«Агенту передали: «Сергійчуку шукайте нову команду, бо він труп трупом!»: відверте інтерв’ю ексфорварда Вереса
Стартовий матч у весняній частині сезону Другої ліги для Тростянця проти Олександрії-2 (1:1) для широкого загалу фанів, у першу чергу, запам’ятався курйозним автоголом Владислава Тишинінова. Однак варто зазначити, що цей «самостріл» не лише завадив команді Юрія Бакалова підтягнутися в таблиці до прямого конкурента в боротьбі за підвищення в класі, а й відібрав статус героя зустрічі в Михайла Сергійчука, який відзначився третім голом в кампанії.
Взагалі прихід іменитого Сергійчука на початку чемпіонату до скромного колективу із Сумщини багато хто сприйняв як завершення серйозної кар’єри 33-річним ветераном. Проте в цьому трансфері можна знайти позитив, адже загалом Друга ліга отримала для себе харизматичного футболіста, а безпосередньо молодь Тростянця – екстракт досвіду, набутому до цього у 13 (!) професійних клубах.
Редакція сайту «Український футбол» записала ексклюзивне інтерв’ю із Сергійчуком, у якому ми разом пригадали найяскравіші моменти з його величезного спортивного шляху. Рекомендуємо вашій увазі цю тривалу розмову, протягом якої герой розповів нам, зокрема, про наступне:
- Чому за два роки змінив Верес, Буковину, Ниву (Бузова) та Діназ?
- Що думає про загадкове самовбивство експрезидента МФК Миколаїв?
- Чим підвів Йовічевича у Карпатах?
- Як «попав» на гроші у Говерлі?
- Чому конфліктував з Мазяром?
- Який тренер назвав його «трупом»?
- За яку суму Верес не продав до Туреччини?
- Хто були у Ворсклі «рогатими» нападниками?
- Як потрапив під жорсткий рознос від Рябоконя у Десні?
- Скільки отримав у Вересі за вихід в УПЛ?
«У Другій лізі чотири місяці граємо й вісім відпочиваємо. Я вже старий пердун, але пацани мають якось прогресувати»
– Михайле, з початку цього сезону ви почали виступати за ФК Тростянець. Чесно кажучи, людину з вашим послужним списком було несподівано побачити там.
– Ми гарно спілкуємося зі спортивним директором Тростянця Богданом Борисовичем Єсипом. Він мені й раніше іноді дещо підказував і допомагав по командах. Я був без клубу, і отримав від нього пропозицію перейти в Тростянець.
ФК Тростянець очолює відомий тренер Юрій Михайлович Бакалов, клуб нібито планує ставити завдання вийти у Першу лігу... Оскільки ніяких інших особливо конкретних варіантів я не мав, то зупинився на цьому. Краще Друга ліга та все вчасно, аніж Перша ліга та кожен день слухати: «Завтра-завтра».
Михайло Сергійчук. Фото: Тростянець
– ФК Тростянець вже в цьому сезоні хоче вийти в Першу лігу?
– Хотілося б, але самі розумієте, що команда грає недалеко від зони бойових дій, тому футболістів сюди заманити важко. Є гідна молодь, але їй трохи не вистачає досвіду, на мою думку. Таким чином, маємо те, що маємо в турнірній таблиці (Тростянець посідає п’яте місце в групі Б, набравши 18 очок у 13 матчах, – прим. «УФ»). З усім тим в нас були хороші ігри, де ми самі втрачали очки. Могли бути набагато вище.
Клуб фінансується з міського бюджету. Звичайно, хотілося б кращих умов, і тоді можна було б запросити якісніших гравців. Однак, як для Другої ліги, тут все добре. Є набагато більше можливостей для зростання молодих футболістів, аніж я мав у свій час, виступаючи на цьому рівні.
Бажано, щоб в Другій лізі трохи більше матчів зробили. А то ми чотири місяці граємо й вісім відпочиваємо. Я вже старий пердун, зрозуміло, мені багато ігор не треба. А пацани мають же якось прогресувати, а не лише тренуватися й збори проводити. Як вони хочуть вирощувати молодь?
«В Діназа переді мною залишилися борги»
– До Тростянця ви пів сезону провели у Діназі. Ексголкіпер команди Олександр Бандура в інтерв’ю нам розповідав, що клуб переживає справжнє зубожіння.
– Кожні пів року там змінюється 80% складу. Це їхні питання та бачення розвитку. Коли я йшов туди, то розмовляли ми про одне, а по факту вийшло інше. Ех...
Команда мала завдання зберегти прописку у Першій лізі, і вона його виконала. Хоча, особисто я, мабуть, доклав до цього найменше зусиль. Не можу сказати, що я там грав. Скоріше просто був (Сергійчук провів за Діназ вісім матчів без результативних дій, – прим. «УФ»).
– Перед вами залишилися борги?
– Лишилися. Небагато. Уже чекаю дзвінка майже рік. Вже можна холодною водою запивати:)
– Чи не дивує вас, що в клубі, де фронтменами є Сергій Старенький та Олександр Головко існують такі серйозні матеріальні труднощі?
