«На базі з Калашникова розстрілював гілки дерев»: Шаврін дав вогняне інтерв’ю про скандальну Полтаву та Шахтар

Вадим Шаврін зараз грає в атаці Поділля, але йому є що згадати: юнацькі склади Шахтаря, донецький Олімпік із граючим президентом Гельзіним і евакуацією після травми на вертольоті, Волинь із Кварцяним, а також Зірка, Полісся, Вікторія та ряд інших українських клубів…

Форвард Поділля дав ексклюзивне інтерв’ю сайту «Український футбол», у якому пригадав найяскравіші сторінки власної спортивної біографії.

Чи загрожує Поділлю зникнення? «Можливо, є невеликі затримки, але...»

– Вадиме, цього літа ви продовжили контракт з Поділлям ще на один сезон. Які чинники зіграли ключову роль у вашому рішенні?

– Я бачу свою здатність грати на цьому рівні. Якби відчув, що не тягну, або мої ноги та голова не встигають за нинішнім футболом, то не погоджувався б. Також моєю мотивацією є любов до гри. Тому усе обдумав та ухвалив рішення ще на рік залишитися у футболі.

– Якими ви бачите перспективи команди у новому сезоні? Знову очікує боротьба за виживання, чи є потенціал бути вище у таблиці?

– Знаєте, я багато читаю у пресі, що Поділля – це аутсайдер та головний претендент на виліт. Ну, зачекайте. Я немало пограв у Першій лізі, й завжди вона була рівною. Так, колись там виступали такі команди, як Севастополь та Металург (Запоріжжя), які її легко пройшли, й з попереднього сезону подібним прикладом можна назвати Епіцентр.

Видно, що зараз клубів сім-вісім ставлять завдання. Нехай вони думають, як їх виконати, а ми будемо намагатися завадити це зробити. В нас немає якихось гучних та великих цілей, але можу запевнити, що легко з нами не буде нікому.

Вадим Шаврін. Фото: Поділля

– Наприкінці минулого сезону, коли збереження прописки Поділля у Першій лізі залежало від результату плей-оф з Колосом-2 (2:0, 1:0), у мережі почали ширитися чутки, що у випадку поразки клуб можуть закрити. Чи дійсно існувала така загроза?

– Я також чув такі розмови, але коли поставив питання керівництву, то мені відповіли, що усе це маячня, й команда існуватиме у будь-якому випадку.

Мер міста [Олександр Симчишин], який виділяє кошти на клуб, любить футбол. Поділля, можливо, не досягало якихось великих успіхів, але все ж цей клуб має історію й заслуговує залишатися на футбольній мапі України. Дякувати Богу, що ми залишилися у Першій лізі. Тому слова про те, що Поділля втратить професійний статус, думаю, були перебільшенням.

– Також, як нам стало відомо з неофіційних джерел, в команді станом на кінець попередньої кампанії існували заборгованості перед футболістами. Чи була ситуація критичною, та як справи зараз в цьому плані?

– Можливо, є невеликі затримки, але це не кримінально та не критично. Тут усе віддається та з футболістами розраховуються. Ми про це знаємо. Тому не можу сказати, що така ситуація якось впливає на атмосферу. Усе в порядку. Паніки ні в кого немає.

– Зараз вже усе закрито?

– Один місяць «висить», але сказали, що після вихідних з нами закриють усі питання.

Як Шаврін виступав у Шахтарі під керівництвом ван Леувена? «Перший матч програли 1:10»

– Альма-матер у футболі для вас став Шахтар. Як ви туди потрапили?

– Це будуть приємні спогади... Я розпочинав грати у себе на районі в мініфутбол, а потім тренер, який дав ази, відправив мене до Макіївки у філіал академії Шахтаря – школи Юрія Дудинського.

Якщо не помиляюся, то у сьомому класі селекціонери «гірників» запросили мене на перегляд до своєї академії. З першого разу я туди не потрапив й повернувся назад до філіалу, а вже за рік ми зустрілися з Шахтарем на турнірі і я, здається, забив їм гол, після чого мене вже забрали. Можу лише подякувати академії донецького клубу, яка дійсно дала мені шлях у великий футбол.

– Нідерландських директорів академії застали?

– Нам було вже по 16 років, коли взяли Хенка фон Стея та Патріка ван Леувена, і я попрацював з ними не дуже довго. Спочатку Патрік був помічником, а коли фон Стей пішов, то зайняв його місце.

