«ЧАЕС тільки будувалася, а ми вже грали в футбол»: ветеран Будівельника Семикопов – про команду із Прип’яті

Сьогодні, 26 квітня, виповнюється 39 років з моменту найбільшої техногенної катастрофи в історії людства – аварії на Чорнобильській атомній станції. 

Ця трагедія перекреслила долі мільйони людей в Україні, забрала десятки тисяч життів мирних мешканців і стала причиною руйнації амбітного футбольного клубу Будівельник з міста Прип’яті. Команда з міста атомників проіснувала недовго, але все ж залишила по собі згадку в історії вітчизняного футболу.

В роковини трагедії на ЧАЕС журналіст сайту «Український футбол» Віктор Глухенький поговорив з колишній нападником Будівельника, енергетиком станції Володимиром Семикоповим, який розповів йому розлого про таке:

• де юний хлопчина робив перші кроки у футболі,
• як молодий та перспективний енергетик поєднував роботу на ЧАЕС з виступами за Будівельник,
• як екснападник київського Динамо Анатолій Шепель нажився на команді з Прип’яті й кинув її на призволяще,
• рівень чемпіонат УРСР з футболу серед серед колективів фізкультури (КФК),
• умови, які мали у Прип’яті футболісти-аматори і тренера-легенду Будівельника, дніпрянина Ястребова,
• справжню причину того, чому Будівельний не пробився до Другого дивізіону СРСР у сезоні 1985 року,
• аварію на ЧАЕС, яка спровокувала розформування Будівельника у подальшому й не лише.

До речі, на сайті BLIK.ua вийшло велике інтерв’ю Володимира Семикопова саме про Чорнобильську катастрофу.

«Першість Чорнобильського району 1977 року виграли не дядьки з ЧАЕС, а ми – команда школярів»

– Володимире Івановичу, ви за освітою енергетик, працювали на Чорнобильській АЕС, але також і активно грали за Будівельник з Прип’яті. Для початку розкажіть, як потрапили до цієї команди?

– Я би розпочав з того, що народився я в Узбекистані. І ще там, пацаном, почав грати у футбол, з 10 років. Хоча я не узбек :-) Всі мої предки – етнічні українці: мама, тато, бабусі й дідусі. Хоча, коли вже грав у футбол в дорослому віці, то прiзвисько в мене було саме «узбек»😀 Прилипло на все життя. До цих пір друзі так називають.

Моя мама, коли я завершив восьмий клас, наполягла на тому, щоб я повернувся в Україну – на навчання до Києва. Мама за освітою енергетик, тож вирішила й мене направити по своїй лінії. Зрештою, я не заперечував і вступив до Київського енергетичного технікуму. 

Відносно поряд, на метро «Піонерська» (нині «Лісова», – прим. В.Г.), базувалася команда під назвою Хімволокно. Від тамтешнього одноіменного заводу. Цей колектив грав на першість Києва. Ну я й прилаштувався до цієї команди. Та надовго в ній не затримався, не сподобалося там мені. Як приїхав в Україну, думав, тут до футболу підхід серйозний, а виявилося, що гірший ніж в Узбекистані😀. Принаймні на рівні колективів фізкультури було так.

– І це ледь не обірвало вашу кар’єру?

– Навіть і не думав полишати занять футболом. Взимку, після першого семестру третього курсу, мене направили на виробничу практику до Прип’яті. Місто мені одразу дуже сподобалося.

Навесні мене знову відправили набувати досвіду до Прип’яті. І якось я помітив там хлопців, котрі грали у футбол. Недовго вагаючись, я підійшов, познайомився, розпитав, хто такі. Виявилося, що це була команда організації Південь-техно-енергомонтаж. Ну й напросився з ними побігати🙂.

Коли дізналися, що я студент, то сказали: «Ні-ні-ні, ти нам не підходиш». Мовляв, нам треба виховувати свої кадри, а ти на практику приїхав, місяць-два побудеш і поїдеш назад до Києва.

– Та ви не чухнули назад до столиці? 

