«Ігор Суркіс дивився нашу програму з першою ранковою цигаркою»: Микола Васильков – про Шеву, ТБ, Оболонь і Мрію

Микола Васильков – без перебільшення, легенда українського спортивного ТБ. Усі чудово пам’ятають його прямі включення з ПАР на ЧС-2010, культові програми Третій тайм та Інший Футбол, а більш молоде покоління вболівальників знає його як радника Андрія Шевченка у часи, коли він був головним тренером національної збірної України (2016-2021).

В інтерв’ю сайту «Український футбол» Микола Васильков розповів про:

• Тренерські інновації Андрія Шевченка
• Взаємини між футболістами збірної України
• Дитинство на Оболоні
• Третій тайм та Інший футбол – революція українського ТБ?
• Роботу із Шахтарем та постать Марка Левицького

Хочемо підкреслити, що «УФ» залишив особливі словоформи та звороти Миколи Василькова, які не входять в класичний український правопис. Співбесідник окремо пояснив свою мовну ідеологію в окремому блоці питань. 

«Шева закрив команду і видав промову з ефектом ядерної бомби»

– Миколо, я відвідав пресконференцію Шевченка і спіймав себе на думці, що трошки незвично, що поряд з ним немає тебе. Як ти живеш без Андрія Миколайовича у своєму житті сьогодні?

– Ти живеш минулим, а я вже той етап залишив позаду 😊. Після Євро-2020 у 2021 році я вже відійшов від цих справ. І зараз дуже радий, що я уже не на пресконференціях, бо шість років відпрацював в Асоціації, в команді Шевченка. Пішли ми тоді разом із ним. Я був радником тренерського штабу, відповідно, ми всі і завершили свою роботу зі збірною України.

– Зараз ти би повернувся?

– Ні, бо дуже велика зайнятість по волонтерці. За три роки ми обросли такими справами, що я більше не можу присвятити себе нічому іншому: кожного дня військовослужбовці, ВПО, діти-сироти, люди з інвалідністю. 

Але, обертаючись назад, я відчуваю, що, можливо, і шкода, що Шевченко пішов тоді ось так, не догравши той відбірковий цикл на ЧС-2022, який він розпочав. Але насправді та робота була не сильно по мені. Раніше я був телеведучим, польовим журналістом, це все ж творча діяльність. А тут була більш-менш кабінетна. Ти все одно підкорюєшся якимось правилам, а не проявляєш якусь креативну ініціативу.

– Ти, все ж таки, занадто креативний парубок для кабінетної роботи.

– Давай без компліментів. Але, звичайно, цей досвід був для мене безцінним. Коли Андрій мені запропонував цю роботу, пригадую, я порадився з двома людьми – зі своїм другом і колегою Олександром Терновим та його сином, Пашком Терновим. Можливо, ти його пам’ятаєш, він працював в УАФ.

– Звісно, це було в часи президентства Анатолія Конькова.

– Так. Зрештою я погодився на незвичну для себе роль, і ось я вперше опинився в середині справжнього великого колективу. Я завжди був достатньо близьким до збірної. Ще до цього часу, як прийшов працювати до УАФ із Шевою, я сам був присутнім наживо на більш ніж половині матчів збірної за весь час її існування. Як журналіст, як вболівальник… Я був практично всередині команди в часи Блохіна. Словом, різні стосунки були із різними тренерами. 

Проте я завжди був у навколишньому пулі. Але тепер опинився по внутрішній бік барикади. 

Микола Васильков, фото: Instagram-сторінка М.В.

– І що побачив?

– У збірній це називається бульбашка. І тут ти бачиш взаємини між гравцям, процеси, які приховані від загального огляду… Я дуже радий, що все це пережив, пройшов, став ближчим з майже усіма футболістами. Можливо, молодших уже знаю не так добре, десь із Мудриком «здрасьтє-здрасьтє», але не більше того. Але більшості я можу зателефонувати з різних приводів. 

Зараз було 50 років пану президенту АСЖУ Олександру Віталійовичу Гливинському, я телефонував Бущану, Трубіну, Степаненкові, Сидорчукові, іншим, записував відео-привітання. 

– Як зараз ти зі збірниками?

– Трохи ці стосунки наразі тануть, хоча наша волонтерська діяльність все одно перетинається зі збірною. Принаймні, так було два роки тому. На кожному матчі збірної наш з Дмитром Дубасом волонтерський штаб «Рестовратор. Картопляне військо» влаштовує великі гуманітарні події, товариські матчі ветеранів, турніри діаспор. 

Ми виходимо з велетенськими банерами, чесно сказати, політичними та заангажованими. Це попри небажання цього самої асоціації та заборони УЄФА. Вимагали від Короля Чарльза на Вемблі надати Україні літаки F16, нас тоді підтримав навіть співак Род Стюарт. Коли був перший матч Реброва, товариський із німцями, Бундестаг та уряд Німеччини просили надати танки Леопарди. Були Вроцлав, Прага, Леверкузен, Варшава…

Дуже креативні банери малював для стадіонів лауреат Шевченківської премії Андрій Єрмоленко. У нас у портфоліо багато таких матчів.

– А тепер?

– Зараз ми готуємося на березень. Дуже незручно за логістикою розташовані міста двох поєдинків України та Бельгії в Лізі Націй. Ми напевно зосередимося на домашньому поєдинкові в Мурсії 20 числа, там уже чистить бутси місцева команда діаспорян, ми зараз збираємо свою команду. Українців у регіоні дуже багато, будуть зустрічі з фанатами, хода перед стадіоном, банер на трибунах. Кошти збиратимемо на дітей-сиріт з інтернатів у Таращі, Пущі Водиці, Циблів, Сум, Луцьку, Рокитного. 