За голландців усе докорінно змінилося: тактика, підхід до футболу. Також з’явилися європейські турніри. З нашої схеми 4-4-2 перейшли на європейську – 4-3-3 й щось не пішло. Перший матч ми пограли дублю запорізького Металурга з рахунком 1:10. Трансляції тоді не робили, і коли я зателефонував додому, то сказав, що поступилися 1:5 чи 1:6, бо соромно було назвати справжній рахунок.

Вимоги траплялися як хороші, так і сумнівні та досі незрозумілі. Одразу впала в око дисципліна. Усі мали грати в чорних бутсах, хоча нам юнакам все ж хотілося виділятися, й раніше таких обмежень не було. Красили їх балончиками. Жах. Сварилися, матюкалися... Чітко пам’ятаю, що кожен мав бути із заправленою футболкою. Траплялися матчі, які ми вигравали з рахунком 10:0, й коли ти забиваєш п’ятий-шостий гол, то вже фактично не радієш, бо це взяття воріт не є переможним й, можливо, особисто для тебе вже четверте за гру. Однак було зібрання на якому сказали, що навіть після десятого голу кіпер має бігти та радіти з усіма.

– А як ван Леувен вписався в Шахтар?

– Патрік забрав Шахтар-3, а потім прийшов Валерій Яремченко й зробили дубль. Оскільки ми за віком могли грати і там і там, то відбувалися негарні розмови з боку обох, мовляв: «Не йдіть до нього, а йдіть до мене». Здається, в них був великий конфлікт, й вони не мали жодної комунікації. Кожен хотів, щоб було саме так, як бачить він.

У підсумку група людей опинилася між молотом й ковадлом й не знала, що робити. Ми у Шахтарі-3 чи дублі? У підсумку, дякувати Богу, вирішилася ця ситуація, й хлопці розібралися, кому куди йти. Яремченко зробив акцент на 1991-й рік, а ми 1988, 1989 та 1990 років відправилися до Патріка.

Для мене до речі, стало несподіванкою, що Патрік почав тренерську кар’єру. Я його не розглядав у цій ролі, бо для мене він був керівником. Мабуть, йому стало нудно, й він вирішив тренувати.

Патрік ван Леувен. Фото: Шахтар

Чим запам’яталися зірки «гірників»? «Ракицький – це діамант нашого футболу»

– У системі клубу ви пограли з багатьма зірковими футболістами. Наприклад, Ярославом Ракицьким.

– Рак, як не мене, – це діамант нашого футболу. В усі роки Ярик, я пам’ятаю, виділявся й мав щось таке, чого, мабуть, не вистачало іншим. Дійсно класний футболіст, з яким завжди було приємно грати. Також не менш важливу роль відіграє довіра. Яремченко дав йому шанс.

– Чим він особливо виділявся з-поміж інших?

– В нього є класна якість, що він не чутливий до критики. Якщо хтось міг засмутитися зауваженням тренера, то Ярику було абсолютно однаково. Він грав так, як бачив, жодних сумнівів. Плюс здоров’я. Я грав з Яриком, коли він ще діяв крайнім захисником чи хавбеком та випалював увесь фланг. Коли Мірча Луческу взяв його до першої команди, то зробив лівим центральним оборонцем. Містер щось побачив або вгадав, однак це допомогло зробити класну кар’єру.

– У Шахтарі Ракицький став наступником Дмитра Чигринського, який перейшов до праймової Барселони Пепа Гвардіоли, і з яким ви також пограли разом.

– Ну, блін, мабуть, на той момент він був гідний цього. Чому не вийшло? Ширилися чутки, що, начебто, в Барселоні зробили тест, який показав, що Діма не відповідає своєму віку. Нюансів я не знаю.

Чигринський був надійним захисником, тому Гвардіола й запросив його до команди. Хоча, якщо порівняти з Ракицьким, то я вважаю, що Ярик на порядок сильніший. Не в образу Дімі, звичайно. З усім тим один поїхав до Барселони, а другий – ні. Так буває у футболі.

– Продовжуючи тему класних захисників донецького клубу, то ви перетиналися й з Артемом Федецьким. Найбільший костолом у вашій кар’єрі?

– Не було такого, щоб прямо підступно коліна ламав, але якщо ти його обігрував, то не міг далі спокійно почуватися, бо людина не хотіла, щоб її проходили. В нього є своє его й бажання довести, що це відбулося помилково. 

