«Із 18 років вирішив грати в Європі. Повернувся раз – у Рух, це була помилка»: Біленький розповів про голи в Ізраїлі

Український форвард Станіслав Біленький, відомий виступами за Олімпік (Донецьк), забиває у чемпіонаті Ізраїлю вже три матчі поспіль. В завершальній частині турніру він забив чотири голи, тоді як під час основного етапу записав на свій рахунок лише три забиті м’ячі. 

Наразі його команда – Іроні (Тверія) – близька до того, аби виконати поставлену задачу на сезон та лишитися в елітному дивізіоні Ізраїлю. Попереду на Біленького та Ко чекають два заключні поєдинки чемпіонату.

Оглядач сайту «Український футбол» Владислав Лютостанський зв’язався з нападником Іроні (Тверія) Станіславом Біленьким, обговоривши наступні теми:

• Гольовий прорив наприкінці сезону, який видався неочікувано важким;
• Що переконало приєднатися до лав новачка елітного дивізіону Ізраїля;
• Чому Нетанія – найкраще місто в Ізраїлі;
• Специфіка місцевого футболу, що стосується заборони на пересування автомобілем;
• Обстріли та повітряні тривоги в Ізраїлі, які не можна порівняти з українськими реаліями;
• Чому повернення в чемпіонат України у 2020 році стало великою помилкою;
• Найтяжчий період в легіонерській кар’єрі та спогади про гру в Польщі і Білорусі;
• Кар’єрні плани після завершення поточного сезону в Ізраїлі.

«Моя результативна серія? Мабуть, це просто удача»

– В останніх трьох матчах чемпіонату Ізраїлю ти регулярно забиваєш, хоча до того не міг похизуватися таким рівнем результативності. З чим пов’язуєш свій голеадорський прорив?

– Я навіть не знаю, бо для мене нинішній сезон складався так собі. Задоволений, що в останніх матчах вдається забивати голи та допомагати команді. Я б не сказав, що став тренуватися більше, ніж раніше, чи щось кардинально змінив у своєму житті. Тому навіть не знаю, що відповісти… Мабуть, це просто удача:)

– Ти кажеш, що сезон для тебе складався не надто вдало, маючи насамперед на увазі індивідуальні показники чи боротьбу з Іроні за виживання?

– Я розумів, що це буде непростий сезон, оскільки перейшов до команди, яка тільки-но вийшла до елітного дивізіону. Але мене зацікавив їхній проєкт, головне завдання було теж чітке та зрозуміле – залишитися у Вищій лізі. Просто я не думав, що буде настільки складно досягти поставленої мети, хоча ми вже в одному кроці від цього. 

– У вас якраз залишається два фінальні матчі чемпіонату – проти Хапоеля (Єрусалим) та Маккабі (Петах-Тіква).

– Так, але там конкуренти між собою гратимуть. Аби лишитися в еліті, нам достатньо набрати три бали.

– А що саме переконало тебе приєднатися до Іроні?

– Я розумів, що розриватиму контракт з Маккабі (Нетанією), все до того йшло. У мене були різні варіанти продовження кар’єри: з Європи, з України. Але на той момент моєму синові Крістіану було пів року, тому я з дружиною вирішив залишитися в Ізраїлі.

Я мав десь п’ять різних пропозицій з Ізраїлю, але спілкування з президентом Іроні та головним тренером клубу переконали зробити вибір саме на їхню користь. Мені чітко пояснили, як вони бачать мене в команді. Я зрозумів, що не помилився, бо побачив чудове ставлення до гравців з боку клубу. Якщо виникає якась проблема, то в Іроні завжди допоможуть. Хороше відношення стало ключовим фактором.

– Чому тобі довелося покинути Нетанію, звідки починався твій ізраїльський період кар’єри у 2023 році?

– Я перейшов у Маккабі з Динамо (Тбілісі) в останній день трансферного вікна виключно під головного тренера – Рана Кожуха. Йому вдалося переконати мене, я ухвалив рішення про перехід через дві хвилини після завершення розмови:) 

Коли прибрали Кожуха, то в Маккабі за два місяці два-три тренера змінилося, а у кожного фахівця своє бачення футболу. З останнім із них (Марко Бальбуль – прим. «УФ») я зовсім не зійшовся. Я не бачив себе у футболі, який він ставив команді. Скажу так, ми розуміли, що далі працювати разом не вийде.

Станіслав Біленький. Фото: Маккабі Нетанія

– За Іроні грають переважно місцеві футболісти, наскільки ти комфортно почуваєшся всередині колективу?

