«Мій талісман зник прямо на полі в матчі з Наполі»: Маркевич дав відверте інтерв’ю про Дніпро та Лігу Європи

Головний тренер Мирон Маркевич провів на чолі Дніпра два сезони, прийнявши команду від іспанця Хуанде Рамоса. І перший з них став для дніпрян найвдалішим за часів Незалежності України: бронза чемпіонату, півфінал Кубку України, а головне – фінал Ліги Європи. І хоча до справжнього дива у Варшаві не вистачило зовсім трохи, Дніпро став справжньою сенсацією у Європі. 

В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» в рубриці «Їхній найкращий сезон» Мирон Маркевич пригадав подробиці незабутнього сезону, зокрема, таке:

• як вирішив випустити в основі на Наполі Селезньова
• в чому був феномен Чеберячка
• чим був сильний Коноплянка і як хотів його замість Тайсона
• пояснив, чому не був з командою в Амстердамі
• як після матчу з Наполі втратив свій талісман
• до чого не звик у Металісті – і що було в Дніпрі
• як пробував поговорити з Коломойським
• хто народився раніше за Блізніченка
• чому поїхав Ежидіо та який експеримент допоміг його компенсувати
• хто мав приїхати до Дніпра, а потім грав за Севілью у фіналі

«Відчував, що можуть запросити до Дніпра»

– По-перше, хотів би подякувати Хуанде Рамосу – він залишив хорошу команду. Моїм основним завданням було продовжити все це. Звичайно, додав щось своє. І, в принципі, вийшло. Всі знають, які були матчі між Металістом та Дніпром, тож я добре знав команду: вона була колюча, злюча, з багатьма хорошими футболістами. У тому плані мені пощастило.

– Під додаванням свого маєте на увазі певну зміну стилю гри за рахунок більшого контролю м’яча?

– Так, ми акцентували увагу саме на тому, щоб додати у контролі м’яча. Але не заради самого контролю, а щоб більше людей були залучені до гри в атаці, коли в нас м’яч. Основна ж концепція залишилась.

– Дніпро став вашим наступним місцем роботи після Металіста. Ненависть між вболівальниками, страшенні заруби на полі, ваша фраза про Дніпро-Арену як про «консервну банку»… Як на цьому тлі ви зважилися на прихід до Дніпра?

– Попередній чемпіонат я лише наполовину провів з Металістом. Революція Гідності, події у Харкові та у клубі – і я вирішив піти. До кінця сезону не працював, але стежив за чемпіонатом, за командами і десь звертав увагу на Дніпро, тому що було відчуття: мене можуть запросити. 

Так воно і сталося. Рамос пішов – і за пару днів мені зателефонували. Тоді дивився чемпіонат, і хотілося, щоб Дніпро став чемпіоном. Але що роком раніше, коли ми з Металістом майже мали виграти чемпіонат, що з Дніпром відбулося те саме – чомусь так зробили, що ніхто з них не став чемпіоном. Але то є наш чемпіонат (посміхається, – прим. «УФ»): чомусь – і всі розуміють, чому.

Так, було непросто, але співпало так, що вболівальники якраз оголосили перемир’я, об’єдналися фани Дніпра, Металіста, Карпат, Динамо, Шахтаря, усіх команд. Багато з них пішли воювати, багато воюють досі. Фанатська сокира була зарита, скажімо так.

– Перед початком сезону ви стикнулися з кадровими труднощами: пішов Джуліано, ледь не пішов Ротань…

– То була проблема. Ми мали стартувати у Лізі чемпіонів, а провідні футболісти пішли. Щоправда, Ротань потім повернувся, хоч і після Ліги чемпіонів. Пізніше ще й Стрініч пішов, трохи травми нас зачепили. У матчах Ліги чемпіонів не змогли ми виставити оптимальний склад, ще й певні борги були вже. 

Я так зрозумів, що Ротань повернувся через обіцянку, що всім все повернуть… Словом, повз Лігу чемпіонів ми пролетіли і почали, як кажуть, з нуля. Спочатку було дуже важко, але за ходом сезону команда знайшла себе.