Хто все ж був найбільшим костоломом у моїй кар’єрі? Ок, нехай це буде Артем. Думаю, йому сподобається:)

– З Макіївки до Шахтаря потрапив й ще один форвард – Євген Селезньов. Як оціните його за ігровими якостями?

– За ігровими якостями – це просто топ. Недарма легіонери називали його Бразильцем. Це заслуговує на повагу.

Тому він й пограв достатньо непогано й в усіх командах, окрім, можливо, кінцевого етапу кар’єри, був на перших ролях та забивав. Його двічі повертали до Шахтаря, а туди просто так не потрапиш.

– То за що саме Селезньова величали Бразильцем?

– За бачення футболу. Він полюбляв кинути поміж, познущатися... Була ситуація, коли в одному з матчів Жека забив гол й почав на усе поле горлати на захисника: «Я ж казав, що буду тебе вовтузити!». Бразильці люблять упіймати кураж, так само й він був українським бразильцем.

– У Шахтарі ви перетиналися й з іншими іменитими нападниками – Олексієм Бєліком, Русланом Фоміним. Хто все ж був найкрутішим?

– Селя – без питань. Повторюся, для мене він – топище.

Який вчинок Срни запам’ятався на усе життя? «Він спитав: «Хто це такі? Що вони тут роблять?»

– Які враження у вас залишилися від співпраці з Луческу?

– Коли мене Луческу запросив до першої команди, то не вірилося що це можливо та відбувається зі мною. На тренуваннях дуже сильно здивувався рівню навантажень. Заняття тривало ледве не годину, й коли вже усі були мокрими й думали, що це фініш, нам сказали: «А тепер розпочинається основна частина тренування». Мене поставили грати один в один із Сашею Кучером у вправі на пів поля. Він – гравець збірної України. Для мене це було щось.

Запам’яталося, що Луческу не був великим другом для більшої частини футболістів. Можливо, він якось краще ставився до бразильців. Брав своєю суворістю та тримав на дистанції.

Ймовірно, він, як іменитий тренер, бачив це так. Хоча, зараз ми усі дивимося футбол, й ті ж Гвардіола, Юрген Клопп, Хабі Алонсо більш схильні до гравців: можуть обійняти, постукати по плечу, підтримати. В Мірчі такого не було. Коли я потрапив на тренування, то зі мною особливо ніхто з тренерського штабу не спілкувався. Просто дали майку й сказали, що потрібно робити.

Мірча Луческу. Фото: Шахтар

– З особистісними якостями Містера розібралися, а що скажете за його тренерські навички?

– Мені здається, виграти Кубок УЄФА та вісім чемпіонських титулів з Шахтарем, а ще запросити таких якісних футболістів може лише супертренер.

Просто запросити купу бразильців недостатньо. Необхідно створити з них один якісний ансамбль. Це такий народ, що разом з гравцем приїздить десять членів його родини й незрозуміло, що в них у голові. В такій ситуації футболіста потрібно додати у загальний механізм, й в Луческу це виходило класно. Він володів цими бразильцями.

– Як зіркові легіонери ставилися до української молоді?

– На усе життя запам’яталася ситуація з Даріо Срною. Мене та ще декількох хлопців викликали до збірної України за своїм віком, й ми прийшли в бухгалтерію в офісі Шахтаря, щоб взяти гроші на квитки, або вже самі квитки на потяг до Києва. Там перебував Срна, й він спитав: «Хто це такі? Що вони тут роблять?». Йому пояснили, що ми є юніорами «гірників», й прийшли за квитками та потяг. Тоді він попросив придбати нам квитки на літак й сказав: «Шахтар на будь-якому рівні повинен показувати, що він не гірший за Динамо та інші клуби, тому наші футболісти повинні добиратися в збірну на літаку». Це показує рівень ставлення старших до молодших.

Якщо говорити про бразильців, то з ними жодного зв’язку не було. Треба розуміти, що вони тримаються зі своїми й в них свій карнавал в душі.

Що сказав Луческу після дебюту за Шахтар? «Тоді він єдиний раз до мене підійшов»

– Що вам запам’яталося з періоду виступів за юнацькі та молодіжні збірні України?

– Запам’яталася ситуація з Олександром Головком, який допомагав Володимиру Мунтяну у «молодіжці».

Коли Шахтар з Динамо грали у Донецьку ледве не чемпіонські матчі, а я ще був хлопчиком, то подавав м’ячі. Був момент, коли ми вигравали, й Головко просив в мене круглого, а я удавав, що не чую його та йшов у бік. Тоді він напхав мені таку торбу! Мені аж незручно стало.

Потім я приїхав до збірної, й він був моїм тренером:) Кажу йому: «Зараз вам історію розкажу. Пам’ятаєте, як я вам м’яч не подав?». Звичайно, він не згадав. Посміялися.

– Хто в збірній за вашим віком найбільше виділявся?

– Коля Морозюк мав непоганий вигляд, Діма Льопа, Брати Пашаєви. З Шахтаря – Льоха Курилов, Ванька Матяж, Віталік Гошкодеря, Слава Піднебенной. Нас також брали в збірну й ми не пасли задніх.

Якщо виділяти когось одного, то я б назвав Вову Лисенка. Хоча ми й конкурували, але біле чорним не назвеш. Дуже подобався, як нападник. Фізично сильний, мав хорошу ліву ногу, у міру нахабний. На тому рівні він робив різницю.

Коли ми грали проти Динамо в юнацькій першості, то нам було однаково, хто в їхній команді, головне – тримати Лисенка. Проти нього діяв Курилов, й була ситуація, коли Лисий обіграв Льоху, й той схопив його за шорти у спробі зупинити. Так от Вова тягнув його метрів 15 по полю!

– В Лисенка кар’єра вийшла максимально різнобарвною, й надовго він ніде не затримався.

– Його просто треба знати особисто. Це людина-оркестр. В нього дуже цікавий та веселий характер. Можливо, не усі розуміли, й через це траплялися якісь непорозуміння.

– Ви провели один матч за першу команду Шахтаря, зігравши 40 хвилин у домашній зустрічі із запорізьким Металургом (1:2) у кінцевому турі сезону 2006/07, коли доля чемпіонських перегонів вже була вирішена на користь Динамо. Чи мала ця гра якийсь вплив на ваше майбутнє в клубі?

– Оскільки в тому сезоні усе вже було вирішено, то на останню гру з основою залишили пару людей з дубля, мабуть, більше для кількості, аніж для якості. Таким чином, не думаю, що той матч міг щось кардинально змінити. Ну, мабуть, якби ми виграли й заявили про себе більш гучно, то отримали б якісь шанси.

Я пам’ятаю, що після виходу на заміну намагався не зупинятися. Зіграв у парі з Бєліком. Блін, час на полі промайнув, як одна секунда. Точно мої батьки дивилися у прямому ефірі. Для вихованця Шахтаря дебютувати за першу команду – це круто.

Після тієї зустрічі, до речі, Луческу єдиний раз підійшов до мене в роздягальні, потиснув руку й сказав: «Браво, форварде». Мені було дуже приємно, хоча я, чесно кажучи, не помітив за собою чогось надзвичайного. Потім мені зателефонували та сказали, що будуть робити документи на виїзд з основою на закордонний збір. Однак, напевно, ситуація змінилася, тому я та Піднебенной відправився в оренду до алчевської Сталі.

Анатолій Коньков. Фото: УАФ

Як прибрав зі Сталі експрезидент ФФУ Коньков? «Він усе вирішував сам»

– У Сталі ви оформили 4+1 у десяти матчах, але протрималися там лише декілька місяців.

– Я був гравцем основного складу, й усе складалося нормально. Потім потрапили в якусь яму. Тодішній спортивний директор клубу Анатолій Коньков замінив Олега Смолянінова на посаді головного тренера на Вадима Плотнікова, але вирішував усе сам.

В мене був внутрішній протест, бо ми одразу посеред сезону почали бігати 5х300 й інші незрозумілі тести. М’яча особливо не бачили. Один раз зробили цікаве тренування, так ми хлопцями з Шахтаря усіх обіграли у тенісбол.

Через постійну біганину в мене на одному з тренувань схопило задню. Тоді, щоб зробити УЗД, потрібно було ледве не душу дияволу продати. Лікар помацав й сказав Конькову та тренерам: «В нього усе в порядку». Насправді через біль я не міг тренуватися. Мене відправили в другу команду, а потім я отримав дзвінок з Шахтаря про те, що Сталь хоче розірвати зі мною оренду. Відповів: «Із задоволенням, бо ми трохи різні».