– Ні. Поки ще був на практиці, то почав грати із школярами. І вчитель фізкультури школи №1 Прип’яті Віктор Петрович Павлуцький, досі пам’ятаю його прізвище, звернув на мене увагу. Був травень, як мені пам’ять не зраджує, 1977 року. Мені було тоді 16 років. Так я разом зі школярами почав грати на першість району.

Проводилась першість Чорнобильського району. До речі, тоді Прип’ять не мала статусу міста (отримано у 1980-му році, – прим. В. Г.), це було селище. ЧАЕС тоді ще не працювала, тільки готувалися запустили її в експлуатацію. Від кожного цеху грала своя футбольна команда, а ще – колектив власне з міста Чорнобиль і ще з інших різних смт та сіл. Зрештою, першість Чорнобильського району виграли не дядьки з ЧАЕС, а ми – команда школярів. 

До речі, тій команді Південь-техно-енергомонтаж, що мене не взяла, я забив три голи.

– Солодка вийшла помста за те, що не розгледіли талановитого юнака.

– Можна й так сказати😊. Кликали до себе. Та вже було запізно, бо мене помітив тренер міської команди Прип’яті Олексій Ілліч Журавльов. Старий дід уже був. Розповідав, що свого часу працював у системі футбольного клубу Алга з Фрунзе (нині це місто Бішкек, столиця Киргизстану, – прим. В. Г.).

Власне, з літа 77-го я й почав грати за збірну Прип’яті. Футбольного клубу Будівельник тоді ще не існувало. І хоча невдовзі я повернувся до Києва, бо треба було завершити навчання у технікумі, все ж продовжував грати за збірну Прип’яті. За мною, як треба було, до Києва відправляли транспорт. Це було на особистому контролі у Василя Трофимовича Кизими, керівника будівництва Чорнобильської АЕС. Грали ми тоді на першість Київської області у першій групі. Непогані результати були у команди, до речі. 

Та у 1978-му мене призвали до армії.

«Двічі їздив з Мотором (Дрезден) на збори. Пропонували мені залишитися в НДР»

– Ви не були професійним спортсменом, тож варіант з формальною службою й виступами у системі, наприклад київського СКА, не пройшов?

– Ні. Я служив у ГРВН – групі радянських військ у Німеччині. Але занять футболом я не полишив. Останні вісім місяців служби взагалі грав за німецьку команду з Дрездену.

– Тамтешнє Динамо?

– Якби ж 🙂 Ні, за Мотор із Дрездену. Це була заводська команда. Саме це підприємство шефствувало над нашою військовою частиною. Керівництво заводу домовилося з моїм командиром, щоб мене відпускали на матчі і тренування. Помітили мене німці, коли Мотор грав проти збірної нашого полку. Тож і запросили грати за них. До речі тренер цієї команди трішки володів російською мовою, бо його дружина була викладачем російської у тамтешній школі.

Я навіть двічі їздив з німецьким Мотором із Дрездену на збори, які тривали по два-три місяці. В кінці служби керівники німецького клубу пропонували мені залишитися, грати за них, оформитися вільнонайманим працівником на завод чи кочегаром у своїй частині, але грати у футбол. Я відмовився, дембельнувся і повернувся в Україну, в Прип’ять.

– І це вже була не збірна команда Прип’яті, а саме ФК Будівельник.

– Так і є. 

Згадуваний мною Василь Кизима вирішив, що у Прип’яті має бути пристойна команда, яка гідно представлятиме місто не тільки в першості Київської області, а й у чемпіонаті УРСР серед КФК (футбольний турнір серед колективів фізкультури, – прим. В.Г.). Запросив тренувати її не кого-небудь, а колишнього нападника київського Динамо та одеського Чорноморця Анатолія Шепеля, який навіть одну гру зіграв за збірну СРСР.

Ну й Шепель затіяв революцію справжню. Напривозив до Прип’яті пацанів з київського спортивного інтернату. Як він з ними домовлявся, як платив… Я не знаю, але за чутками, не все чисто було.