– Мені здається, що понад 90% людей в Ізраїлі володіють англійською мовою, тому в цьому плані проблем немає. З комунікацією в клубі теж все добре, в Іроні персонал – 35 людей, з яких 32 спокійно розмовляють англійською. Та і взагалі місцеві – дуже добрі, чутливі люди. Мені не знадобилося багато часу для адаптації.

– Тверія вважається одним з туристичних центрів Ізраїлю. Як тобі життя в цьому місті?

– А я не живу там:) Як мешкав у Нетанії, так і продовжую там жити. Для мене Нетанія – найкраще місто в Ізраїлі. 

– Чому саме Нетанія?

– Це невелике місто, яке знаходиться біля Середземного моря, там у мене сформувалося вузьке коло спілкування, я вже все там знаю. До речі, проживання в Нетанії – був одним з критеріїв, коли я шукав новий клуб. Я розмовляв з представниками команди з цього приводу і казав, що 100% залишуся в Нетанії, бо це місто в моєму серці. 

«Гравці, які дотримуються шабату, можуть добиратися на матчі пішки по 40-50 хвилин»

– Багатьма чемпіонат Ізраїлю сприймається, як малозрозуміла ліга суцільних Хапоелів та Маккабі, тому цікаво почути твою характеристику. Який там рівень гри, як вболівають, що з інфраструктурою?

– От щодо інфраструктури – це дійсно недолік, мабуть, єдиний. Її важко назвати досконалою. Якщо говорити загалом, то в Ізраїлі люди дуже люблять футбол. Кожен клуб має мінімум три тисячі фанатів (населення Ізраїлю становить близько 9,3 млн людей – прим. «УФ»).

Щодо рівня гри в чемпіонаті, то мені важко сказати чи з чимось порівняти, бо я тут вже доволі довго. Скажу, що рівень дуже пристойний, хоча виступи ізраїльських клубів у єврокубках і не вражають.

– Ізраїльські аналоги Динамо та Шахтаря – це … 

– Якщо говорити за останні три-чотири роки, то це Маккабі (Тель-Авів) та Маккабі (Хайфа). Вони завжди конкурують за чемпіонство в Ізраїлі. 

В цьому сезоні дуже потужний вигляд має Хапоель (Беер-Шева), який очолює Кожух, до якого я приходив у Нетанію. Зараз вони лідирують у чемпіонаті, маючи кращу різницю м’ячів в порівнянні з Маккабі (Тель-Авів). Також виділю Бейтар (Єрусалим) – хороший клуб з історією, який має одних з найкращих вболівальників в Ізраїлі. 

– Можеш назвати неочевидний факт про чемпіонат Ізраїлю? Має ж бути якась своя східна специфіка.

– Футболісти, які дотримуються шабату, не можуть добиратися на автомобілі на матчі в цей день (шабат триває від заходу сонця в п'ятницю до заходу сонця в суботу – прим. «УФ»). Навіть на виїздах вони лишаються в готелі, звідки потім йдуть пішки на стадіон. Бувало таке, що футболістам доводилося годину-півтори йти на гру. У нас в команді є хлопець, який дотримується шабату, і йому навіть під час домашніх матчів доводиться крокувати 40-50 хвилин до стадіону.

«Втомлює той факт, що війна переслідує мене з 2014 року. Але зараз ситуація в Ізраїлі вже спокійніша»

– Ти народився у Донецьку, який був змушений покинути у 2014 році через початок війни на Сході України. Потім 2022 рік – повномасштабна війна в Україні. Вже 2023 рік ти застав в Ізраїлі, коли там знову почалася активна фаза бойових дій. Були думки про те, що війна десь завжди поруч з тобою?

– Так, я думав про це. Цікаво, що коли я опинився в Ізраїлі, то тут уже було дві війни – з Газою та Ліваном. Зараз ситуація в Ізраїлі вже спокійніше. Дуже втомлює, що це переслідує мене ще з 2014 року. Хоча саме на момент 2022 року я вже перебував у Європі. 

Взагалі я ще у 18 років вирішив, що хочу грати в Європі. Лише одного разу я повернувся, перейшовши в оренду в Рух, але це була моя велика помилка. Я тоді навіть не планував повертатися, але засумував за Україною й ухвалив таке рішення. Зараз я теж дуже сумую за Україною.

– А який найбільш епічний момент ти застав в Ізраїлі в розпал відновлення військових дій?

– Це не йде в порівняння з тим, що зараз відбувається в Україні. За два з половиною роки в Нетанії я чув звук сирени чотири рази. Хоча в Тель-Авіві під час гострої фази – кожен день по дві-три повітряні тривоги мінімум. Але треба розуміти, що ця тривога триває максимум п’ять хвилин, бо Ізраїль маленький: ракети летять, їх швидко збивають і все.

