Микита БУРДА: «Якби не довіра Сергія Реброва, можливо, й не отримав шансу в основі «Динамо»

Дебют у збірній доведеться відкласти

— Микито, операція з видалення апендикса вже позаду. Як нині почуваєтеся?

— Дякую, набагато краще (розмова відбулася після матчу зі збірною Латвії. — О.Т.). Уже й рана турбує набагато менше, ніж раніше. Потроху починаю ходити. Іншими словами — справи йдуть на поправку.

— Що кажуть лікарі? Коли вже додому?

— Кажуть, що ще кілька днів доведеться полежати, а вже потім думатимемо про виписку.

— За найоптимістичнішими прогнозами, коли вже зможете повернутися до лав і розпочати тренування? Чи про це поки зарано говорити?

— Чому ж, за попередніми прог­нозами до тренувань зможу приступити не раніше, ніж за місяць.

— Отож, у матчі 1/4 фіналу Ліги Європи проти «Фіорентини» своїй команді ви ще допомогти не зможете?

— Виходить, що так.

— Прооперували вас у Львові, а де перебуваєте зараз?

— Я разом із командою літаком після матчу з Латвією повернувся до Києва. Уже з аеропорту мене «Швидкою допомогою» перевезли до столичної лікарні «Борис», де зараз і перебуваю.

— Матч збірної мали можливість спостерігати?

— Так. У лікарні слідкував за подіями по телевізору.

— У лікарні хлопці вас навідували?

— Як уже сказав, додому повертався разом із командою, тож уже в літаку хлопці підходили до мене, цікавилися станом здоров’я, висловлювали слова підтримки.

— Що й казати, не в найкращий момент вас спіткала хвороба, адже була чудова нагода дебютувати за збірну. Не дуже розчарувалися?

— Та чого там приховувати, розчарувався сильно. Мав величезне бажання дебютувати за збірну, допомогти команді, а тут таке сталося… Не можу навіть слів підібрати, щоби описати всю цю ситуацію. Така прикрість, до того ж, зненацька, несподівано та ще й у такий відповідальний момент. Ех…

— За збірну, хоч і не дебютували, однак, були разом із хлопцями на матчі з Іспанією. Як вам загалом атмосфера в національній команді? Чи можна порівнювати з клубною?

— Атмосфера в збірній чудова! Хотів би відзначити дуже дружній колектив національної команди та взаємопідтримку. Немає градації гравців, що умовно футболісти «Шахтаря» — окремо, а «Динамо» чи «Дніпра» — самі по собі. Усі працювали дружно, тож після перебування в таборі збірної накопичив лише позитивні емоції.

— Із головним тренером команди Михайлом Фоменком мали змогу поспілкуватися?

— Коли лише приїхав на збори, то в нас відбулася розмова. Мені тепер потрібно наполегливо працювати та своєю грою заслужити на черговий виклик до національної команди.

— Попри все, для 20-річного хлопця не бачу приводу для розчарування. Матчі в єврокубках, виклик до табору національної команди — більшість про таке може лише мріяти… А що далі? Перемога в єврокубках, перехід в топ-клуб чи…?

— Про такі високі цілі поки зарано говорити. Мета номер один для мене — закріпитися в основі «Динамо», відтак уже разом із своєю командою боротися за перемогу в усіх турнірах, у яких беремо участь. Прагнутиму, як уже сказав, заслужити знову виклик до збірної України й, нарешті, дебютувати, зарекомендувавши себе з найкращого боку.

— Певні здобутки у вашому активі вже є. Скажіть, у дитинстві мріяли, що мине певний час і гратимете в основі «Динамо»?

— Думки такі, звісно, були, але чомусь мало вірилося, що із часом вони стануть реальністю. Однак не переставав прагнути й мріяти, й усе із часом вдалося.

Яготинщина багата на таланти

— До речі, якщо вірити інтернет-ресурсам, то футболом ви зацікавилися у сім років. Звідки з’явилося бажання й інтерес до гри мільйонів?

— Починав, мабуть, як і більшість хлопців, із вуличного футболу з друзями. Захопила мене ця гра. Із часом, коли потрібно було регулярно відвідувати тренування, не шукав приводів, аби пропустити заняття, а навпаки, з великим бажанням на них поспішав…

— Вас випадково не надихнула гра Андрія Шевченка, який, між іншим, є вихідцем із Двірківщини, що всього за кілька кілометрів од вашого рідного Яготина?

— У ті часи гра Андрія Шевченка надихала, мабуть, не лише мене. Усі на нього рівнялися. Отож я не був винятком, і прагнув на Андрія рівнятися.