Також, знаю, що була перед Шепелем умова – як би він не хотів, а щоб половину команду складали місцеві. Власне, так до нього й дійшли чутки й про мене. Зустрівся з ним, поговорили, і я сказав йому, що не хочу грати у нього в команді. Було це у 1981 році. Я навіть з Шепелем посварився, розмова йшла на підвищених тонах… Молодим я був, гарячим. Він подивився на мене й видав: «Ти злий такий, по-хорошому злий, мені саме такі гравці й потрібні!». Але не склалося у мене з ним попрацювати.

Фото: FanDay.net

«Шепель попрацював трішки у Прип’яті, грошенят підзаробив, машину собі нову купив»

– Все через несумісність характерів?

– І це також, але головна причина полягала у тому, що на той час на ЧАЕС почала формуватися своя команда – Енергетик. Власне, я ж після армії вже працював на ЧАЕС. Тож і грати почав за станційний колектив, а не Будівельник.

Ми виступали на першість Київської області. Непогані у нас суперники були по Першій групі – наприклад, Динамо з Ірпеня, яким займався легендарний динамівець Києва Віктор Каневський. Ну й суперники рівня Машинобудівника (Бородянка), Баришівки, Богуслава… Одним словом, покаталися ми нормально 😀 Результати були теж нормальні.

– Але після Енергетика все ж ви невдовзі опинилися у Будівельнику.

– Після того, як Шепель попрацював трішки у Прип’яті, грошенят підзаробив, машину собі нову купив, мені розповідали, та покинув Прип’ять, – зрештою я став грати за Будівельник. Команду після Шепеля запросили тренувати Віктора Михайловича Ястребова. Спеціаліст із Дніпра, нині вже покійний… От цей тренер мені сподобався одразу. За вуха тягнув мене у команду 🙂 З 1982 року я почав на постійній основі грати за Будівельник.

– У Радянському Союзі офіційно такої професії, як футболіст, не існувало. Динамівці Києва, наприклад, всі були міліціонерами, та хто з них на службу ходив? Ніхто. Значились десь «мертвими душами». Як ви поєднували роботу на атомній станції з виступами за Будівельник?

– Все було досить просто. У місті дуже любили футбол, я б з цього почав. Ви колись були у Прип’яті?

– І неодноразово.

– Тож, певно, бачили і руїни старого стадіону, того, що майже при в’їзді в місто. 

– Так-так, він вже лісом увесь поріс...

– До аварії на цьому стадіоні були лавочки в три ряд, маленькі трибуни, але всі вони на кожному матчі були забиті по вінця. Навіть за воротами глядачі стояли. Трохи я відволікся…

Тож, як я поєднував футбол і роботу на ЧАЕС. 

По-перше, праця була позмінною: три-два, тобто три робочі зміни, два – вихідні. Якщо випадало у ранкову зміну, то я працював з 8 ранку до 16 години дня. Коли треба було виходити у вечірню, то графік був із 16:00 до 00:00. Простими словами, робочий графік заняттям футболу не особливо заважав. 

Більше того, якщо я все ж мав зміну в день, коли була гра у Будівельника, то представники управління будівництва ЧАЕС та міськрада писали відповідні листи безпосередньо моєму керівництву на стадії і мене від роботи на цей день звільняли. Спокійно собі грав у футбол. Навіть із зарплати нічого не вираховували. Нас таких на станції було двоє: я та Вітя Пономарьов. 

Фото: FanDay.net

«У 80-ті роки про м’ячі Адідас ми могли тільки мріяти. У найкращому випадку ми тренувалися м’ячами, котрі вироблялися в Індії»

– Виходить, мали, як тоді говорили, блат 🙂 Розкажіть про умови в Будівельнику. Я про поля, базу, форму, ігрові м’ячі, тощо.

– Коли до Прип’яті приїхав Ястребов, першим ділом зайнялися газоном на стадіоні. Взагалі, найкращий газон на Київщині на той час був у Пісківці – гладенький, мов дзеркало. За ним, ніби, доглядав агроном київського Динамо (насправді – місцевий талант Леонід Лавриненко, засновник команди Рубін, який пізніше побудував багато ігрових полів у Бородянці, Моршині, на Харківщині та Житомирщині, – прим. «УФ»). Не знаю правда чи ні, але він дійсно був ідеальним. Навіть на центральному стадіоні Києва «Республіканському» (нині НСК «Олімпійський», – прим. В. Г.), одного разу я там грав, не було такого класного газону. Пам’ятаю, що перед «Бесарабськими воротами» була невелика полога ямочка, наприклад. 