– Ти сказав, що тобі було цікаво подивитися на всі процеси зсередини. Між журналістами та футболістами завжди був, є і буде певний соціальний бар’єр. Але мені здається, що зараз ми маємо більш професійні, а не особисті, взаємини із футболістами, ніж, наприклад, твоє покоління. Погоджуєшся?

– Я би сказав, що раніше соціальний бар’єр був ще більшим. 

– Навіть так?

– Звісно. Футболісти пройшли цей соціальний ліфт. Він швидкий: ти різко вириваєшся в такий добробут, що купуєш тюнінговані Мерседеси AMG, штіблети за півтори тисячі баксів. Звичайно, що ніхто з журналістів таких грошей не отримував. 

– А скільки бабла підіймала спортивна преса в ваші часи?

– Наприкінці 90-х у журналістів зарплата була $200. Ясно, що тоді й зараз різниця дуже відчутна. Але залежить від персоналій, точніше від того, що саме пишуть журналісти. Є такі, що налаштовані не те щоб по-інсайдерськи, а принаймні завжди критично. Тобто піднімають гостру тему, аналізують, риються у фактажі, збирають закриту інфу. 

Є такі, як Андрій Піскун або Славік Кульчицький, які пишуть великі розлогі інтерв’ю про життя, футбол, стосунки і все таке. Такі журналісти, більш-менш спокійні в подачі інформації, мали більш приязні взаємини із грачами. І це стосується цілих сайтів. Трибуна традиційно підтримує відносну конфронтацію, а, наприклад, Шурик і dynamo.kiev.ua (Олександр Попов, – прим Д.В.), достатньо близькі у стосунках з футболістами.

«Вкрадений Шевою гаманець – мій пік популярності»

– Три головні речі, які ти виніс, перебуваючи по той бік соціальної барикади?

– Якщо не брати нашу першу в світі команду переселенців Мрія (Гостомель), то я маю досвід роботи в команді лише у збірній за Шевченка. Я знаю різних тренерів, але достатньо поверхньо. Можу сказати лиш конкретно про Шевині принципи, які, на мою думку, абсолютно правильні. 

Перший: потрібно дуже багато спілкуватися всередині колективу. Наприклад, на обідах відмовляємося від телефонів. Хлопці мали спілкуватися та обговорювати різні теми. Якщо Шева бачив, що хтось не спілкується, то він сам підходив, сідав та говорив. Молоді тренери часто стикалися із тим, що хтось грав з ними у збірній, хтось починав при них, хтось закінчував, а хтось ще не народився. Тому хтось звертається на ви, хтось на ти… Але Андрій Миколайович з усіма знаходив спільну мову.

Наприклад, приїхав Вася Кравець. Він приїхав та не зрозумів, куди потрапив. Розповідав мені: «Я, як бик з Сихова, не знаю, куди приїхав. Морда червона, бо я хвилююся. І поки не підійшов Шева, я не міг навіть ні з ким нормально поговорити». 

– Цікаво. І як він адаптувався?

– Так Шева підійшов і сказав: «Вася, щось ти якийсь напружений, давай, вливайся в колектив, ти ж маєш когось тут зі знайомих». І Вася каже, що в цей момент йому напругу зняло як рукою. Потім Шева попросив хлопців, щоб вони допомогли Василю. Підійшов Рома Яремчук, а виявилося, що вони з Василем з сусідніх сіл. Просто Кравець соромився до Роми підійти. 

Андрій Шевченко і Василь Кравець, фото: Instagram-сторінка В.К.

– Тобто, не лише між журналістами та футболістами бувають бар’єри, а й навіть між гравцями в середині однієї команди?

– Авжеж, і навіть ще більші. З точки зору спілкування в колективі, Шева зробив найкращу збірну за всі часи. Не було цього бар’єру, стіни між футболістом та тренером. Були, звісно, виключення. Пам’ятаю образу Зюзі (Зозулі), що Шева пообіцяв йому місце в старті на Хорватію, але потім це не здійснилося. Були ще мікроскопічні виключення. Але, переважно, всі хто приїздив до збірної, поверталися до клубів і розповідали, що оце дійсно головна команда. Тому спілкування – це перше, що мені запам’яталося при Шеві.

– Що друге?

– Друге – порядок. Шева реально фанат порядку. Він працював з багатьма тренерами, не знаю, від кого він це взяв.

– Не виключаю, що навіть від Лобановського.

– Цілком можливо. Всі повинні бути вчасно. Всі повинні бути в формі. Неприпустимо, щоб хтось прийшов в тапочках або в тому ж халаті. Це теж не одразу вдалося, у Шевченка були непорозуміння із тим же Селею у цьому контексті. Ми добре пам’ятаємо це навіть по пресі тих часів, щось виходило назовні. Але загалом більшість викликаних підхопила цю вимогу легко, всі приїздили на збір вчасно, усі в автобусі в однакових комплектах форми. Порядок всі тренери люблять, але Шева в цьому особливо вирізнявся. 

Ну і третє, головне для мене, це те, чого не було в інших командах, але було у Шевченка у збірній України: психологічна робота. Він вперше почав говорити промови перед матчами. Оці накачки, так звані pump. І ось це для них всіх було вже абсолютно дико.

– Я пам’ятаю, це було перед матчем проти Сербії у Львові у 2019 році, коли наші виграли 5:0.

