Юрій Чирков: «Армійські чиновники поклали в мою валізу роман «Піднята цілина» й відправили в далекий Казахстан»

Батько, переговоривши з мамою, вручили мені куфер і наказали сокотитися

— Юрію Івановичу, будь ласка, розкажіть про ваші перші футбольні кроки та уроки. Із чого все почалося? Чи не були ваші батьки проти захоплення сина?

— Покійний батько не грав у футбол, але, на відміну від матері, ніколи не був проти, щоб я займався цим видом спорту. До того ж, мій старший брат Євген, котрий працював у королівському депо, паралельно виступав за місцевий футбольний колектив «Локомотив». Команда була учасником чемпіонату області, а також паралельно грала на першість Львівського відділку залізниці. Пригадую, що у чемпіонаті та першості області виступало більше 10 команд, які мали назву «Локомотив». Брат, до речі, на відміну від мене, був лівтюком. Потім навчався у Харківському залізнично-транспортному інституті й виступав за команду цього вишу.

— Юрію Івановичу, зазвичай спортсмени розповідають, що шлях до великого спорту розпочинали зі спортивної секції, куди їх приводили батьки, старші брати, сестри чи друзі. А як було у вас? І чому обрали саме футбол, а не інший вид спорту?

— Село і спортивна секція. Город, винниця (виноградник. — діал.), сад, корова та сільське пасовище, де ми й ганяли лопту. А чому обрав саме футбол, а не інший вид спорту? Бо інакше не міг. Як не могли й інші мої ровесники. Адже мешкали на селі, де було два «спортивні заклади»: «Чайна» — забігайлівка, де чоловіки та хлопці «різалися» в «дурня» або «ловили» рибу за допомогою доміно, а другий — футбольне поле за селом, а далі — сільське пасло. Ми з нетерпінням чекали чергової гри улюб­леної команди. До храму футбольного мистецтва поспішали практично всі мешканці Королевого, щоби на кілька годин забути про тяжке життя повоєнного лихоліття. Надивившись на дорослих гравців, ми наступного дня, після уроків, улаштовували справжні баталії. Грали вулиця на вулицю, клас на клас, нижній кінець села на верхній. І це при тому, що не мали жодного справжнього спортивного майданчика й якоїсь форми, ні м’ячів — одна чи дві гумійові лопти на село. Грали в тих же топанках (черевики. — діал.), що й до школи нас батьки відправляли зранку. Ми, діти, частіше звертали увагу не на синці, а на дірки в єдиних штанцях чи розірвану підошву у черевиках. Адже вдома саме через ті дірки та порвані штани чи сорочку частенько перепадало від нянька й мамки.

— Кілька слів про свого першого наставника. Що цінного перейняли від нього? Адже після завершення футбольної кар’єри теж працювали тренером у команді майстрів, але переважно навчали дітей абетці гри в ужгородській СДЮШОР із футболу ОДА та Перечинській ДЮСШ.

— Першим моїм тренером був Степан Фізі, який разом із моїм батьком працював у депо й паралельно тренував місцеву команду, як основний склад, так і резервістів. А перейняв я від нього, найперше, любов до футболу, відданість і наполегливість. До речі, він теж у минулому був непоганим гравцем. Чимало зусиль доклав, аби «зліпити» з мене гравця, ще один тренер нашої сільської команди — Михайло Міговк. Його син є моїм найкращим цімбором. А Михайло Петрович, як мені відомо, був багато літ капітаном місцевого ФК «Локомотив». Був толерантною людиною, напрочуд добре розбирався у футболі, хоча й не мав ніяких спеціальних шкіл.

— Як гралося в рідному місті М. Комана — Виноградові?

— 1965 року закінчував місцеву середню школу, паралельно виступаючи за виноградівський «Пластмасовик», який тоді брав участь у чемпіонаті Закарпаття. Того року була проведена реорганізація в обласному футбольному господарстві. Замість однієї центральної зони 24 команди були розподілені на дві групи за територіальним принципом по 12 команд. Виноградівці виступали в групі «Б», де зайняли друге місце. Фінальний турнір, який відбувся в листопаді, склали по три кращі команди з груп: три мукачівські — «Приладист», «Кіровець» і «Локомотив», а також свалявський «Авангард», берегівський «Меблевик» і виноградівський «Пластмасовик». Ми обіграли мукачівців (2:1), берегівчан (4:1) і свалявчан (1:0), а поступилися майбутньому чемпіону з мінімальним рахунком 0:1. Срібна медаль була вручена й мені. Це була моя перша серйозна нагорода.