«Про скасований гол Карабаха дізналися у роздягальні»

– Буквально за два тижні до домашнього матчу з Копенгагеном був збитий малазійський Боїнг, через що УЄФА заборонив грати у Дніпрі…

– …І довелось грати у Києві за порожнього стадіону, небагато глядачів прийшло. Зрозуміло, що в Дніпрі було б інакше. Для команди це і додаткові переїзди були, і поки ми звикли до стадіону, пройшов час. Якщо б грав повний склад, що був за Рамоса, плюс грали б у Дніпрі, шансів було б більше проти Копенгагена.

– Вашу фразу щодо звикання до стадіону вболівальники можуть розцінити, як відмовку. Поясніть, наскільки дійсно на гравців впливає незнайома атмосфера, оточення?

– Це дійсно є дуже важливим. Тим більше, що Дніпро-Арена – суто футбольний стадіон, трибуни поруч, а вболівальники у Дніпрі завжди відрізнялись палкою підтримкою. Це все грає свою роль. В Києві ж все по-іншому: трибуни далеко від поля, на 70 тисяч місць приходило небагато людей. 

Ось у півфіналі з Наполі за тієї атмосфери ноги самі несли, гравцям не треба було нічого говорити. А, наприклад, на домашній грі з Карабахом було більше азербайджанських вболівальників, ніж українців (за офіційними даними, відвідуваність домашніх матчів Дніпра того сезону була наступною: Копенгаген – 23410, Гайдук – 10320, Інтер – 25200, Карабах – 3120, Сент-Етьєнн – 2579, Олімпіакос – 5837, Аякс – 10581, Брюгге – 16234, Наполі – 62344, – прим. «УФ»).

– Одне очко після трьох матчів не давало особливих сподівань?

– Початок був невиразний, але потім виграли в Азербайджані, і була непогана гра у Мілані. Забий Коноплянка пенальті за рахунку 1:0 на нашу користь, могло скластися по-іншому. Ну і перемога над Сент-Етьєном вже вивела нас далі.

– Вивела не лише перемога, а й скасований гол Карабаха?

– Коли закінчився наш матч, мій помічник Олександр Іванов сказав, що Карабах забив. Розуміли, що за такого розкладу пролітаємо, пішли до роздягальні, і вже там дізналися, що гол не зарахували. Було таке перше свято. Маленьке.

Євген Коноплянка. Фото: ФК Дніпро

«Мав би випустити Лучкевича хоча б на заміну»

– Те, як взимку прийшов та невдовзі пішов Ежидіо, було своєрідним показником справ у клубі?

– У Металісті я до такого не звик: все було вчасно. А в Дніпрі були постійні затримки зарплати. І з Ежидіо дійсно стався такий кричущий випадок. Ми нарешті знайшли хорошого лівого захисника, вони з Коноплянкою швидко знайшли спільну мову. Ежидіо заграв в основному складі, але протягом трьох місяців не отримав жодної зарплати – і поїхав. Клуб втратив гроші, а мені довелося шукати варіанти. Перевели на лівий фланг Матоса – і вгадали.

– До речі, переведення Матоса ліворуч дало більше можливостей грати на протилежному фланзі юному Лучкевичу?

– Лучкевичу було лише 19 років. Підкупляла в ньому здатність працювати на максимумі всі 90 хвилин. Можливо, йому десь не вистачало техніки, але він нам дуже серйозно допоміг у чвертьфіналі та, особливо, у півфіналі. Чесно кажучи, думав, що в нього все дуже добре піде далі.

– Очікували більш яскравої кар’єри Лучкевича?

– Він пішов до Бельгії, де не було довіри тренера. А коли таке трапляється, гравець починає дещо нервувати. Напевно, це і відбилося. Взагалі, вважаю, що для кожного футболіста важливо знайти свого тренера, який довіряв би.

– З Лучкевичем пов’язано і те, що, як ви зізнавалися, після фіналу не дає спокою.

– Так, я дійсно мав би його випустити у фіналі хоча б на заміну. Обирав між ним та Безусом. Рома якраз перед фіналом забив Шахтарю, і я зробив вибір на його користь. Не скажу, що то була помилка – так склалось. Тоді дозволялось лише три заміни – зараз було б простіше.