– Головко, звичайно, людина поважна, з іменем. Мабуть, за тренувальним процесом та іграми до нього претензій найменше. Футболіст же не підійде до головного тренера з питанням: «Дайте мені зарплату або премію». Він за це не відповідає.
Це, скоріше за все, питання до керівництва, до Сєрого. Він фінансуванням займається.
– Ви досить непогано розпочали минулий сезон в першоліговій Ниві (Бузовій), яку покинули після злиття клубу з Кудрівкою. Не було варіантів залишитися у новому проєкті?
– Це вже не залежало від президента Ниви Октая Ефендієва. В нього виникли свої нюанси по бізнесу, тому він прикрив лавочку.
Я мав одну розмову зі спортивним директором на предмет можливого продовження співпраці, однак до якоїсь конкретики не дійшли. Пояснив, що налаштований піти.
– Позаминулий чемпіонат ви догравали в Буковині. З яких причин вам також не вдалося затриматися там на довше, аніж на пів сезону?
– В мене одразу була домовленість, що я приходжу туди до кінця чемпіонату.
Склалася така ситуація, що після Вереса шукав команду, і спочатку через знайомого просто домовився з тодішнім головним тренером Андрієм Мельничуком потренуватися разом з Буковиною.
Потім отримав варіант від команди з вищої ліги Албанії, називати її не буду. Я про це одразу попередив. Сказав: «Якщо підтвердиться ця пропозиція, то піду». Мені відповіли, що все ок, і дозволили продовжувати тренуватися. В підсумку та команда надіслала контракт, але мене не випустили за кордон. Тому я залишився у Буковині.
«Найбільш зіркові з моїх земляків – Гоменюк і Тотовицький»
– Ви народилися в селі Костянтинівка Рівненської області. Як почали грати у футбол?
– До костопільського інтернату Штурм я, можна сказати, футболом і не займався. Так, перед цим був у ДЮСШ у Сарнах, але, самі розумієте, те, що там дають дітворі, дуже далеко від професійного рівня. Ну, хоча все одно якась школа.
В Штурмі тренером в нас був Іван Олександрович Ярута, все виглядало більш серйозно. В 11 класі мене вже взяли у Верес, і я почав прогулювати уроки, їздячи на ігри.
Володимир Гоменюк. Фото: ФК Металіст
– Найбільш зірковими футболістами вашого краю, мабуть, можна вважати Андрія Тотовицького та Володимира Гуменюка.
– Тотовицький трохи молодший за мене, 1993 року народження (Сергійчук 1991 року народження, – прим. «УФ»), але ми навіть колись у Сарнах грали у дитячій школі. Він має хороший рівень. Трохи не щастить з травмами.
Гоменюк, мабуть, найбільш зірковий з моїх земляків. Людина у збірній України грала, Дніпрі, Таврії, ставала найкращим бомбардиром (у сезоні 2007/08 Гоменюк став найкращим бомбардиром Таврії, забивши 14 голів у 33 матчах, – прим. «УФ»).
Тому особисто я впевнено поставив би Вовчика на перше місце серед футболістів мого краю, а Андрюху на друге. Хоча останній, можливо, титулів виграв більше (Гоменюк протягом кар’єри трофеїв не здобував, а Тотовицький з Шахтарем тричі вигравав чемпіонат та одного разу Кубок України, – прим. «УФ»).
«Я пішов працювати до школи й майже закінчив професійну кар’єру»
– Олег Федорчук забрав вас з Вереса до вінницької Ниви.
– Мені було 17 років, тому розглядався більше на перспективу. Тоді у Вінниці Федорчук зібрав дійсно хорошу команду, і суто з футбольних причин я ніяк не міг розраховувати на потрапляння у склад:) Тому вже взимку пішов.
– Розкажіть, як Федорчук ліпив з вас футболіста?
– Коли перейшов до Вінниці, то там трохи слідкували за режимом, харчуванням, вагою. Потрібно було тримати себе в тонусі. Однак коли ми вже з Вікторовичем перетнулися у Миколаєві, я мав плюс-мінус ту саму вагу, ну, може плюс один кілограм, він заявив: «Нападник повинен бути масивним, щоб вести силову боротьбу». Думаю: «Ох, блін, пару років назад вимагав вагу скидати, щоб бути легким. Змінилось трохи...»😊.
– Після повернення до Вереса ви виявилися непотрібним клубу?
– Та, в принципі, там тоді й команди не було, як такої. Федерація дозволила у будні грати в чемпіонаті області, а у вихідні – в Другій лізі. Я грав на область й майже завершив професійну кар’єру.
Навіть пішов у школу від ДЮСШ вести урок футболу для п’ятих-восьмих класів на 0,25 чи 0,5 ставки. Я ж у Рівному почав навчання в інституті на вчителя фізичного виховання, але коли поїхав до Вінниці, то усе згорнулося.
Потім мені зателефонували з Черкас та сказали, що будується команда Славутич, яка через пів року хоче завитися у Другу лігу. Тренером там був Олександр Ілліч Кирилюк, який зараз працює асистентом Бакалова у Тростянці. Від нього я тоді отримав довіру.
