«Воронін питає: «А шо ти по-укрАінскі, а не по-нормальному?»: Мірошниченко – про Суркіса, Блохіна та несподіваного Тимощука
151574 
Ігор Мірошниченко – добре знайома постать для усіх вболівальників зі стажем. З 2004 по 2008 рік він був прес-секретарем національної збірної України з футболу, а також відомий своєю роботою на телеканалі ICTV. Згодом журналістське посвідчення Ігор поклав у шухляду, змінивши його на депутатське. Та любов до футболу в його серці залишилася незмінною.
В інтерв’ю сайту «Український футбол» Ігор Мірошниченко згадує яскраві історії з журналістської кар’єри в 90-х, конфлікти з Блохіним та перемоги збірної України, а також відверто відповідає, чи варто пробачити Ракицького за гру в росії.
«Якщо кілька країн бойкотуватимуть Олімпіаду, МОК цього не переживе»
– Ігорю, як екс-нардеп та екс-журналіст, як ви думаєте, чи поверне МОК російських спортсменів до участі в Олімпіаді?
– По-перше, народні депутати і журналісти колишніми не бувають. По-друге, звичайно, що історія з тим, що рашистів хочуть повернути в олімпійський рух, дурно пахне. Я б навіть сказав, тхне російськими нафтодоларами. Не маю жодного сумніву, що Томас Бах не просто так із ідейних міркувань та співчуття до російських спортсменів вирішив підняти цю тему. Гадаю, це виключно через фінансову заангажованість. Це дуже серйозний тест на стійкість для всієї світової спільноти. Бо на спортивному фронті ми не можемо сказати до сьогодні, що ми перемагаємо та маємо міцну та тверду коаліцію. Якщо цивілізований світ підтримує нас, накладаючи санкції на росію, надаючи нам зброю і це все відбувається згуртовано, то у спортивній царині ми маємо безліч прикладів, де російські спортсмени продовжують виступати, не дивлячись на те, що вони представляють країну-терориста, а дехто є особистими приятелями путіна.
Зокрема, це тенісні турніри, де АТР та WTA допускають російських і білоруських спортсменів до участі у змаганнях під нейтральними прапорами. Але це не є ніяким покаранням. Більше того, ми спостерігали, що на трибунах були прапори держав-терористів і українцям доводилося виступати проти спортсменів-представників цих держав, що є принизливим і знущальним на тлі тих руйнацій і щоденних вбивств, які чинять рашистські терористи в Україні.
– Така ж історія і в хокеї, чи не так?
– Так, НХЛ – це класичний приклад, де багато грає москалів. Там грає Овєчкін, з якого ліплять головну зірку. Заангажували розкрутку зворотного відліку до рекорду за кількістю закинутих шайб самого Грецькі, а на Матчі всіх зірок заохотили навіть сина Овєчкіна, який закидає шайбу. Я вважаю, що це ганьба і неприйнятна історія. На політичному рівні Сполучені Штати Америки нас постійно підтримують і йдуть в авангарді антиросійських санкцій, але в спорті, на жаль, ситуація відрізняється.
– Чому так відбувається?
– Завжди треба причини шукати в першу чергу в собі. Бо ніхто не буде святішим за Папу Римського. І ніхто не буде зацікавленим в санкціях більше, ніж українці. Коли почалася війна в 2014 році, я завжди казав, про те, що ми маємо бути в авангарді санкцій. На жаль, так не було. Ми вимагали від Євросоюзу, Сполучених Штатів та всього цивілізаційного світу, але самі продовжували торгувати із росією, довгий час навіть не розриваючи дипломатичні стосунки.
Зараз Національний Олімпійський комітет займає дуже пасивну позицію. Вона не дуже змінилася навіть після того, як було обрано нового президента організації. Слава Богу, звільнили з посади голови НОК Бубку, який є відверто проросійським функціонером. І зараз треба наполягати, щоб його виключили з виконкому МОК або забули будь-які згадки, шо він представляє Україну. Адже він виступав проти санкцій проти російських спортсменів, навіть коли всі інші були «за».
Сергій Бубка. Фото: НОК
Мені здається, що зміна керівництва НОК не змінила ситуації. НОК дуже обережно працює у цій ситуації, не робить гучних заяв, не виставляє жодних ультиматумів. Але як не допустити участі рашистських спортсменів в Олімпіаді 2024 року? Потрібно здійснювати тиск на політичному рівні. Президент, слава Богу, це вже усвідомив та робить якісь заяви. Потрібно поставити МОК ультиматум: бойкот Україною Олімпіади, якщо там виступатимуть російські та білоруські спортсмени. І тоді ця тема дуже швидко закінчиться.