Був ще випадок у 2023 році, коли в Ізраїлі призупинили чемпіонат на місяць, і ми поїхали грати товариську гру під Тель-Авівом. Ми приїхали на матч і були сирена – це перший раз, коли я відчув, що може щось трапитися. Це був перший та останній раз в Ізраїлі, коли мені було страшно.

А ось як у 90-ті переживав неспокій в Ізраїлі український легіонер Віктор Мглинець – відверте інтерв’ю нашим колегам

– Чим займався під час призупинення чемпіонату?

– Ми тренувалися з командою, хоча і не відразу. Була пауза десь у два тижні. На щастя, тоді я був один вдома. Моя дружина в той час полетіла в Україну, бо вирішила народжувати дитину саме там.

Можу сказати так, що весь удар на себе взяв Тель-Авів, куди летіли майже усі ракети. Під час гарячої фази там могло бути і п’ять-сім сирен на день. А ось в Нетанії, за час війни Ізраїлю з Газою, я не почув жодної сирени. Я лише сидів та читав новини в телеграм-каналах. Щоб ви розуміли, між Тель-Авівом та Нетанією десь 13-15 кілометрів.

«Федик не міг пояснити, чому я не потрапляю в склад Руху, а Дедишин вимагав розірвати контракт»

– Ти раніше сказав, що перехід в Рух – це була велика помилка. Я читав, що клуб мав заборгованості перед тобою, також у тебе був конфлікт з тодішнім гендиректором клубу Ігорем Дедишиним. Можеш детально розповісти про ту ситуацію?

– Зі мною врешті-решт розрахувалися, я подавав апеляцію в УАФ. В Рух я приходив під тодішнього головного тренера – Юрія Бакалова. Через пандемію коронавірусу відновлення другої частини сезону чемпіонату перенесли на літо, а тоді вже сам Бакалов пішов з клубу за станом здоров’я. 

Потім команду очолив Іван Федик, з яким у мене не дуже склалися відносини. Він почав використовувати іншого форварда, але це нормально, у кожного фахівця своє бачення, власний пріоритет щодо гравців. 

Примітка «УФ»

Біленький під керівництвом Федика зіграв у п’яти матчах Першої ліги 2019/20 – сумарно 48 хвилин.

Мені все стало зрозуміло, коли Федик не зміг назвати мені причину, чому я навіть не потрапляю до складу. Я був не найслабкішим футболістом, аби не отримати навіть шансу. Зі сторони наша розмова виглядала так, ніби це я головний тренер. Я побачив, що цим запитанням поставив його в глухий кут. Я так і не почув відповіді від нього, після чого сказав: «До побачення», розвернувся та пішов. 

Станіслав Біленький. Фото: Рух

– Що було далі?

– Зранку подзвонили і сказали, що відсьогодні я тренуюся з командою U-19. Рух хотів розірвати зі мною контракт, але я грав за них на правах оренди з ДАК (Дунайська Стреда). Навіть якби я сам хотів цього, то потрібна була згода від мого клубу. Я сказав Руху: якщо ви отримаєте згоду, то ми можемо розмовляти щодо цього. Але я знав, що ДАК не погодиться, бо в такому разі саме вони мали б платити мені зарплату.

Через три-чотири дні була розмова з Дедишиним, який сказав мені: «Подзвони своєму клубові й скажи, що ти хочеш розірвати орендну угоду». Я відповів: «А чому я маю це робити? Це ваша робота, я нікуди не дзвонитиму. Я готовий це зробити лише якщо переді мною закриють заборгованість за два місяці й заплатять ще два місяці зарплати». Тоді я міг би розірвати контракт і тренуватися з ДАК, бо знав, що в такому разі вони можуть погодитися, бо не платитимуть мені зарплату. 

– Що на твою пропозицію сказали в Русі?

– Мені відповіли, що можуть заплатити за півмісяця. І це з врахуванням того, що переді мною вже була заборгованість у два місяці:) Сказали, що це максимум того, що вони можуть мені запропонувати. Я відповів: «Ну, тоді вибачайте, будемо тренуватися з U-19, набиратимемо форму». Це дуже розізлило Дедишина, тому я тренувався на два тижні довше, ніж перша команда. Рух давав мені індивідуального тренера і я займався з ним, коли перша команда була вже у відпустці. Але я можу сказати лише дякую, характером я зміцнів, та й підготовка...