– Так, але почалося значно раніше. Шева ж на матчах виглядає як з голочки. Він одягає костюм-трійку, Versace чи Бріоні. На ньому ідеально сидить сорочка, ідеально вигнута спина на піджаку. Шева стриманий у спілкуванні, чемний, просить усіх зібратися в роздягальні у коло, просить ввічливо зачинити двері, і потім раптом: «ЗВЬОЗДИ? А **Й ВАМ!». Я пам’ятаю той шок у всіх присутніх, напевно це було у стартових матчах відбору до ЧС 2018. Хлопці не розуміли, це жарт, чи то працює прихована камера, як поводитися, реагувати чи ні… 

І ось ця психологічна штука зараз працює скрізь, вже всі ці роблять. Він мене тоді питає: «Ну як тобі?». Я відповів: «Це – ефект ядерної бомби. Він, може, ще не спрацював, але згодом це дасть своє». Андрій пояснив мені, що це така штука, ніби ти їси суші. У тебе є спеціальний соус васабі, щоб збити один смак і перейти до іншого. Вони повинні вийти на поле із тим останнім, що він сказав, що була в їхній пам’яті ця ось накачка, піднесення. А не усі попередні клопоти, сумніви, відсторонені думки. І можливо не одразу, а згодом, але це спрацювало на 100%!

Ось ці такі штуки я виніс з цієї історії. Як тепер уже футбольний менеджер, я ці принципи не використовую в нашій команді переселенців. Тим більше, що з цього сезону ми розділили діяльність за брендом Мрія». Є команда керівників, яка поведе клуб далі футбольною ієрархією з виходом у перспективі на професійну Другу Лігу. А ми у «Рестовраторі» продовжимо благодійну діяльність із соціалізації ВПО через спорт.

– Легендарне відео, де наприкінці прямого включення із Шевою він витягнув твій гаманець. Це був експромт чи ні?

– Це був матч проти Генту, 2010 рік. Ми були тоді мовниками з ICTV. Я довго на полі після гри качав на включенні Газзаєва. А у нас на матчах від «Третього тайму» та «Іншого футболу» працювали так звані агенти: агент Кіллер, агент Енріке, агент Ахава. І от Енріке притягнув на включку Шеву. Я Андрія не бачив, він стояв та чекав, коли я вже закінчу із Газзаєвим. А у мене ззаду стирчить лопатник з кишені. 

І коли Шевченко мене приобійняв, я того не відчув, що він у мене з кишені потягнув. Я лиш зрозумів, що він мене ззаду поплескав. А потім наприкінці діалогу дістає лопатник і каже: «Ти нічого не забув?». У мене є чимало прикладів у кар’єрі журналіста, якими я можу пишатися, де я був на висоті, але реально знаменитим і впізнаваним я став тільки в той момент, коли Шева витягнув мого лопатника.

Цей епізод навіть включили в нарізку найкращих подій року на одному з телеканалах Північної Америки! Шевченка на етері BBC в Англії качали на тему: «А як так сталося, що ти у свого однокласника вкрав гаманець?». Якщо у мене хтось брав інтерв’ю, або я з кимось записував, всі мені казали: «Ну що, може тобі свого лопатника підігнати?». Це був пік моєї популярності у житті. 

«105% людей на Оболоні говорили російською»

– А як ви познайомилися з Шевою взагалі?

– Ми вчилися в одній школі на Оболоні. Він на чотири роки молодший, а я вчився в одному класі із Оленкою Шевченко (рідна сестра Андрія, – прим. Д.В.). Бував у них вдома, звичайно. Але всі грали у футбол і так ми з ним і познайомилися. Ще у нас з ним був спільний тренер по карате, Серьога Ушист. Дуже приязна людина. Але ми грали у футбол, напевно це найбільше зближує. Граєш під єдиним ліхтарем, який горить до першої ночі. 

Андрій Шевченко і Микола Васильков, фото: Instagram-сторінка М.В.

– Це був місток до питань про перші роки твого життя. Оболонь твого дитинства – якою вона була? Кримінальна, індустріальна?

– Ти знаєш, ми тоді жили мікрорайонами. Я за межі Оболоні практично не виїздив. І навіть на край району, до 232 школи (у нас була 216) не часто вибирався. Колись мама мене взяла в центр, ми вийшли з метро і підійшли до червоного корпусу університету. Я спитав: «Мам, а що це?». Вона каже: «Університет». І я подумав: а ми в якому місті зараз?

Ясно, що хтось їздив на ті ж Нивки, як Андрій, але я навіть до тих районів, де виросли СаШо, Ващук і Федоров, 12-13 райони, дуже нечасто навідувався в дитинстві. Бо все під рукою. Дім, школа, граєш тут, друзі всі тут. Потім, в 90-ті, було багато криміналу. Усі ми були в якихось угрупованнях. Стояли в чергах купувати золото, міняли валюту перед універмагами.

– Стояли на валюті?

– Так, це вже пізніше, був такий чорний ринок на Хрещатику під ЦУМом. Тут навколо усі були при авторитетах, там «Москва», тут «Кісіль», тут «Солоха». Хто до кого належить… Дуже багато померло людей в 90-ті з нашої школи. І з мого потоку, і з Шевиного. Дуже багато тих, хто не виїхав з Оболоні там і залишилися назавжди. Попомирали від синьки, від наркотиків. У мене кілька однокласників таких. Наприклад, «Кот». Він вийшов з зони, а вже був у системі, бухати не можна. Хтось набухав – серцечний напад…

Плюс, вся Оболонь була російськомовною. У Шеви родина говорила українською мовою, а він був російськомовним. Так само і Кот, я пригадав, батя з мамою повністю україномовні, а він говорив російською. І в школі все було російською.

– А чому так?

– Був просто предмет «Українська мова». І все. А так 105% людей говорили російською мовою. 