– Друга ваша оренда була в Олімпік.

– Класні часи. Маленький самобутній клуб, де президент постійно був поряд, дивився в очі та допомагав в усіх питаннях. Це дуже важливо, коли усе розвивається саме так поступово, як в Олімпіка. На жаль, зараз цього клубу вже немає, але завдяки професійному ставленню людей команда дійшла до єврокубків. Мені приємно, що я також зробив маленький внесок в розвиток Олімпіка.

– Президент клубу Владислав Гельзін трохи нагадував типову людину з 90-х.

– Ну, якщо людина хоче їздити на хорошій квадратній чорній машині, то нічого такого тут немає. Головне, щоб гроші платив й клуб розвивався. У Донецьку були свій стадіон, база, поля, автобус.

– Гельзін колись допомагав розв’язувати особисті питання?

– Конкретно мені – ні. Однак хлопці з команди якось зателефонували Владиславу Григоровичу й сказали, що їх азербайджанці чи вірмени не випускають із закладу через конфлікт. Ну, від президента приїхала машина, з якої вийшла людина з чохлом від тенісної ракетки, й питання було закрите:) Ось наскільки Владислава Григоровича поважали в Донецьку. Він був дійсно серйозною людиною.

– То що було у чохлі від ракетки?

– Ну, як потім сказали, то, можливо, якась зброя. Що можна сховати у чохлі від тенісної ракетки?

– А як на полі з Гельзіним взаємодіяли?

– Ми завжди грали разом попереду. Він постійно підбурював: «Я заб’ю більше за тебе». Парадокс у тому, що він дійсно це робив. Не знаю, як в нього виходило. Бувало, грає уся команда, а забиває він. Казали, що вартовий.

Він дуже азартний. Коли били по воротах, то казав: «Нумо на пляшку коли». Якщо програвав, то грали на п’ять, десять, 100 та навіть 300 пляшок. Хочеться відзначити, що він постійно тренувався з командою. Зранку міг поїхати на хокей, а ввечері був на футболі. Жив цим рухом.

Чому не заграв у Волині Кварцяного? «В нього більше гра на виживання, аніж футбол»

– Після Олімпіка ви спробували себе у Волині, проте період цей вийшов також дуже нетривалим. Чому?

– Що стосується повсякденного життя, то Віталій Кварцяний – це відкрита людина, яка увійде у твоє становище та усе підкаже. Однак тільки-но він виходить на поле, його як підміняють. Складно сказати, добре це чи погано. В нього більше гра на виживання, аніж футбол. Траплялося багато незрозумілих для мене моментів. Маю на увазі тренування у бронежилетах, з його вівчаркою й так далі.

Був матч, коли я вийшов в основі, й ми виграли 5:0, однак отримав лише 60% від премії, бо зіграв п’яткою. На цьому в нас пішли розбіжності. Плюс я трохи перестав режимити.

Віталій Кварцяний. Фото: Волинь

– Що значить «трохи перестав режимити»?

– Там уся команда трохи перестала режимити, але я, як молодий, міг посидіти за столом на пів години довше, аніж основна маса. Ось це й зіграло головну роль. Випивали усі, а хтось попадався та ніс відповідальність.

Вже знизився рівень вимог до себе. Пішов якийсь внутрішній стоп, що я не хочу тут перебувати, не потрібен й, можливо, в мене не вийде.

– Який момент у Волині став переломним?

– Ми приїхали в Алчевськ на матч зі Сталлю, й у Кварцяного відбулася розмова з Коньковим, після якої вже у Луцьку мені повідомили, що оренда розривається. Мабуть, було сказано щось таке, через що вирішили прибрати. Ну, заради Бога.

В мене характер не подарунок, а тут потрапив спочатку на такого самого Конькова й потім ще на Кварцяного. Не в ті поля мене заводило. З себе відповідальності не знімаю. Був неправий, визнаю. Чи вчинив би зараз інакше? Безумовно. Проте на той момент в мене була інша голова, і я не бачив іншого розвитку подій.

Через що вдруге покинув Олімпік? «Чи випивали ми? Було»

– А все-таки після Волині ви повернулися до Олімпіка, де провели три найкращі сезони у своїй кар’єрі.

– Тоді я вже став повноцінним гравцем Олімпіка. Чув, що мене обміняли на хавбека Дмитра Гречишкіна, який відправився до Шахтаря. Не знаю, наскільки це правда.

