Не Петраков єдиний: як Лобановський, Бишовець і інші українські тренери працювали з іноземними збірними

Ми до цього не звикли – дуже мало наших тренерів працює за кордоном через мовний бар’єр, відсутність агентів, небажання їхати кудись далеко від дому. Тим не менш, і в історії вітчизняного футболу є приклади, коли наші тренери виходять, вибачте, «із зони комфорту» та приймають зарубіжні команди. Навіть збірні!

З нагоди того, що Олександр Петраков після України очолив національну команду Вірменії, сайт «Український футбол» пригадує вітчизняних тренерів, які працювали на міжнародному рівні за кордоном. 

Азія

Валерій Лобановський – ОАЕ, Кувейт

• Де працював: збірна ОАЕ (1990-93), збірна Кувейту (1994-96)
• Чого досягнув: бронзовий призер Азійських ігор 1994 року; володар Кубка націй Перської затоки 1996 року 

Метр став заручником свого часу: СРСР не випускав своїх провідних спеціалістів у капіталістичні країни, а їхати, умовно, в якісь посередні африканські чи азійські країни йому було просто ніколи – то Динамо очолював, то збірну СРСР. Вважалося, що після чемпіонату світу 1990 року Лобановського відпустять – проте Радянський Союз провалив Мундіаль і гідних пропозицій ВВЛ не дочекався. 

У підсумку, маючи в різні роки пропозиції від Ювентуса, Інтера, Гамбурга та Вальядоліда, Лобановський так і не отримав можливості поїхати в топ-ліги. Особливо прикро за варіант із Юве – кажуть, туринці хотіли не одного Заварова, а ще й Михайличенка та Протасова, а очолити «чорно-білих» мав Лобановський. Але «залізна завіса» в великому спорті на той час ще не спала… 

Тож у 1990 році Лобановський прийняв пропозицію Федерації футболу ОАЕ, проте не зміг досягти успіхів із цією скромною збірною через специфічний місцевий менталітет – багато гравців користувалися покровительством високопосадовців, не готові були працювати за професійним графіком європейського футболу, а Лобановський не терпів елітарності й не захотів працювати в умовах, коли вказували, кого ставити, а кого – ні. Тим не менш, у 1992 році вивів ОАЕ на Кубок Азії, де збірна під його керівництвом вперше зуміла вийти з групи (дійшла до півфіналу та посіла четверте місце). 

Другий його контракт відпрацьований у Кувейті. Із досить посереднім «матеріалом» Лобановський досяг бронзових медалей Азійських ігор 1994 року (друге таке досягнення в історії цієї збірної) та заклав фундамент команди, яка стала володарем Кубка націй Перської затоки 1996 року та вийшла в півфінал Кубка Азії. Проте здобував ці результати вже новий штаб, адже в регіоні було неспокійно – йшли війни, політичні потрясіння. 

Валерій Васильович восени того ж року повернувся в київське Динамо, де й пропрацював до кінця життя, наостанок сильно виступивши в Лізі чемпіонів 1998-2000 років. Шевченко, Шовковський, Ребров, Лужний, Белькевич, Максимов, Калитвинцев відбулися як футболісти, не в останню чергу, завдяки цьому. 

Валерій Яремченко – Сірія

• Де працював: збірна Сірії (1985-87)
• Чого досягнув: переможець Середземноморських ігор 1987 року 

Легенда Шахтаря Яремченко починав тренерську роботу в дублі донецького клубу, проте професійного зростання на той момент «під» Носовим чи Коньковим не могло бути, тож Валерій Іванович через радянську федерацію попросив можливості попрацювати за кордоном. На той момент десятки радянських тренерів з футболу, баскетболу та інших видів спорту тренували збірні та клубні команди в Азії та Африці. 

Яремченка розподілили в Сірію, де він кілька років пропрацював на чолі національної збірної. Виграв Середземноморські ігри 1987 року: в групі перегравши Ліван, Сан-Маріно та другу збірну Туреччини, а в півфіналі вибивши олімпійську збірну Греції, Сірія вийшла на французів. І в фіналі аматорська збірна Франції поступилася сірійцям. 30 тисяч глядачів у Латакії спостерігали за фіналом, Сірія тріумфально виграла домашній турнір.