– Навіть у мене в Донецьку трохи ліпша ситуація із українською мовою була…

– Ти не тоді жив. Ми жили в постапокаліптичному совку. І Київ в ті роки був відсотків на 80 чи більше російськомовним. Хіба кіностудія, спілка письменників вирізнялися. Шкіл українських було буквально парочку. У нас на Оболоні не було повністю україномовної школи. Або, може, я просто не знав про неї. Ось таке було життя.

– Як ти з цього потрапив до журналістики?

– Через футбол. Я багато всього перепробував…

– Тільки не кажи, що наркотики теж.

– Всі вживали все в ті роки. Встигав у школі щось почати і кинути. А потім знову щось почати і кинути. Але я цікавився всяким, навчався у різних вузах, у Політесі…

– А на кого ти там вчився?

– Я вчився на електрозварювальному факультеті.

– Та ну!

– Серйозно. Я ж працював в Інституті електрозварювання Патона. А перед тим ще намагався вступити до Політеху і провалився. Та й ще в кількох місцях провалився. З Політеху мене теж згодом вигнали…

– Нагадав мені Майкла Джордана, який схибив понад 9000 разів за кар’єру.

– Хех, ну є таке😊 Зрештою, після цього всього я вступив до філіалу морської академії Одеси, а потім – до Університету культури й мистецтв імені Поплавського. І я мав вибрати щось одне. Цим одним став саме Інститут культури. А моя мама, письменниця, працювала на Інтері і запропонувала: мовляв, давай прилаштую тебе у спортивну журналістику.

– Це був десь кінець 90-х, правильно?

– Так, 1998 чи 1999 рік. А потім, коли я вже закінчив університет, бібліотечний факультет з фахом «бібліограф», то мама прийшла на програму «Чайник» на СТБ і затягнула мене. Я робив перші сюжети, не розуміючи, як вони робляться. Там був такий ведучий Лавров і його колега, пані Коляда. А потім Саша Власенко, керівник редакції «Вікна-Спорт», запросив в саму спортивну редакцію. І далі пішло-поїхало, я 25 років працював у спортивній журналістиці. Це багато.

Микола Васильков, фото: Instagram-сторінка М.В.

– Для когось це ціле життя…

– Валентин Щербачов вже років 60 працює, тому є до чого прагнути. Він великий вчитель усіх у всьому.

«Третій тайм був передвісником програм Циганика та Денисова»

– Ти кажеш, що спочатку заходив на Інтер…

– Я хотів на Інтер, але потім мама звідти звільнилася… Хоча згодом я все-таки там попрацював, як і на багатьох каналах.

– Твоя дружина Катерина – донька відомого в минулому генерального продюсера телеканалу Інтер Олександра Зінченка. 

– Так, не лише генпродюсера, а й власника телеканалу, Олександра Олексійовича…

– Це людина, про яку я ніколи не чув жодного негативного вислову…

– Це дуже приємно. Насправді, я був з ним знайомий, але наші стосунки з Катрусею розпочиналися майже в той період, коли… Я пам’ятаю, що поїхав на чемпіонат світу до ПАР (2010 рік, – прим. Д.В.) і вона мені телефонувала і казала, що ось так сталося з батьком… Вона була в абсолютному трансі. Він був для них усім в родині. І для неї, і для мами, і для сестри. Я не міг її підтримати, бо сидів на іншій напівкулі планети… Але сталися ось такі трагічні події… 

Я був з ним трохи знайомий, мав кілька зустрічей, але не більше. Він займався карате, очолював Федерацію, бачилися на спортивних подіях. Але близьких стосунків не було.

– Ти сказав, що попрацював на Інтері. Це було пов’язано зі спортом?

– Та ні, ну куди ж! на Інтері були такі, в хорошому сенсі, монстри, гегемони, як Жураховський, Свірін, Шумейко, Вацко. Хто їм може скласти конкуренцію? Це була видатна редакція по особистостях. Інтер в чомусь був флагманом тоді.

– В багатьох він був першою кнопкою на пульті.

– Так, і таке було. Колись же радянський перший канал перетворився на ОРТ, а ОРТ в Україні – на «Інтер». Я на Інтері робив спортивні спецрепортажі значно пізніше, з чемпіонату світу в Бразилії, який то рік?

– 2014. Окей, але як ти потрапив при цьому всьому на ICTV, зробивши два абсолютно проривні на той час проєкти, як «Інший Футбол» та «Третій Тайм»?

– У нас вийшло так, що Starlight Media об’єднав спортивні редакції СТБ, «Нового каналу» та ICTV. Такий тренд був у Бородянського свого часу, щоб все оптимізувати. І нас всіх перевели на ICTV, я попрацював у «Фактах». А потім було скорочення, принаймні, такою була оболонка цього процесу, і мене скоротили, бо ніби як у мене була найбільша зарплатня. 

За цей час я встиг перезнайомитися з людьми, одним з яких був майбутній Агент Кіллер (Андрій Богуш), про якого я вже сьогодні згадував. Він мені зателефонував і сказав, що разом із Оксаною Дихнич, продюсеркою, хоче створити новий проєкт про життя футболістів зсередини. Він мене запросив на цей проєкт і я прийшов працювати. Спочатку навіть не на книжку, а за гонорар.

З плином часу виявилося, що його ідеї, наше спільне виробництво і керівництво від Оксани, яка взагалі була не в футболі і навіть не в розважальному мовленні (але я для себе відзначив, як швидко вона цю тему хапала), плюс колектив – усе це створило крутий проєкт. Це було перше шоу, яке розповідало не про футбол, а про футболістів: у яких кросівках ходять, які і у кого з них труси, хто на яких тачках, в яких клубах зависають. 

– Світське життя про футбол.