– У Славутичі ви зробили собі ім’я в професійному футболі, ставши два сезони поспіль найкращим бомбардиром команди у Другій лізі з вісьмома та дев’ятьма голами відповідно.
– Так. І це при тому, що я не забив жодного м’яча за чотири місяці в аматорах. Можливо, мені потрібен був час для адаптації в новій команді. В Другій лізі вже пішло.
В нас тоді й класний молодий колектив підібрався. Тренер адекватно та спокійно ставився, і ми намагалися виконувати його настанови. Ці бійці загорілися однією ідеєю, усе зійшлося та вилилося у певний результат.
«Президента МФК Миколаїв Оронюка «мінуснули»
– Потім, як ви вже згадали вище, стався ваш камбек до улюбленого Федорчука. Здається, не останній тренер у вашій кар’єрі.
– Так, він затягнув мене до Миколаєва, який став для мене трампліном в УПЛ. Цей тренер довіряв мені на 110%, тому, мабуть, і був такий результат (Сергійчук у 23 матчах за Миколаїв оформив 10+1, – прим. «УФ»). Бувають періоди, коли, як би ти не бив, усе залітає у ворота.
Олег Федорчук. Фото: Таврія
– Однак щастя у Миколаєві продовжилося не довго.
– В ті роки, коли усе почалося з Кримом, «мінуснули» й президента клубу Гургена Оронюка (Оронюк був знайдений застреленим 3 березня 2014 року у туалеті кафе Бульвар. Бізнесмен був один, тому справа розглядалася як самогубство, – прим. «УФ»).
– Писали, що він був кримінальним авторитетом у місті.
– Я також таке чув. Його оточення іноді й з нами спілкувалося. Не можу сказати про них нічого поганого. До мене ставлення було топовим. Навіть у той момент, коли звідти їхав, до мене підходили та говорили: «Якщо будуть будь-які питання чи проблеми, то дзвони, не соромся».
– А як Оронюк взагалі спілкувався з командою?
– Було по-різному. Коли вигравали, то в нього був гарний настрій, і він міг віддячувати та заохочувати. Ну, а бувало, що й програвали, і трапився певний конфлікт з Дімою Козаченком. Я, правду кажучи, його у роздягальні не застав. Тобто міг і похвалити, і струснути:)
– Подейкують, що в одній з ваших команд президент клубу в перерві матчу зайшов до роздягальні та вибив зуб воротарю.
– Ну, ось це саме історія з Миколаєва. Про вибитий зуб я не скажу, але те, що прилетіла «плюха»... Ну, знову ж таки, мене в той час в роздягальні не було. Не можу стверджувати.
– Ви вважаєте, що Оронюк все ж вчинив самогубство?
– На мою думку, ні.
– Вбивство?
– Ну... Тоді ж не лише його в Україні... Покійного власника Ворскли Олега Бабаєва також «прибрали» (Бабаєва, який обіймав посаду міського голови Кременчука, застрелили 26 липня 2014 року неподалік його будинку, – прим. «УФ»).
– Думаєте, це ланки одного ланцюга?
– Ну, моя думка така.
«У Карпатах я підвів Йовічевича»
– Як ви перейшли до Карпат?
– Карпати почали слідкувати за мною вже після мого другого матчу за МФК Миколаїв, коли я оформив дубль у ворота тернопільської Ниви (3:2). Мені зателефонував представник Карпат Юрій Володимирович Беньо й сказав: «Якщо так продовжиш, то взимку заберемо тебе у Львів». Так і сталося.
– Чому у перші пів року в Карпатах ви грали виключно за дубль?
– Коли я переходив до Карпат, то, звичайно, хотів грати. Думав, що в порядку. Проте коли побачив у тренувальному процесі Саню Гладкого, Сергія Зеньова, Младена Бартуловича, то подумав про себе: «Ой, хлопче, тобі поки що зарано».
Відверто, на той час Карпати мали досвідчену та майстерну команду. Люди грали за Шахтар, Дніпро, збірні... Мені було далеко до того. Однієї швидкості, якою я виділявся на рівні Першої ліги, для гри у складі Карпат в Прем’єр-лізі не вистачало.
Таким чином, перші пів року я грав за дубль. Наприкінці сезону вже почав потрапляти до заявки першої команди. Призвичаївся. Звичайно, на усе це впливали мої переживання та хвилювання. Колектив був хороший, але усе залежить від довіри тренера.
– У наступному сезоні цю саму довіру ви отримали від Ігора Йовічевича.
– Як би я не грав, як би не забивав ті виходи віч-на-віч або у порожні ворота... Вже був впевнений, що у наступному матчі грати не буду, а Йовічевич все одно називає склад, і я в основі. Я знову не забиваю, а він підходить: «Красень, виконуєш роботу, обсяг, все здорово. Заб’єш-заб’єш». Цю довіру я не виправдав, звичайно, та підвів Йовічевича.