Другу лігу пройшли взагалі легко. Тоді в команді зібралося п’ять-шість людей з Шахтаря та, якщо не помиляюся, навіть Яремченко приїздив з Маріуполя й казав: «Я отримую задоволення від цього Олімпіка. Це донецька Барселона». Ми дійсно куражилися, і особисто я багато забивав.

– У той період, на жаль, ви зазнали важкої травми.

– Так, в одному з матчів я вийшов віч-на-віч з воротарем, обіграв його, але спіткнувся й встромився плечем у землю. В мене вилізла кістка, та були порвані зв’язки. Тоді Гельзін на вертольоті прибув на гру й забрав мене у Донецьк на операцію. Я пропустив достатньо тривалий час. Мені зшивали зв’язки, й досі залишився шрам на пів плеча. Ось зараз дивлюся на нього.

– Чому не залишилися в Олімпіку, де у вас все складалося доволі успішно?

– Треба розуміти, що тоді в мене був рівень самооцінки нічого собі. Вважав, що попереду неймовірна кар’єра, і я – найкращий нападник України, без якого не можна впоратися.

Пішли розмови, що мене хотіли Маріуполь та Ворскла Миколи Павлова. Я почав трохи давати зрозуміти, що хочу піти за новим викликом та емоціями. Думав, що пересидів в Олімпіку.

У підсумку то з президентом не могли домовитися, то я вже успішно пройшов збори в Туреччині з командою Іртиш, але також в останній момент щось не зрослося. Досі не знаю, що могло трапитися. Начебто, усе було нормально. Хтось вставляв палки у колеса та не давав хід цьому трансферу.

Микола Павлов. Фото: Ворскла

– Чим усе завершилося?

– Сталася така ситуація, що я неприємно залетів з групою людей під час вихідних між зборами у Туреччині. Можна було й не чіплятися. Сиділи відпочивали усі, а винуватими зробили декілька людей. Ну, так буває.

– Ви випивали?

– Ну, я ж цього не заперечую. Було. Я також, замість того, щоб попросити вибачення, сказав: «Лечу назад до Донецька й знайду собі команду, яку захочу». Моя дурна голова спрацювала проти мене.

У підсумку просидів, а потім з моїм тодішнім агентом Вадиком Шаблієм поїхав в Олександрію. Я був там днів сім-десять й виявилося, що Олімпік попросив завелику суму, а в оренду мене брати не хотіли. На такий варіант погодилася Зірка, й після з Першої ліги я вже не виліз.

– В Олімпіку ви попрацювали під керівництвом одіозної легенди Шахтаря Ігоря Петрова, який потім став президентом футбольного союзу так званої ДНР.

– Так. Він з початку бойових дій не покидав Донецьк, тому зробив свій вибір. Не мені його судити.

В мене з ним був конфлікт в Олімпіку, бо людина не хотіла зростати й не мала амбіцій. Його усе влаштовувало, й він сидів у теплій ванні. Жодних мотиваційних рухів від нього не йшло. Водночас група гравців вже переросла, й через це розпочалися деякі розбіжності. Футболісти хотіли більше за тренера досягати якихось цілей, бути вище в турнірній таблиці, грати краще та розвиватися. На жаль, це був односторонній рух.

Я цей конфлікт ще й посилив, коли команда прилетіла з Туреччини після вищезгаданого інциденту. Ми з тренером зустрілися у підтрибунному приміщенні, й він простягнув мені руку привітатися, а я вдав, що його не бачу. Ну, стало гірше лише мені. Це велика помилка, також визнаю. Не можна було так поводитися. Це стало останньою краплею.

Що за треш творився в Зірці та ФК Полтава? «Соболєв – своєрідний. Міг приїхати на базу з автоматом Калашникова»

– Як у Зірку з’їздили?

– Була прикольна ситуація, коли я звідти йшов:) Програли Олександрії (1:4) й до роздягальні принесли таблички з написом: «Вибачте за поразку». Ми мали пройтися з ними по місту. Це нормально взагалі? Я сказав, що робити цього не буду та йду з цього цирку. Не хотів, аби з мене робили посміховисько. Попросив розірвати зі мною контракт.

– Хто був ініціатором цього?

– Не впевнений, але наскільки розумію, то спортивний директор, на прізвище Тітов [Микола]. За ним були помічені нефутбольні рішення й, мабуть, це якась його забаганка. Навряд чи президент клубу Максим Березкін хотів такої ганьби. Тренером тоді був Микола Іванович Федоренко, і я більш ніж впевнений, що він не дозволив би так знущатися з футболістів.

