«Динамо бачило, що за грою нас не обійде»: Микола Павлов – про срібний сезон Дніпра та свій дитсадок

Микола Павлов – одна з найбільш контраверсійних постатей в історії ФК Дніпро. Капітан першого чемпіонського складу, головний тренер команди, яка ледь не виграла чемпіонат України – але велика частина вболівальників так і не пробачила йому перехід до Динамо одночасно з групою лідерів. 

Наша бесіда просто не могла обмежитися хронологічним рамками сезону 1992/93, і Павлов – як завжди, красномовний – дав справжнього вогню в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол». Чому міг відмовитися від посади тренера Дніпра; як рятував спонсорів клубу від рекету; коли познайомився із Суркісом; як сприйняв зміну регламенту, що коштувала Дніпру чемпіонства; якою насправді була хронологія його скандального відходу з Дніпра – про все це Микола Петрович розповів у рамках нашої рубрики «Їхній найкращий сезон».

«Можливо, Кучма мене перевіряв»

– До тренерського штабу Дніпра ви долучились на початку 1991 року, а за рік очолили команду. Наскільки добре ви за цей час вивчили молодь?

– Так, я прийшов у березні 1991 року, навіть пам’ятаю точну дату – 8 березня. Євген Мефодійович Кучеревський та Олександр Петрович Мельников зробили подарунок моїм дівчатам😊. Дубль тоді тренував Олександр Лисенко: там грали усі молоді гравці, які потім стали футболістами основного складу. За багатьма я спостерігав ще раніше, коли вони грали за команду спортінтернату під керівництвом Ігоря Ветрогонова – бачив усі їхні ігри. 

Саме ці хлопці склали кістяк команди у перших чемпіонатах України, коли ніхто не міг передбачити, що станеться у майбутньому, куди піде наш футбол. Зі старших гравців залишились лише декілька, і за середнім віком у нас була наймолодша команда. 

Цікаво, чи побив потім хтось наш рекорд за молодістю? Можливо, Рух пару років тому, коли у Пономарьова була молода команда. Вона мені чимось нагадувала той Дніпро. З гравцями працював тренер, який їх виховав – аналогічно й тоді у моєму штабі працювали Лисенко та Кутузов.

– Ви дійсно були готові відмовитися від посади головного тренера Дніпра, коли Євген Кучеревський поїхав до Тунісу?

– Це може підтвердити Леонід Кучма. Він сказав мені приймати команду, але я відповів, що поки Кучеревський не підпише там контракт, я це місце не займу. Можливо, Кучма так мене перевіряв, не знаю. І коли Кучеревський повідомив, що контракт підписано, Кучма з Пустовойтенком представили мене команді.

Євген Кучеревський. Фото: Дніпро

– На зламі епох важко довелося усім, але кожен по-своєму сприймав складнощі. У молодих гравців була невизначеність з кар’єрою; Іван Куліченко розповів нам про глобальніші проблеми у масштабах міста. А з чим стикнулися ви як тренер та керівник процесів у клубі?

– З часів Радянського Союзу ми звикли звертатися до обкому, міськвиконкому. І я потрапив на прийом до Івана Кириленка, який тоді був секретарем Дніпропетровської облдержадміністрації – мені його рекомендували як вболівальника (за деякий час він став першим заступником голови обладміністрації, а згодом – Міністром агрополітики України, – прим «УФ»). Поки чекав у приймальні, мене пізнав якийсь чоловік – навіть не знаю його імені – і, дізнавшись мету мого візиту порадив звернутися ще до Івана Куліченка.

– І от ви в високих кабінетах. Яке перше питання задали?

– Познайомившись з Кириленком, я поцікавився, чому не бачив його ніколи у віп-ложі на Метеорі. «А я не люблю туди ходити, – відповів він. – Сиджу на секторі під табло та не пропускаю жодної гри». І додав, що гра Дніпра нагадує йому Барселону. Я відповів, що мені теж подобається Барселона😊. У нас дійсно тоді були гравці, що в центрі могли м’яч потримати (Полунін, Сасько), бігли фланги (Коновалов, Похлебаєв). У підсумку він теж, пообіцявши поговорити щодо команди з Павлом Лазаренком, рекомендував звернутися до Івана Куліченка.