Ніби й непогано грав, але нападник має забивати. Було достатньо моментів, які команда створювала для мене, проте я їх просто марнував. Звичайно, це нервує команду, починається якесь розбалансування та психологічний тиск. Один момент не забив другий третій... В тебе невпевненість, хтось з партнерів плюється, хтось вже пхає... Це впливає на результат та гру команди. Хоча, повторюся, у той час довіра була шаленою.
Ігор Йовічевич. Фото: Карпати
«Гуцуляк має трохи від Тайсона»
– У каденцію Йовічевича Карпати були вимушені робити великий акцент на власну молодь, що дозволило стабільно заграти на рівні УПЛ Мар’яну Шведу, Олексію Гуцуляку, Василю Кравцю та іншим талантам. Хто з них був найкращим?
– Ну, якщо брати цю трійку, то найбільше, мабуть, Мар’янчик виділявся. Водночас той таки Вася у свої 17-18 років на тренуваннях віддавався як мужик, якому 25. Тобто тут питання до того, що більше подобається тренеру: якась майстерність в атаці, коли людина може створити, або коли гравець висікає за кожен м’яч, на «сраці їздить» та готовий головою у підкат стрибнути. Гуцуляк також був у порядку.
Вони в юні роки мали майстерність й усі троє опинилися в Іспанії, а потім – в хороших командах. Йовічевич вже тоді побачив в них задатки стати класними футболістами.
– Що, на ваш погляд, завадило розкритися Шведу? Хтось нарікає на слабкий характер.
– Мар’янчик – спокійна добра людина. Можливо, тієї злості йому й не вистачало. Були й травми. Не знаю. Це краще спитати в нього та людей з його оточення. Він милий безвинний хлопчик.
– А Гуцуляк, навпаки, здається, супервпевнений у собі.
– Ну, так, там є трохи від Майка Тайсона. Це знаю, чи можна це назвати поганою рисою. Людина впевнена в собі. Все. Можливо, часом самовпевнена, це вже інше. Ми бачимо, що завдяки своїй впевненості він забиває за збірну, тому не нам його судити.
«В Угорщині пропонували 5000 доларів. Однак треба було мати мізки трохи заробити, а не побавитися у футбольчик в Говерлі»
– Як ви опинилися в оренді у Говерлі?
– Ігоря Дедишина на посаді генерального директора замінив Юрій Дячук-Ставицький, і мені сказали шукати оренду. Оскільки залишалося два дні до завершення трансферного вікна, команду довелося шукати дуже швидко.
Я мав варіант поїхати в угорську команду (Уйпешт, – прим. «УФ»), але через бажання повернутися до Карпат сказав, що хочу бути ближче до Львова та поїхав до Говерли.
– Як склалися відносини з В’ячеславом Грозним?
– Вікторович здорово ставився з першого тренування. Однак мій язик, бувало, призводив до певних суперечок.
На мій погляд, плюс Грозного в тому, що він спілкується з футболістом. Називає певну ситуацію, і ти зі своєї сторони можеш з ним її обговорити. Це нормально. В нас теорії по півтори години були. Ми розбирали відео п’ять хвилин, а далі йшла дискусія між тренером та футболістами. Причому абсолютно з кожним. Починали одним, а закінчували дев’ятим-десятим.
Тренер своєрідний, обізнаний. На будь-яку тему з ним можна поспілкуватися. Коли є результат, то він – весела, найдобрішої душі людина. А коли немає, то міг тебе по голові не погладити:)
– Гроші там не платили взагалі?
– Були великі затримки. Через це й отримали відповідний результат в кінці сезону (в сезоні 2015/16 Говерла посіла передостаннє 13-те місце в УПЛ; ця кампанія стала на сьогодні останньою для клубу на професійному рівні – прим. – «УФ»). Я взагалі покинув команду за три тури до завершення чемпіонату.
– Через фінансові проблеми?
– Ну, не лише через це. Тоді ж почали казати, що, нібито, наша команда «грає на контору». Я був молодим і хотів думати по футбол, а не слухати та читати про себе такі речі. Зателефонував Грозному й сказав: «Я в тій канаві участі брати не буду».
Потім зв’язався із Санею Шуфричем. Він мені: «В тебе контракт, ти маєш його допрацювати». Відповів: «Ви мені винні гроші. Ось можете мене на цю суму оштрафувати». І все. Поїхав додому. Можливо, це було емоційно з мого боку, але я прийняв таке рішення.
– Багато грошей недорахувалися?
– Та в мене там зарплата була 1000 доларів. Я просто хотів грати у футбол. Вважав, що мені цього вистачить, аби добре почуватися та ні за що не паритися. Хоча в Угорщині пропонували 5000 доларів. Однак це ж треба було мати мізки, щоб поїхати туди та трохи заробити, а не побавитися у футбольчик в Ужгороді, який у підсумку ніякої користі й не приніс.
«Мазяр крикнув: «Зараз тебе поміняю!». Через 10-15 секунд я забив. Крикнув у відповідь: «Та міняй!»
– Після цього Володимир Мазяр повернув вас до Вереса, проте ваш союз виявився нетривалим.