Але на чемпіонат світу 1986 року пробитися не вдалося – в стикових матчах сильнішим виявився Ірак. Яремченко повернувся додому й у підсумку очолив Шахтар, куди неодноразово повертався в якості головного тренера. 

Анатолій Азаренков – Сірія

• Де працював: збірна Сірії (1987-90, 1992)
• Чого досягнув: перший українець на фінальному турнірі Азійського Кубка 

Після донеччанина Яремченка Сірію очолював (у два заходи) одесит Азаренков. У 1988 році, обігнавши Іран, Північну Корею, Гонконг і Непал, Анатолій Олександрович вивів сірійців на Азійський кубок. Це були «золоті роки» цієї збірної – кваліфікувалася на третій поспіль континентальний турнір, за всі наступні роки після того виходила на Кубок Азії ще тільки тричі…

Тож фактично Азаренков став першим українським тренером, який працював на фінальному турнірі Азійського Кубка. Сірія з групи не вийшла, пропустивши вперед Саудівську Аравію та Китай, проте фінішувала третьою й виглядала, загалом, гідно. А от через чотири роки вивести Сірію на цей турнір Азаренков не зміг – поступився Кувейту в кваліфікації. 

Михайло Фоменко – Ірак

• Де працював: збірна Іраку (1990)
• Чого досягнув: ‒ 

Ще одна дуже болісна історія – Фоменко очолив збірну Іраку в 1990 році, паралельно працюючи в клубі сина Саддама Хуссейна – Ар-Рашиді. Але рік той виявився дуже несприятливим для футболу: на Кубку Перської затоки навесні Ірак знявся з турніру, протестуючи через суддівство в матчі з ОАЕ (зіграли 2:2). 2 серпня почалася війна з Кувейтом. А десь через два тижні керівництво держави через Іракський НОК розпустило СК Ар-Рашид, віддало його гравців і стадіон клубу Аль-Карх, який і продовжив виступи в чемпіонаті Іраку з футболу, вперше пробившись у Вищу лігу "на спині" колишніх улюбленців начальства. 

Після початку війни Перської затоки іракські спортивні команди були відсторонені від міжнародних змагань, тож Михайло Фоменко, по суті, нічого не встиг на чолі національної збірної з футболу.

Віктор Пожечевський – Туркменістан

• Де працював: збірна Туркменістану (1998-99)
• Чого досягнув: чвертьфіналіст Азійських ігор 1998 року 

Легенда полтавського футболу Пожечевський неодноразово брав участь із Ворсклою в міжнародних турнірах, зокрема і в гостях у Туркменбаши. Там і помітили його чиновники Туркменістану, які запропонували одночасно взятися за провідний футбольний клуб країни ‒ Копетдаг ‒ і національну збірну.

Пожечевський уже мав у розпорядженні колишніх гравців московського ЦСКА Валерія Брошина та Дмитра Хомуху, проте вирішив підкріпити збірну низкою вихованців українського футболу – таким чином колишні гравці Ворскли, Динамо та низки інших наших клубів були поспішно натуралізовані та поїхали в Азію. Андрій Зав'ялов, Костянтин Сосенко, Роман Бондаренко, Ігор Кислов були задіяні в національній команді, Андрій Хомин (екс-збірник України) та Сергій Чуйченко їздили допомагати, переважно, Копетдагу (який повернув собі чемпіонство). 

Експеримент визнали, загалом, успішним – на Азійських іграх Туркменістан другий турнір поспіль пробився в 1/4 фіналу, обігравши В'єтнам, Південну Корею та Індію та зігравши внічию з Північною Кореєю та Узбекистаном. У матчі за вихід у півфінал виграв Китай, який у підсумку став бронзовим призером турніру. А виграв турнір – для розуміння масштабу – Іран із Мехді Махдавік’єю, Карімом Багері та самим Алі Даєї в складі. 

Проте у владних колах Туркменістану відбулися зміни, які похитнули позиції чільного посадовця, котрий опікувався федерацією футболу та Копетдагом. Він потрапив в опалу й у підсумку загинув. Пожечевський вже наступного року повернувся в Україну.

Володимир Безсонов – Туркменістан

• Де працював: збірна Туркменістану (2002-2003)
• Чого досягнув: ‒ 

Динамівська легенда зовсім недовго працював у Туркменістані – очолив збірну восени 2002-го, покинув – наступного року. Це був якраз період між чемпіонатами світу та Азійськими кубками, працював Безсонов недовго й нічого досягти просто не встиг. 