– Бойкот – вихід для нас і наших союзників?
– Бойкот Олімпіади-1980 був зумовлений тим, що совєтскій союз розпочав військову кампанію в Афганістані. Але совок приймав Олімпіаду, тому вони все рівно її проводили. У Франції росія не проводить Олімпіаду. Якщо поставити ультиматум та створити коаліцію на кшталт Рамштайна, то це дасть ефект. Ультиматум має бути таким: або ми застосовуємо санкції до рашистів, або ми бойкотуємо Олімпіаду. Повірте, дуже швидко МОК зрозуміє, як вчинити правильно. Якщо кілька країн бойкотуватимуть Олімпіаду, МОК цього не переживе.
«На жаль, ми не можемо говорити про юридичні санкції до таких, як Ракицький»
– До складу Шахтаря повернувся Ярослав Ракицький, який спокійно три роки заробляв гроші на росії. Чи вірите ви в те, що такі спортсмени, які повертаються після заробітків в росії, щиро усвідомили, що росія – агресор? Чи це просто пристосування?
– Я думаю, що це пристосування. На жаль, ми не можемо говорити про юридичні санкції до таких спортсменів, якщо вони не були колаборантами і не підлягають під закон «Про колаборацію». Якщо вони завжди перетинали кордон згідно із українським законодавством, то застосувати до них санкції неможливо. Тим паче, якщо вони громадяни України.
Їхня відповідальність лежить в морально-етичній площині. Але я дуже слабо вірю в те, що люди, які вважали нормальним виступати в москалів після 2014 року, раптом змінилися. Можливо, вони прозріли, можливо, щось угледіли після 24 лютого, але маю в цьому великі сумніви.
– Як ви ставитесь до персони Анатолія Тимощука? Він розчарував вас?
– Зрозуміло, що розчарував, але я б сказав, що він мене дуже здивував. Тимощука я дуже добре пам’ятаю зі збірної України. На жаль, так сталося, що в тій збірній України Тимощук був одним з небагатьох, хто говорив українською мовою. Можу сказати, що крім нього ще говорив українською Єзерський. У тренерському штабі – Андрій Баль. І більше україномовних не було.
Тому така позиція Тимощука з початку відкритої агресії росії проти України стала неприємною несподіванкою. Але бачите, люди якраз пізнаються у таких важких ситуаціях. Він обрав гроші і ганьбу. Гроші не принесуть йому радості, а ганьба залишиться з ним назавжди. Він заплямував себе, свою родину і тавро зрадника – це найгірше, що може бути. Я думаю, що він точно не спить спокійно. Впевнений, що гроші, які він обрав, не принесуть йому щастя в житті.
«Через полум’яні дискусії із пропагандоном Кісельовим мене відсторонили від ефірів на пінчуківському ICTV»
– Раз вже ми згадали про вашу роботу у збірній… Ви прийшли туди у 2004 році. Хто вас привів?
– Мене ніхто нікуди не вів і я сам нікуди не стукав, не намагався комусь сподобатися, обійняти якусь посаду. У мене і в думках не було бути прес-секретарем збірної України або Динамо. Бо мені здавалося, що це такі люди, які мають бути придворними. Якщо він в Динамо, то має не просто працювати, а служити власникам команди. Якщо ж в збірній, то має бути максимальна лояльність до керівництва ФФУ і жодної історії з незалежної журналістикою тут немає. Ось таке бачення у мене було.
Я робив свою роботу на телеканалі ICTV, на той час, коли мене запросили до збірної, у мене були футбольні програми. І якось зателефонував мені Григорій Михайлович Суркіс і запитав: «А хто робить тобі програми?». Я кажу: «Я сам роблю, мені 100 доларів доплачують за програму». Він спитав, хто пише тексти, я відповів, що я сам. Ну бо навіщо мені людина на тексти, я ж журналіст.
Ігор Мірошниченко
Потім за якийсь час він знову зателефонував і спитав: «А як ти дивишся на те, щоб стати прес-секретарем національної збірної України?». І ніяких вимог чи чогось ще не було. Я відповів, що мені було б приємно працювати у національній збірній, але питанням номер 1 було те, як до цього ставиться головний тренер Олег Блохін? Суркіс сказав, що поговорить із Блохіним та організує нам зустріч. І якщо все буде добре, то він хотів би, аби я став прес-секретарем збірної.
Багато людей хотіли бути на цій посаді і багато мене зненавиділи за це. Згодом я чув, що дехто вважає, ніби я плів якісь інтриги і просився до Суркіса. Але було так, як я вам говорю. Я навіть не обговорював, яка буде зарплатня. Бо для мене така робота – це честь. Зрозуміло, що мене хвилювала моя робота на телеканалі ICTV, але я поспілкувався із Блохіним, зрозумів свої обов’язки і усвідомив, що ніяким чином мені ця робота не буде перешкоджати, а навпаки, буде доповнювати.
З 2004 по 2008 рік я був прес-секретарем збірної. І ось коли Блохіна звільнили, я теж пішов. Я не тримався за цю посаду, як дехто. Можливо, людям було байдуже, з ким працювати. Мене запросили, я попрацював із тренерським штабом і на цьому моя співпраця завершилася.
– Правда, що в 2004 році ви могли дуже швидко закінчити свою роботу у збірній?
– Так. Наприкінці 2004 року відбулася Помаранчева революція. Як людина ідеологічна, яка ніколи не міняла своїх поглядів, я був одним із активістів того Майдану. Так, я був журналістом, але участь в акціях протесту проти несправедливого підрахунку голосів брав у перших лавах. Разом зі своїми друзями-журналістами я прийшов на Майдан, взяв прапор «Так! Ющенко» і стояв слухав, що зі сцени розповідали Віктор Ющенко та його команда. Я не був політиком на той час, але займав активну громадську позицію.
І в перший день була трансляція з цього Майдану, і так сталося, що мене крупним планом показали по телебаченню. І коли я зателефонував Блохіну з приводу якихось нюансів по роботі, то він покрив мене триповерховим матом. А ви ж розумієте, що політика Федерації футболу тих років була прямо протилежна: більшість підтримувала Януковича, як мінімум, Суркіс точно був лояльним до нього. Блохін намагався в тому ж напрямку дивитися, тим паче, що за його плечима вже була каденція депутата від Комуністичної партії. Він почав матюкатися, а я сказав: «Окей, до побачення». І після цього я йому не телефонував і не з’являвся у Федерації десь півтора-два місяці.
Через Помаранчеву революцію я і на ICTV перестав з’являтися. Бо власник телеканалу Пінчук – зять Кучми. І він заборонив мені з’являтися на телеканалі, оскільки я активно дискутував із нинішнім пропагандоном Дмітрієм Кісєльовим. Мало хто пам’ятає, але він у 2004 році працював на телеканалі ICTV. Отримував від Пінчука, зятя Кучми, божевільну зарплату, яка дорівнювала бюджету усього телеканалу. І ось Кісєльов кожного дня збирав журналістів, операторів і навіть технічний персонал, і розповідав їм вербальні темники. Що вони мають думати з приводу Помаранчевої революції, подій на Майдані, Януковича та Ющенка. Він не казав, як і хто має писати, але говорив таким менторським тоном, що у колективу відкладалося в голові, в якому руслі їм треба висвітлювати цю тему.
Андрій Ковальський, Віталій Кличко та Ігор Мірошниченко
Одним із тих, хто з ним жорстко дискутував, був я, тому що мене теж викликали на ці так звані «летючки», а насправді вербальні темники. Я йому казав: «Слухайте, ви приїхали з Москви, але це наша країна і ми самі розберемося, що нам тут робити». Тому, коли вже з’явилися перші намети на Майдані і розпочалася Помаранчева революція, я був одним із перших, хто зайняв один із наметів. Ми розуміли ситуацію і коли сказали, що треба розбивати намети і стояти, поки ЦВК не скасує незаконні результати, які оголосив Серьога «Підрахуй» Ківалов, ми пішли купувати намет. На Хрещатику був магазин мисливства та рибацтва. Там зараз магазин Nike, на перетині Прорізної та Хрещатику. Так ось ми пішли купувати, але до магазину не дійшли: прямо на Хрещатику вже стояла вантажівка, з якої роздавали намети. І ми взяли два та розбили їх.