– Тоді були певні нюанси між мною та тренером. Меншою мірою, футбольні. Це стосувалося фінансів. Вийшло так, що обіцялося мені одне, а робилося зовсім інше. Коли ставив питання, то чув у відповідь: «Не від мене залежить». Я казав: «Ну, домовлявся ж з вами, а зараз виходить, що ви ні до чого».
Володимир Іванович – людина специфічна, емоційна. Я такий же емоційний. І хоча у футбольному плані все було добре, і команда давала результат, я на той час не міг закрити очі на ці моменти. Так би мовити, найшла коса на камінь. Я сказав, що буду шукати собі нову команду.
Володимир Мазяр. Фото: Facebook
– Через суперечки Мазяр міг вигнати з тренування?
– Мазяр, якщо хтось пирхнув, одразу: «Все, давай по колу». Не знаю, чи можна це вважати тим, що мене виганяли. Я й сам іноді не витримував: «Та ти вже... Піду по колу побігаю».
Одного разу мене вигнав з тренування Анатолій Чанцев у Карпатах. Там моя помилка. Уся провина на мені. Він ніяким чином до того не був причетний.
– А як ви витримували емоційний пресинг Мазяра?
– Я витримував добре, як ніхто інший, бо міг огризнутися.
У нас колись була цікава ситуація:) Поїхали ми на гру до Миколаєва (2:1). Мені хотілося зіграти проти своєї колишньої команди, а Мазяр не поставив у склад. Я такий пузир надув! Ну, все, образився, хоч водою холодною поливай!
В кінці першого тайму за рахунку 0:1 він вже сказав мені виходити. Відбігав останні хвилини, потім в перерві покричали, і в другій половині матчу я грав на фланзі біля нього. Він мені кричить: «Зараз тебе поміняю назад!». Через 10-15 секунд я зрівняв. Крикнув у відповідь: «Та міняй!». Добре. В одному з моментів я втратив м’яч, він знову: «Я тебе поміняю!». Потім повертається до лавочки та каже, сміючись: «Ні, його треба підбадьорити та завести, щоб він був злим». А, ось так це працює😊.
«Мені зателефонував агент: «Санжар сказав шукати тобі нову команду, бо ти труп трупом!»
– Далі ви на пів року зазирнули до Олімпіка, якому допомогли вийти у єврокубки, і повернулися назад до Вереса, який тільки-но зайшов в УПЛ. З чим була пов’язана така ситуація?
– Тут також, блін, цікава історія. Не знаю, чому так, але коли починаються збори, я перетворююся у футболіста навіть не Другої ліги. Ну, не йде в мене. Прилетіли ми з Олімпіком взимку з турецьких зборів, мені зателефонував агент та заявив: «Головний тренер Роман Миколайович Санжар сказав шукати тобі нову команду, бо ти труп трупом! Він просить кудись забрати тебе».
Коли підійшов чемпіонат, то я навіть не завжди до заявки потрапляв. Розпочав у дублі, й іноді виходив на замінку в першій команді. Потім люди почали випадати: хтось захворів, хтось карток перебрав. Ну, і в один момент в Санжара не залишилося інших варіантів, як поставити мене у склад. Я видав три поспіль хороших матчі. Спочатку віддав асист у матчі з Чорноморцем (1:0), а потім забив у ворота Динамо (2:1) та Шахтаря (1:1). Ми потрапили у кваліфікацію Ліги Європи.
Потім знову збори, і знову та сама історія. Провели чотири матчі з командами Першої ліги, і усі їх програли. Викликав мене Миколайович та сказав: «Нам не по дорозі. Будемо прощатися». Він тоді багатьох прибрав. Я із Сєрим Гринем поїхав до Вереса.
– У Вересі, який посідав високе місце в турнірній таблиці, тоді сталося дивне звільнення головного тренера Юрія Вірта. Сергій Сімінін, який виступав за команду, пояснив такий крок можливим небажанням керівництва клубу виходити у єврокубки.
– Сєрий усе справедливо сказав. Іншого пояснення я також не маю. Зібралася досить хороша команда. Можливо, на початку сезону в нас не надто виходило, але результат був. Грали від оборони й стабільно набирали очки, що дозволило нам у певний період вийти навіть на третє місце. Як можна було прибрати головного тренера? Не знаю, що за підводні камені були.
Кажуть, що вплинула гра з Карпатами (2:2), коли ми пропустили наприкінці матчу. Ну, вони вибігли в контратаку й забили. Таке буває, це футбол. Ніякої катастрофи не бачу.
– Чому вже взимку ви пішли з Вереса?
– Не знаю, наскільки це правда, але ходили розмови, що наприкінці першої частини за мною та Русланом Степанюком приїздили слідкувати агенти від клубу Першої ліги Туреччини. Вони спілкувалися з керівництвом, але запропонованої суми виявилося недостатньо. Хоча особисті умови пропонували хороші.
Вийшло так, що тоді не відпустили, а через півтора місяця на зборах сказали: «Дякуємо, до побачення». І це за два дні дня до закриття трансферного вікна. Хотіли мені оренду знайти, але я попросив дати краще вільного агента, щоб була можливість спокійно влаштувалися. Так і розірвали.
– Це відбулося з подачі нового головного тренера Юрія Свіркова?