«До Амстердаму заборонили летіти лікарі»

– Відомо, що перший весняний раунд українським клубам дається дуже важко. Прохід Олімпіакоса став потужним поштовхом?

– Треба почати з того, що на зимових зборах ми програвали ледь не всім. Але я свідомо йшов на той крок: ми дали серйозні навантаження, готувалися. Олімпіакос – серйозна команда, і я розумів, що одразу після зборів буде дуже важко у плані самої гри, тому самовіддача та фізична готовність мають бути на максимумі. Десь ми вгадали, тому що перемогли 2:0 у першому матчі в Києві, зіграли 2:2 на виїзді – і пішло. 

Був дуже важливий матч для нас у психологічному плані, і я радий, що футболісти це також розуміли. Ми перебігали Олімпіакос в обох матчах. А потім вже прийшов високий рівень майстерності. Я бачив, що команда додає, і ми дивилися вперед з оптимізмом.

– Запам’яталося, як після домашньої перемоги 1:0 над Аяксом ви емоційно дорікнули журналістам, що сиділи на пресконференції надто похмурим, попри позитивний результат.

– Ось ще один фактор нейтрального поля. Кореспондентів з самого Дніпра було дуже мало. Довелось щось говорити, і мені вдалося їх дещо розворушити:).

– А чи доводилося схожим чином протягом сезону розкачувати команду?

– Звичайно, тренер має це робити, аби команда не заснула. Коли все йде добре, впевненість може перейти у самовпевненість. Треба зважати та відчувати це. Радий, що футболісти самі все розуміли. Не було жодного матчу, де ми б не билися.

– До Амстердаму ви не полетіли через проблеми зі здоров’ям?

– Так, в мене був гіпертонічний криз – звична річ, на жаль, для тренерів. Якби гра була вдома, я б її не пропустив, а так лікарі заборонили літати. «Підремонтували» мене трохи. За справами у команді я стежив, дав стартовий склад, а потім вже добре спрацювали помічники. зробили правильні заміни в додатковий час, і ми досягли потрібного результату.

Мирон Маркевич. Колаж: УФ

«Просив купити Коноплянку замість Тайсона»

– Долю протистояння з Брюгге вирішив єдиний гол Євгена Шахова. Він став справжнім джокером: виходив на заміну та забивав переможні м’ячі Гайдуку, Брюгге.

– Я почав йому довіряти, тому що знав його, ще коли працював у Металісті. Він завжди подобався мені як гравець. Світла голова. Намагався давати йому більше часу, і декілька ігор він для нас витягнув. Ну а той гол Брюгге – взагалі фантастичний! Його можна постійно крутити. Тож радію, що я його підтримав, а він – мене.

– До речі, часто передивляєтесь записи матчів, огляди?

– Так, досить часто. Онук мені багато показує. Він грає у футбол, все знає. Найчастіше показує мені півфінал з Наполі під дощем. Та й вболівальники часто надсилають мені фрагменти ігор і пресконференцій з часів Дніпра та Металіста. З радістю все це переглядаю, адже є, що згадати.

– Онуку хто з того Дніпра найбільше подобається?

– Коноплянка. Тим більше, нещодавно ми грали в Іспанії благодійний матч перед зустріччю збірної України, і онук грав з Коноплянкою та зі мною в одній команді. І так вийшло, що він забив з пасу Коноплянки. Кумир! (посміхається, – прим. «УФ») Та там будь-якого футболіста можна називати, вони дійсно висококласні гравці.

– В чому була унікальність Коноплянки?

– Він був дуже легким. Коли ще у 2010 році я прийняв збірну, Володимир Безсонов, який тренував Дніпро, рекомендував звернути увагу на Коноплянку. Він тоді у клубі більше на заміну виходив, але я одразу викликав його до збірної, і він в одному матчі заробив пенальті, в іншому забив. Євген вмів і підіграти, і забити. 