На цих фінальних змаганнях у обласному центрі часто був і головний тренер ужгородської «Верховини», екс-капітан київського «Динамо» М. М. Михалина, який і запросив мене до своєї команди.

Мені тоді було всього 18 років, отож думав, що батьки мене не відпустять, але, на мій подив, батько, переговоривши з мамою, вручили мені дерев’яний куфер (валіза) і наказали сокотитися (берегти себе).

А чому запросили в ужгородську «Верховину»? На це запитання відповів сам М. Михалина: «Напередодні чемпіонату-66 федерація футболу УРСР ухвалила рішення, згідно з яким в команді можуть грати тільки 5 гравців, вік яких перевищує 23 роки. Це безглузде рішення не одній молодій людині поставило доленосне запитання, а що робити далі?! Звісно ж, що 23–27 років — це розквіт таланту кожного футболіста. Йому ще грати та грати, а тут чиєсь необдумане, необґрунтоване положення перекреслило багатьом обдарованим хлопцям можливість «розкритися» до кінця. Через цей «пасквалій» змушені були піти з команди провідні й досвідчені гравці. Серед них був і Я. Габовда, який згодом (1969 рік) у складі львівських «Карпат» стане володарем Кубка СРСР. — В. Г.). Їхня майстерність ой як ще могла послужити команді».

А в команду, крім мене, Михайло Михайлович запросив чимало моїх ровесників із Ужгорода, Мукачевого, Берегового та Іршави. Зокрема з Довгого, що на Іршавщині, прийшов узагалі юний І. Шопа. Ми з ним на першій порі мешкали в одній кімнаті. Файний хлопець.

— Юрію Івановичу, у сезоні-66 ви грали ще з екс-голкіпером київського «Динамо» А. Гаваші, який від вас старший на 12 років. А хто ще був у складі команди зі знаних гравців?

— Практично стрижень команди складали 19–20-річні хлопці, а ветеранами були лише А. Гаваші та Іван Пажо, який тоді виконував ще й обов’язки граючого тренера. Вони з Андрієм Андрійовичем були ровесниками. Із найвідоміших гравців тоді грав мій ровесник Решко, котрий пізніше стане бронзовим призером олімпійських ігор (1976 рік), а також захищатиме кольори вінницької «Ниви», одеського «Чорноморця», київського «Динамо» та збірної країни.

Спочатку думав, що буду «гріти» лавицю запасних у «Верховині», але відіграв усі (19) календарні матчі в першому колі. А потім мені армійські чиновники поклали в мою валізу роман М. Шолохова «Піднята цілина» та відправили в далекий Казахстан.

ПРО МІСТО-МІРАЖ ПРИОЗЕРСЬК

— Юрію Івановичу, ваші партнери в мукачівських «Карпатах» і ужгородській «Говерлі» військову службу в основному проходили у Львові, Києві, Одесі та Москві, а вас «занесло» в пустелю. Хто ж відправив вас піднімати цілину?

— Керівництво. Про це ніколи нікому не розповідав. Нехай цей відрізок мого життя залишиться зі мною. Бач, мені пропонували їхати у Львів чи в Київ, а я хотів грати вдома — в Мукачевому. Та, кажуть, добре сміється той, хто сміється останнім. Словом, поїхав у невідані краї, куди люблять їздити лише спортсмени-екстремали, а не футболісти.

— Конкретніше можете розповісти про місто, де служили, грали й армійську кашу наминали?

— Місто Приозерськ, що в Карагандинській області, має менше років, аніж мені. Воно було засноване 1956 року. Це військове містечко для сторонніх було закритим. Щодо природи. Її тут нема. Був один маршал, який писав про цей «казковий край» так: «Це дуже суворий пустельний район, необжитий, непридатний навіть для випасу отар. Кам’яниста безплідна й безводна пустеля. Але Приозерськ можна буде прив’язати до озера Балхаш. У ньому прісна вода, хоча ту воду пити без очищення неможливо».

А ще тут скрипучі морози взимку та «сахарська» температура влітку. Тренуватися, тим паче грати офіційні матчі тут — це злочин і покарання. Місто запам’яталося ще й тим, що тут дуже багато пам’ятників і двогорбих верблюдів.