– Так. А інтерв’ю про сексуальні меншини, яке Агент Енріке (Денис Туков) записав із Ребровим – це шедевр. 

– А як оці поганяла з’являлися? Агент Кіллер, Агент Енріке, Агент Ахава… Звідки це?

– Я роздавав. Ахава – тому що вона дівчина з Ізраїлю, перебувала у молодіжній організації «Гелель». Там вони живуть по-своєму, це дуже прогресивна організація. А в Ізраєлі є така косметична Лінія A Ga Va, а з івриту це кохання. І оскільки сама Ахава людина дуже про кохання, створилося ось таке ім’я. Всі були на своїх місцях, було чимало скандалів та примирень з футболістами. 

Історій про «Інший Футбол» є чимало. Програма була на слуху: навіть Ігор Суркіс нам казав: «Ребята, я вашу программу в записи смотрю, когда курю первую утреннюю сигарету». 

– Оце визнання!

– Так. А потім, після цієї програми з’явилася можливість, що ICTV може вперше транслювати матчі, і виникнуло питання щодо студії. Ми всі разом придумали студію і вона була теж проривна, весела, гумористична. І це була велика перевага, бо як казав віце-президент та прес-аташе Шахтаря Марк Юрійович Левицький: «Ребята, вы так специально делаете, потому что со смехом можно сказать любую вещь, на которую потом нельзя обидеться. Ведь вы же сказали это как бы в шутку! Вы тоже с Хацфи?». Але ми просто були налаштовані на ентертеймент, на розвагу. 

Можна сказати, що ми були передвісником великих студій на кшталт «Профутболу» з Цигаником, «Великого Футболу» з Денисовим і так далі. 

– І вас усіх пов’язує Віктор Леоненко.

– Точно, не було б Леоненка, не було б і цих студій😊. Ти, може, не пам’ятаєш, але після кінця кар’єри він не давав журналістам інтерв’ю. Під різними соусами, казав щось типу «поки два мої будинки не продадуться, я нічого не скажу». Але потім поступово почав з’являтися. Десь у Гливинського, потім ще десь. І потім вже у нас.

Леон був свіжою хвилею, тому що усі боялися різких висловлювань, всі експерти були дуже обережними. Леон же привніс у аналітику такий суб’єктивізм, навіть свою лексику створив, точніше сказати, оприлюднив: «В мешок – и с моста», «Из точки в точку»…

– «Мои коты».

– Коти вже потім з’явилися, але так. Моя мама навіть записувала за Леоном. Можна було видавати словник. Саме це поєднання, Фоззі – музикант, Леон – футболіст і я – журналіст, мало оригінального вигляду. Ми навіть «Телетріумф» брали за «Третій тайм» двічі. 

Леоненко, Фоззі і Васильков, фото: з відкритих джерел

– Найтрешовіший момент в історії «Третього тайму»?

– Та вони всі були екзальтовані. Із зашкварів: ми включали Диканя. Він тоді грав десь у росії…

– Спартак або Терек.

– Так. І ми додзвонилися до нього, сказали йому: «Привіт». Він теж сказав «Привіт». І ми забули, що він у нас на лінії! І в кінці хтось каже: «Так у вас Дикань на зв’язку». А  каже: «А, ну пока».

– Шок!

– І Дикань послухав весь цей триндьож і подумав: «Оце я захмарний рівень аналітики видав цього разу». Потім було, що Газзаєв намагався керувати в студії, як нам почати. 

– Мені Фоззі розповідав цю історію три роки тому. Щось там Газзаєв погрожував піти зі студії, якщо йому одне з наступних питань не сподобається.

– Так, це було поза етером, а в етері все було нормально. Вони побачились з Леоном вперше за тривалий час. Потім у нас була студія з Леоном, Ребровим і Шевченком, які на той час не спілкувалися уже тривалий час і не грали разом. У будь-який час зібрати ось таку студію було би складно будь-кому. І з попередників, і з послідовників. 

– Леон пив пиво перед або під час етером?

– Ну, він любить пиво.

– «Хугарден»?

– «Хугарден», так. Але він не запойний, не доводить ніколи себе до якогось жахливого стану. Він може посидіти під пиво. Якось я приносив самогон, але ми з ним не закладали. Я взагалі не пам’ятаю, щоб ми з ним колись нормально побухали. Треба йому зателефонувати і запросити.

– Як у тебе зараз взаємини з Леоном та Фоззі, до речі?

– Та добре. З Фоззі у нас же був спільний майданчик донедавна, «Пряма Червона». Але потім вийшло так, що ми домовилися, що я буду тільки тоді, коли будуть футболісти. А з іншими гостями буде Валера Літонинський. З часом війни футболісти позникали, я ще трохи попрацював під час війни, а далі Фоззі вже з Валерою продовжили цю справу. Я відійшов звідти.

Це ж я заводив на Vbet ютюбівські перші канали тоді, до мене звернувся Антон Світличний, запропонував зробити канал для збірної, ми зробили «Взбірна». До речі, не всім футболістам подобалося, що ми виносимо деякі процеси назовні. Ну і як продовження діяльності в ютюбі, ми створили оцей згаданий канал «Пряма Червона». 

Іноді я з Фоззі зідзвонююся по різних питаннях, ми спілкуємося. Ну і Леон теж на зв’язку, частіше на телефоні, буває, що павзи. До речі, я йому повинен дещо завезти і забув, а от ти нагадав – і я це зроблю обов’язково.

Микола Васильков і Віктор Леоненко, фото: Instagram-сторінка М.В.

– Чи бувало таке, що хтось ображався на ваші сюжети, телефонував і казав: «Йо** вашу матір, я вас на шматки порву»?