Проте, мабуть, робота Безсонова принесла певні результати, тому що його наступник Рахім Курбанмамедов вивів цю збірну (вперше в історії!) на Азійські ігри. Тоді, в 2004 році на турнірі в Китаї, в складі туркменської збірної грало троє легіонерів Ворскли - захисник Расім Керімов, півзахисник Назар Байрамов і нападник Гуванчмухамед Овеков, а також воротар українського походження Євгеній Набойченко з казахського Кайрату.

* * *

І ще варто згадати уродженця Києва Анатолія Бишовця (громадянин РФ), який у 1994-95 роках очолював збірну Південної Кореї. Став півфіналістом Азійських ігор 1994 року та фіналістом Кубка Династії 1995 року. В Азії Биш перетинався з Лобановським – це були такі дербі, що місцеві не розуміли, звідки така принциповість! 

А от Сергій Дубровін (громадянин Молдови), рід якого йде із Севастополя, у 1993-94 очолював збірну Мальдівських островів. Також він у різні роки працював із молодіжними збірними Молдови та Індонезії. Уродженець Ташкента, колишній головний тренер Карпат, Таврії та Чорноморця Анатолій Полосін у 1987-91 роках був головним тренером національної збірної Індонезії.

Казахський тренер українського походження Леонід Остроушко восени 2001 року очолював національну збірну Узбекистану (провів один матч – виграв його, й припинив роботу). 

Африка

Микола Головко – Малі

• Де працював: збірна Малі (1979-82)
• Чого досягнув: ‒ 

Легенда Шахтаря став першим нам відомим українським спеціалістом, який працював із національними африканськими збірними. Він менше чотирьох років пропрацював з національною командою Малі, проте вивести її на якийсь крупний турнір не зумів. Проте пізніше повертався на цей континент – ще трішки попрацював у клубному футболі Алжиру, правда, не з учасником вищого дивізіону. 

Михайло Фоменко – Гвінея

• Де працював: збірна Гвінеї (1994)
• Чого досягнув: ‒ 

Ще одна недосказана історія в біографії майбутнього наставника національної збірної України. За власними словами, Фоменко пропрацював у Гвінеї «кілька тижнів». Очоливши збірну в серпні, Михайло Іванович встиг відпрацювати всього один відбірковий матч Кубка Африканських націй (мінімальна перемога в Ботсвані). 

Скориставшись тим, що дворічний контракт із Федерацією футболу Гвінеї ще був у стадії оформлення, Фоменко «втік» на батьківщину (хоча поліцейські завертали його назад з аеропорта). Бізнесмен Дмитро Злобенко кликав у «ЦСКА-Борисфен» ‒ амбітний клуб, який міг дозволити собі Чанова, Кузнєцова та Литовченка, Реву, Гусіна та Цихмейструка, а також справжніх легіонерів…

Володимир Мунтян – Гвінея

• Де працював: збірна Гвінеї (1995-98)
• Чого досягнув: ‒ 

Переживши болісний розрив із Фоменком, гвінейські футбольні чиновники відважилися співпрацювати з іншою динамівською легендою – Володимир Мунтян заради цієї роботи залишив олімпійську збірну України. На відміну від свого попередника, Володимир Федорович уже мав досвід роботи в Африці – клуб КОСФАП неодноразово приводив до звання чемпіона Мадагаскару. 

Якщо спершу довелося багато попрацювати над залученням у збірну всіх найсильніших, то надалі Гвінея в Мунтяна заграла. Перегравши збірні ЦАР і Сьєрра-Леоне, мінімально поступившись Тунісу, вони пробилися на Кубок Африканських націй 1998 року. Для розуміння масштабу досягнення – це був лише третій за 30 років такий випадок для гвінейського футболу. 

Серед підопічних Мунтяна - Тіті Камара з Марселя, Пабло Тіам із Кьольна, Момо Камара з Гавра та представник Карпат Мохамед Алькхалі Соума - перший відомий нам легіонер із українського чемпіонату на КАНах. Гвінея обіграла Алжир завдяки голу представника Генка Уларе, потім сенсаційно зіграла внічию 2:2 з зірковим Камеруном, але мінімально поступилася Буркіна-Фасо та вилетіла з третього місця Групи "А". Прикро, господарі турніру не виглядали кращими за підопічних українця…

* * *

Кого ще можна згадати з числа не українців, але пов’язаних з нашим футболом? 