– Так ось чому вони фартовими для Динамо були, виявляється!

– Можливо. Так от, щодо газону на стадіоні в Прип’яті. З приходом Ястребова ним зайнялися по-серйозному. Вирівняли всі горбики, повикорчували всі найменші корінці. Поляна в нас була майже ідеальною 

– Ігрова форма була вітчизняного виробництва?

– Звісно. Це ж були часи СРСР. Щодо бутсів, то хто мав змогу і хотів, то купував собі у Москві Адідас. 50 рублів коштували. Особисто у мене було три пари: шестишиповки та моделі Клауса Фішера і Пауля Брайтнера, так звані «копочки». 

Ну а форму нам купували в магазині. Звичайну, скажімо так. Однак на кожну гру нам її прали та прасували. 

– М’ячі були фірми Адідас?

– Та яке… У 80-ті роки про м’ячі Адідас ми могли тільки мріяти. У найкращому випадку ми тренувалися м’ячами, котрі вироблялися в Індії. 

Для ігор у нас були угорські м’ячі фірми Артек. На той момент найкращі в СРСР. Вони не намокали, на натягували на себе вологу, як вітчизняні, по котрим, коли бив у дощову погоду, то нога відлітала, викручувалася, травму можна було заробити на раз-два... Якось правдами-неправдами нам закупляли угорські. Радянськими м’ячами ми не грали взагалі. 

«Ох, нас Ястребов і ганяв… Я геморой собі заробив»

– Як трансформував команду Ястребов, окрім того, що серйозно підійшов до інфраструктурних справ?

– По-перше, він привіз з собою з Дніпропетровська п’ятьох гравців, які й стали кістяком Будівельника. Класні хлопці, технарі розкішні всі були, ті що бразильці. А ще з Дніпропетровська приїхав воротар Толя Терендей, він згодом став моїм кумом. 

По-друге, змінилися тренування. Ох, нас Ястребов і ганяв… Я геморой собі заробив (у цей момент я засміявся, – прим. В.Г.). А чого ви смієтесь? 

– Думав, ви образно...

– Ні. Я не жартую, реально через надмірні навантаження вискочив геморой… До сих пір ним страждаю. Це геть не смішно. І така біда була не лише у мене, а ще в семи-восьми хлопців. Але, знаєте, я Ястребову щиро вдячний. На зборах він нас навантажував ого-го, зате потім в матчах, ми, як метелики, пурхали. Проблем з фізикою не було жодних. 

Щодо інфраструктури загалом, то з цим у Прип’яті проблем не було. Нам навіть великий манеж побудували. У ньому ми спокійно грали сім на сім.

«За матчі в складі Будівельника мені платили готівкою. 25 рублів за гру»

– Будівельник досить успішно грав в чемпіонаті УРСР серед КФК. У 1985 році команда була за крок від того, щоб пробитися до Другої ліги Радянського Союзу, але поступилася в підсумку чотирма очками Нафтовику з Охтирки. Наскільки серйозним турніром був чемпіонат УРСР серед КФК? Щось типу аматорської ліги України нині?

– Я вам спершу розповів ще трохи про Будівельник цікавого. Насамперед це була, як тоді казали, вільна команда. Тобто, більшість її гравців ніде не працювали! Вони лише формально були оформлені на якомусь підприємстві, хоч і отримували там зарплату, але насправді приділяли увесь вільний час футболу. Щодо мене особисто, то я був у заявці Будівельника, але у штаті. Зарплату отримував на ЧАЕС. 

Однак, не стану приховувати, що і за матчі в складі Будівельника мені платили, готівкою, до речі.

– Цікаво, з цього місця детальніше. І скільки ж заробляли за гру?

– 25 рублів за гру, а на станції «чистими» 250 на місяць. 

– Дуже пристойно для 80-х років минулого століття.