Незважаючи на те, що я жив у Києві і мені було де спати, я провів в наметі десь 5 діб. А коли вже тим, хто приїхав з регіонів дійсно не було де кантуватися, то я вже їздив додому, а в цьому наметі жили інші журналісти.
Пінчук, дізнавшись, що я знаходжуся на Майдані, дав наказ, щоб Мірошниченка тимчасово відсторонити від прямих ефірів. Незважаючи на те, що я не мав жодного відношення до політичних новин, видно, мої полум’яні дискусії із Кісельовим та з деякими журналістами, вплинули на нього. Мені сказали, що мене відсторонено і на каналі я можу не з’являтися.
Таким чином, у мене з’явилося багато вільного часу. Я був повністю присвячений Помаранчевій революції. І ось коли Революція перемогла, кажуть, що Пінчук навіть був на Майдані та завітав до наметового містечка. Мене, правда, в той момент там не було, але говорять, що він реально здійснив такий візит.
«Суркіс ставив переді мною завдання навчити Блохіна говорити українською»
– Як ви повернулися до роботи?
– Мою заборону на появу в ефір тихенько скасували, а з Блохіним сталася інша історія. Я випадково зустрівся із Григорієм Суркісом в офісі ФФУ. І він мене питає: «Чому я давно тебе не бачив? Де ти подівся?». На що я йому сказав: «Ну, там же Блохін експресивно виступав щодо мене, що я на Майдані з помаранчевим прапором. А ви ж знаєте мою позицію». Тоді Суркіс сказав: «Послухай, я знаю твою політичну позицію. І я ж тобі не казав ніколи, що тобі розповідати. Для мене важлива твоя журналістська робота».
Тоді я спитав, а як же бути із Блохіним? А Суркіс сказав, що то все фігня. І тут нас побачив Блохін. Він помітив, що я розмовляю із Суркісом та підійшов. І каже: «Ігорьоша, а гдє же ти пропал?». А я кажу: «Так ви ж кричали на мене, матюкались». А він: «Та я ж пошутил». Він зрозумів, що насправді Суркіс нормально ставиться до моєї політичної позиції і що нічого поганого в цьому немає.
– Так, у Блохіна специфічний характер…
– І це, до речі, ще одна причина, через яку я міг з ним не спрацюватися. У нього дуже важкий характер. В перші пару місяців роботи у мене була кілька випадків, коли він зривався на мат і міг послати кого завгодно, в тому числі і мене. Оскільки для мене Блохін був і є футбольною легендою, я мав честь з ним працювати. Тому я чесно йому сказав, що у мене до нього дуже поважні почуття, але кричати на мене з матюками не треба.
Він міг кричати на своїх підлеглих, що він і робив регулярно, можливо, їм це подобалося. А мені – ні. Я йому відверто сказав, що на цю посаду не просився, мене запросили. Якщо я десь помилився – нема питань, ми це виправимо, я визнаю свої помилки. Але якщо ви зриваєтесь та самостверджуєтесь за рахунок крику, то я просто звільняюся та йду.
Але Блохін мене почув і більше таких історій не було. Я за це його поважаю та вдячний йому. Він побачив, що людина його поважає як футболіста та тренера, а з іншого – не тримається за цю роботу будь-якою ціною, в тому числі і приниження.
Він міг іноді жорстко поводитись із журналістами і мені доводилось ці ситуації згладжувати. Суркіс, коли запрошував мене на роботу, ставив переді мною таке завдання, яке мені здалося дивним, але приємним. Він мені каже: «Я хочу, щоб ти навчив Блохіна говорити українською мовою». Це говорив мені Григорій Суркіс у 2004 році.
Олег Блохін. Фото: Getty Images
– Я так зрозумів, вам це не вдалося.
– Каюся, не вдалося мені переконати і навчити Блохіна українській мові. Не тому, що Блохін українофоб. Просто він людина старого гарту. Але Суркіс розумів важливість української мови в українській збірній ще тоді.
«Вороніну заперечив, як би ви думали, хто?»
– До речі, у мене була конфліктна історія з Вороніним одного разу. Ви знаєте, Воронін, він як «адєсіт», потриндіти язиком. І якось він мені в літаку каже: «А шо ти, отето, по-укрАінскі? Не можеш по-нормальному?». Я його питаю: «Що значить по-нормальному?». І щоб ви розуміли, Вороніну в той момент заперечив, як би ви думали, хто?
– Невже Тимощук?