Вважаю, що він один з кращих футболістів, які грали під моєю орудою за весь час роботи у Металісті та Дніпрі. Я ж дуже просив Курченка купити його, коли продали Тайсона до Шахтаря. Попросив отримані гроші віддати за Коноплянку, але зрозумів, що сказав щось не те (посміхається, – прим. «УФ») – навіть мови про то не могло бути.

– Ви теж вважаєте, що Коноплянка міг досягти більшого?

– Звичайно. Може, якби його продали до Ліверпулю, він досяг би серйозних висот. З іншого боку, тоді може б і Дніпро у фіналі не грав. На жаль, після Дніпра… Ще раз кажу, для кожного футболіста важливою є довіра тренера. Вважаю, йому не дали повністю розкритися як у Севільї, так і у Шальке.

«Селезньова потрібно було ганяти»

– У вашому розпорядженні були Селезньов та Калініч. Як вирішували, коли кого випускати?

– Обидва були класними нападаючими. Плюс був Зозуля, якого я мусив переводити до півзахисту, тому що тримати такого гравця у запасі було б неправильно. З Аяксом поставили його правим хавом – гол забив і взагалі всю гру зробив. Селезньова потрібно було тренувати. Він, будемо відверті, не завжди дружив з режимом, тому я його, як кажуть, ганяв. А Калініч почав добре грати, і недаремно його потім Фіорентина купила, грав у Мілані, Атлетико, Ромі. 

Коли на одне місце претендують два гравці, тренеру завжди треба замислюватись. Схоже було в мене і в Металісті, де Гомес нервував, коли не грав, Марлос не завжди грав, Бланко.

– Голи Селезньова у ворота Наполі сталі вирішальними та навіть знаковими для історії.

– Можна сказати, що я витримав його у запасі, і у Неаполі він вийшов на заміну та забив. До речі, всі думали, що і у матчі-відповіді в основному складі буде грати Калініч. Але я довірив місце Селезньову, і він цю довіру виправдав.

– Як ви дійшли до такого рішення: побачили стан гравців на тренуваннях чи це було передчуття?

– Я завжди дуже уважно слідкую за футболістами у день гри: як вони снідають, як проводять ранкову розминку, хто бадьорий, хто кволий, хто в якому гуморі. Дослухався також до лікарів – чи не скаржився хтось з гравців на щось. Так було і того разу. І прізвище Селезньова я назвав в останній момент.

«Чеберячку спочатку не довіряв, але потім…»

– Калініч у побуті здавався досить флегматичним…

– …А на полі він був дуже злий. Хороший нападаючий. Він забив багато вирішальних голів. Радий, що він пограв у хороших клубах.

Взагалі, про кожного футболіста є хороші спогади. Дуглас, який при Рамосі грав менше, став постійно виходити і став кращим захисником Ліги Європи. Чеберячко, Федецький…

– У чому, на ваш погляд, феномен Євгена Чеберячка? Його, здається, недооцінювали як вболівальники, так і фахівці. А він грав постійно і у Рамоса, і у вас.

– Зізнаюсь, я сам спочатку стався до нього не дуже оптимістично, не дуже йому довіряв. А потім поставив – і він грав постійно. Він нічим абсолютно не виділявся. Але в нього була неймовірна чіпкість – абсолютно не давав зіграти суперникам. Проти нього нападаючим було дуже важко, він дуже добре читав гру, мав непогану передачу. 

Що він, що Дуглас були спокійними на полі, і у захисті це відчувалося. 

Плюс добре почував себе Бойко, якому я також дуже вдячний. У півфіналах, особливо, у Неаполі він нас серйозно виручив.

– Бойко тоді дійсно спіймав справжній кураж.

– Вважаю, то був його найкращий рік. Але теж, потім пішов у Бешикташ, де не склалося з тренером. Я знаю, що в Дніпрі він був одним з кращих.

Євген Чеберяко. Фото: ФК Дніпро

«Забували про фінанси – і просто грали»

– Не можна не поговорити окремо про Руслана Ротаня, який був справжнім лідером команди.

– Ротань взагалі мені дуже допоміг! Підтримав мене, хоча я прийшов з табору одвічного ворога. Він тримав єдність у команді, тож мені не потрібно навіть було занадто торкатися цих питань. Я щиро радий, що в нього зараз виходить все в тренерській діяльності. Повторюся, він мені тоді дуже допоміг і на полі, і поза ним.