– Погоджуюсь, але найбільше мені в команді подобалося відношення до гравців, коли нас тренував Ястребов. Дуже душевний був дядько і при цьому професіонал своєї справи. Він же й сам дуже непогано грав у футбол. У Дніпрі виступав за команду Вихор. Свого часу і до Дніпра його кликали. Його найкращим другом був Роман Шнейдерман (культовий півзахисник Дніпра 60-70– років минулого століття, – прим. В.Г.). Перший тренер Ротаня! Легендарна особистість. 

– Ми з вами трошки з’їхали з теми. Тож, яким був рівень чемпіонат УРСР серед КФК?

– Дуже пристойним, якщо двома словами. Зауважу, що кожного сезону ми мали грати «пульку», ми так називали стикові, перехідні матчі, щоб підтверджувати свій статус і наступного року грати серед КФК. Отже, прохідних матчів не було.

Щодо сезону 1985 року, то в ньому до певного часу ми йшли на першому місці у Зоні 3. Нашим головним суперником був Нафтовик з Охтирки. В підсумку, ми не пробилися до Другої ліги – не тому, що були слабшими, а зовсім з незалежних від нас причин.

Фото: FanDay.net

«У радянський час всюди була черга: за ковбасою, телевізорами, машинами. І у спорті також»

– Це ж яких?

– У радянський час всюди була черга: за ковбасою, телевізорами, машинами. І у спорті також була своя черга. Футбольна верхівка вирішила, що у сезоні 1985 року настав час Охтирки, а ми, Будівельник, були наступними в черзі. 

Пам’ятаю, приїхали ми грати в Охтирку у 85-му, ключовий матч. За Нафтовик грав мій приятель Володя на прізвисько «Циган». Перед грою з ним спілкувалися, він спитав: «Ну що, готові програти?» «Та ні, ми вас обіграємо», – відповів я. Склад у нас тоді був дуже сильним. А Володя мені й каже: «Навіть і не сподівайтесь, ми стільки судді дали, що у вас шансів нуль. Можете навіть на поле не виходити».

– Зрештою, так воно й вийшло? 

– Гра була рівною, а вирішальний гол нам забили з шестиметрового офсайду. Суддя показав на центр, а гравець Будівельника Піатровський на емоціях зарядив йому по пиці. На поле вибігла міліція Костю забрали і гра на цьому власне завершилась. Потім ще одноклубника ми з міліцейського відділку пару годин не могли забрати… 

За пару тижнів потому Нафтовик приїхав до Прип’яті і ми їх «хлопнули» 3:0, але запізно, очковий відрив відіграти було неможливо. До речі, у тій грі один з голів забив я.

– В історичній грі Будівельника, коли команда з Прип’яті закатала у газон Локомотив зі Знам’янки з рахунком 13:0, ви участь брали?

– Ні, у цьому матчі не грав. Щось і не пам’ятаю я такої гри, відверто кажучи…

«На новенькому стадіоні Прип’яті перший матч мав грати Енергетик, а не Будівельник!»

– Давайте перейдемо до згадок про інший знаковий матч для Будівельника. Поєдинок півфіналу Кубка Київської області проти Машинобудівника з Бородянки. Матч мав відбутися 26 квітня у день аварії на ЧАЕС. Історію про те, що військовий гелікоптер приземлився на футбольному полі, де гравці команди з Бородянки готувалися до гри і футболістам сказали, що матч не відбудеться, вже, певно, знають всі. Мені ж цікаво, яким вам запам’ятався той злощасний день?

– У 1986 році я вже був тренером Енергетика, станційної команди. За Будівельник грав у ряди-годи. Я більше був зосереджений на тому, що готував саме Енергетик до першості Київської області. Всю зиму 86-го цим займався.

Будівельник зранку 26 квітня мав їхати до Бородянки на гру проти Машинобудівника. Команду вже не тренував Ястребов, його вижили з клубу, «зжерли», грубо кажучи. І «зжерла» його та людина, яку він привіз до Прип’яті. Покійний вже, тож не хочу говорити про нього нічого поганого…

Команду очолив чоловік, який геть ніякого відношення до футболу не мав, взагалі був хокеїстом! З росії приїхав, із Томська. В мене були не дуже добрі відносини з обома. Перед грою проти Машинобудівника вони приходили до мене додому, умовляли поїхати з ними грати проти Бородянки… Я одразу й навідріз сказав – не поїду. 

