Костянтин Сосенко: «Забивши пенальті Шахтарю, капітан вінницької Ниви Гайдаржи побіг у найближчі мікрорайони»

Автор – Михайло Шафір

Костянтин Сосенко – ключовий захисник вінницької Ниви, яка у 1996 році дійшла до фіналу Кубку України і здобула путівку в єврокубки. Він розповів про той «золотий сезон», свою професіональну кар’єру в Україні і Туркменістані, а також повідомив, у якій нині ролі перебуває у футболі. 

Костянтин Сосенко розповів в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» про: 

• Як керівники Ниви вночі заїхали на його квартиру в Олександрії, щоб забрати до Вінниці;
• Який оригінальний подарунок від спонсорів отримав після кубкової звитяги у матчі з Шахтарем;
• Про стратегію Ниви зразка 1996 року в захисті, яка приносила успіх. 
• Про свій виступ на Азійських іграх; 
• Як у 54 роки грає на турнірах проти молоді в основі в основі і навіть виграє золото; 
• Чому нині називає себе «людиною за кадром». 

«Після перемоги капітан від радості бігав не лише по полю, але й по трибунах та «найближчих мікрорайонах»

— Костянтине, як часто згадуєте «золотий сезон» Ниви 1995/96 років?

— Таке буває нерідко. За своє футбольне життя я брав участь у трьох фіналах національного Кубку. Два в Україні, ще один раз — в Узбекистані, із Пахтакором. Але вихід до фіналу із Нивою — це особлива історія, про яку можна написати цілу книгу.

Особливо пригадується шалений півфінал і перемога в серії пенальті проти донецького Шахтаря. А ось в фіналі проти київського Динамо розуміли, що практично не маємо шансів не успіх. Тому виходили на поле, вже виконавши головну задачу на кубковий турнір – вихід до єврокубків. 

Сезон 1996 року – важлива частина мого життя, життєвого сценарію. Якщо бачу людину, яка була пов’язана із «золотим сезоном», незмінно зав’язується розмова. Бо 1996 рік був просто незабутнім! Скільки тоді було емоцій, кіпішу, нервів! У нашому колективу тоді постійно спостерігалося «бродіння», але це був позитивний процес. 

— За рахунок чого Ниві тоді вдалося просунутися так далеко?

— Ми дійшли до фінального матчу Кубку України за рахунок бажання і внутрішніх ресурсів. Бо клуб тоді боровся за виживання у Вищій лізі чемпіонату України. І при цьому досяг пікового результату для вінницького футболу. У нас з’явився шанс увійти до футбольної історії, і ми його не згаяли. 

Далися взнаки й успішна організаторська діяльність начальника команди Ігоря Гатаулліна і вдалі тренерські ідеї Сергія Морозова. Адже в Ниві тоді грали пересічні для України футболісти. 

 Гравці Ниви 1995/96 років

— Якими були емоції після кубкової звитяги із Шахтарем? Що особливо запам’яталося?

— Напевно, все ж післяматчева серія 11-метрових із «гірниками». Її призначили після «сухих» основного і додаткового часу. Тоді голкіпер Володя Циткін не відбив, а зловив всі три м’ячі! Це унікальний випадок. 

Коли наш капітан Леонід Гайдаржи пішов бити третій пенальті і реалізував, його потім не змогли спіймати. Він від радості бігав не лише по полю, але й, наскільки я пам’ятаю, по трибунах та «найближчих мікрорайонах»:)! Для Вінниці ця перемога стала фантастичною подією. 

— Окрім морального задоволення і поваги вболівальників, які ще були бонуси за вихід до фіналу Кубку України?

— Чесно кажучи, тоді ніякі обіцяні фінансові бонуси не стимулювали. Але за вихід до фіналу Кубку країни присвоювали звання майстра спорту України. Цього багато-хто із нивівців тоді прагнули. Для мене це не було пріоритетом. Натомість я бажав, що команда демонструвала якомога кращу гру і результат в кожному кубковому матчі. 

— Пригадайте, будь-ласка, якусь цікаву історію після перемоги над Шахтарем. 

— Після цієї гри кожен нивівець отримав певний презент від керівництва клубу та спонсорів. Приміром, молодому гравцю Андрію Головку подарували великий килим, який йому ледь вдалося донести до клубного автобусу. Мені вручили кухонний комбайн, але … без ножів. 

Інші футболісти отримали велосипеди тощо. Все це нам дарували від душі. Втім, головним були, зрозуміло, не бонуси, а саме путівка до фіналу Кубку України. У Ниви тоді лише формувався футбольний імідж, і звитяга у півфіналі допомогла щодо створення клубного бренду. 

«Щоб забрати мене до Ниви, представники клубу заїхали до мене додому вночі»

 — Як Ви опинилися у вінницькій Ниві? Чи швидко вдалося влитися до цього колективу? 