– Вам доводилося його просити владнати якісь внутрішні питання чи поговорити з кимось з гравців?

– Ні, такої необхідності не було. Він сам відчував все. І за два роки в мене взагалі не було конфліктів у команді.

– Напевно, відомі фінансові проблеми одним з наслідків мали те, що команда згуртувалася?

– О! То є основне! Майже рік ми грали без грошей, але команда виходила та билася. Двічі поспіль ми вигравали бронзові нагороди. Особливо у цьому плані запам’ятав 2016 рік. Пацани виходили та казали: все буде добре. Забували про ті фінанси й просто грали. Я дуже вдячний команді, що витягнули той сезон. 

Думаю, мої найцінніші медалі – перша бронза з Металістом і ось ця, друга з Дніпром. Тим більше, що цю дніпровську медаль мені вручили вболівальники. Було дуже приємно.

– У вас були спроби відверто поговорити з Ігорем Коломойським про ситуацію у клубі, його плани?

– Ми намагалися. І я зі свого боку, і футболісти, знаю, йому телефонували. Але, думаю, він вже тоді прийняв для себе рішення, що не буде цим займатися. Вже був момент у 2016 році, коли ми погодилися, щоб нам віддали половину боргу, адже розуміли, що команди може просто не бути. Згодні були всі: і українці, і легіонери. Але і це не пройшло.

– Як вам було працювати з генеральним директором Андрієм Стеценком?

– Абсолютно нормально. Я розумів, що від нього далеко не все залежить, адже всі рішення ухвалював Коломойський. Стеценко робив, що міг. Я так, розумію, він іноді давав свої гроші, і, напевно, Русол також. Поточні побутові питання закривалися.

«Було багато талановитої молоді»

– Після перемоги над Наполі одним з найбільш яскравих кадрів на відео стали ваша радісна емоція, але вона тривала лише пару секунд. Ви здійняли руки вгору, а потім різко повернулися до спокійного вигляду. Свідомо не давали волі емоціям?

– Так, я це робив спеціально, щоб футболісти побачили: ми зробили велику справу, але це вже стало історією, і потрібно думати наперед. Тим більше, в нас були ще матчі з Динамо, Шахтарем, а найголовніше – фінал. Тому я одразу сам собі сказав – все, треба братися далі до роботи. Такого принципу дотримувався протягом всієї тренерської кар’єри. Щось виграли, але воно вже минуло, треба йти далі.

– Але футболістів, напевно, було важко утримати від святкувань? Чи були на тому тлі шанси за декілька днів зіграти вдало з Динамо?

– Так, було важко, але з Динамо ми грали досить непогано. Гра була «фіфті-фіфті», могли й виграти. Трохи не дотягнули. Ми вже більше почали думати про півфінал Кубку України з Шахтарем. Грали його у Львові, вигравали весь матч, але в кінці нам поставили пенальті (арбітр Анатолій Абдула чи то купився на артистичне падіння Гладкого, чи то угледів гру рукою Лучкевича, що сталося під час одного епізоду, і потім експерти вказували на хибність рішення, – прим. «УФ»). Ну як завжди, я вже нічому не дивувався (посміхається, – прим. «УФ»).

– Перший кубковий матч з Шахтарем Дніпро програв вдома 0:1, і Селезньов потім з великою прикрістю згадував незабитий пенальті, розповідаючи, що навіть телефонував вам з вибаченнями.

– Це така справа... Ну а Хав’єр не забив пенальті у чвертьфіналі Ліги Європи Спортингу – то й що? Хав’єру я вдячний за чудові три сезони у Металісті. Не забив пенальті – ми не потрапили до півфіналу. Що ж зробиш, це – футбол.

– За декілька днів після кубкового матчу ви з Шахтарем грали вже у чемпіонаті. Заздалегідь запланували на цей матч виставити резерв?