«В ніч на 26 квітня, я працював на ЧАЕС. Замість футболу полетів 27 числа у Москву спецрейсом на дуже тривале лікування»

– Зрештою не поїхав ніхто...

– Так. І, до речі, зауважу, що на новенькому стадіоні Прип’яті перший матч мав грати саме Енергетик, а не Будівельник! Все те, що пишуть в інтернеті, мовляв 9-го травня на ньому повинен був відбутися поєдинок Будівельник проти Шахтаря з Олександрії – це неправда. Ми, Енергетик, мали грати на новій арені 27 квітня 1986 року. 

В ніч на 26 квітня, я працював на ЧАЕС, на четвертому блоці. Хоч у мене було звільнення на цю зміну, я повинен був зранку 27-го сконцентрованим на футболі, от, чесне слово, забув проти кого ми мали грати… Ну й сталася аварія, вибух на ЧАЕС, замість футболу я полетів 27 квітня у Москву спецрейсом на дуже тривале лікування, три з половиною місяці пробув там… Отримав шалену дозу радіації, був опромінений.

– В ніч аварії ви були на ЧАЕС. Якось попередили своїх друзів-футболістів про трагедію?

– А як?

– По телефону. Зрозуміло, що мобільних не було, але ж були стаціонарні.

– У Прип’яті перерізали всі телефонні дроти. Зв’язку не було. Та й стаціонарні телефони були не у кожній квартирі… Ба більше, важливий нюанс, майже всі гравці Будівельника мешкали у гуртожитку, де був один стаціонарний телефон, на вахті. 

– Зважаючи на те, що майже вся команда, як ви кажете, мешкала у гуртожитку, виходить, що й евакуювали її разом.

– Це була ціла епопея… Евакуювали кожного окремо. Не було такого, що гравців Будівельника, разом з їх сім’ями, зібрали в одному місці й на одному автобусі вивезли з Прип’яті централізовано, ні. Взагалі ж, я евакуації не бачив, бо мене вже 27-го числа літаком доправили до Москви…

Наприклад, моя дружина з сином, евакуювалися разом із капітаном Будівельника, центральним захисником Валентином Литвиним. Їх відправили під Київ, десь біля Трипільської ТЕС тимчасово жили, був там табір.

Загалом команду розкидало по всій країні… Дніпровські хлопці до себе в місто поїхали, кияни до столиці повернулися, наприклад Слава Арсенюк та Вова Панасюк. 

– Будівельник знову зібрали на чемпіонат 1987 року. Якщо не помиляюсь, він базувався у Вишгороді. Кого зі старого складу вдалося повернути до колективу чи це вже була геть нова команда?

– Так і є, у Вишгороді. Бо там один блогер розповідав мені байки про те, що Будівельник базувався у Славутичі… Умовно домашній стадіон Будівельника був у Вишгороді, навіть я на одному матчі там був, але не грав, на трибуні сидів. Після лікування, яке тривало три з половиною місяці, вже було не до футболу, здоров’я не дозволяло.

Щодо того, чи була це геть нова команда, то, так. У 1987 - 1988 роках уже була жалюгідна подоба того, старого Будівельника, а не команда...

«За підсумками сезону 1986 року Будівельник вийшов би на сто відсотків до Другої ліги, але катастрофа на ЧАЕС всі плани перекреслила…»

– Історія не любить, коли говорять, що типу – от якби? Та я все ж спитаю. Якби не аварія на ЧАЕС, як думаете, Будівельник все ж став би професійним клубом і грав у Другій лізі СРСР?

– Стовідсотково! Ми мали виходити до Другої ліги ще у 1985-му, але, я вам пояснив, чому так не сталося. Нас не пустили, бо була черга Нафтовика з Охтирки йти на підвищення. Грали б у Другій лізі СРСР, якби не аварія на ЧАЕС, стовідсотково!