– Так, Тимощук. Він сказав: «Так ти ж в збірній України граєш!». Це була така показова історія, після якої я б ніколи не повірив, що Тимощук може бути зрадником. І ось він тоді присадив Вороніна, і той більше нічого не говорив. Мені було байдуже, що там розказує Воронін, для мене питання мови було принциповим. Безглуздо бути прес-секретарем збірної України з футболу і говорити російською мовою.
Анатолій Тимощук. Фото: Google
– Блохін та тренерський штаб – забобонні?
– Так, була одна історія на чемпіонаті світу. Ми жили поблизу Берліна у невеличкому містечку, там була база. І була така традиція: кожного ранку ми виходили на сніданок, а потім ходили гуртом гуляли, там був велетенський парк. А я ходив на ці прогулянки не завжди. Десь перший тиждень я не ходив, бо ввечері було багато справ: включення на телебачення, новини робив і так далі.
А якось мені закортіло піти і ось ми вирушили всі разом. І ось ми всі йдемо, хвилин 10 вже, і тут ззаду голос Блохіна: «Ігорьоша, а ти вчера бил с намі ілі нєт?». А Баль каже: «Ну все, тобі гаплик». І я зізнався: «Ні, каюсь, не ходив. Порушив ваші забобони». Але я вирішив, що краще не брати на себе відповідальності, якщо буде негативний результат.
– Це перед яким матчем було?
– Точно не перед Іспанією, це було перед якимось нормальним матчем. Можливо, перед Швейцарією, який ми виграли по пенальті.
«Блохін – «совєтскій чєловєк». Баль був його антиподом»
– Я правильно розумію, що вашим керівником на посаді прес-секретаря збірної був Григорій Суркіс?
– Ні, неправильно. Григорій Суркіс тоді керував Федерацією футболу України. І він взяв на себе відповідальність запросити мене на посаду прес-секретаря Національної збірної. Тому я здійснював свою роботу, безпосередньо контактуючи із Олегом Блохіним, головним тренером, та тренерським штабом. Була прес-служба Федерації футболу, її очолював Валерій Ніконенко. Було багато людей, які працювали у цій прес-службі. Ми контактували, але у мене не було безпосереднього керівника, окрім тренера національної збірної, із яким я узгоджував інтерв’ю або прес-конференції.
– Олег Блохін – людина із радянським менталітетом?
– Звичайно, 100%, нема про що говорити. Це без образ. Ви знаєте, навіть я, людина, яка народилася в совєцкому союзі, і то не можу вважати себе людиною на 100% нової формації. Звичайно, я мріяв все життя, щоб Україна була незалежною, навіть в комсомол не вступив. Але навіть я не можу сказати, що на 100% мене не торкнулася бацила совка. Остаточно я її подолав років 10 тому, не раніше.
А Блохін – це ровесник моїх батьків. Він жив в СРСР, був успішним там, і ясна річ цей совок для нього був досить близьким. Я не знаю як зараз, але впевнений, що він багато чого переглянув в своєму житті. Я знаю, що його дружина добре говорять українською мовою.
– Зараз ви спілкуєтеся із Блохіним?
– Ні, Олег Володимирович людина із досить важким характером. Ще у нас велика різниця у віці, тому не спілкуємось. І знову ж таки, я така людина, яка намагається не нав’язувати якійсь особистісні стосунки. Я без проблем спілкувався з усіма, але це були робочі взаємини. Я не набивався в друзі, тим паче, Блохін для мене – дійсно легенда, я пам’ятаю його 300-й гол у всіх змаганнях, як він забивав в совєцкому чемпіонаті, як він перейшов закордон і я стежив за ним і там. Тому він був для мене футбольною легендою.
Олег Блохін. Фото: Twitter
– Зі збірної ви пішли у 2008 році…
– Так, як контракт Блохіна закінчився, то я і пішов. І, до того ж, я вже тоді займався активно громадянською діяльністю і це вже трохи шкодило. Не можна бути політиком і одночасно прес-секретарем збірної. З 2004 по 2008 року я був просто журналістом. У мене не було партії, але було бачення світогляду та громадянська позиція. А коли ти стаєш членом партії, то це певною мірою зобов’язує. Якщо це не Партія регіонів або СДПУ(о), в які брали всіх поспіль футболістів, які потім агітували, за кого голосувати на виборах.