– Так-так. В мене був перебір карток, і команда без мене обіграла Динамо (3:1) в чемпіонаті. В нас був пункт, що у випадку потрапляння до верхньої шістки мали збільшуватися особисті умови. В підсумку замість збільшення умов почали відправляти в оренду. Головний тренер сказав, щоб мене в команді не було.
– То скільки за вас зі Степанюком турки давали?
– Не пам’ятаю точно. Здається, 100 чи 200 тисяч за двох. Верес, начебто, хотів у два рази більше. Однак це лише зі слів. Адже турецькі агенти казали мені одне, а наше керівництво – інше. Не знаю, наскільки це правда.
«У Ворсклі мене викликали й сказали: «Мишко, розпочнеш зі своєї позиції – з лави для запасних»
– Можна сказати, що ваш перехід до Ворскли стався дуже вчасно, адже команда саме в тому сезоні виграла бронзу.
– Згоден. Той сезон завершився для мене класно. Шкодувати про те, що покинув Верес, не бачу сенсу. Якщо в мене запитають про найважливішу результативну дію, то я назву свій асист у компенсований час вирішального матчу проти Зорі (2:0). Уся Полтава святкувала.
– У Ворсклі були ваші найсильніші конкуренти в лінії нападу?
– Так. Тоді там грали Владислав Кулач, Юрій Коломієць, Паша Ребенок, Гегам Кадимян, Володимир Одарюк, Олександр Кобахідзе. Конкуренція в атаці була хороша.
Найбільше можна, мабуть, виокремити Кулача. Олександр Чижов колись казав: «В нас двоє «рогатих» захисників грають у нападі. Вони роблять більше підкатів за сезон, аніж уся команда. Бідні ті оборонці суперника».
– Чим запам’яталися матчі групового етапу Ліги Європи Арсеналу, Спортінга та Карабаха?
– Топові були матчі. В Арсеналі тоді виступали П'єр-Емерік Обамеянг, Месут Озіль, Дані Велбек. В Спортінгу – Рафінья, Бруну Фернандеш, Себастьян Коатес.
Я вболіваю за Ліверпуль, а Коатес там грав. Коли наживо побачив його ногу, подумав: «Як ти взагалі бігаєш?». В нього одна нога – як мої дві. Така «духовка», не знаю, скільки він там важить. Але людина на високому рівні пихтіла.
– Чому вам не вдалося затриматися у Полтаві більше, аніж на рік?
– Мав річний контракт. Про продовження були лише, скажемо так, неофіційні розмови. Без конкретики.
Там також були нюанси. Я забив у трьох матчах поспіль, а на четвертий опинився у запасі. Перед грою з Вересом мене помічник викликав: «Мишко, розпочнеш зі своєї позиції – з лави для запасних, усе стабільно». А в мене фари горіли, просив: «Дайте зіграти проти Вереса, і до кінця сезону взагалі можете не ставити». Почув у відповідь: «Це рішення Василя Сачка». Десь я ображався, що не граю.
З усім тим до Вікторовича ставлюся з повагою. Я потім отримав травму на зборах й відновлювався майже два місяці. Однак коли підійшла Ліга Європи, тренер, попри те, що я, можливо, не був готовий повністю, дав мені зіграти. Можна сказати, віддячив мені за роботу.
«Зайшов Рябоконь у роздягальню й сказав: «В минулій грі два забив, а сьогодні вийшов – глухар глухарем, б****»
– Ви ще на пів року залетіли у Десну. Що це був за період?
– Був піврічний контракт. Нічого особливого не сталося. Можливо, було певне непорозуміння між мною та головним тренером Олександром Дмитровичем Рябоконем. Не назвав би це навіть конфліктом.
Рябоконь завжди ставить футболістів проти своїх колишніх команд. Ми грали проти Ворскли, я забив два голи, однак ми в другому таймі впустили перевагу у три м’ячі, завершивши з рахунком 3:3. У наступній зустрічі з Арсеналом знову вийшов в основі, пішли на перерву за 0:2. Зайшов Дмитрович у роздягальню й сказав: «Б****, ну от хто б мене зрозумів, якби я тебе не поставив у склад?! Скажіть, будь ласка? В минулій два забив, а сьогодні вийшов – глухар глухарем, б****».
Просто так заведено, що коли команда виграє, то футболістів носять на руках, а коли щось не вийшло – опускають нижче за плінтус. Зараз я вже став старшим, і це згадується трохи з посмішкою. Коли мені у Тростянці щось говорить Михайлович, то я закриваю ротяку й сиджу собі мовчки. Тоді ще був молодим і гарячим. Міг пирхнути у відповідь.
Олександр Рябоконь. Фото: Десна
– Був у вашій кар’єрі й закордонний етап у Вентспілсі. Як відомо, показати там себе на максимум вам завадила травма, та ще й зі сторони склалося враження, що латвійці після пошкодження вирішили вас «кинути».