… Пригадую, як до нас приїхав місцевий вокально-інструментальний ансамбль. Його назва символічна — «Зап­ретная зона». А в одній з пісень про Приозерськ були такі слова: місто-міраж, місто-солдат, місто-привид. І це не випадково, бо тут був і є один із найбільших полігонів протиповітряних сил (ППО) СРСР, а тепер — Росії (Російська Федерація взяла в оренду в Казахстана цей полігон ППО та космодром «Байконур» до 2050 р. — В. Г.). А футбольні армійські команди, які грали на першість округу та дивізії, мали теж чудернацькі назви. Скажімо, я служив у підрозділі, який мав назву «Площадка 13» і, звісно, грав за ФК «Площадка 13».

— Як там гралося?

— Я виступав іще паралельно за місцеву команду, яка мала назву «Яструб». Чому? Тут на полігоні я бачив лише військові літаки та різну грізну бойову техніку ППО, а в небі кружляли яструби («казахстанські яструби» — не найвідоміше прізвисько збірної Казахстану з футболу, про яке практично нічого не знають у Європі. — В. Г.). Грали ми у чемпіонаті Карагандинської області. Окрім мене, тут було й кілька українців, зокрема Волощук, який у нас був головним тренером. А при команді був ще Микола Ющенко. Він виконував обов’язки начальника та адміністратора команди. Він годинами міг розповідати про вулики та бджоли. Думаю, що він був таки родаком нашого колишнього Президента України. Зі мною служили й кілька земляків. Один із них твій колега з Хуста Іван Тегза, який пізніше працював у газеті «Закарпатська правда».

— Знаю, що кочівницьке життя не для вас, бо були й залишаєтеся справжнім патріотом свого краю. Чи не так?

— Щодо кочівницького життя. Воно справді є в Казахстані та Монголії, але не в Україні, тим паче в Закарпатті. Але був такий випадок. Після армії вже грав за мукачівські «Карпати», коли до мого батька приїхало керівництво з Ворошиловоградського тепловозобудівного заводу та «ходаки-селекціонери» з тамтешньої «Зорі». Вони з батьком і приїхали по мою душу в Мукачеве. Переконували мене сяк і так, обіцяли квартиру та багато «чорного золота», але я аж ніяк не горів бажанням кудись їхати з області, тим паче, що я потрапив у основу мукачівських «Карпат». Нагадали, що у сусідньому Харкові навчається мій старший брат Євген і грає за команду рідного вишу. Але я чемно їх із батьком провів на залізничний вокзал «Мукачеве», де взяв для них квитки до Королевого, а у «Чайній» купив «Столичну», бужену пікницю (ковбаса — діал.), хліб, кілька помідорів і посадив їх на електричку до Батєва, де вони, звісно, пересіли на іншу, яка й доставила їх до рідного мого селища.

— У мукачівській команді ви не лише потрапили в основу, а й стали капітаном «Карпат».

— На загальних зборах команди було вирішено кілька нагальних проблем, зокрема, футболісти обрали собі капітана. Гравці зі стажем своїм «отаманом» на полі бачили одного з ветеранів команди, інші надали перевагу чомусь мені, правда кілька разів капітанську пов’язку чіпляв і ветеран клубу, 31-річний Еміл Горват.

— Юрію Івановичу, як капітан команди, будь ласка, проаналізуйте виступ мукачівців у футбольному сезоні-69.

— По-перше, головний тренер Федір Ванзел, який свого часу грав за такі команди гранди, як ЦСКА (Москва), Динамо» (Мінськ) і «Шахтар» (Донецьк), тренувальний процес поставив на високий рівень, де не було другорядних завдань. Словом, були зроблені відповідні висновки, а команда додала обертів і опинилася серед трійки лідерів. Навіть в Ужгороді перемогли господарів із мінімальним рахунком 1:0.

— Про те, що мукачівці той футбольний сезон провели нарівні, говорить і той факт, Юрію Івановичу, що четверо гравців «Карпат» були включені до складу збірної команди СРСР (клас «Б»): Василь Медвідь, Іван Качур, Микола Тимчак і, звичайно, ви. Що найбільше запам’яталося в збірній?