Легенда Карпат Лев Броварський у числі радянських фахівців на чолі з Непомнящим працював у Камеруні – очолював молодіжну збірну й допомагав Валерію в роботі в федерації. На чемпіонаті світу 1990 року той Камерун з Мілла та Нконо прогримів! Частка роботи львів’янина в тому поколінні, безсумнівно, є.

Колишній воротар львівських Карпат москвич Алєксандр Ракітскій у більше 10 років працював тренером в Африці. Спершу, від 1985 року, очолював клуб Інтер з міста Бужумбура (кілька разів став чемпіоном Бурунді), а в 1993-96 роках був головним тренером національної збірної Бурунді з футболу. Ця збірна досягнень не мала. 

Його земляк, колишній нападник Дніпра Віктор Соколов двічі (в 1967-68 і 1970-71 роках) очолював національну збірну Чаду. Також без успіхів. 

Америка

Брати Чижовичі – США

• Де працювали: збірна США (Євген: 1973, Володимир: 1976-80)
• Чого досягнули: ‒ 

Уродженці села Лютовиська (нині - Самбірського району Львівської області) були гравцями легендарної команди Філадельфія Нейшнелс. Троє братів Чижовичів (третій – Ігор) зробили дуже багато для розвитку спорту української діаспори США. 

Першим очолив збірну США Євген (Юджин, Джин) Чижович. У 1973 році він виграв три з п’яти матчів збірної США (+3=0‒2; 4:5; 60% очок), але надовго не затримався – кваліфікацію на чемпіонат світу пройти не вдавалося. Володимир пропрацював 32 матчі (+8=10‒14; 26:50; 63%), але теж не досягнув великих успіхів. Конкурувати з Мексикою та навіть Канадою на той час Штати не могли. 

Зате брати Чижовичі зробили величезний вклад у організацію роботи Федерації футболу США: певний час усі тренери в країні вчилися за методичними розробками Володимира Чижовича, а Євген Чижович, як тренер-практик, допоміг систематизувати та підняти на новий рівень шкільний футбол в США. До речі, одна з найбільш престижних тренерських премій США носить ім’я Володимира Чижовича, який був у оргкомітеті підготовки чемпіонату світу ’94, проте рано пішов із життя. 

Європа

Олександр Пономарьов – СРСР

• Де працював: збірна СРСР (1972)
• Чого досягнув: віце-чемпіон Європи 1972 року

Уродженець села Корсунь неподалік нинішнього Єнакієвого був одним з найкращих бомбардирів радянського футболу. Так вийшло, що в 54-річному віці саме він повіз на чемпіонат Європи ’72 збірну СРСР (він був тренером олімпійської збірної, коли ж зняли Ніколаєва, який вигравав відбір із іспанцями, призначили Пономарьова). 

Легендарний екс-форвард Шахтаря завдяки голу Конькова вибив у чвертьфіналі угорців, але в фіналі був розбитий ФРН. Німці забили три голи без відповіді – команда з Мюллером, Нетцером, Майєром, Брайтнером і Беккенбауером виглядала «інопланетною» і задавала тон у тому, що в ті роки назвуть «тотальним футболом». 

Пономарьов ще досягнув бронзових медалей Олімпіади, а через рік помер через букет хвороб. Чи було досягненням «срібло» Євро ’72? І так, і ні. Так – тому що це друге місце на континенті. Проте на той час це ще не був багатоетапний турнір, після відбору вступали відразу в чвертьфінали. Радянський Союз на перших чотирьох чемпіонатах Європи постійно входив у четвірку найкращих, а коли турнір ввійшов у фазу з груповими турнірами, регулярними грандами – за наступні десятиліття досягти подібного результату СРСР зміг лише раз. За допомоги наступного нашого героя.

Валерій Лобановський – СРСР

• Де працював: збірна СРСР (1975-76, 1982-83, 1986-90)
• Чого досягнув: учасник фінальних турнірів чемпіонатів світу 1986 та 1990 років; бронзовий олімпійський призер 1976 року; віце-чемпіон Європи 1988 року

Тут все ясно: вершина роботи Лобановського – 1988 рік, коли він лише в фіналі поступився великим Нідерландам ван Бастена, Гулліта та Рінуса Міхелса. На Олімпіаді виступив нижче можливостей частково через перевиснаження динамівців, частково через імовірну недооцінку деяких суперників. На чемпіонатах світу не досягнув успіхів. 