Того ж дня пішов до Куліченка, познайомився, і ми близько години проговорили. Йому ж належала ідея з фондом. Юрист все за законом оформив.

– Чим могла допомогти влада футбольному клубу?

– Гроші я не просив – це не мало сенсу у таких установах. Мова йшла про пільги для кооперативу клубу, допомогу з житлом, машинами. Пам’ятаю, як вдалося домовитися щодо автомобілів. У людей не було грошей на купівлю машин, і вони місяцями стояли на майданчиках. Тож домовилися, що спонсори візьмуть машини за собівартістю, собі залишать пару штук, а решту віддадуть для футболістів. У тому випадку купляв Фіруз Ібрагімов. 

А коли познайомився з фірмою Дебют-Фідав, вони привезли мене до ангару – яких машин там тільки не було! Кажуть: обирай будь-яку. Я викликав водія, і той обрав для клубу американську білу машину – була єдина така у місті. Брали потім і інші авто, мікроавтобус.

Ось всім цим доводилось займатися. Але кожного ранку о 10 годині я був на базі. Тренувальний процес не довіряв нікому! Покійний Ігор Ветрогонов якось приїхав на базу, каже: «Вперше бачу головного тренера, який і розминку сам проводить». 

«У нього колгосп, буде допомагати Дніпру з продуктами…»

– Ви згадали пана Ібрагімова, фірму Дебют-Фідав. Як відбувалися пошуки спонсорів? З ким було легко домовитися, а від кого, можливо, отримали відмову? Може, пригадуєте найбільш незвичні розмови?

– Із засновниками Дебют-Фідав, як з’ясувалося, ми служили разом в армії на початку 70-х, коли я грав за брестський Спартак. І якось до клубу зателефонували (мобільних ще не було): шукаю Павлова. Це був Ігор Міхлін. Розповів, що у них фірма: і метал продають, і меблі, і «окорочки» возять, і машини ганяють. Я приїхав до них в офіс – і декілька років вони фінансували клуб. 

Але потім все розвалилося в один день – занадто багато кредитів було. Вийшло так, що за останні пару місяців перед моїм від’їздом зарплату гравцям я віддав за рахунок друзів, і потім потрібно було віддавати борги. Коли пішов, Суркіс за це все розрахувався.

Це все вже історія. Здавалося б, до футболу стосунку такі речі не мають. Але, можливо, без них вже давно б команди і не було…

– У Дніпра ще в 80-х вперше з’явився спонсор на футболці. Який найбільш незвичний був у ваші часи?

– Незвичним вийшов у нас контракт з виробником пива Holsten, представник якого з’явився в Дніпрі. Ми мали їх рекламувати – їздити на автобусі з логотипом компанії. Були на зборах, грали товариські матчі, і підписали контракт, за яким вони нам постачали пиво. На базі в мене у кабінеті було повно цього пива, у коморі, усі холодильники були забиті. Цим пивом я заохочував працівників бази, іноді навіть помічникам своїм давав по ящику пива за те, що косили поля, адже тоді не було на базі ані косарок, ані іншої техніки.

Ще приклад, як знайомились. Коли вийшли до єврокубків, на виїзні матчі літак давав Південмаш. А паливо та роботу екіпажу оплатив Олег Кузенков. Попросив взяти у поїздку когось з друзів – звичайно, я погодився. Ще на цей же виїзд свого знайомого попросив взяти Іван Кириленко: мовляв, в нього колгосп, буде вам допомагати з продуктами. І під час знайомства той каже: «Микола Петрович, я бачив ваше інтерв’ю про відсутність на базі телевізора для теоретичних занять – так я вам привіз!» Так з’явився у нас сучасний телевізор.

Великим фанатом був колишній начальник Придніпровської залізниці, нині покійний Руслан Якович Євдокименко. Теж нам допомагав.

Микола Павлов. Фото:  Ворскла

– Дніпро тоді мав закордонні збори, геть як Динамо…

– Поїхали на збір до Швеції, де мали провести 10-12 матчів. Через це самі собі зірвали підготовку і повернулись до України не готовими фізично. Пам’ятаю, Динамо приїхало та просто катком по нас пройшлося – слабкими ми були (вочевидь, мова йде про початок 3-го чемпіонату, який Дніпро розпочав з нічиї проти Металіста 1:1 і поразок від Динамо 2:3 й Вереса 1:2, – прим. «УФ»). Такий був час – бажали провести збори у хороших умовах, а не десь на гаревих полях.