– Безумовно, були такі теми. З усіх боків. Ти робиш інтерв’ю, потім вирізаєш невдалі дублі, засандалюєш їх на загальний огляд, то кому це сподобається? Це трошечки дискредитує людей. І з Динамо були незадоволені, і декому і з футболістів Шахтаря такі фокуси не подобалося. Водночас, вони теж розуміли, що публічно сильно не можна обурюватися, тому що ти тут будеш в програшній ролі. А для програми будуть вісти набиратися. Тому часто нам просто передавали невдоволення через когось.

«Знайшли фото Рибки з нічного клубу у Чернігові»

– У тебе був власний сайт, 11х11, на якому навіть я встиг свого часу попрацювати…

– Ідея домену була в Андрія Богуша, Агента Кіллера. Але згодом ми перетворили його на платформу старту кар’єри для журналістів. Не можна сказати, що багато людей стали прямо супержурналістами, такими, як ти…

– Не всім просто писали зауваження «Вереітін, ти не перший день заміжній»…

– Так, але певні кар’єри у веб-журналістиці люди побудували. Досі є один журналіст у Криму, який там сидить і розповідає мені, як там справи. 

– Так ось про сайт. Там була історія колись, яку я не застав, але в архівах сарафанного радіо вона зберіглася. Мовляв, ви видали якийсь матеріал про Рибку, після якої за нього прийшли вписуватися Сергій Кривцов і ще купа гравців Шахтаря. Що це за історія була?

– Про Рибку: ми знайшли його прикольні фотки з нічного клубу у Чернігові. І поставили. А виявилося, що вони застарілі. Але ми і не казали, що Риба щось заряджає в клубі, в той час, коли треба тренуватися. Я відчував, що якесь невдоволення може бути, Риба сам мені потім при зустрічі казав. Хтось заявляв, що ми його топимо на замовлення. Але я все це попропускав повз вуха. 

– Ти як риба в воді.

– Ти знаєш, я трохи нарваний був. У мене погані стосунки залишилися з Мілею.

– Та ну.

– Так. Та й з Алієвим таке, здрасьтє-здрасьтє, натягнуто. Були погані стосунки із СаШо свого часу. Потім у збірній вже налагодилося.

– Ти сильно переймався через це? Чи вважав, що це нормально?

– Та ні. Зараз я переоцінюю свої вчинки і розумію, що це було трохи дарма. Мені ще Катруся казала: ну чого ти такий нарваний? І зараз я визнаю її правоту.

«Юкі» – своєчасно знятий фільм, багато кого вже немає в живих»

– Хотів поговорити з тобою про новомову. У 2020 році я дивився фільм «Юкі», а зараз читаю книгу «Мені подзвонив Вейн» і звертаю увагу на слова, які ви з Володимиром Мулою використовували у цих творах. Грачі, гокей, Европа – звідки це все?

– Тут присутній Віктор Кабак (Микола вказує на чоловіка за сусіднім столом – прим Д.В.), це лінгвіст, автор сучасної телевізійної української мови. До книжки про Вейна я стосунку не маю, але вона теж на основі фільму «Юкі», який ми з Володею робили. Багато чого ми зробили під впливом цієї мови. 

Микола Васильков, фото: Instagram-сторінка М.В.

Це не просто йде під грифом «западенщина» чи «діаспорщина». Ця мова існувала у Києві наприкінці 19-го століття. Просто потім вона перетворилася на схожішу на російську. Через вплив російської мови. Є словник Грінченка, навіть його харківське видання уже радянського періоду, уже з великими компромісами після цензури. Але там повно прикладів тої мови, яка панувала до совітів. Маріюпіль – це правильно, за українською лексикою. Я знаю, що ніхто в Куп’Янську не каже Куп’Янськ. Кажуть: КУп’янськ. Так само, як у Слов’Янську не кажуть Слов’Янськ, а кажуть СлАв’янск. І зараз ці слова, так само як Швайцарія, поліціянти, етер чи патос звучать незвично. Але лише не для нас. 

По-хорошому, я би хотів, щоб Шевченко був зрештою записаний володарем Келиху европських звитяжців. А не Кубку європейських чемпіонів, розумієш ріжницю?)

– Я пригадав зараз випуск «Іншого футболу», коли ти приїхав на НСК «Олімпійський» незадовго до його відкриття після реконструкції. Мандруєш підтрибунними приміщеннями і кажеш: «Стадіон майже готовий до Евра-2012». Чому?

– Бо ця фонема йде з грецької мови. Так, українською правильно сказати европський, а не європейський. Але, як каже Олександр Віталійович Гливинський, президент усіх організацій, у яких працює, є ж мовна звичка. Завдяки мовній звичці у нас існують Кубок, існує Європа і ці речі слабко міняються. У Львові кажуть поняв, а українською це не значить «зрозумів», взагалі-то, а «перейнявся трохи». 

Мова ж дуже варіативна. Але вона в розвитку і розвивається, на відміну від російської. Це релевантне порівняння, бо ми від неї зараз відриваємося. Можливо, зараз кульмінаційний момент розвитку української мови. 

– З твого багатого творчого доробку фільм «Юкі» – це одна з тих речей, якими ти найбільше пишаєшся?

– Дуже вдале кіно. Але як і у всіх успішних речах, це певний збіг обставин. Ми дуже довго і нудно працювали над цим фільмом. І знаходження грошей, і сам продакшн, і пост-продакшн… Та й сама ідея, що ми робимо і для чого, і як, це приходило в процесі. Навіть сценарій мінявся залежно від подій! Останньої миті уже перед пост-продакшеном з’являється можливість записати Грецького, якого у нас не було, а ми будували весь фільм навколо його батька! Терміново все перекроїли, переробили. Ця картина зроблена в достатньо класичній манері з використанням хроніки і спікерів, що говорять у кадрі. Але вона дуже чітко влучила у час. Батько Грецького невдовзі відійшов у засвіти. Едді Шак помер, Кіндрачака, Нестеренка вже немає з нами. А ми встигли їх зняти, з ними поговорити. Це покоління, яке вже більше ніколи не розкаже нікому того, що розказало нам. 

А ще, цей фільм, окрім свої художньої цінності, має ще одну чесноту. Він є свідченням в суді. Якщо зараз хтось пересмикує, що Грецький білорус або руський, то в нашому фільмі він конкретно каже: «Я – українець». І пригадую, наприклад, українською мовою, що «чекай-чекай, мені баба казала». І для нормального національного бекграунду це важливо – мова. Він не говорив в дитинстві білоруською або російською. А говорив саме українською. Розумієш, Україна – не імперія і ніколи нею не була. І оскільки дід Грецького говорив українською, а жив на Берестейщині у містечку Огдемер, це лівий берег Десни, неподалік Пінська та Мозиря, це етнічні українські землі. Зараз, за етнічними переписами у Білорусі вони теж вважаються достатньо українськими, хоч і значно менше, ніж 100 років тому. Це і є свідчення, що Грецький є українцем. Сама мова є доказом. 

– Оце ви розслідували. 

– До речі, мама його говорила краще польською мовою, ніж англійською, але вдома спілкувалася українською. Лише тому, що Тернопіль та Тернопілля, звідки вона родом, село Пановичі, ще перед 1939 роком були під порядкуванням Польщі і лише потім відійшли до Радянського Союзу. І саме баба Марія привила дітлахам українську мову, якою Вейн і говорив з дитинства. 

Як і дуже багато канадійців українського походження, які зберігають нашу мову вже у четвертому поколінні. І це заслуговує на велетенського респекта, це збереження культурної генетики українців, які тримають нашу мову та звичаї на чужині. Україна так і звучить тепер в світі гучно багато в чому завдяки ним. 

«Ахметов сказав: «Це наше рішення, будь ласка, поважайте його»

– Володимир Мула зняв ще один документальний фільм, про Шахтар, який отримав міжнародне визнання. Але, що мене найбільше вразило в цій історії, що він змусив Ріната Ахметова говорити українською мовою. Ти був дотичним до цього проєкту?

– Ні, це Володя працював. Він, якщо не помиляюся, був відповідальним за всю знімальну частину по Україні.

– Тебе здивувала українізація Ріната Ахметова?

– Приємно, що Володя вплинув на це, але я все ж думаю, що це ініціатива пана Ахметова. Я ж із ним дуже багато разів спілкувався, як публічно, так і приватно, бо працював із Шахтарем понад 10 років. Я жив у Донецьку, бував там по два рази на тиждень. Це в нульові роки, коли я працював на СТБ. Тоді у нього в мовленні могли проскакувати якісь українські слова, але загалом, мовою він не володів. Зараз же я думаю, що це його ініціатива.

Рінат Ахметов, фото: ФК Шахтар Донецьк

– До речі, про Донецьк. Ти згадав про Марка Левицького. Для мене він залишився місцевою легендою, із якою я не встиг особисто познайомитися. Він помер в травні 2014… Яким ти його пам’ятаєш?

– У нас завжди з ним були взаємини… не натягнуті, але такі бурхливі, ми постійно були то в контрах, то в обіймах. Ми завжди вимагали від Левицького більшого. І щось давали не нам, а Гливинському на «Новий», або Бондаренку на «Перший національний». І ми весь час скандалили. Був я і Саня Терновий. І от він нам постійно казав: «От ви – справжні журналюги. Вас в двері виженеш, ви через вікно лізете. Вам хвіртку закриєш, а ви – в димохід». А ми ж хотіли робити фільмів все більше і більше. Ми хотіли заробити.

Безумовно, були у нас з ним ріжні часи. Але, коли він вже був у тяжкому стані, ми його підтримували, як могли, були за нього. Це велика частина життя… Я пригадую його з теплом. Марк Юріч – людина із відмінним почуттям гумору. Ставився до всього із сарказмом. Він був місцевою легендою. Ну уяви – до нього приїздив Маслаченко, на його запрошення. Це ж авторитет! Озеров приїздив на його запрошення. Всі знали Левицького, він багато коментував, і на ТБ, і на радіо. Він не говорив українською, коментував російською. Але для Донецька тоді це було нормальною історією.

Коли він помер 2014 року, я хотів їхати на його похорон. Але Євген Канана, колишній спортивний директор Шахтаря, сказав: «Ти не розумієш, куди ти зараз приїдеш. Ти приїдеш і тобі може здаватися, що ніби нічого. А потім ти просто не зможеш виїхати. Тут такі тіпи зараз заправляють…». Вони тоді казали: «Мы с Даааанецка». 

– Так, я теж в той період зустрічав таких кадрів, які питали: «Аааа как праааайти к Драмтеааатру?», хоча самі спиною стояли до будівлі Драмтеатру…

– Так, і Канана мене переконав не летіти. Хтось поїхав на поїзді і повернувся, але я не ризикнув. Я шкодую і думаю, чи повернуся я до Донецька і чи прийду на могилу Марка Левицького… 

Був такий оператор, Євген Конопля. Він каже: «Я стою под зданием «ТРК Украина», смалю. Идет демонстрация. «Мы за свободу Донецка от бандеровцев!». Проходять мимо меня и спрашивают: «А как идти к «ТРК Украина»?». Ну він їм вказав напрямок, вони і пішли на кілометр далі… Просто в Донецьку всі знали, де знаходиться телестудія ТРК Україна, а пізніше – телеканалу Донбас. А ці тіпи були зальотними, засланими росіянами, провокаторами.