Величезне дякую власнику. Він сказав, що не має до мене претензій та питань. Розрахувався та відпустив. Я поїхав до ФК Полтава.

– Які враження залишилися від «веселого» президента полтавців Леоніда Соболєва, якого зараз судять за вплив на арбітрів у московському Торпедо?

– Леонід Давидович – своєрідний. Ось саме він був більш яскравим уособленням 90-х у вигляді, про який ми усі чули з тих часів.

Міг приїхати на базу з автоматом Калашникова та порозстрілювати гілки дерев. Плюс подача розмови була такою, що є його думка та неправильна. З ним було дуже важко спілкуватися, бо він постійно тиснув. Управи на Соболєва не було, й він дійсно ставив себе вище у розмові.

Леонід Соболєв. Фото: Facebook

– Що ви забули в аматорському Славхлібі?

– Опинився там, бо у моїй кар’єрі ще був захід в Туркменістан. Я, Ігор Коротецький, Коля Вечурко та Олег Єрмак на прапорці трансферного вікна підписали контракт з Ахалом. Проте, оскільки там не було заведено мати в команді легіонерів, місцевий вічний чемпіон Алтин Асир підняв свої зв’язки у керівництві країни й нам заявили, мовляв: «А чому в одній команді будуть іноземці, а інші не встигнуть посилитися?». Коротко кажучи, першим рейсом нас депортували з країни, й на тому усе завершилося. Варто зазначити, що пів року продовжували платити по контракту. Раз на два місяці прилітав начальник команди та давав гроші.

Тоді я жив у Краматорську. Тренувався з Авангардом, а грав за Славхліб на область, оскільки через чинну угоду не міг виступати за жоден інший клуб на професійному рівні.

– Наскільки великим був контраст у порівнянні з професійним рівнем?

– Контраст більше стосувався тренувальних полів, роздягалень та способу пересування на ігри. Що стосується безпосередньо футболу, то навіть зараз можна не знайти велику різницю між футболістами Першої ліги та аматорами. Просто хтось там грає у зв’язку з певними обставинами: зручно бути вдома, або паралельно працювати.

Для хлопців футбол у Слов’янську не був засобом заробітку. Це більше аби порухатися та після гри у бані попити пива.

Як у 2016 році опинився у Керчі? «Тоді були інші думки»

– Як ви у 2016 році опинилися в клубі Океан Керч?

– У перший час було незрозуміло, що та як. Виникло питання необхідності вивозити сім’ю, й ми поїхали туди до родичів. Деякий час я там пограв. Хоча, це навіть гучно сказано. Рівень більше нагадував аматорський чемпіонат.

Потім, до речі, дякую ФК Полтава, написали лист через СБУ, що ми не перебуваємо в жодних сепаратиських рухах й виступаємо за цілісність України. Це потрібно було для УАФ, щоб пояснити мій статус та позицію. Як приїхали туди, так і виїхали. Проблем у даному питанні не мав.

– Чи не шкодуєте зараз про цю сторінку у біографії?

– На той момент не можу сказати, що мав якийсь вибір. Повторюся, там були родичі та знайомі, які запропонували. Зрозуміло, з погляду на те, що відбувається зараз, я б вже ніколи туди не поїхав. Тоді були інші думки.

– Надалі у вашій кар’єрі була ціла низка клубів рівня аматорів, Другої та Першої ліги. З чим пов’язуєте таку мінливість?

– Десь не влаштовував я, а десь щось не подобалося мені. В певних командах відігравав роль фінансовий аспект. Так виходило, що я часто змінював команди. Якусь конкретну причину назвати не можу. Сукупність факторів зіграли роль.

– Наскільки ви себе реалізували?

– Складне питання, звичайно. Я вдячний Богу й собі, що у 37 років можу займатися улюбленою справою. Я б не змінив рівень виступів на роки у футболі. Для мене краще пограти до 37 років у Першій лізі, аніж до 30 в УПЛ. Важливо брати участь в цьому русі та дихати футболом.

У певних моментах я був неправий, інколи певним чином складалася ситуація. Більше беру відповідальність на себе. Можливо, на 50% свого потенціалу міг би краще реалізуватися, однак прибираємо їх через мій непростий характер.