Короткий підсумок такий: більше 80 матчів на чолі першої (+42=19‒16) та олімпійської (+4=0‒1) збірних СРСР.

Віктор Пасулько – Молдова

• Де працював: збірна Молдови (2002-2006)
• Чого досягнув: ‒

Уродженець Закарпаття, прийнявши збірну після Спірідона, у 2002-2006 роках провів на чолі збірної Молдови 35 матчів (+7=8‒20; 20%). А от Александру пішов у Шахтар і багато років пропрацював «правою рукою» Мірчі Луческу. Анатолій Теслєв і уродженець Одещини Ігор Добровольський ненабагато покращили становище. 

Семен Альтман – Молдова

• Де працював: збірна Молдови (2019)
• Чого досягнув: ‒

73-річний фахівець прийняв збірну Молдови після Александру Спірідона. Багаторічний асистент Луческу не досягнув успіху в відборі на Євро-2020, Альтман не покращив становище – Молдова програла всі чотири матчі Ісландії (0:3), Туреччині (0:4), Андоррі (0:1) та Албанії (0:4). Як не старався Семен Йосипович – змінив тактику, спробував грати в три захисники, проте Молдова фінішувала останньою, не здобувши жодного очка й не забивши жодного м’яча.

Ахмед Алексеров – Азербайджан

• Де працював: збірна Азербайджану (1992, 1998-2000)
• Чого досягнув: ‒

Тут така історія: Ахмед Лятіфович є азербайджанцем і уродженцем Баку, проте від 1973 року й до кінця життя його біографія пов'язана з Одесою, він став громадянином України після розпаду СРСР. Тож ми теж включаємо його в наш список. 

В збірній своєї батьківщини Алескеров став першим головним тренером – у дебюті програв у товариському матчі в Грузії (3:6), під час другого заходу не зміг вивести збірну Азербайджану на Євро-2000 (групу виграла Румунія, друга - Португалія, далі - Словаччина та Угорщина, Азербайджан - п'ятий, випередивши лише за різницею м'ячів Ліхтенштейн).

Загалом Ахмед Лятіфович провів на чолі азербайджанської збірної 10 матчів (+1=2-7; 12%).

* * *

Про що ще нам варто говорити? Про діаспору. 

Уродженець села Великі Лази Ужгородського району Олекса Бокшай (великий воротар ужгородської Русі та пражської Славії) у 1948-49 роках очолював збірну Чехословаччини.

У 1947-49 збірну Румунії очолював уродженець Болграда Одеської області Микола Вальков, у 1950-му – його брат Володимир Вальков.

Киянин Анатолій Бишовець очолював збірну СРСР (Олімпійський чемпіон 1988 року), СНД (учасник фінального турніру Євро ’92) та Росії (шість матчів – шість поразок). 

Ціла плеяда уродженців Західної України та гравців місцевих команд працювала на чолі збірної Польщі. Це були Юзеф Школьниковський (1921 рік, з містечка Куна Гайсинського району Вінницької області), Адам Обрубанський (1922-24, Копичинці, Гусятинський район, Тернопільська область, учасник ОІ-24), Ришард Концевич (1951-70 з п’ятьма перервами, львів’янин), Міхал Матіяс (1952-57, колишній гравець львівської Погоні, бориславського Нафтовика та київського Динамо, учасник ОІ-54), Антоні Бжежанчик (1966, Бережани), Казімеж Гурський (1966, 1970-76, львів’янин, Олімпійський чемпіон 1972 року, срібний призер Олімпіади 1976, бронзовий призер чемпіонату світу 1974). 

Уродженець Черкащини Мар’ян Пахар у 2013-17 роках був головним тренером національної збірної Латвії в 41 матчі (+8=12‒21; 20%). 

* * *

Як бачимо, багато сторінок українській тренерській школі ще належить написати. Проте Олександр Петраков може започаткувати серйозний тренд, який і дещо вирішить проблему тренерського безробіття в Україні, й підвищить авторитет і затребуваність наших фахівців за кордоном, що корисно в умовах постійного скорочення робочих місць (кількості учасників чемпіонату України з футболу).