«Ми були сильнішими – про це й динамівці кажуть»

– Протягом перших двох чемпіонатів команда продовжувала формуватись. Від’їжджали ветерани Тищенко, Горілий, Городов, пішов ще молодий Мамчур. Ви бачили, як вимальовується вже суто молода команда?

– Я бачив, що на їхніх місцях залишались молоді хлопці. Ми не могли нікого купувати. Рохус Шох привіз до України з Казахстану Олега Чухлебу та Костянтина Павлюченка. Вони грали у Зорі та тернопільській Ниві, звідки перейшли до нас. За Чухлебу, здається, ми заплатили тисячу чи дві доларів.

Пригадую історію з Геною Морозом. 

– Наш місцевий вихованець, який заявив про себе в Кривбасі та ЦСКА-Борисфені. Майбутній збірник…

– Він почав тренуватися у дублі Дніпра, ще коли я був помічником Кучеревського. А потім вийшло так, що разом з Володимиром Стрижевським, який очолив Кривбас, пішов до Кривого Рогу. Йому тільки-но 17 років виповнилося тоді. Він там грав, забивав – і ми доклали всіх зусиль, щоб його повернути. 

Ігор Ємець ледь не під під’їздом ночував, чекаючи Гену або його батька, щоб запросити на розмову на базу. Пам’ятаю нашу зустріч, як зараз. Відбулося це за тиждень до матчу в Києві з Динамо. Батько сумнівався, що Гена гратиме у Дніпрі. «Гарантую, що випущу його з Динамо», – пообіцяв я. І Мороз вийшов на заміну та забив гол! (мова йде про матч 3-го туру, коли Динамо виграло 2:1. Мороз, замінивши Полуніна на 62-й хвилині, за дві хвилини зрівняв рахунок, – прим. «УФ»). Відтоді він почав грати в основному складі. Але за деякий час пішов до ЦСКА-Борисфен. 

– Був шанс не пустити його в багатий пристоличний клуб?

– Що ми тоді тільки не робили – куди тільки листи не писали. Все одно його заявили, а нас навіть слухати не стали!

Тож вибору особливого не було – ми грали тими, хто був у команді. І я завжди казав: те, що вони так вистрілили – заслуга дитячих тренерів. Ми могли зі свого боку поговорити, налаштувати, але бити по м’ячу, обводити, бігти навчили дитячі тренери.

– Маючи в руках нехай не великі, але фінансові важелі, молоддю було легко керувати?

– Мені було дуже легко. Так легко, як тут, не було у жодній команді. Хіба що у Маріуполі. Там команду будували з нуля, у керівництва були можливості та бажання. Коли мером був Михайло Поживанов, все було чудово: і літак оплачували, і форму – а от у його наступника взимку снігу не допроситися було. Добре, що підтягнули Бойка, Разумного – було просто, як у казці. Фінансових проблем ніяких не було – головне, щоб команда грала. Я приходив зі звітом витрат щомісяця, цю папірець читали, рахували цифри та викидали – починаємо наступний місяць😊.

«Коли гравці приходили в бар чи на дискотеку – я вже звідти виходив і їх зустрічав»

– Усі кажуть, що ви мали великий вплив на гравців, знаючи про них буквально усе…

– Я їм довіряв, але перевіряв. Тоді лише починались дискотеки, бари. Коли ми грали, шампанське можна було дістати лише після обіду, та й те лише по блату. А потім усе стало відкритим: ресторани, дівчата. Я знав, що це таке для гравців, тому випереджав їх. Куди вони приходили – я вже звідти виходив😊 і їх зустрічав.

– Після бронзи у першому чемпіонаті ви відчували, що команда у наступному сезоні готова на більше чи все прийшло по ходу турніру?

– Все прийшло поступово. Коли ми зайняли третє місце, грали Горілий, Тищенко, яких довелося відпустити до Ізраїлю, Городов поїхав потім до Марокко. 

– Усі футболісти одностайно стверджують, що за грою Дніпро був сильнішим за Динамо. Згодні з ними?

– Так це ж не тільки наші кажуть, а навіть самі динамівці. І тих п’ять футболістів, що пішли до Динамо, не я пропонував, а кияни обирали. Все вирішувалося нагорі, а мене зробили крайнім. 

Довідка «УФ»

М	Команда	І	В	Н	П	Голи	О
1	Динамо	30	18	8	4	59:14	44
2	Дніпро	30	18	8	4	51:20	44
3	Чорноморець	30	17	4	9	43:31	38
4	Шахтар	30	11	12	7	44:32	34
5	Металіст	30	12	7	11	37:34	31
6	Карпати	30	10	10	10	37:38	30
7	Металург	30	10	9	11	38:35	29
8	Кривбас	30	8	11	11	27:40	27
9	Кремінь	30	8	11	11	23:40	27
10	Таврія	30	11	4	15	30:39	26
11	Волинь	30	10	6	14	37:54	26
12	Буковина	30	9	8	13	27:32	26
13	Торпедо	30	9	7	14	32:40	25
14	Нива	30	8	9	13	22:25	25
15	Зоря-МАЛС	30	10	4	16	26:46	24
16	Верес	30	9	6	15	29:42	24

 «Був би Жиздик, ми, навіть бігаючи задом, стали б чемпіонами!»

– Зараз важко уявити, щоб під час чемпіонату змінювали регламент, але тоді це відбулося: зробили, щоб у випадку рівності очок пріоритетом була різниця голів. За минулі роки та ситуація вже й легендами встигла обрости. Деякі кажуть, що й не було ніякої зміни регламенту…

– Була-була, Котельников з Банніковим це зробили. Мені ще задавали питання, чи готова ваша команда до Ліги чемпіонів. Відповідав, що не знаю, яке ми місце посядемо, але організаційно на той момент були не готові. Той же фонд допомоги був не безрозмірний. Планувати бюджет змоги не було. Доводилося по-різному питання вирішувати. 

Скажімо, купив спортивний костюм Адідас за 50 доларів, подарував його директору якогось підприємства – і вони допомагали. Попередньо керівникам телефонував Іван Куліченко, просив сприяння команді. Він був дуже авторитетною та шанованою людиною у місті. І нас він ніколи не підводив.

Віктор Банніков (ліворуч), Євген Котельников. Фото УАФ

– Як все ж таки ця зміна регламенту відбулася?

– Тихо та непомітно. Я здогадувався, що вони щось замислили, але не міг на це впливати. Плюс проти нас така машина почала працювати у другому колі! Тоді не стояло питання, чи можна стимулювати суперника третьою стороною – звичайно можна було😊. Вони ж бачили, що по грі нас не обійдуть, а ось по цим моментам…

– Хоча Динамо теж очки втрачало…

– Спочатку втрачали… Якби ми не програли Металісту – усім відомою є історія, коли футболісти вирішили домовитися, а ті «кинули».

– Або не домашня нічия з Кривбасом…

– Та то взагалі щось неймовірне! Це вони мене розслабили😊. Напередодні гри на базу приїхали президент Кривбасу Фомін та заступник генерального директора Єфремов. Ми посиділи, після чого вони почали пропонувати домовитися – їм потрібні були очки у боротьбі за виживання. Звичайно, я відмовив, але, вочевидь, сам розслабився і не зумів налаштувати хлопців як слід. Пам’ятаю ту гру, переглядав її потім, переживав: Кривбас центр поля не переходив. Так, ось ці дві гри мали бути нашими, а ми самі їх втратили.

– Чи був момент протягом чемпіонату, коли зрозуміли: все, золото спливло?

– Після гри у Харкові. Було зрозуміло, що навіть якщо ми переможемо у наступному турі Динамо, вони в двох заключних матчах свого не відпустять.

– Після цього гра з Динамо набула особливої принциповості для вас?

– Звичайно! Фірма Самсон викупила усі квитки, навіть безкоштовно морозиво роздавали, і на стадіоні було більше людей, ніж на матчі зі Спартаком у 1983-му. Навіть між секторами на сходинках місць не було – я вже не кажу про дерева навколо!

До речі, за пару днів після гри ці хлопці із Самсона мені зателефонували: на них почав наїжджати рекет. Добре, що в мене зв’язки були – зумів це припинити😊.

– Ви можете на власному досвіді порівняти атмосферу у цих знаменитих матчах Дніпра зі Спартаком та Динамо з різницею у 10 років.

– Ніякого порівняння бути й не може. Тоді було два журналісти та три оператори. А тепер з’явилося стільки преси, телебачення. Ажіотаж був набагато більшим. Павло Лазаренко навіть батюшку до нас відправив: «Він тобі допоможе!» Провели його до роздягальні, і він звернувся до хлопців з промовою: мовляв, Бог бачить ваші старання, вашу працю; ви молоді, і тренер у вас молодий, він передасть вам енергію; і я попрошу Бога про допомогу вам. 

Зазвичай я не дуже слухав, що говорять у таких випадках – а тут навіть я повірив, що все можливо😊.

– Якщо підбивати підсумки, як вважаєте, чемпіонство у Дніпра вкрали чи ні?

– Я думаю, ми самі його загубили. Якщо б у нас був повноцінний клуб – такого б не трапилося. А так, усіма питаннями мав займатися головний тренер. Я ж не спеціально все це на себе взяв. Не було людей, які б цим опікувалися. 

Був би Жиздик, ми, навіть бігаючи задом, стали б чемпіонами! Якби була така людина, ми б гори перевернули, тим більше у такому місті, як Дніпро. Впевнений, що Папа знайшов би спільну мову і з Тігіпком, і з Приватбанком, і з Південмашем. А мені, можливо, не вистачило життєвої мудрості. Менше ніж 40 років було – траплялися і конфлікти з керівниками, непорозуміння різні.

– Наприклад?

– Пам’ятаю, призначили когось від Південмашу курирувати команду. Ми познайомилися, все ніби добре. А він одразу заявляє, що хоче полетіти на гру. І хоча я сказав, що сторонніх ми не беремо, він приїхав до аеропорту, сів до літака. Я нагадав йому нашу розмову, але він наполягав, що залишиться. Тоді я сказав футболістам вийти з літака. Врешті-решт, він пішов, але потім налаштував керівництво заводу проти мене. 

Між нами траплялися розмови на підвищених тонах: коли завод давав літак, а нам потрібно було шукати гроші на пальне та на готель для екіпажу, або коли намагалися змінити президента клубу. Звісно, я не мав права так себе поводити, але створювались такі умови, а в мене був тоді запальний характер. Футболістів ображати я нікому не дозволяв. А керівники… Скрізь, коли я працював, вони мовчали, а, як тільки йшов – п…дять. Досі😊.

– А футболісти навпаки.

– Я не чув, щоб хтось з футболістів сказав про мене щось погане. Знаєте, чим я пишаюсь? Футболісти, яким вже 50-60 років, які вже відбулися та є самодостатніми, запрошують мене на день народження. А я ж з ними не працюю вже 20-30 років. У такий день зазвичай збираються з найближчими людьми, з дітьми, онуками, а вони запрошують мене. І я нікому не відмовляю! Приїжджаю, вітаю, намагаюсь привезти якусь відзнаку, грамоту або пам’ятну футболку.

Довідка «УФ»

 

Використана статистика Юрія Ландера та Дмитра Трощія.

«Сказав захиснику: «Якщо Леоненко в тебе ще раз м’яч отримає, ти в мене завершиш!»

– Давайте спробуємо влаштувати невеличкий хіт-парад най, най, най у «дитячому садку Миколи Павлова». Хто був найбільш дисциплінованим?

– Напевно, Дірявка. Капітан команди. В нього є один недолік – він занадто порядний, щоб бути гарним головним тренером😊. Дуже дисциплінованим, дуже вдумливим був Дмитро Михайленко.

Дмитро Михайленко (перший зліва у верхньому ряді) у Дніпрі. Фото з відкритих джерел

– Хто був найшвидшим?

– Коновалов і Похлєбаєв. Навіть не знаю, хто з них швидшим був.

– Технічний?

– Андрій Полунін завжди був з м’ячем на «ти».

– Найбільший гуморист?

– Максимов! В нього з гумором все в порядку.

– Над вами він міг пожартувати?

– Насправді, в мене у командах ніколи навіть прізвиськ не було. Хіба що у Нікополі назвали «Сталіним», та я про це лише через пару років дізнався.

– Хто навіть для вас став сюрпризом? Розкрився так, як ви й не очікували.