– По-перше, я хотів дати можливість молодим, які вже були на підході. Баланюк, Блізніченко, інші хлопці – так вони ще й перемогли Шахтар. Поступалися 0:1, 1:2, але відігралися та Лучкевич забив третій гол, і ми перемогли 3:2. Молодь відчула на собі той потужний Шахтар з Ракицьким, Срною, бразильцями. Перемогли – значить, ми все зробили правильно.

– Тоді в Дніпрі ціла низка здібних молодих гравців з’явилася. Яку бачили в них перспективу?

– Дійсно було багато талановитої молоді. Був нападник Баланюк – на жаль, десь він загубився. Кочергін тоді починав, зараз грає на хорошому рівні у чемпіонаті Польщі. Довбик вже був з нами. Блізніченко за майстерністю був тоді одним з кращих в Україні, міг бути дуже класним гравцем, але, на жаль, лінь скоріше за нього народилася.

«Мій онук учиться із сином суперника з Наполі»

– Чи правда, що після київського матчу з Наполі ви загубили якійсь талісман, який завжди мали з собою?

– Коли ми з Металістом грали у Генуї проти Сампдорії, я пішов до лікарні, що була при одній церкві – там лікувалися від лейкемії четверо українських дітей. До речі, один з тих діток одужав, і ми зустрічалися в Києві у готелі, коли я вже в Дніпрі працював. 

Отже, настоятель тієї церкви подарував мені срібну медальку із їхньою символікою. З того часу (Металіст грав із Сампдорією у лютому 2009 року, – прим. «УФ») вона була постійно зі мною на іграх. А тоді після матчу з Наполі народ вибіг на поле, і з мене просто зняли куртку з тією медаллю. Так досі і не знаю, де вона.

– Багато хто вважає, що Наполі було сильніше за Севілью. Згодні?

– Десь можу погодитись. Не набагато, але все ж класних футболістів в Наполі вистачало: Мертенс, Ігуаїн, Гамшик, багато інших. Альбіоль досі грає за Вільяреал, і, до речі, мій онук вчиться разом з його сином. Коли був в Іспанії, забирав онука зі школи, а він якраз за сином приїхав – і впізнав мене. Пригадали ті матчі. Альбіоль зізнався, що вони довго не могли отямитися після поразки.

– Дніпро вже мав багатий досвід матчів проти серйозних суперників, але чи не відчувалося тиску від самого статусу фінального матчу? Може, це і спричинило помилки?

– Я б не сказав. Все вирішували нюанси, епізоди. Я не бачив, як ми можемо пропустити, вже припускав нічию. Треба було просто вибити м’яч, а вийшла свічка над штрафним майданчиком (зітхає, – прим. «УФ»). Хоча Матос загалом добре грав. Все вирішила помилка у простій ситуації.

– Форвард Севільї Карлос Бакка, який два голи забив, хорошим майстром був?

– Звичайно, він був провідним гравцем у Севільї тоді. І в чемпіонаті Іспанії багато забив, потім у Мілані грав. І був у них гравець, якого я хотів – Банега. Взимку після першого кола вже була домовленість про його перехід у Дніпро. Там тренер вже з ним змучився, і футболіст міг йти безкоштовно. А мені він був потрібен, вже мав їхати, але тут не схвалили зарплатню, яку він просив. У фіналі він дуже багато зробив, щоб Севілья перемогла.

Карлос Бакка. Фото: ФК Дніпро

– Матч у Варшаві – найголовніший у вашому житті?

– У фіналі грати дуже приємно, і я бажаю усім тренерам відчути ту атмосферу. Це по-справжньому зачаровує. Багато матчів було – я нарахував за всю свою кар’єру більше ніж 1100 (посміхається, – прим. «УФ»). Це разом з єврокубками, чемпіонатом України і ще з чемпіонатом Союзу, де провів близько 400 матчів. 

Знаєте, для тренера головною є кожна наступна гра, але фінал дійсно не забудеш. Емоції надзвичайно зашкалювали. І я хотів би подякувати всім, з ким ми пройшли той шлях. Гравцям, тренерам, персоналу, працівникам клубу, вболівальникам, окремо Євгену Краснікову, який завжди мене підтримував та допомагав. Це було незабутнє.

• Усі «Їхні найкращі сезони» на сайті «Український футбол»: