«Газзаєв казав: якщо йому питання не подобається, він іде прямо з ефіру»: Фоззі розкрив усю правду про «Третій тайм» і «Пряму червону»
58374 
Олександр Сидоренко, більше відомий як Фоззі, із українським футболом крокує поруч вже досить давно. Вболівальники пам’ятають його за програмою «Третій тайм», де Сашко був ведучим разом із Миколою Васильковим та Віктором Леоненком. А гурт «Танок на Майдані Конго», фронтменом якого є Фоззі, свого часу написав легендарний саундтрек для програми Футбольний вік-енд.
Зараз Олександр займається волонтерською діяльністю, а також грає концерти за кордоном, аби зібрати кошти для ЗСУ. Разом із тим, футбол залишається у його житті не лише у вигляді благодійних матчів в складі різних команд зірок шоу-бізнесу, а й з YouTube-проєктом «Пряма червона».
«Зараз говорити суто про футбол – це зізнаватися собі в тому, що ти себе примушуєш»
— Сашко, YouTube-канал «Пряма червона», де ви є співведучим, починав як спортивний проєкт. Але як і практично усі спортивні ютуб-канали з початком повномасштабної війни ви почали запрошувати людей взагалі із різних сфер. Чому так?
— Зараз, м’яко кажучи, не до футболу. І глядачу теж не до футболу. У нас все залежить від героя: якщо він футбольний, тоді ми записуємо разом із Васильковим. Якщо ж ні, тоді ми з Валерою Літонінським, тому що він більше орієнтується у позафутбольних речах. Говорити зараз суто про футбол – це зізнаватися собі в тому, що ти себе примушуєш, бо це буде трошки штучно. Тому що головні команди, за які ти зараз вболіваєш: Збройні Сили України, Нацгвардія, Прикордонні війська, СБУ і так далі.
- Читайте також: Сергій Савелій: «У дебютному матчі Циганика я кинув його самого коментувати посеред першого тайму і пішов «пити чайок»
— У вас на ютуб каналі реально дуже багато цікавих, топових персон, але якщо відсортувати за популярністю, то найбільше зібрало відео з Тарасом Чмутом - це тема війни. Друге й третє місце – Поворознюк та Леоненко. Люди надають перевагу треш-контенту чи чому так?
— Та Бог його знає. Передбачити це неможливо. Я намагаюся не лізти без мила в душ і в душу. Має існувати якась межа: хайпи, цифри, але серед цього ми намагалися віднайти баланс. Леоненко – зрозуміло, це був ось такий невеличкий постскриптум до Третього тайму. Дехто пам’ятає цю передачу і хотілося знову побачити, як все це виглядає.
Чому? Тому що він цікава персона і мабуть вдало обрали заголовок про виїзд закордон. Тому він випадав в аудиторії. А Поворознюк – тому що це був перший випуск, ми з нього стартували, всім було цікаво. І він цікавий персонаж. Це зараз він став медійною персоною, мабуть з політичним майбутнім, що мене лякає. Але тоді ми говорили про футбол, нам було цікаво зазирнути в його світ, але не хайпуючи, а намагаючись зрозуміти, звідки в ньому все це.
Олександр Поворознюк. Фото: ФК Інгулець
— Вас не бентежить той факт, що, якщо ви запишете розумну передачу з умовним Головком, то умовний Леоненко, який нестиме жорсткий треш в стилі «всіх в мішок і з мосту» збере переглядів завжди більше?
— Це ж не лише в нашому випадку і не лише у футбольному подкасті. Якщо показувати жопу, цифри будуть ще більшими. Я для себе розумію, якими критеріями користується глядач. Ми все ж таки намагалися ще за часів Третього тайму якось організувати макрокосм, в якому є наші правила. І глядачу або подобається, або ні. Десь так і тут намагалися.
Зрозуміло, що Головко, мабуть, один із найкращих спікерів, хто пояснить, чому лівий захисник мав знаходитись на два метри правіше, і тоді б нічого не було. Але в широкому сенсі глядачу цікаво про «в мєшок і с моста». Тому ми намагалися завжди це віджартовувати, щоб зберігати баланс глузду. Десь це виходило, десь ні. Зараз теж намагаємося винайти баланс. Ми не завжди сходимося по кандидатурі гостей, бо всі хочуть цифр, але ціна цих цифр досить різна. Так можна в гордонізацію впасти і вилизувати нехороших людей.
— Хто займається продюсуванням вашого каналу? Чи ви самі виконуєте усі технічні опції, включно із описом до відео та додаванням хештегів?
— Ні, це не ми. Там є команда, це була ідея Антона Світличного з Vbet. Це вони захотіли все це робити, тому вони беруть на себе всю організацію, а Валерій Літонінський є редактором і співведучим.
— Ви постійно пишете гостей за барною стійкою, але принаймні в останніх випусках усі п’ють каву або чай. Який тоді сенс цього антуражу, якщо ніхто не бухає?
— Ні, були герої, які випивали. Ми не завжди це показували. І тут ми апелюємо скоріше до старту, бо коли починався Третій тайм, то він мав називатися Бар Третій тайм. Антон Світличний відштовхувався від американських аналогів, тому перший випуск у нас був в барбершопі. Я пояснював, що якщо це притаманно, то лише частині аудиторії, яка ходить до барберів. Ну, як це відбувається в Америці, коли якісь баскетболісти травлять байки раз на тиждень в барбершопі. Це як в жінок, які спілкуються з року в рік з власною парикмахеркою, які живуть новинами з її життя, а в даному історичному моменті, ще й прогнозами на контрнаступ.
Тому, слава Богу, що ми повернулися до джерел. Бо ми ж починали як футбольний подкаст, а якщо футбольні розмови – то це завжди стійка бару і ми можемо вдавати, ніби ми гості. Але мені подобається завжди, що я як бармен, який зустрічає і ми говоримо та дозволяємо собі як в барі – говорити про те, що ми не можемо собі дозволити на вулиці.
— Ви сказали, що програма Третій тайм спочатку мала зніматися в барі. А чому від цієї концепції тоді відмовились?
— Тому що це було телебачення і воно було обмежене певними правилами. Ми тут можемо дозволити собі і обсценну лірику, і алкоголь в кадрі, тому що це ютуб. Телебачення на той момент ще боялося цього, воно ще не могло уявити, що буде показувати Поворознюка з матами в прайм.
— Ви сказали, що дехто все ж випивав в ході ваших інтерв'ю. Як це вплинуло на подальший хід розмови?
— Та впливає, звичайно. Можна вдавати, що всі навколо святі, але ні. Коли люди випивають, то починають розкриватися, це в людській природі. Інакше би барів і пабів не існувало би. Інше питання, що не з усіма у нас такі трюки проходять. Наприклад, ми писали крайній випуск і накатували з героєм. Але це було не в кадрі. Коли стопалися, то випивали і говорили. Знімальній групі це завжди подобається, бо потім розмова цікавіша. Я їм кажу: «Не провокуйте, бо це закінчиться п’янкою».
— Цей проєкт для вас сьогодні: це задоволення чи ще й фінансова вигода?
— Все одразу. Це й відчуття, що ти щось продовжуєш робити, це поєднує з умовним мирним життям до широкомасштабного вторгнення. Це і якийсь майданчик, де ти можеш висказатись. І люди цікаві. Інша справа, що зараз всі записують ці подкасти з усіма, це овердоз. Я пишаюся людьми, у яких під час війни є не просто час писати подкасти, а й просто дивитись футбол. Я не знаю, як вони можуть собі це дозволити.
Я от сьогодні з потяга приїхав і згадав, що я навіть ще не бачив огляди останніх матчів Ліги чемпіонів. Рахунки знав, а огляди не бачив. Раніше у мене всі питали, у котрій футбол, де дивитись, хто грає… А зараз футбол – десь там…
«Найстрашніше – це коли відправляєш аптечки на фронт, а їх не встигають зустріти, бо люди вже загинули»
— Що ви робили в перші дні повномашстабного вторгнення? Наскільки складно вам було організувати волонтерський процес в ті дні, коли навколо був тотальний хаос?
— В перші дні я займався тим, що вивозив маленьких дітей. У мене двійня, яким на той момент був один рік. І ми довго їхали до Івано-Франківська, а там вже почалися якісь рухи по волонтерці. Усі почали займатися усім. А десь в березні почала організовуватися компашка, яка згодом стала благодійним фондом «Згуртовані», в якому я теж є одним із засновників. Вже рік ми займаємося тактичною медициною. Ось напередодні розмови ввечері ми зібрали партію аптечок і я поїхав з Івано-Франківська до Києва.
— Ви дуже щільно займаєтеся волонтерством. У нас прийнято казати: «у хлопців на Донбасі свій фронт, а у нас тут свій». Таким чином ми начебто прирівнюємо одна до одної дві речі: сидіти в окопі і збирати гроші й возити допомогу. Як вважаєте - це рівнозначні речі?
— Ні, це не рівнозначно і військові ображаються. Ми грали концерт у Брюсселі і дізналися, що того ж вечора там грає Dakh Daughters. Ми заїхали до них привітатися і якраз з Соломією Мельник ми говорили, що вони наголошують, що це культурний фронт, а отримували негативну реакцію від військових, що фронт – це трохи не в Брюсселі. Але діяльність під час війни – вона ж різна. І охопити зараз, хто де і що робить, ми не можемо. Тут головне для себе вирішувати, що можеш ти і де ти можеш додати. Це як у футболі: ти оцінюєш свою спроможність на полі, чим ти можеш бути корисним команді, але це оцінює в першу чергу тренер, експерти, публіка, команда, а ти на полі можеш і не бачити, що відбувається на протилежному фланзі.
Зрозуміло, що фронт – єдиний, фронт – на війні. Просто сучасна війна і історична ситуація потребує багатошарової підтримки, в тому числі і закордоном, і медійної, і культурної. Не можна давати шанс тій же Європі забути, що відбувається тут, під боком. Вести цю діяльність мають і спортсмени, і музиканти, і актори. Це теж потрібно. Зрозуміло, що пріоритет у військових, але дуже багато напрямків потребує хороших фахівців.
- Читайте також: «Воронін питає: «А шо ти по-укрАінскі, а не по-нормальному?»: Мірошниченко – про Суркіса, Блохіна та несподіваного Тимощука
— В перші дні війни багато відомих людей пішли в ТРО, але потім дивишся, а вони вже займаються своєю колишньою діяльністю. Просто цікаво, що людей спонукає до цього?
— Бог його знає, у кожного своя ситуація. Я пройшов медкомісію на початку минулого березня і регулярно відмічаюся у франківському військкоматі. Я там стою на обліку. Поки мені кажуть: «Займайтеся тим, чим займаєтесь». У нас кілька учасників гурту були в ТРО, хтось далі пішов в ЗСУ, а хтось залишився в резерві. Тут універсального рецепту немає. І не факт, що всі учасники територіальної оборони, які були тоді, знадобляться війську.
Олександр Сидоренко. Фото: Facebook
— 28 лютого Фагот на ФБ-сторінці ТНМК виклав свою фотку зі зброєю і в камуфляжі і написав: «всі, хто можуть тримати зброю, мають це зробити, бо це наша земля і відступати нам нема куди». Судячи з того що у вас на 14 травня заплановано концерт - Фагот зараз не в армії?
— Ні, він у ДШК – це добровольчий підрозділ. Вони час від часу збираються, тренуються. Частина з них перейшла в ЗСУ, як ось наш гітарист. Він не зможе взяти участь в концертах, нам доведеться шукати йому заміну. Бувають ситуації, коли наших військових відпускають за кордон, є ситуації, коли не відпускають. Ми якось пояснюємо, що ми з-за кордону привозимо гроші…
У нас є три частини, яким ми допомагаємо. Одна з них – це якраз та, де був Фагот – ТРО. Вони зараз воюють під Бахмутом. Є частина, де служить наш бас-гітарист, вони воювали в Луганській області, Нацгвардія. Є ЗСУ, де воює наш гітарист. Ми п’ять разів виїжджали закордон, де проводили благодійні концерти і збирали гроші для мого фонду, на тактичну медицину.
Зараз ми приїхали, купляємо дрони та автомобілі і відправляємо їх на фронт. Це не означає, що всі повернулися до традиційного життя, ні. Це означає, що є купа напрямків. Ми маємо завдання від військових частин, отримуємо від них величезні списки того, що їм треба і намагаємося закрити якісь кричущі діри в їхньому забезпеченні.
— За цей рік та два місяці яка історія з вашої волонтерської діяльності була найбільш моторошною?
— Це коли ти відправляєш аптечки, а їх не встигають навіть зустріти, бо люди загинули. Або не встигають акти підписати. Це сильно б'є по голові, але на кожен такий випадок випадає щось протилежне. Коли поранені надсилають фотки зі шпиталю і дякують за аптечки, які їм врятували життя. Отакі історії дуже надихають і після подібних повідомлень ти літаєш. А після повідомлень, що хтось загинув і ти не встиг передати йому аптечку, ти падаєш. Отак і живемо: упав-злетів, злетів-упав.
— Багато хто критикує УАФ за фотографії із коробками. Нібито вони розвантажували гуманітарну допомогу. Як ви відреагували на ці світлини? І як загалом ставитесь до Павелка, як президента УАФ після усіх скандалів?
— Про розвантаження гуманітарки чую вперше, якось це повз мене пройшло. Але всі, хто стикається із волонтеркою знають, як важко працювати із владою, яка хоче отримати якісь соціальні бали, хоче якихось фоточок. Я завжди жартую, що треба дотримуватися балансу: один вантаж – одна фотка. А не так, що фоткаються всі, хто привіз, довіз, а потім вручають. Ми не їздимо на фронт, щоб сфоткатися із військовими і похизуватися, що ми передали. Я вважаю, що «Нова пошта» з цим впорається значно швидше і краще. Ресурси бажано не витрачати на якійсь соціальний капітал.
А щодо Павелка… а він ще керує УАФ?
— Так, він нещодавно знову потрапив у скандали, йшлося навіть про потенційне відсторонення від керування УАФ, але він і цього разу зумів подужати цей шторм.
— Я здогадуюся, що це споконвічне питання юрисдикції спортивних федерацій, які наполягають, щоб держава не втручалася в їхні справи. Ми коли виступали в Лозанні, то жартували, мовляв, покажіть нам, де тут той суд спортивний, щоб ми їм хоч дулю показали. Це просто такі ж організації, як ООН. Як не дивно, багато подібного у Швейцарії, щось їм там намазано медом.
— Ви колись їздили у фанатські тури в рамках руху «Вірні збірній». Що ви там робили?
— Так, пару раз їздив як амбасадор. Але нічого з тих виїздів не пам’яталося.
— Чого? Багато пива було?
— Так… Це було дуже давно. З війною всі ці спогади множаться на п’ять. От кажуть: а три роки тому, а тобі здається, що минуло вже 15. Стадіони з глядачами… Спочатку ковід, потім велика війна, ось і складається враження, що заповнені стадіони в Україні були десь у минулому житті. Опинитися на заповненому стадіоні зараз – це як потрапити у сон.
«Український футбол чекає балканізація»
— Зараз наші футболісти говорять на камеру українською та збирають гроші на підтримку ЗСУ. Чи чекали ви такого від них? Хто з гравців і тренерів в Україні вам здається найбільшою «ватою»?
— Та вата зараз заховалася. Футболісти ж завжди намагалися бути в тренді: що в 1988, що в 2023 ти бачиш те саме. Якщо футболісти почали фарбувати маківку в біле, значить, за два роки у самому центрі району Оболонь будуть ходити пацанчики з білими маківками, бо футболісти завжди на гострі моди. І вони відчувають, чому зараз важливо говорити українською. Таки достукалися до них ракетами. Раніше був один Зозуля і за ним порожнеча. А тепер за допомогою ракет путін достукався і до такого бронетанкового прошарку, як українські футболісти. Вони зрозуміли нарешті. Це великий плюс і відкотитися від цього буде неможливо.
— Ваша думка: що буде з українським футболом у найближчі роки?
— Балканізація. Все на продаж, молоді гравці на продаж і з’являтимуться гравці українського походження в інших збірних. Це буде такий наслідок. А коли зможе все це вирівнятися – все залежить від економіки. Економіка зараз, м’яко кажучи, на колінах. Та й футбол дивно що якось ще існує. Давайте уявимо собі мінуса, в яких клуби зараз живуть. Тому так, буде балканізація. Все як з шоу-бізнесом: спочатку ковід підбив, потім велика війна добиває тих, хто якось ще намагався рухатися.
— Ми з вами сьогодні говорили, що важко знайти 90 хвилин, щоб подивитися повний матч. Але все ж таки, хто вам найбільше подобається з українських футболістів зараз?
— Пильно стежити за футболом взагалі зараз можливості немає. Я дивився матч збірної проти Англії і можу сміливо сказати, що на такому рівні у нас зараз немає жодного гравця. Навіть Зінченко – обстукатися об нього можна, але він не гравець, який за собою потягне команду. Він може щось сказати на камеру, але я зараз не бачу гравця, який міг би протягнути гру на собі. Потенційно вони всі можуть це зробити, а реально ми бачимо, що ще не відбулася зміна поколінь і поки це не той рівень, на якому вони можуть себе проявити.
Але знову таки, тут балканізація гратиме нам на руку, оскільки вони потрапляють до конкурентного середовища. І той, кому вік дозволить адаптуватися до більш якісного футболу, зможуть принести більше користі національній збірній.
— В цьому контексті цікаво, що ви думаєте про Мудрика, наскільки у нього хороші перспективи пробитися у Челсі?
— Мудрик став заручником позиції клубу, який продав його у Челсі, де по-перше і моделі то жодної немає, і тренери міняються і будуть мінятися. Якби він потрапив до Арсеналу, який його хотів бачити, все було б інакше. Там, принаймні, є якийсь проєкт. Вони терпіли-терпіли, вибудовували, Артета, мабуть отримав кредит довіри і будував команду, яка нарешті спромоглася дати якийсь результат.
А в Челсі більше шансів, що Мудрик не зможе себе проявити. Тому він став заручником позиції керівництва Шахтаря. А самому гравцю буде дуже важко, мало шансів, що він зможе реалізувати себе на повну саме в Челсі. І це той самий випадок, коли велика ціна не сприятиме його адаптації.
Михайло Мудрик. Фото: ФК Челсі
— Ми згадали про матч збірної проти Англії. На вашу думку, що нам робити із головним тренером: грати далі з Ротанем, вмовити Реброва чи скинутись усім по гривні та запросити іноземного фахівця?
— Це кричуща ситуація, яка описує весь теперішній кризовий стан українського футболу. Навряд чи можна серйозно оцінювати команду, головний тренер якої очолює ще дві. Ми хотіли увійти до якоїсь історії і увійшли, тільки не через ті двері і не в той параграф, в який мріяли. Тому, якщо влітку призначать Реброва і стане відомо, що про все було домовлено, просто чекали, то ок. Якщо ні, і Ребров не очолить збірну, то це буде просто класичною українською ситуацією. У нас постійно із призначенням тренерів у збірній якісь веселі каруселі.
— Ще багато дискусій навколо рішення Мінмолоді та спорту, яке планує заборонити українцям брати участь у тих змаганнях, де є росіяни та білоруси. Ваша позиція: чи варто дотримуватися цих рекомендацій Мінспорту? Це дуже дивні рекомендації, якщо не сказати, крисині.
— Вони ж загалом підходять до всієї ситуації. Вони не можуть відокремити футбол і сказати: «Футбол – це більше політика, ми не будемо туди лізти». Тому бажання є зняти з себе відповідальність за можливі факапи. Будь-яка влада намагається убезпечити себе від майбутніх претензій. Я не думаю, що це спрацює. Це залежатиме від позиції окремих федерацій. Це декларативний крок, який просто демонструє настрої, які панують в тих кабінетах. Вони бояться, що будуть подальші конфлікти. А вони будуть.
«Газзаєв погрожував піти з ефіру, якщо йому щось не сподобається»
— Проривний проект в вашій футбольній теле-історії (та й в українській спортивній тележурналістиці) - «Третій тайм». Розкажіть, як з’явилася ця ідея, на якому етапі підключилися ви й яким чином розподілялися ролі, маски. Як жив і чому загинув веселий проект?
— Якщо я правильно пам’ятаю, то там спочатку планувався Кузьма в ролі такого провокатора-вболівальника. Потім вони зрозуміли, що він не зовсім орієнтується і на цю роль запросили мене. А потім вони з’ясували, що за освітою я телевізійник і якійсь досвід є, тому поміняли ролі. Я став таким собі МС, а Васильков перетворився на веселого провокатора. А Леоненко, а там і Саленко розглядався на ту позицію, став веселим народним експертом з великим футбольним прізвищем.
Віктор Леоненко, Олександр Сидоренко та Микола Васильков. Фото: Google
На той момент існували два клани, які катали свої прес-релізи через телевізійні шоу. А Третій тайм був третім, ми не були заангажовані, тому називали речі своїми іменами. Дивно, що програма проіснувала так довго, аж два роки. Ця програма була приречена на закриття, але це був такий дитячий табір, коли ти їхав на зйомку і посміхався, бо знав, що буде круто. Що це найкраще, що могло статися із хлопчиком твоїх уподобань. Це було дійсно свято і я сподіваюся, що це передавалося через екран.
— В історії «Третього тайму» вистачало комедійних моментів. І я згадав одну історію, коли Микола Васильков прямо з Південої Африки сказав, що «у нас тут є бабуїн. Який? Схожий на Мішу Співаковського». Як майбутній ведучий проєкту «ТаТоТаке» це сприйняв? Чи не було образ, конфлікту, довгих років без розмов?
— Я не пам’ятаю цього приколу. Співаковський так, підміняв Василькова, який полетів на чемпіонат світу. Це якраз золоті моменти «Третього тайму», коли Васильков робив те, що вмів найкраще: знімав веселі сюжети. То він там ніж проносив на трибуни, то ще щось. Так, він іноді не встигає подумати, перш ніж сказати, і вже багато футболістів на нього ображалися за це, але завжди треба розуміти, що Ніколя просто вміє додати перцю. Я не думаю, що Співаковський ображався на нього, навпаки, для Михайла це один із найкращих спогадів в медіа, як і для нас.
— Найбільш трешевий гість та сюжет «Третього тайму»?
— Я не все можу пам’ятати, але здається, Мізіну стало погано у рекламній перерві. І він перебував в напівнепритомному стані. Його дуже лякали камери. Були різні герої. Наприклад, приходив Газзаєв і казав, що якщо йому якесь питання не подобається, то він встає і йде прямо з ефіру. Тому мені в підслушку, коли відчували, що я хитро дивлюся в кадр, наш редактор Богуш мені казав: «навіть не думай». А я думав, що навпаки, слід було Газзаєва загнати і показати йому, що він тут все ж таки легіонер, а легіонери танцюють під місцеву музику.
Але це взагалі було свято, коли приходить Заваров, мій улюблений футболіст дитинства. І ще ж можна було дивитися футбол, нічого не відволікало. І я якраз подивився огляд матчу, про який читав в дитинстві, коли Динамо грало з мадридським Реалом, коли Вальдано зламав ногу Яремчуку. І ти приходиш після того огляду і перед тобою сидить Заваров. І коли ти починаєш його питати про щось, він каже: «А, там в перерыве Рац с Блохиным подрались». Найкраще, що вони говорять – це за рюмкою і не перед камерами. Саме тому була ідея їх в «Третьому таймі» включати в такий режим. І коли тобі такі історії розповідають, а ти фанат, от за це ми і любили «Третій тайм».
— Епатаж Віктора Леоненка вас дратує чи ви це спокійно сприймаєте?
— Я сприймаю це більш спокійно, бо для мене з дитинства матчі київського Динамо з московським Спартаком – це була подія номер один. Програти Спартаку – це була трагедія, виграти у Спартака – це було свято. Поруч зі мною сидів чоловік, який забив Спартаку два м’ячі, а я стояв на колінах перед телевізором і молився… Це все нівелювало його вибрики. І коли ми починали, то ще його якось можна було контролювати, це вже потім з ним стало важче.
Леоненко – це якраз той випадок, коли людина що думає, те і говорить. І ти можеш бути впевненим, що він тобі не бреше. Інша справа, чи треба це в такому обсязі в медіа? Але в нього його є аудиторія, яка чекає, коли він скаже, кого саме і з якого саме моста треба скидати.
— Ви записали пісню-вступ для програми «Футбольний вік-енд», яка стала культовою. Як цей варіант з’явився, як швидко ви придумали слова і як взагалі ви спілкувалися із Денисовим, зважаючи на ваші вболівальницькі антипатії?
— А це була його ідея, він же ж діджей. Він захотів, щоб ми записали таку пісню. Ми взагалі тоді багато писали на замовлення. Гімн Федерації пляжного футболу, з якимось німецьким саунд-ательє, вони писали музику, а я текст. Ще для заявки України на Євро-2012 нас змушували вкрасти музику з якоїсь реклами. Ми зробили в тому ж дусі, а вони кажуть: «Ні, ще ближче треба». Ми переробили, але не могли ж ми вкрасти від ноти до ноти. А нам говорять: «Пацани, завтра подається заявка, нам треба один в один». Це було так соромно, але це рекламна діяльність…
А з Денисовим це теж було замовлення, і теж воно не було реалізовано з першого разу. Можливо, разу з третього. Він сам приймав рішення. Ми йому скидали з репетиції якісь варіанти, і на один з них він зреагував: «О, це те, що треба!». Вони навіть з тієї пісні взяли собі слоган «Футбол – більше, ніж гра».