«Сабо сказав перед Хорватією таке, що мені надавали по шапці за те, що випустили це в ефір»
– Ми багато поговорили про Блохіна, але ви, як вболівальник Динамо, мабуть плекаєте теплі почуття і до Валерія Лобановського. Колись мені Олексій Семененко розповідав, як перед матчем із Барселоною Лобановський запросив його до свого автомобіля і впродовж всієї дороги готував до коментаря цієї гри. Чи було у вас подібне спілкування із Лобановським?
– Семененко міг отримати таку можливість, бо він був прес-секретарем Динамо тривалий час. Тут цілком і повністю підтримую, Олексій багато спілкувався із Лобановським. Я пам’ятаю, як Лобановський повернувся до Динамо, тому що це також для мене легенда. Це був той тренер, якого журналісти слухали з роззявленими ротами. А це багато вартує. Бо є, наприклад, Йожеф Сабо. І я згадую його інтерв’ю перед матчем зі збірною Хорватії. Він сказав: «Знаєте, што главноє в танкє? Не бздєть». Це у відповідь на питання про підготовку на «Максимірі».
Ми цей синхрон поставили в ефір, і нам по шапці надавали, я тоді працював на СТБ. Але мені здавалося, що це з одного боку характеризує ситуацію в збірній, а з іншого – характеризує тренера. Були такі тренери як Сабо, а були такі, як Лобановський, які розповідали про тактику, філософію і так далі. Його завжди було цікаво слухати. І він ніколи не кричав. Це настільки його радикально відрізняє від того ж Блохіна. Мені дуже цікаво було б подивитися, як Блохін працював під керівництвом Лобановського, бо це абсолютно різний психотип людей.
Я не можу згадати ніяких цікавих історій особистісних з Лобановським, бо взяти ексклюзивне інтерв’ю з ним було великою честю для кожного телевізійного журналіста. Це було складно, він говорив не дуже довго, не дуже розлого, але дуже зважено та змістовно.
Похорон Лобановського – це була трагедія для всього футбольного світу. Люди, які прийшли з ним прощатися щиро плакали. Пам’ятаю сльози Суркісів – він був для них як частина сім’ї. І ще пам’ятаю власні відчуття: з Лобановським я почав дивитися футбол, вболівати за Динамо. І з ним же Динамо досягло найбільших успіхів у Лізі чемпіонів.
Але якщо говорити з точки зору ментальності, він також був совковим тренером. Я не думаю, що Лобановський відчував себе українцем. Скоріше – совєтскім чєловєком. От Баль був українцем, бо розмовляв українською мовою, навіть не дивлячись на те, що переходив на російську із колегами. Ментально, по духу, це була людина настільки приязна, товариська. Це антипод Блохіна. Вони були друзями, хоч і антиподи. З Балем завжди можна було поговорити на будь-яку тему, він міг підбадьорити.
З іншого боку, на чемпіонаті світу одним з головних факторів того, що Україна досягла такого успіху, був фактор мотиватора Блохіна. Я не хочу судити, наскільки він був видатним стратегом і тактиком, але він був сильним мотиватором. Він міг кричати, матюкатися на всіх, але його поважали. Він вмів знайти такі слова, які хлопців заряджали. Як не крути, найбільш видатних результатів збірна досягла за часів Блохіна. Тоді, коли скромним прес-секретарем був Мірошниченко (сміється – прим. Д.В.).
«У Празі ми застрягли в ліфті на годину, і все Динамо нас чекало»
– У спогадах кожного спортивного журналіста є історія про найяскравіший закордонний виїзд. Яке відрядження запам’яталося вам найбільше?
– Мені запам’ятався матч Спарта (Прага) – Динамо у сезоні 1998/1999, тоді кияни виграли у серії пенальті. Чому запам’ятав, тому що ми з камерами та штативами застрягли у ліфті на стадіоні. Просиділи, мабуть, годину. А нас намагалися знайти, бо всі ж їхали разом. Проблема була в чому: журналісти їхали в одному автобусі з футболістами. Команда зібралася, частина журналістів зібралася, а нас немає. І починається «неудобняк». Бо журналісти не повинні затримувати команду, а тут форс-мажор. Я згадую, що футболістів відправили в літак, а за нами приїхали вже пізніше.
Мобільних телефонів тоді майже не було, а у нас був службовий. Ми почали кудись дзвонити, а у нас не виходить. З нами застрягли і чехи, і ось вони домовилися і хтось приїхав та визволив нас.