— Товариські матчі з відомими командами. Скажімо, в Миколаєві зіграли з першою збірною СРСР і виграли з рахунком 2:1. У Новій Каховці провели також товариський поєдинок із багаторазовими чемпіонами СРСР — московськими спартаківцями. На цей раз поступилися — 2:3. Тоді з нашої команди забрали Михайла Соколовського в запорізьке «Торпедо», закарпатця Іштвана Секеча — у вінницьку «Ниву», мене з воротарем Ковачем запросили у львівські «Карпати». Іван пішов, а я — ні. Зі Львова в Ужгород приїжджав за мною другий тренер, наш земляк із Сваляви, екс-воротар цієї команди Юрій Сусла.

— Невже не хотіли виступати в команді, яка тоді грала в першій лізі, а мукачівці в другій. До того ж, львів’яни 1969 року здобули Кубок СРСР?

— Я все це знав. Знав і про те, що команду тренує наш із вами земляк Ернест Юст, а за команду виступають троє закарпатців. Я. Габовда з Мукачівщини, І. Герег із Хуста та ужгородець П. Андрейчик. Уже трудно зараз сказати, чому не поїхав у кращий клуб Західної України. Мабуть, боявся, що буду в запасі, а, по-друге, кочівницьке життя — це не для мене.

«ПАНИ ЧУБЛЯТЬСЯ, А У ХОЛОПIВ ЧУБИ ТРІЩАТЬ»

— 1970 року наші «Карпати», — мовить далі Чирков, — мали шанс піднятися на щабель вище в першості СРСР. Та знову у футбольному господарстві відбулася пертурбація. На цей раз маху дали горе-функціонери федерації футболу СРСР. У зв’язку з тим, що наступного року, тобто 1971, клас «Б» повинен був ліквідуватися, відбувалося різке скорочення учасників. Через те в першості очікувалася безкомпромісна й гостра боротьба за «місце під сонцем». Турнір пройшов у двох зонах по 14 команд. 7 кращих із них виходили до фіналу з усіма набраними очками, однак із клубами своєї зони вже не грали. Ужгородці й мукачівці, як і торік, потрапили в першу зону.

У нас тоді був «комсомольсько-молодіжний колектив». Правда, з Києва повернувся екс-«залізний капітан» «Динамо» Василь Турянчик, Степан Варга, котрий виступав за московський ЦСКА (недавно «Український футбол» про нього надрукував гарний матеріал під назвою «Степан Варга: «Пили хлопці горілку ящиками, але могли наступного дня такий матч видати…». — В. Г.).

У підсумку, ми зайняли високе 5-те місце, а ужгородці — 10. Ми повинні були представляти область серед команд майстрів, однак місцеве партійне керівництво вирішило по-своєму. Закарпаття представлятиме команда з обласного центру. І баста! Був анульований клас «Б», а чемпіонат і першість країни відбувалися в трьох лігах: вищій, першій та другій. Закарпаттю було надано право виставити команду в другому дивізіоні першості.

11 січня 1971 року на організаційних зборах ужгородської команди, яка із цього року представляла область у класі «А» (2-а ліга), крім мене, сиділи учорашні карпатівці: С. Варга, І. Качур, В. Медвідь, В. Дубіно й два Миколи — Русин і Тимчак.

У зв’язку з тим, що до Ужгорода переїхала половина гравців із мукачівської команди, було чимало пропозицій з боку журналістів, уболівальників, а також керівників окремих спортивних організацій щодо доцільності перейменування назви команди. Пропозиції й побажання були широко обговорені на загальних зборах футбольної команди майстрів, обласної федерації футболу, на зустрічі журналістів із керівництвом команди. Було вирішено назвати команду «Говерла» (Ужгород). Капітаном команди обрали відомого футболіста Т. Пфайфера, а я став його заступником.

— Юрію Івановичу, як дебютували ужгородці того сезону?

— Треба сказати, що з Мукачевого було запрошено не тільки 7 гравців, а й В. Турянчика, який став головним тренером і начальником команди. Наша нова футбольна дружина під багатообіцяючою назвою, на жаль, стартувала вкрай слабко. Скажімо, перший м’яч нам удалося забити у ворота суперників лише в 5-му турі, а першій вікторії раділи тільки у 8-му турі. Тоді обласне керівництво не знайшло іншого виходу з такої складної ситуації, як змінити тренерський склад. Головним тренером став Д. Товт, який 1950 року у складі київського «Динамо» став найкращим бомбардиром (11 м’ячів), і справи в команді поліпшилися.