— Вас, як вболівальника Динамо, не дратувала інформаційна політика телеканалів «Футбол»?
— Динамо – це така специфічна ситуація… Зрозуміло, що Шахтар завжди працював сучасніше і ніколи на кадрах не економив. Але наслідки того комп’ютерного голу Черната може не варто вихаркувати 20 років і мститися за нього? Шахтар більш сучасно працює в усіх напрямках в медіа. Але я вболіваю за нього тільки в єврокубках. А Динамо, наприклад, нефахово працює з медіа, але Динамо мені ближче. Шкода, що не справдилися мої сподівання на справжнє повернення Металіста оріджинал.
— Хто на вашу думку більш трушний клуб: Металіст оріджинал чи Металіст 1925?
— Оріджинал, звичайно. Це був Металіст Краснікова і всієї цієї команди. Мені дуже шкода, що зараз їм важко. Суто українська ситуація, коли команда сьогодні називається Металіст, а завтра Дніпро-1…
— Вас розчарував Олександр Ярославський?
— Абсолютно незрозуміла мені ситуація. Ми тоді грали в Харкові під Металістом, спілкувалися з Ярославським, такі величезні плани були. А потім все квак – і все. Давайте будемо відверті: нехай це буде найбільшою проблемою наразі. Тут би вижити країні, а потім вже розбиратися, що, де й як.
«Петр Павел стояв в черзі за кавою із нашими техніками в наметі за сценою»
— Ви брали участь у величезній кількості різних благодійних матчів, зокрема, в команді зірок. З ким із найвідоміших навколофутбольних селебрітіс вам доводилось виходити на поле? Зеленський, Гордон?
— Ні, ні. З Кварталу у нас бігав Юра Крапов, він певний час був в Маестро. Взагалі кварталівці десь катали свою «міньку» (міні-футбол – прим. Д.В.). Багато ситуацій було, я 11 чи 12 років грав в Маестро і був капітаном. Це сотні матчів і міжнародних в тому числі.
З тих ситуацій, які запам’яталися, була така штучно створена команда артистів, ми грали на Народовому стадіоні у Варшаві. Я забив м’яч, був капітаном команди. Ми виграли 3:1, було коло пошани. А на самому початку гри одного нашого чувака, якого ми вдавали артистом, а насправді він був фінансовим директором Євро-2012, прийняли поляки на стегно. Це було пенальті.
Я на правах капітана підбіг до арбітра, почав йому казати, що якщо він подивиться повтор, то з нього буде пляшка віскі. А він мені сказав: «Ты потом посмотришь, и с тебя будет бутылка водки». І побіг. І потім я зрозумів, що це колишній президент Польського футбольного союзу [колишній арбітр Міхал Лісткевич], який разом із Григорієм Суркісом виборював право на Євро-2012 і більше того, колись судив фінал чемпіонату світу у якості бокового арбітра. А я йому про пляшку. Але мені і досі здається, що там була точка.
— Чи в порядку норми зараз випускати футболістів за кордон? Чи нормально, що футболісти можуть відкосити від армії? От як історія коміка Щегеля, який виїхав за кордон по дозволу Мінкульту і залишився в Туреччині, ще й розповів, що не збирається повертатися.
— Так, цей випадок підкосив ситуацію. Ми вже п'ять разів виїжджали і п'ять разів поверталися. Незрозуміло, як зараз знову будемо виїжджати. Бо донати потрібно збирати, адже потреби війська зростають технологічно. Якщо раніше збирали на якісь каски, то тепер нам треба купляти дрони, кожен з яких коштує 5 тисяч євро. А зібрати навіть 5 тисяч євро не так просто. А якщо треба зібрати 50 тисяч євро, то за цим треба їхати туди, де збираються донати.
В Україні донати падають, це зрозуміло. Економіка падає, спроможності людей падають, відповідно, падають і донати. Але оскільки ми не можемо зупинити підтримку Збройних сил, тому слід їхати туди, де гроші є. В ту ж саму Америку, як Бумбокси зараз проїхалися. І привозити ці гроші, і купляти обладнання для військових. Тому виїздити треба. Як це зараз буде з військоматами – не знаю. Я в своєму військоматі так і не дізнався, що саме вони мають підписати, щоб я зміг виїхати на концерти. Цей чорт конкретно підставив індустрію і суспільство на це погано реагує. Натомість, ми намагаємося людям пояснювати, що ось, ми виїхали, повернулися, ось гроші.