— Тоді я грав у першоліговій Поліграфтехніці (Олександрія, Кіровоградська область). Щоб забрати мене до Ниви, начальник команди Ігор Гатауллін з іншими представникам тренерського штабу Віталієм Спицею і Юрієм Ковалем заїхали до мене (по дорозі із Запоріжжя, після матчу із Торпедо) додому вночі. Одразу з ними, зрозуміло, я до Вінниці не поїхав. Потім все ж вирішив пристати на цю пропозицію.

— Вас зацікавив саме фінансовий аспект пропозиції керівництва нивівців?

— Ні, це для мене не було ніколи головним пріоритетом. Олександрія тоді була стабільним і надійним клубом (завдяки президенту Миколі Лавренку). Мені там все подобалося. Але це все ж був колектив Першої ліги. А мені запропонували підвищитися в класі. Ця ситуація «дозріла» і була вчасною, як це нерідко буває у житті. Адже я вже обмірковував можливість виступів у Вищій лізі. 

Про пропозицію від Ниви я повідомив Миколі Лавренку. Кілька днів ходив до нього, аби вирішити це питання. Врешті-решт я опинився у Вінниці. 

Тоді у Ниві були зібрані гравці різного рівня і потенціалу. Але прихід до тренерського керма Сергія Морозова нас всіх об’єднав однією метою. 

Костянтин Сосенко

Ми особливо нічого не вигадували на футбольному полі. Плюсами Ниви тоді були мобільність, функціональна готовність і сильна тактична підготовка. Добре грали й у захисті. До фіналу Кубку із Динамо не пропускали м’ячів, грали «на нуль». 

— Це була така тренерська установка, грати від оборони? 

— Серед іншого, ми тоді практикували «штучний офсайд» під час розіграшу «стандартів», і досить вдало. Для цього мала бути гарна взаємодія і взаєморозуміння захисної ланки. Тоді у Ниви на захист працювали не лише чотири оборонці, але й лінія півзахисту. 

Величезна відповідальність лягала на нашого воротаря Володимира Циткіна. Адже він мав вчасно грати на виходах. Вся футбольна Україна тоді, так би мовити, «плакала» від цих наших дій в захисті. 

Так, дійсно, Нива тоді переважно грала від оборони. Водночас багато що залежало і від суперника. Тренерський штаб готував стратегію на матч, і найчастіше вона спрацьовувала. 

— Із ким у захисній лінії Ви тоді добре взаємодіяли?

— Тоді вся команда працювала, як єдине ціле. Головним був максимально швидкий перехід із оборони в атаку. Ми мали певні напрацювання, які й прагнули реалізовувати на полі. Тому когось персонально у захисній ланці виділяти не варто. Можливо, все ж більше всього я взаємодіяв із Толею Балацьким. Він грав у нас переднім захисником. Адже центральна оборони – надзвичайно важлива. 

Під час матчів я так вимотувався на полі, що навіть не було сил ані з ким розмовляти після гри. Лише вдома відходив від цієї напруги. 

— В єврокубках за Ниву Вам тоді так і не довелося зіграти через перехід до Дніпра. Із чим це було пов’язано?

— Тоді у мене було багато цікавих пропозицій щодо продовження спортивної кар’єри. В тому числі й дуже серйозних у фінансовому плані. Мене умовляли представники різних команд. 

Але ситуація тоді дозріла для переходу саме в Дніпро, один із провідних на той момент футбольних клубів країни. У середині 90-х в Україні ще не було, як зараз, офіційних трансферів. Переходи гравців до інших клубів відбувалися за значно спрощеною системою. 

У Вінниці я провів чудових півтора роки. Це моє улюблене місто й досі. Там лишилася частинка мого серця. 

«Для мене у футболі України є дві загадки»

— З ким із нивівців команди зразка середини 90-х Ви досі спілкуєтеся, підтримуєте стосунки? 

— Із Леонідом Гайдаржи, Олександром Червоним, Толею Балацьким (із ним ми нерідко бачимося у Києві), Юрієм Солов’єнком, Сашком Любинським, Русланом Романчуком… Всіх їх добре пам’ятаю. 

— Ви грали у Вінниці на матчі ветеранів, присвяченому 20-річчю участі Ниви в єврокубках …

— Так, у 2016 році. Потім я також у Вінниці виступав за ветеранську збірну України, вже після широкомасштабного вторгнення. Це був благодійний матч проти збірної шоу-бізнесу України. 

Взагалі у місті над Бугом буваю часто. Там у мене дуже багато друзів. Вінниця взагалі мені близька за духом. 

Костянтин Сосенко

— Коли востаннє Ви були на матчі вінницької Ниви?

— Минулого року. Мене тоді нажахав занедбаний стан Центрального стадіону («Локомотива»). Також неприємно і дуже дратує, що Нива останні роки є середнячком Другої ліги. Фактично місто над Бугом, яке активно в економічному плані розвивається навіть під час війни, вже давно без великого футболу. Хоча має чудові традиції у грі № 1. 

Для мене в футболі України є дві загадки. Перша — як двічі довели до банкрутства Дніпро. І друга – це стан справ у вінницькій Ниві.

«Гравці Північної Кореї із подивом дивилися на наші бутси, бо вони такого ніколи не бачили»

— Ви виступали за національну збірну Туркменістану. Як це сталося? 

— Ніхто в моїй родині не має відношення до Туркменістану. Запрошення до цієї збірної сталося для мене цілком несподівано. Я тоді був дома, дивився Лігу чемпіонів. У тут мені зателефонував тодішній наставник збірної Туркменістану Віктор Пожечевський (заслужений тренер України, відомий успішною роботою із полтавською Ворсклою, – прим. М.Ш.) і запропонував виступати за цю збірну. Я тоді грав за столичний Борисфен. Тому погодив цю пропозицію із президентом київського клубу Ігорем Ковалевичем і головним тренером Сергієм Морозовим. 

Загалом грати за збірну Туркменістану запросили п’ять українців. Окрім мене, це вже покійний Андрій Хомин, Ігор Кислов, Роман Бондаренко і Андрій Зав’ялов. Ще в аеропорту нам видали туркменські паспорти. 

Цей період кар’єри вважаю позитивним. Серед іншого, я в 1998 році грав за Азіатських іграх в Таїланді. Ми дійшли там до 1/4 фіналу, де поступилися Китаю. Керівництво збірної Туркменістану оцінило наші виступи, як достойні. 

Загалом провів за збірну цієї країни 6-7 офіційних поєдинків та ще кілька підготовчих. 

— На Азіатських іграх Ви зіграли проти збірної Північної Кореї. Мало хто із європейських футболістів може цим похвалитися, чи не так?

— Коли ми виходили на цю гру, північні корейці із подивом дивилися на наші бутси, бо вони такого раніше ніколи не бачили! Вже цей факт свідчить про те, яким тоді був футбол КНДР (Туркменістан зіграв з ними внічию 1:1, – прим. «УФ»). 

— Останнім часом часто виходите на поле? 

— Нещодавно я грав за команду Асоціації футболістів-професіоналів України, на запрошення її голови Ігоря Гатаулліна. На його прохання й зібрав команду. У її складі в Києві виграв Кубок Незалежності з міні-футболу. Там грали не ветерани, а звичайні футболісти. Чотири роки проводиться цей турнір. За цей час наша команда тричі здобувала золото і одного разу – бронзу. 

До речі, я й досі ніколи не виходжу на заміну, завжди граю в стартовому складі! Був в основі і на Кубку Незалежності. Також регулярно виступаю у ветеранських змаганнях, підтримую спортивну форму. 

— Зараз Ви є футбольним агентом. Можете поділитися якимось секретами цієї діяльності?

— Можу назвати себе сором’язливим футбольним агентом. Адже намагаюся працювати м’яко, ввічливо, не тиснути на партнерів. Серед моїх останніх успішних трансферів – гравець олімпійської і молодіжної збірних України Ілля Крупський (Ворскла, Полтава). До речі, він родом із Вінниці.

Взагалі намагаюся цю тему не коментувати. Адже моє професійне кредо –— «людина за кадром». 

Довідка «УФ»

• Костянтин Федорович Сосенко народився 26 вересня 1969 року у Кіровограді (нині – Кропивницький). 
• Мешкає у Києві. 
• Одружений, виховує дочку Софію. 
• Футбольне амплуа – захисник. 
• Грав за такі професіональні клуби: Зірка (Кіровоград), Поліграфтехніка (Олександрія), Нива (Вінниця), Дніпро (Дніпропетровськ), ЦСКА (Київ), Борисфен (Бориспіль), Чорногора (Івано-Франківськ), Пахтакор (Узбекистан). 
• Виступав за національну збірну Туркменістану. 
• У 1996 та 1997 роках грав у фінальних матчах Кубка України.
• Одним із перших в Україні став ліцензованим футбольним агентом. 

Пригадати попередні наші найкращі сезони можна тут:

• Нива (Тернопіль) 1993/94: навіщо Буряку рушниця? Кого Шахтар купив за пристойні гроші? За що кричали «ганьба»?
• ЦСКА-Борисфен 1995/96: громив Шахтар, звільнив Фоменка, ставив Гусіна в атаку та дав останній імпульс виступам Чанова та Кузнєцова

***

Фото надані «УФ» ветеранами вінницького футболу. При використанні прохання посилатися на ukrfootball.ua