– Та, в принципі, так і було. Команда – один з лідерів чемпіонату. Плюс грала у кваліфікації Ліги Європи. Ми пройшли два раунди, а в третьому – вилетіли (від Віторії Гімарайнш – 0:3, 0:6, – прим. – «УФ»). В чемпіонаті я майже не грав, що пояснювалося лімітом на легіонерів. Однак через декілька днів міг виходити у Лізі Європи. Тут трохи важко мені зрозуміти.
Фінансові обіцянки також не виконувалися. За усі матчі у кваліфікації ми не отримали жодної премії, хоча клуб заробляв завдяки нашому проходу до наступних раундів. Не виплатили й зарплату за пару місяців. Там я, напевне, залишив найбільшу суму, якщо брати по командах.
Коли я зламав ногу, то вже через три години приїхав спортивний директор Андрій Бутрікс, колишній футболіст збірної, та сказав: «Зателефонував президент. Подумай, що ти хочеш за розрив контракту». Відповів: «Так от же є сума, яку мені винні». Він: «Ні-ні, так не буде». На тому і все.
– А що саме за травма у вас була?
– Перелом гомілкової кістки. Я вилетів на рік. На тренуванні це сталося. Йшов дощ, нога пішла під себе й клацнула.
Все ж можу подякувати Бутріксу, який тоді чесно сказав: «Не знаю, що буде з фінансами, але не роби операцію по місцю. Шукай хорошу клініку, клуб заплатить. Тобі ще грати, й ти маєш відновитися». Ось це єдине хороше, що можна винести з тієї травми. Мене спочатку хотіли оперувати у Вентспілсі, але потім зробили у Ризі. Клуб усе оплатив.
– Там же у вас був тренер родом з України Ігор Кльосов. Цей фактор ніяк не допоміг?
– Він родом з України, але можна сказати, що вже в той час був під москалями. Президент – інгуш. Також не найбільш проукраїнський.
До речі, мій тодішній агент Саня Панков був першим, хто відмовляв їхати в цей клуб. Мали ще один варіант з Латвії, однак там пропонували одну суму, а Вентспілс – трохи іншу.
Він говорив: «Та не треба тобі до цього президента. Послухай мене, дурня». Відповів: «Та ні, Саню, там «котлета», давай туди». Потім Панков заявив: «Я ж тобі казав. А ти мене не послухав». Я: «Ну, що зробиш, якщо я впертий? Ось якби ти цього не казав, то, може, я й не пішов би. А так вже мав зробити по-своєму».
«У Вересі після початку війни нас посадили на «сухий пайок»
– Далі на вас очікував п’ятий захід у Верес. Як склалися відносини з новим президентом клубу Іваном Надєїним?
– Бувало всяке. Людина вкладала гроші, однак, нову ж таки, для вирішення глобальніших завдань на рівні УПЛ необхідні більші інвестиції, скажемо так. Олексійовичу доносилося, він про це знає, однак має з даного приводу власну думку. Мовляв, за щось можна не заплатити та зекономити. Він, як класний бізнесмен, у футболі також хоче повернути власні вкладення завдяки певним моментам.
З того таки Вірта вимагався результат, а ресурсів, щоб набрати гравців для його досягнення, він не мав. Думаю, що тренер з тієї команди витиснув максимум. І це при тому, що пів складу він зібрав з нуля. Дмитро Поворознюк у своєму серіалі сказав, що в нас новий Лестер, а я відповів, що задачею буде не вилетіти. Бо подібна казка неможлива.
– Тоді, після трьох перемог Вереса у стартових чотирьох матчах УПЛ сезону 2022/23, багато хто сприйняв ваші слова скептично.
– Та я ж, вибачте, не перший рік у футболі. На зборах ми усім «скручувалися», і хто нас тільки не «возив». Можливо, у перших турах нам допомогла саме недооцінка суперників, вони ж бачили, який вигляд ми мали у спарингах.
– З серіалу, до речі, запам’ятався цікавий момент, коли незадовго до повномасштабного вторгнення Надєїн, Вірт та В’ячеслав Шевчук намагалися домовитися з гравцями про продовження контрактів, і в підсумку з жодним з вас не дійшли згоди.
– Зі мною була та сама ситуація. Мав одні умови, а хотів інші. На них не погоджувалися.
Знову ж таки, це було на зборах в Туреччині. Мені телефонують та кажуть: «Є команда з Вищої ліги Казахстану у сусідньому готелі. Можеш переїхати». Підійшов до Надєїна: «Оскільки не можемо домовитися про контракт, то давайте я перейду в команду, яка готова мене взяти та дає ось такі умови». У відповідь почув: «Ти ж у нас лідер. Як ми можемо тебе безплатно відпустити?». Сума компенсації, яку я почув, була для мене болючою. Звідки вона взялася? В мене чотири місяці контракту залишалося.
В підсумку прилетіли в Україну – ні футболу, нічого. Нас же тоді «посадили на сухий пайок». Розрахувалися з нами по 24 лютого. Потім ще в березні якась мінімальна «капнула», і все. Ніхто не парився, як ми, що ми й де ми. Нам казали: «Йде війна, увійдіть у становище». Однак в наше становище ніхто не захотів входити. В когось сім’ї, діти... Десь треба жити та щось їсти.