– З Віктором Прокопенком ти перетинався?

– Безумовно. Багато разів. Він був депутатом разом з Равілем Сафіулліним, я з ним навіть у Верховній Раді перетинався. Прокопенко дуже багато всього розповідав, зі смаком, з гумором. Душа-людина. Ясно, що всякі взаємини бували. І грошові взаємини між тренерами та власниками іноді бували напруженими, конфліктними. Але в кого не спитай, навіть у конкурентів, про нього у всіх класні спогади. Відкрита людина, в усіх питаннях готовий йти назустріч. При мені він був і тренером, і спортивним директором. 

– Після Левицького аж на 10 років настала епоха Мармазова. З ним ладнали?

– Ми тоді вийшли на підтримку Левицького із умовою, що ми не будемо працювати із Мармазовим.

– А чого?

– У нас була принципова позиція. Окрім того, що це наші особисті взаємини із Левицьким, який нам все ж таки в усьому в роботі сприяв, ми були ще й незгодні з такими змінами саме по цій персоні. Ми навіть ходили до Рината Ахметова…

– А мені розповідали, що в ті роки він міг навіть офрекордс зустрічатися із журналістами.

– Ні, це була наша ініціатива, ця зустріч відбулася у Франції, коли Шахтар у Кубку УЄФА грав проти Ренна. І він сказав: «У нас є таке рішення, будь ласка, поважайте його. У нас теж були свої причини на це». А з Мармазовим у нас так і не склалося. 

– Непростий характер?

– Ну, я ж знав його, він же літав на матчі із Шахтарем, писав у «Комсомолку». Ясно, що я його знав, це не нова людина. Але ми були на стороні Левицького. А тепер Мармазов десь в росії…

«У Мрії далі уже професіональний футбол»

– Що з Мрією з Гостомеля? Цей клуб буде професійним?

– Ми створили цю команду з Дмитром Дубасом, він ініціатор всього, неймінгу і т.д. Він залучив мене до цього процесу. Це влучило в мене, як стріла Купідона у самотнє серце. Я займався із Дмитром гуманітарним штабом «Рестовратор», це соціалізація ВПО через спорт. І це було саме те, про що я думав. 

Микола Васильков і Дмитро Дубас (в центрі), фото: Instagram-сторінка М.В.

За два роки ми пройшли усі змагання, зробили дуже багато в Гостомелі. Залучили партнерів, знайшли Серьожу Ващука, який привів вже Юру Полякова і вони вкладали гроші, які потрібні були для того, аби грати на найвищому аматорському рівні. Це чемпіонат області й Аматорська першість України. Ми залучили багато амбасадорів, брендів, легенд, там побували всі: Леон, Хац, Бутко, Караваєв. 

– Віктор Євгенович сказав, що він би краще зробив?

– Леон був у нас двічі на матчах, але без недооцінки переселенців! А ще там у нас збиралася аудиторія з ВПО. Цілі родини! Це по суті перша команда з переселенців у світі. Про нас дуже багато пишуть, певне, більше, ніж про клуби Другої чи Першої ліги. Ймовірно, це через те, що я даю інформацію в пресу уже в готовому клікбейтинговому вигляді. Ми навіть виграли номінацію «Sport&Business Club» за найкраще проведення спортивної події. Виграли в конкуренції з Поліссям, боєм Усика і т.д. Дуже приємно було отримати цю статуетку.

Зараз ми прийшли до усвідомлення того, що далі, у професійному футболі її буде готувати команда, про яку я сказав. Вже багато структурних змін. Ми з Дмитром Івановичем будемо володіти цим брендом, а операційна команда вирушає далі у подорож професійним футболом. Поки ми думаємо про наступні події. Зараз дуже важкий час на фронті та в житті ВПО, але поки що, від оперативного керівництва цією командою ми відходимо. 

– Як ти ставишся до медіа-футболу?

– Класний, успішний проєкт. У нас була ідея заявитися ще й туди, але ми її відкинули. Я з задоволенням дивлюся. Єдине, у них не так багато глядачів, як у нас на Мрії у Гостомелі. Ми збираємо повний стадіон, а Медіа-ліга ще ні, хоча вони вже йдуть туди. Їхня капіталізація бренду показує, що вони на правильному шляху. 

Взагалі, ми спостерігаємо зараз в Україні футбольний бум. Клуби грають погано, збірна, може, й на своєму рівні, але очікування від неї завжди більші. Але ж скільки з’явилося команд! У кожному селищі. Навіть по дві команди на село! І вони конкурують між собою. На рівні футболу, міні-футболу, футзалу, християнських ліг, бізнес-ліг, а тепер й медіа-ліг. 

– Масовий футбол.

– Так, і це реально краще працює, аніж славнозвісний «Шкіряний м’яч» в СРСР. Якщо ти хочеш, то знайдеш, де пограти. Хоч і весь тиждень можеш грати, тільки щоб ти вмів. У майбутньому це дасть результат. У мене малий займається на «Локомотиві» й одночасно у себе в школі «Мідгард». Я бачу всі турніри, куди вони їздять. Класний рівень турнірів, суперників, екіпірування, суддівства. В нашому дитинстві такого не було. 

Років через 10 ми побачимо наслідки цього уже на рівні професійного футболу, який зараз поки демпінгує через війну. Але ці паростки, які зараз з’являються, вони обов’язково принесуть нам успіх, я в цьому впевнений.