– Якраз у 92-му році ми взяли ще одного гравця з Казахстану Дмитра Яковенка (вихованець казахстанського футболу перед Дніпром пів року відіграв у чортківському Кристалі, – прим. «УФ»). Він взагалі м’яч не міг зупинити! Удару не було – просто «гладив» м’яч. Більше двох дотиків не робив – одразу вибивав м’яч. Але на позиції центрального захисника він був, як собака, дуже уважний і старанний. 

Пам’ятаю, грали ми з Динамо, і він дозволив Леоненку отримати м’яч метрах в двох від себе – а той же був вибуховий, тільки того й треба, щоб швидкість набрати. Я підкликав Яковенка до себе: «Якщо він ще раз м’яч отримає, ти в мене завершиш!». І Леоненка я більше не бачив! Напевно, Діма пару разів наступив тому на ногу😊.

– Ваші навантаження: міф чи дієва система?

– Пам’ятаю себе як гравця: був дуже уважним, самовідданим та відповідальним. І від нього вимагав того ж; давав спеціальні вправи на тренуванні для розвитку цих якостей. Варто зазначити, що уся команда була фізично готова краще за всіх у країні. Як ми бігали кроси, тести! І це стосується не лише Дніпра. Це й Лобановський визнавав, всі тренери, з ким я спілкувався. 

В мене ледь не всі гравці тест Купера вибігали за 3500 метрів (за славнозвісним тестом Купера футболіст мав пробігти 3200 метрів за 12 хвилин, – прим. «УФ»). Якось на збори до Ялти взяв Дениса Онищенка, якому тоді було 15 чи 16 років, і він був попереду всіх! Так само у Маріуполі Дмитро Мишньов: взяв його молодим на збори, і він швидше за всіх біг.

– А хто найбільший талант, який не розкрився?

– (трохи замислившись) Думаю, якби Мороз в нас залишився, став би видатним футболістом. Йому не вистачило рік-два. Також повністю свій потенціал через хворобу не розкрив Похлєбаєв. Думаю, він би дуже додав під керівництвом Лобановського. Хороший потенціал був у Олексія Саська, який загинув в автокатастрофі. Він добре грав і правого захисника, і центрального, і опорного півзахисника; світла голова була.

«Хтось доторкнувся до плеча: «Мене звати Григорій Михайлович Суркіс»

– Нікуди не подітися від запитань щодо вашого відходу з Дніпра. Багато вболівальників досі пробачити вам цього не можуть, називають зрадником…

– Так, знаю-знаю. Але жоден не знає правди. І найцікавіше, що багато хто з критиків були тоді малими дітьми. Що вони можуть пам’ятати?

– А як було насправді?

– Спочатку мова йшла лише про мій перехід. А щодо футболістів, то вирішувалося без мене. Це треба відокремити. Зрозуміло, Динамо було зацікавлене в тому, щоб отримати хороших гравців, вивчали, кому вони належать, як можуть перейти. Я тут був ні до чого. З ними розмовляли напряму, запрошували. Я до останнього дня намагався їх зберегти. 

Ви ж, напевно, знаєте, що Максимов на той момент вже підписав контракт з московським Динамо, але Суркіс владнав це питання з Толстих (президентом російського клубу, – прим. «УФ»). Як саме – не знаю, присутнім не був. Похлєбаєв і Коновалов, якби не Динамо, поїхали б до ЦСКА (Москва). 

Усі ці питання я вже не міг контролювати – все, я пішов. Мене взагалі у країні не було. У грудні сезон завершився, і мені порадили поїхати відпочити. Я був в Іспанії, де особливого зв’язку не було. За цей період все й вирішилося.

– А що було спочатку: ви погодилися на перехід або з футболістами домовлялися?

– Зі мною розмовляли. Ще раніше було запрошення допомагати Сабо, працювати начальником команди. На той момент про гравців мова не йшла. Динамо бажало створити потужний клуб, збирали фахівців. У мені бачили людину, яка може доповнювати Сабо, десь компенсувати певні риси його характеру, тому запропонували посаду начальника команди. Мені теж було цікаво повчитися в нього, адже Сабо для мене – авторитет. Ми працювали разом у збірній.

– Вам особисто Суркіс зробив пропозицію?

– Так, Григорій Михайлович. Як тільки ми познайомились, одразу почалися розмови, дзвінки. Коли за пів року до того пішов Михайленко, я ж ні до чого був. Дмитро сам розповідав в інтерв’ю, що його переходом особисто Кучма займався.

Григорій Суркіс. Фото: Динамо

– Як ви познайомилися із Суркісом?

– Це відбулося взимку на базі Динамо під час контрольного матчу Дніпра або збірної. До мого плеча хтось доторкнувся, повертаюся – чоловік у спортивній шапочці та дублянці: «Мене звуть Григорій Михайлович Суркіс». І почав робити компліменти, які хороші молоді футболісти грають у мене. Такою вийшла перша зустріч, а потім були дзвінки з привітаннями. Ми багато розмовляли про футбол, про життя.

– А коли ви дізналися про перехід до Динамо Беженара, Коновалова, Похлебаєва та Максимова?

– Після відпочинку в Іспанії приїхав до Києва, у гості до Григорія Михайловича. Ми спілкувалися у нього на кухні. Тоді він і повідомив про перехід гравців. На обмін Динамо запропонувало список з 8 чи 10 футболістів. Так у Дніпрі згодом опинилися Шаран, Ковалець, інші гравці. Та й корпорація Республіка не просто так же з’явилася, напевно. Коли я працював, її й близько не було😊. Прийшов Бернд Штанге.

– Це з подачі Суркіса відбулося?

– І Леонід Данилович Кучма, напевно, брав участь. Не дав команді занепасти. Республіка створила умови для футболістів кращі, ніж були у Динамо.

От уявімо, якби я знав, що так буде, навіщо мені було б тоді йти? 😊. Хто я такий був у 40 років, щоб взяти футболістів гуртом та перевезти до Динамо?! Як Суркіс працював би зі мною, якби я взяв гроші та забрав до Києва гравців? Він би перший сказав, що такі запроданці йому не потрібні! Люди мають це розуміти.

– Але чому ж ваш відхід відбувся настільки таємно? Навіть Іван Куліченко не знав про це.

– Тут вийшло непорозуміння. Про те, що збираюся йти, я сказав Фірузу Ібрагімову і зауважив, що, напевно, треба Івану Івановичу повідомити. Фіруз відповів, що сам скаже Куліченку, а, як потім виявилося, не зробив цього. Я весь час думав, що Іван Іванович знав, і лише за декілька років з’ясувалося, що це не так. Я був дуже здивований. Вийшло так, що усі знали, окрім нього. І оточення ще й зробило мене в його очах ворогом народу.

– Ви й досі вважаєте, що ваше рішення піти було тоді єдиним вірним та можливим?

– Не шкодую про це. По-перше, мій відхід змусив прийняти рішення, завдяки яким Дніпро став командою з чудовим фінансуванням, адже з’явилася корпорація Республіка. По-друге, усі гравці, які тоді поїхали, продовжували грати у збірній України, добре влаштували своє життя. 

Жоден з них не казав, що незадоволений переїздом! Навіть мама Похлебаєва, коли трапилася біда з Євгенієм, під час нашої зустрічі за деякий час сказала: «Спочатку у тому, що сталося, звинувачувала всіх навколо, і вас, Миколо Петровичу, у тому числі. Але зараз я вдячна, тому що Суркіс продовжує допомагати нашій родині». Я точно знаю, що родина Суркісів досі перераховує кошти Похлєбаєву та його мамі, вирішують усі питання.

• Усі «Їхні найкращі сезони» на сайті «Український футбол»:

ЦСКА-Борисфен 1995/96: громив Шахтар, звільнив Фоменка, ставив Гусіна в атаку та дав останній імпульс виступам Чанова та Кузнєцова

Нива (Тернопіль) 1993/94: навіщо Буряку рушниця? Кого Шахтар купив за пристойні гроші? За що кричали «ганьба»?

Нива (Вінниця) 1995/96: «отруєний півфінал» із Шахтарем, фінал Кубка України без Косовського, Нагорняка чи Порошенка

Дніпро 2014/15: треті після Динамо та Шахтаря в фіналі єврокубка, закохали в себе всю Україну

«Зараз Павлов прочитає та дізнається»: легенда Дніпра Микола Медін – про рік, коли команда кинула виклик Динамо

«Багато хто говорить, що Суркіси з Динамо щось «начаклували»: мер Дніпра Іван Куліченко – про місто та клуб мрії

«Ми були сильнішими за Динамо і довели це»: легенда Дніпра Андрій Полунін – про чемпіонство за регламентом