця життя не зміг зрозуміти, за що його посадили: на допитах від нього вимагали зізнань у «правотроцькістській змові», а він, мовляв, і радий був би розповісти, що енкаведисти хотіли, проте не знав, чого конкретно. Навіть термін — «правотроцькістська змова» — не міг осягнути… Із в’язниці Костянтин Васильович вийшов побитий, із поламаним носом, ушкодженими пальцями. Після цього вийти на попередній спортивний рівень уже не зміг.
— Є версія, що посадили його за доносом партнера — воротаря Ідзковського.
— Мені батько нічого подібного не говорив. Так, друзями вони ніколи не були, навіть хороших стосунків не мали. Однак фрази «Мене заклав Антон» я від нього не чув… Вони ж обидва були етнічними поляками, «пшеками», національний гонор проявлявся і в того, й у того.
— Подейкують, справа не в гонорі: нібито Антон Леонардович заздрив Костянтинові Васильовичу — його славі, ордену, капітанській пов’язці, котра, крім усього іншого, гроші більші давала.
— Хтозна, що там насправді трапилося… Але, повторюю: прямо, хто винен у його відсидці, він нікого не обвинувачував. Принаймні, я такого не чув… Давайте краще розповім, із ким він дружив! Серед киян — із Йосипом Лівшицем та адміністратором «Динамо» Рафаїлом Фельдштейном, я їх часто у нас удома бачив (особливо запам’ятав Рафу, котрий погано чув, тому говорив дуже голосно). Приходив голкіпер Олег Макаров, якого з Одеси в Київ привіз якраз батько. Із грузинів найближчим був тбілісець Борис Пайчадзе. Серед москвичів — насамперед Костянтин Бєсков. Коли Шегоцький хворів — 1984 року в нього стався інсульт, Бєсков привозив із-за кордону різні лікарські засоби. Друзі збиралися тут, на кухні, й розмовляли. До слова, місце, де ви сидите, належало якраз батькові.
— Після інсульту він не став лежачим?
— На щастя, ні. Хоча здоров’я підірвалося: він почав накульгувати на праву ногу, а ліва рука не працювала. Хоч і була тепла: гадаю, аби він усерйоз узявся за відповідні фізичні вправи, руку можна було би відновити. Втім, головне — ходив… А помер — миттєво: 23 січня 1989 року, вранці, йому стало погано, мати викликала лікарів сюди, на вулицю Богдана Хмельницького (тоді — Леніна), а мені потелефонувала на Борщагівку й сказала, щоби я швидко приїжджав; і от з’явилася «швидка», лікарі почали робити необхідні процедури, Костянтин Васильович був іще живий, але раптом спочив у них на руках. Серце не витримало.
— Якщо ваша ласка — повернемося до його спогадів про Другу світову. «Благо», днями світ поминає 75-ту річницю від моменту її початку.
— Взагалі батько не дуже любив згадувати. А ще, коли чесно, багато з того, що він розповідав, я вже встиг забути… Із тих подій йому найбільше запам’яталася втеча з оточення, казав, що кілька разів міг загинути. Причому як від рук німців, так і наших: останні могли поцікавитися його документами, а там — відмітка про в’язницю, та ще й за такою статтею… Що цікаво, він хоч і не був членом партії — ніколи, проте дуже поважав Сталіна.
—???
— Так, я дивувався: «Він же тебе посадив!». На що Костянтин Васильович відповідав, що то різні речі й що без «вождя народів» ми не виграли би війну проти Гітлера.
— Я цей момент залишу без коментаря… Три роки тому виповнилося сторіччя від дня народження Шегоцького, що було цілком проігноровано нашою футбольною громадськістю.
— А хто сьогодні про такі речі пам’ятає? Нікому того не треба, тому мене й не здивувало таке ставлення… Це ж почалося не сьогодні — давайте я розповім історію про пам’ятник батькові! Така ідея з’явилася майже одразу по його смерті: спочатку нею займався один із заступників тогочасного голови ФФУ — на жаль, не пригадую його прізвища. Люди зібрали гроші, які лежали в Коростишеві, бо відповідальною за проект була Житомирська обласна федерація. Проте чомусь почалися затягування, тож за два роки кошти знецінились. Уже за незалежної України я підійшов до Суркіса-старшого — нового динамівського керівника, попросив його допомогти, сказавши, що це вимагає 300-500 доларів, не більше. На що Григорій Михайлович відказав: «Мені треба зібрати акціонерів і обговорити питання. Ну, ви ж розумієте…» Тоді я справді зрозумів: закінчилося все тим, що сам усе поставив.
— Якщо чесно, читаючи й перечитуючи його автобіографію, котра ніби обривається 1948 роком, коли Шегоцького звільнили з посади динамівського наставника, я переконуюсь, що забули про нього значно раніше.
— Знаєте, у нього з владою завжди було складно. Ось факт: йому так і не присудили жодного спортивного звання офіційно — ні майстра спорту, ні майстра міжнародного класу, ні тим паче заслуженого. Ну, принаймні, він завжди розповідав, що нічого такого не має. Добре вже те, що нам цю квартиру дали. Хоча й вона — результат клопотання Тимофія Строкача, тодішнього наркома внутрішніх справ УРСР.
— Мабуть, тому в його спогадах наявне відчуття якоїсь прихованої образи.
— Ні на кого він не ображався. Сприймав усе під кутом зору своєї улюбленої фрази: «Таке життя». Батько взагалі був дуже гордою людиною, польська кров давалася взнаки, він добре знав собі ціну і ні під кого не прогинався.
— Кажуть, якраз оця «негнучкість» характеру призвела до того, що Костянтин Васильович не відбувся як тренер. По суті, крім піврічного перебування на чолі «Динамо», більше на високому рівні йому не довелося трудитись.
— З іншого боку, він працював у серйозних командах — в Ужгороді, Донецьку, Миколаєві… Справді, з високим начальством йому непросто було контактувати. Лизоблюдом не був. Це не добре і не погано, просто якість характеру така. Як жартома повторював батько: «Я живу за системою Шегоцького». Тим не менше, до останніх років життя мав стосунок до футболу, живо цікавився грою, відвідував стадіон «Динамо», підтримував стосунки з багатьма людьми, переважно свого віку, тими, із ким він познайомився ще впродовж 1930-х.
— До речі, про ті часи: як Костянтин Васильович не побоявся приїхати в Україну фактично в розпалі Голодомору, у січні 1933-го?
— Скажу чесно: про це він і не натякав мені. Дивно, але правда… Оповідав тільки, що виступав за московську команду АМО, звідки його запросили до Києва, то він і погодився. Більше нічого.
— Де похований великий український футболіст?
— На Берківцях, це поблизу станції метро «Дорогожичі». Недалеко біля близького друга — згадуваного Лівшиця (сумно сказати: недавно могилку Йосипа пошкодили вандали — забрали алюмінієвий паркан…). Свого часу ФК «Динамо» викупило там цілу ділянку для поховань колишніх гравців, але Костянтин Васильович спочиває в іншому місці.
Володимир БАНЯС.