— Чи знали, що ви — земляки?

— Звичайно, знав. Більше того, в дитинстві брав участь у турнірах імені Андрія Шевченка.

— Вуличний футбол і змагання на першість району — це, звісно, добре. Але кому завдячуєте безпосередньо путівкою у велике футбольне життя?

— Почав займатися в дитячо-юнацькій спортивній школі в Яготині, звідки мій перший тренер Юрій Крежевицький привіз мене, 13-річного, до Києва на оглядини в Респуб-
ліканське вище училище фізичної культури. Пройшовши перегляд, я переїхав до столиці, де вже почав серйозно займатися футболом.

— Чи часто буваєте в Яготині?

— Мешкаю у столиці, але якщо є нагода, то відвідую із задоволенням Яготин, де в мене залишилося багато друзів.

— Микито, наскільки тяжко звичайному хлопцю з Київщини пробитися в топ-клуб чемпіонату України? Талант, фарт чи, може, щось інше…

— Без дещиці талану тут, звісно, не обійшлося. Але це не означає, що цей шлях мені дався так прос­то. Він був тяжким і тернистим. Самі бачите, що охочих грати зараз вистачає, висока конкуренція, відповідно й пробитися до головної команди «Динамо» навіть не уявляєте, як складно. Та, мабуть, недарма кажуть, аби досягти успіху, потрібно лише 5 відсотків таланту та 95 відсот­ків наполегливої праці…

— Якщо без банальщини, що порадите юним хлопцям, які допоки лише у снах бачать себе у складі «Динамо»?

— Пораджу йти до своєї мети, нехай би яким тяжким не був цей шлях. Робота над собою й наполег­ливі тренування обов’язково дадуть результат.

— Можуть рівнятися й на вас. Після переїзду до столиці в Микити Бурди пішло майже сім років на те, щоби пробитися в основу головної команди міста…

— Виходить, що так.

Довіра тренера — найкращий стимул

— Пам’ятаєте своє перше знайомство з Ребровим?

— Після чемпіонату Європи
(U-19) у нас було тренування з першою динамівською командою. Там і відбулося моє перше знайомство із Сергієм Станіславовичем. Коли ж мене стали частіше залучати на тренування, познайомилися ближче й могли вже поспілкуватися віч-на-віч.

— Як гадаєте, якби на посаді головного тренера «Динамо» був інший фахівець, ви б отримали свій шанс?

— О… нелегке запитання. Але гадаю, що більше ні, ніж так. Хоча не виключаю: якби біля керма був такий тренер, як Сергій Ребров, то, можливо, й отримав би свій шанс. Самі ж бачите, що він довіряє молоді, часто спілкується із хлопцями, дає шанс себе зарекомендувати. Головне, що з його боку є довіра, за це гравці віддячують своєю віддачею на футбольному полі, щоби не підвести наставника.

— До речі, коли посаду головного тренера столичної команди обіймав Олег Блохін, він відвіду­вав матчі за участю молодіжних та юнацьких команд «Динамо» бодай інколи?

— Може, кілька разів таке й було. Але я такого не пам’ятаю. Тоді як Сергій Станіславович не те що ігри відвідує, часто навіть на тренуваннях присутній. Разом із ним за підготовкою молоді стежить і його помічник Рауль.

— Після переїзду до столиці, крім «Динамо», чи була можливість спробувати свої сили у футбольній школі іншого клубу. Запитую не випадково, бо зараз футбольні агенти мало не з дитячого садка влаштовують полювання за юними талантами…

— Та й не думав про якісь інші варіанти. Полювання на мене, як ви кажете, теж не влаштовували. У мене була одна мета — грати в «Динамо».

— Свого агента зараз маєте?

— Ні.

— Микито, яку мету для себе ставите в «Динамо»?

— Зараз для мене одна мета — доводити в кожному матчі тренеру, що він не випадково повірив мені й довірив місце в команді. Дуже хочу показати себе з найкращого боку та закріпитися в основі.

— У відсотковому еквіваленті, як оціните шанси «Динамо» на чемпіонство цього сезону?

— Прогнози — невдячна справа. Утім, якщо хочете почути мою думку, то, вважаю, десь відсотків 60 на успіх у нас є. До того ж, усі хлопці в команді рішуче налаштовані на завоювання чемпіонства цього сезону.

— Кого вважаєте головним опонентом киян у боротьбі за «золото»: «Шахтар» чи «Дніпро»?

— Обидва суперники — гідні опоненти. Але скільки пам’ятаю, родзинкою чемпіонату завжди було протистояння «Динамо» із «Шахтарем»…

Олександр ТРАВЯНКА.