— Чим і наскільки відрізнявся футбол того часу від сучасної гри мільйонів?

— У ті часи було зовсім інше ставлення до гри. На мою думку, наш футбол був якіснішим од нинішнього. Цілком імовірно, причиною цьому було те, що в команді тоді грали всі закарпатці, у футболістів було більше патріотизму, відповідальності за результат. Коли поверталися додому після невдалих ігор, частенько на ужгородській вулиці Корзо змушені були пояснювати своїм уболівальникам про причини невдачі. А коли перемагали, разом раділи здобутій вікторії.

— Зрозумів так, що найкращою грою для «Говерли» був товариський поєдинок 1972 року з київськими динамівцями в Ужгороді, коли господарі нокаутували гостей із «сухим» рахунком 4:0. А які найневдаліші матчі «Говерли»?

— Ті, що програли, до того ж, із принизливими рахунками. Якщо конкретніше, то не знав, куди дивитися, коли повернувся з Румунії, де зіграли два товариські матчі й обидва програли із загальним результатом 2:9. До того ж, коли нас проводжали румуни, то хтось нам услід бовкнув: «Хлопці, тренуйтеся краще!».

— Але цього року ви провели ще один відповідальний матч…

— Річ у тім, що після завершення футбольного сезону-72 команду нагородили, а після урочистостей ми провели товариський матч із нашими ветеранами, котрі свого часу грали за відомі вітчизняні команди майстрів — М. Михалина, В. Турянчик, Ф. Медвідь, Т. Попович, А. Гаваші («Динамо» Київ), З. Бреньо («Торпедо» Москва), І. Диковець («Карпати» Львів, «Шахтар» Донецьк), І. Пажо та М. Телінгер («Колгоспник» Полтава). Усі вони старалися довести, що ще є порох у порохівницях. Та, як не круть, як не верть, перемог­ла молодість, завзятість і монолітність «срібної» команди ужгородців сезону-72–4:2.

— Юрію Івановичу, ми з вами чимало пограли за команду, яку організував в облтелерадіокомітеті 1982 року й запросив вас бути в нас граючим тренером.

— ФК «Журналіст» — це окрема й напрочуд цікава сторінка моєї біографії. Візьмемо лише турнір журналістів, який ти 1991 року організував разом із тодішнім головним редактором газета «Закарпатська правда», а нині власкором Укрінформу в Будапеш­ті С. Вашем, присвячений 90-річчю закарпатського футболу. Положення про ці змагання підписав тодішній президент Федерації футболу України Вік­тор Максимович Банников. До Ужгорода приїхали команди журналістів із Росії, Києва, Угорщини, Румунії, Словаччини, Німеччини, Чехії. У фінальній грі, яка відбулася на ужгородському стадіоні «Авангард», ми зустрілися зі своїми словацькими колегами. Обслуговувала цей поєдинок краща суддійська ужгородська бригада на чолі з арбіт­ром ФІФА В. Онуфером. Ми здобули перемогу з рахунком 3:2, і нам вручили чудовий кубок висотою майже півтора метра.

— Юрію Івановичу, за 10 років ви стали учасником іще одного історичного поєдинку, який відбувся в Ужгороді.

— Такого гарного спортивного свята, яке відбулося 2001 року й було присвячене 100-річчю закарпатського футболу не пам’ятаю. А родзинкою його став матч на стадіоні «Авангард» між ветеранами «Динамо» (Київ) і збірною ветеранів Закарпаття.

P. S. У самого Юрія Івановича було багато планів, однак, на превеликий жаль, доля розпорядилася по-своєму. Шанованої та чудової Людини не стало у квітні цього року. А ось започаткований ним торік турнір «Кубок
ім. Ю. Чиркова» житиме ще багато літ, правда, він лише змінить свою назву. Словом, сьогодні, 27 вересня, в закарпатському селищі виноградарів і залізничників Королеве — футбол. На цей раз — турнір серед дітей і ветеранів «Меморіал пам’яті Ю. І. Чиркова».

«Український футбол» — інформаційний спонсор «Меморіалу пам’яті екс-капітана ФК «Говерла» (Ужгород) Ю. І. Чиркова».

Василь ГАДЖЕГА.