– Тобто ця ситуація в Русі зробила тебе ментально сильнішим?

– Вони просто зекономили мені гроші на тренері, за якого б я мав сам платити, аби займатися і підтримувати форму у відпустці:)

«Найважче мені було в Словаччині. Дунайська Стреда після Києва – це село»

– Продовжимо українську тему. У мене та і, думаю, що в багатьох вболівальників ти насамперед асоціюєшся з грою за донецький Олімпік. Як часто пригадуєш ті часи й ту команду?

– Я не дуже люблю згадувати матчі, які були навіть два тижні тому. Але гра за Олімпік залишилася в моїй душі. Це початок моєї футбольної кар’єри, становлення. Дякую за це Роману Санжару, який довіряв мені місце в основному складі. Він повірив у мене, давши шанс у дорослому футболі.

– Як кажуть, команди немає, проте дух лишився. Можливо, підтримуєш контакт з кимось зі своїх партнерів по Олімпіку?

– Ні, не розмовляв з ними. У мене дуже вузьке коло спілкування, я закрита людина в цьому плані.

– Ти з 2018 року виступаєш за кордоном, змінив не один чемпіонат. Вже звик до легіонерського життя?

– Для мене, напевно, простіше змінювати країни, ніж лишатися на одному місці:) Я вже адаптувався до такого стилю життя. Але зараз у мене маленький син, тому я не знаю як буде краще далі. Одна річ – бути на валізах разом з дружиною, з якою ми любимо подорожувати, інша справа – теж саме робити з дитиною. Там лише його речей на сім валіз назбирається:)

– За весь цей час за кордоном ти встиг пограти в Словаччині, Польщі, Білорусі, Грузії та Ізраїлі. Де тобі було найкомфортніше, а де було найтяжче?

– Думаю, найкомфортніше саме в Ізраїлі. 

Найважче ж було в Словаччині. Я ще зовсім молодим приїхав туди після Києва. Та ще й у маленьке місто Дунайська Стреда з населенням у 20 тисяч людей. Це село! Так, для них це місто, але я можу порівняти це з селом. Там був один ресторан і один супермаркет. А після 17:00 це «місто» просто спить… Тиша, нічого не працює і ти живеш ніби в ізоляції. Особливо це відчувалося на контрасті з Києвом. 

Для мене це було дуже складно, тим більше це був мій перший легіонерський досвід. На той момент я ще й англійською мовою дуже погано володів, тому з комунікацією було не дуже добре.

«Моє майбутнє? Мені дуже подобається в Ізраїлі, але все буде залежати від пропозицій»

– У 2022 році ти став чемпіоном Грузії разом з Динамо (Тбілісі), забив за сезон у лізі 10 голів, а перед цим виступав за Динамо (Брест) протягом 2021-го. Як ти почувався у Білорусі? 

– На той момент там були дуже хороші люди, які мені сильно допомагали. Я там відчував себе дуже комфортно на той час. Як там зараз – не знаю.

Ще раніше була Польща – друга іноземна країна в моїй кар’єрі. Я грав за Заглемб’є (Сосновець) у другому за силою дивізіоні і там мені було складно грати з тими габаритами, які я мав. Я на той момент був худим, а там грали у дуже силовий футбол. Я не був готовий до цього, вони завдяки одній фізиці переважали мене.

Станіслав Біленький. Фото: Динамо Брест

– В Україні Заглемб’є (Сосновець) останнім часом асоціюється з тренерською каденцією легендарного динамівця Олександра Хацкевича, яка завершилася бійкою з фанатами на клубній базі. У твій час вболівальники теж могли себе проявити подібним чином? 

– Фанати і тоді були активні, але нічого схожого не траплялося. Я грав за них у першій частині сезону 2019/20. Загалом ми намагалися не доводити до цього (Заглемб’є у сезоні 2019/20 посіло 11 місце в Першій лізі – прим. «УФ»), тому вони навіть не приходили на базу:)

– Повернімося до поточних реалій. Наскільки розрахований твій контракт з Іроні?

– До завершення сезону.

– Тоді фінальне запитання: які в тебе плани на найближче майбутнє?

– Ой, це дуже складне питання. У мене ще є опція продовження з Іроні, якою я чи клуб можемо скористатися. Мені насправді дуже подобається в Ізраїлі. Думаю, все буде залежати від того, які будуть пропозиції. Я вирішуватиму наприкінці сезону, бо зараз дуже важкий відрізок в чемпіонаті, хочу зберігати концентрацію. Та і я завжди починаю розглядати варіанти через тиждень після завершення сезону, аби відпочити і з холодною головою ухвалювати рішення.