Мабуть, ви не пам’ятаєте, який ліфт був у нас на Олімпійському до реконструкції. Потрапити без нього в стару ложу преси було складно. І поки дочекаєшся своєї черги, матч вже починався. А після гри також важко було протиснутися в ліфт. Тому ми раніше завжди виходили, ще до фінального свистка, щоб встигнути у мікс-зону та записати гарячі коментарі одразу після матчу.
– Філософське питання. Чи не шкодуєте ви, що проміняли ось таку рок-н-рольну роботу спортивного журналіста на політичну кар’єру?
– Все, що відбувається з нами в житті, відбувається на краще. У кожного є своя доля. Але можу констатувати, що спортивна журналістика в Україні поступово помирає. Я розумію, що зараз не на часі говорити про те, який стан спортивної журналістики в Україні, у нас війна та єдиний телемарафон, який я вважаю вбивством телебачення.
Я все життя мріяв бути спортивним коментатором. Ще зі школи дивився футбол та хокей, до речі, за Сокіл почав вболівати раніше, ніж за Динамо. Для мене було очевидно, що я хочу цим займатися, мені це подобалося. Хоча, приїхати з провінції, з Сумської області, міста Лебедин, при тому, що батьки ніколи не мали ніякого відношення до журналістики, це було досить складно. Але я цілеспрямовано до цього йшов, вчився говорити, працював над собою, щоб навчитися комунікувати із незнайомими людьми.
Тому для мене професія спортивного журналіста була вимріяна, вистраждана, я свідомо на це вчився і мені це подобалося. Вона дійсно була рок-н-рольна. Бо з одного року ти робив те, що тобі подобається, слідкував за спортом, а тобі ще й гроші за це платили. І ще один плюс – багато подорожей.
До речі, мене не завжди брали в ці пули. Я тривалий час організовував собі ці відрядження сам. І ми їздили робити телерепортажі, які тоді були дуже актуальними. Бо тоді ж не було інтернету, як зараз. Ще не було можливості вести онлайн-трансляції, стріми. Ти виїздив закордон, брав оригінальні інтерв’ю у гравців, знімав гру, якщо був дозвіл, якійсь лайв довкола гри. Приїздив з відрядження через 3-4-5 днів, бо я іноді їздив автобусами з вболівальниками. І все одно вони були актуальними, все одно у тебе були оригінальні матеріали, які було цікаво дивитися. Це було 25-30 років тому, зовсім інші умови роботи.
– Спортивна журналістика в Україні помирає чи ні?
– Зараз все стало динамічніше, доступ до інформації став значно простішим. Але це не значить, що спортивна журналістика мала би померти. Вона в Україні помирає тільки тому, що до спорту на телебаченні завжди було ставлення за залишковим принципом. Скільки часу вистачить – ото твоє. І інший підхід був: треба обов’язково спонсора. У 90-х та 2000-х дуже популярною була історія, коли спонсором спортивних новини виступали або цигарки або алкогольні бренди. І завдяки цим алкогольним брендам спортивні новини трималися в ефірі. Після того, як це заборонили, на спорті поставили хрест.
У США спорт домінує на телебаченні, приносить компаніям мільярди і спортсмени завдяки цьому стають мільйонерами. А у нас навпаки: якщо ти хочеш показати спортивні новини, ти ще маєш за це доплатити.
Тому я з одного боку шкодую, що ті часи закінчилися і мені не вдалося пропрацювати у спортивній тележурналістиці довше, хоча я і віддав їй 15 років, а з іншого боку я розумію, що сьогодні я би не зміг себе реалізувати на телебаченні. Це треба мати свій телеканал. Ті спортивні канали, які працювали, зараз практично всі закрилися. Є трансляції, так, молоді хлопці коментують, хтось краще, хтось гірше. Але спортивної журналістики як такої сьогодні вже немає.
До речі, я пам’ятаю часи, коли щоб зібрати інформацію треба було не в інтернет зайти, бо його ще не було, а сісти на телефон та обдзвонити усі федерації, маючи календарі змагань, запитати результати, запитати новини. І це була зовсім інша специфіка роботи. У тебе були здобуті результати, оригінальна інформація і ти міг зробити абсолютно унікальний випуск новин. І в цьому був кайф, коли ти міг першим видати це в телевізійний ефір. Були навіть змагання між телеканалами, у кого спортивні новини були кращі. Потім це нівелювалося, але така історія також мала місце.