Чи грав би я у сезоні 1987 року за Будівельник, от це вже питання дуже риторичне… Взагалі, я тоді був у розквіті сил, мені було якихось 26 років на момент аварії. І мені доручили вже тренувати станційну команду Енергетик. Значить, я щось та й тямив у футболі! 

Я стверджую, що за підсумками сезону 1986 року Будівельник вийшов би на сто відсотків до Другої ліги, але катастрофа на ЧАЕС всі плани перекреслила… У нас уже був готовий новісінький стадіон зі всією необхідною інфраструктурою, Василь Кизима грошей на команду не жалкував. Було все необхідне.

– Хто зі складу Будівельника зразка 1986 року після аварії продовжив грати у футбол? Чи таких не було.

– Не можу стверджувати, але, здається, що ніхто. Наприклад Сергій Величко вступив до київського Інституту фізкультури, потім працював у академії Динамо. Володя Щегол, його вже з нами немає, почав працювати, став ліквідатором. Валик Литвин, власне, теж. Панасюк, Анюхін, Зубко… Та ніхто, наскільки мені відомо, більше у футбол не грав.

Хіба у 2016 році ми всі зустрілися у Бородянці, зіграли матч між ветеранськими командами Будівельника і Машинобудівника, все ж провели ту гру, зірвану через вибух на АЕС у 86-му…

– З ким із колишніх одноклубників й досі підтримує дружні відносини?

– З Сергієм Величком та з Анатолієм Терендеєм. З останнім все ясно, він же мій кум 🙂 У Дніпрі нині живе. До речі, після аварії на ЧАЕС він десь там по любителях все ж грав, але, вже не воротарем, а нападником. 

• А ось велике інтерв’ю Сергія Величка сайту Sport-express.ua

– Власне, і ви ж були нападником.

– Правильно. Більше зліва, бо я шульга. Досить непогана швидкість у мене в молодості була, забивав чимало. Будівельник завжди грав за схемою 4-4-2.

Зараз я якось не сприймаю всі оці нові схеми, особливо з одним нападником, наприклад, як грає київське Динамо. Взагалі не розумію, як можна грати з одним форвардом?

Моїм багаторічним партнером по нападу був Коля Скрипченко. Бувало таке, що ми мінялися флангами: якщо мені надокучав захисник на лівому фланзі, то я переходив на правий. «Карусель» суперникам влаштовували ☺️

– Зараз за футболом слідкуєте?

– Ображаєте ☺️

«За київське Динамо з 1974 року вболіваю. Барселону – терпіти не можу. Команда, яка грає у якийсь дир-дир»

– За кого в УПЛ вболіваєте?

– За київське Динамо, звісно ж! Я за біло-синіх з 1974 року вболіваю. Намагаюся зараз дивитися всі матчі команди Олександра Шовковського. Мені тільки дуже не подобається, що не всі поєдинки можна дивитися по загально доступних телеканалах. 

От я пенсіонер, у мене є хороший великий смарттелевізор, донька подарувала, але платити 200 гривень місцевому провайдеру, де в пакеті немає Мегого, 300 гривень за інтернет і ще 400 за це от Мегого, знаєте, якось воно накладно. 

До речі, слідкую не лише за УПЛ. От в Англії мені симпатичний Ліверпуль, у Німеччині – Баварія, в Іспанії – Реал. От ці європейські команди мені близькі по духу, скажімо так. Барселону – терпіти не можу. Команда, яка грає у якийсь дир-дир.

– Тікі-таку, ви хотіли сказати.

– Хай буде тікі-така. Ви спортивний журналіст, вам видніше . Коли їх тренував Пеп Гвардіола, не міг на це дивитися...

– Зараз хоч інколи м’яча «копаєте»?

– Вже ні. До цього намагався, як була нагода і хороша компанія, завжди пограти у футбол. Недаремно ж мене ж в юності називали «восходящая звезда припятского футбола» ☺️ 

У Славутичі, де я нині живу, частенько проводилися матчі, до Білорусі нас запрошували, в місто Брагін. Раз на рік ми їздили до них, і вони до нас. Але п’ять років, як я завершив грати за ветеранів.