Олександр Сидоренко. Фото: Facebook
До речі, я вчора відносив гроші в банк. Ми привезли їх з продажу мерчу, вони ніде і ніяк не проходять. Я привіз 12 тисяч євро. І мені кажуть пацани з фонду: «Іди в банк, треба обміняти та закинути їх офіційно, бо потім спитають». Зрозуміло, що це сповільнює процес, але що поробиш.
А щодо футболістів, вони ж теж привозили гроші, благодійні матчі відбувалися. Правда, я не знаю, куди вони їх витрачали, тому залишається сподіватися, що вони всі нормальні люди, або стояти зі свічкою, але скрізь не постоїш. Ці питання ми можемо адресувати собі. Сьогодні ми купили дрон, зможемо купити ще й завтра. А післязавтра буде складно. Щоб продовжити допомагати, треба знову кудись їхати, десь співати, рвати горло, жити в якихось таких веселих умовах, спати за кермом і грати, грати, грати, щоб привезти гроші. Це теж не так весело, як люди собі думають. Зрозуміло, що це не так, як в окопі, але за кожен дрон поту і сил багато. А дрони живуть менше, ніж ми з вами розмовляємо.
— На вашому концерті у Празі був новообраний президент Чехії Петр Павел. Про що вдалося з ним поговорити?
— Я не говорю чеською, але наші хлопці підходили до нього. Це була акція біля українського посольства. Виступали ми, місцевий дитячий хор і якась рок-зірка чеська. На жаль, вже не пам’ятаю, як його звали. Президент Чехії якраз виходив на сцену перед нами. Половина людей на площі були українці, а половина – чехи. Це задумувалося як річниця вторгнення, 25 лютого. Чехи не забули свій 1968, на відміну від угорців та 1956 року.
Це була щира підтримка. Петр Павел стояв в черзі з нашими техніками за кавою і вони ще перепитували: це точно він? Якось так, важко уявити наших політиків, які стоять в спільній черзі за кавою, в наметі за сценою. В чехів якось все органічно. Я не бачив відео, де я на колінах на сцені, а він стоїть. Гітарист сказав мені, що там діти стрибають наші, хор дитячий, який виступав після нас. І я хотів дати їм мікрофон, а ми якраз грали кавер на Братів Гадюкіних «Файне місто Тернопіль».
Я бачу, що вони стрибають і співають «воу-воу-воу-воу єєє», підбіг, став на коліно і простягнув мікрофон. Тому не бачив, що Петр Павел стояв поруч. А потім мені надіслали відео на телефон. Перед концертом ми з ним сфоткалися, щось підходили наші і з ним говорили, але щоб він прямо під сцену підійшов, то я того не бачив.
— Ви сказали про чергу за кавою, а я подумав, що за належного рівня фантазії можна було б уявити, що це не Петр Павел, а мер Харкова Ігор Терехов…
— Ігор Терехов, до речі, теж людина футбольна. Він же боковий арбітр, судив єврокубки.
— ТНМК – це частина музичної сцени України. А на яких стадіонах вам доводилося виступати в Україні, і в якому місті ви збирали більше народу, ніж місцева футбольна команда?
— В багатьох містах ми грали на стадіонах. Зазвичай це було пов’язано з футболом. Не думаю, що ми збирали більше, ніж команди. З того, що запам’яталося: ми грали у Донецьку, 2000 рік, на матчі Шахтар – Металіст. Воробей тоді забив головою у «дев’ятку». Нам заборонили казати, що ми з Харкова. Ми співали в радіомікрофон. А після вбивства Брагіна там стояла глушилка. Ми вибігли на середину поля, а мікрофон вже не працює. Тому ми розважалися, як могли: віджималися і ще щось там робили. А потім суровий донецький ОМОН бив дітей, які лізли за автографами. Це була жахлива історія, якось важко це згадувати.
— Вам доводилося виступати на заходах президентів футбольних клубів? Можливо, якісь корпоративи?
— Ні, такого не було. Ми грали на корпоративах якихось ІТ останнім часом, але так, щоб на якихось політичних тусовках, то ні. З Бреговичем та якимось індусами ми грали на Ялтинський конференції. Тоді там були Кондоліза Райс, Андрій Шевченко, брати Кличко. Такі штуки були. А так, щоб на корпоративах, то у них інші улюблені артисти. Нам більше подобається наша аудиторія.