Михайло Сергійчук. Фото: Верес
– Тобто ви вважаєте, що мали отримувати своє за контрактом, навіть попри війну?
– Ну, дивіться, були команди Першої та Другої ліги, де виплачувалися хоча б мінімальні суми. Ніхто їх не залишив зі словами: «Лавочка закрита, розбирайтеся самі». Ставлення до людей також має вплив+. Чому з готового бойового колективу, який йшов у середині таблиці, залишилося футболістів вісім? Інші перейшли в команди, де їм більше платили та якось заохотили.
Коли людина п’ять місяців сидить без зарплати, а їй пропонують бонуси та ще щось, звичайно, вона буде, в першу чергу, думати про себе та свою сім’ю, не про когось.
«Після історії з Кобаком мені тиждень писали в інстаграм з погрозами «начистити халабуду»
– У серіал потрапив ще один пам’ятний епізод безпосередньо за вашою участю, коли ви фізично виховували Едварда Кобака.
– Це спілкування старшого футболіста з молодшим. Не було ніякої катастрофи. Звичайні робочі моменти в чоловічому колективі.
– Чи не вважаєте ви, що це було зайвим?
– Та ні. Це не за ситуацію на футбольному полі, а трохи навчання, як потрібно поводитися поза ним, і що потрібно говорити. Те, що на полі десь «жбурляється»... Усі ми люди та робимо помилки. Однак він дещо висловив після того. Тому й прилетіло по вуху.
Я Повору казав: «Та не виставляй ти це». Ні, він вставив у серію, і мені тиждень в інстаграмі писали: «Та там дідівщина, та я приїду тобі «халабуду начищу», і так далі». Писалося дуже багато, але я ж кожному не буду пояснювати ситуацію та розповідати, що я хороший, а той поганий. Футбольні люди побачили цю ситуацію по-своєму, а звичайні вболівальники по своєму. Без проблем.
– Як вам, до речі, було конкурувати на позиції нападника з Поворознюком?
– Діма, якщо чесно, зробив для Вереса найбільше. В плані тієї медійності, яку він привів. Була якась своя атмосфера в команді. Для нас це десь стало новим, і воно «зайшло» команді. Він у своєму серіалі показав реальне футбольне життя, де бувають і перемоги, і суперечки, і сутички.
«Навіть не знаю, чи варто називати премію за вихід Вереса в УПЛ, щоб нікого не насмішити»
– Якою була премія за вихід Вереса до УПЛ?
– Та навіть не знаю, чи варто її називати, щоб нікого не насмішити. На всю команду – 1 000 000 гривень. Це ділилося між гравцями, тренерським штабом і персоналом.
– Здалося, що під кінець перебування у Вересі у вас якось розлагодилися відносини з Віртом.
– Та я б не сказав. Так, я став менше грати, але вважаю, що, певною мірою, це сталося через бачення президента. Він хотів, щоб тренер давав шанс молоді. Звичайно, я хотів отримувати більше ігрового часу. З усім тим я не приходив до Вірта й не казав: «Миколайовичу, я вчора класно зіграв. Чому я не граю сьогодні?».
Вже після мого відходу з Вереса ми декілька разів телефонували одне одному, і не було ніяких проблем.
– А наскільки великою роль в клубі була тодішнього спортивного директора Вереса Шевчука?
– В’ячеслав Анатолійович також такий, одіозний чоловік. Були звичайні робочі моменти, але, як я розумію, в нього з Віртом якось не склалися відносини. Потім його стало менше при команді на тренуваннях і так далі. Вони між собою вже розбиралися.
– Шевчук у тренувальний процес втручався?
– Ну, був присутнім, щось підказував. Треба детально під мікроскопом розбирати вислови Вірта та Шевчука. Хто що казав, кому що подобалося чи не подобалося.
В’ячеслав Шевчук. Фото: Верес
– Вірт неодноразово давав зрозуміти, що в клубі під нього «копали». У вас є розуміння, кому він заважав?
– Знаєте, коли є результат, то усім усе добре. А коли десь трохи не пішло, одразу починається. І, можливо, це й неправильно. В будь-якій команді, якщо тренер програє два-три матчі, стілець починає хитатися. Робочий процесі.
Це президент має сказати: «Все нормально. Ні за що не переймайся». Тоді людина працює собі спокійно без нервів.
– Наскільки ви себе реалізували у футболі?
– Не знаю, важко оцінювати. В принципі, моя кар’єра тривала до 30 років. Потім війна – й уже якось не так думалося про футбол. З’явилися інші питання та турботи в голові.
Якщо аналізувати – до 30, в принципі, я свою маленьку мрію здійснив. Хлопчик з села зіграв у єврокубках проти топзірок на найкращих стадіонах Європи, що здавалося нереальним! Став чемпіоном [Першої ліги] з Вересом, здобув бронзу з Ворсклою. Це класні моменти, які запам’ятаються на усе життя.
З усім тим, не мені оцінювати. Є люди, тренери... Я радий, що познайомився з дуже великою кількістю хороших людей, фахівців, футболістів. Тому дякую кожному, з ким працював разом. Буде що згадати, якщо дотягну до старості:)