Олександр Козак: «Президент Поворознюк сказав, що наш новий стадіон мають встигнути запустити до початку нового чемпіонату»

Сьогодні – перехідні матчі між УПЛ і ПФЛ. Інгулець і Верес змушені відстоювати свої місця в Прем’єр-лізі в протистояннях із ЛНЗ (Черкаси) та запорізьким Металургом. Напередодні плей-офф ми вирішили поговорити з кимось із одного з клубів-учасників стикових матчів і відразу ж спинилися на одній кандидатурі в Інгульці.

Це Олександр Козак – один із лідерів поточного складу Інгульця. Наприклад, у стратегічно важливому матчі проти ФК Львів 29-річний футболіст віддав гольову передачу та заробив пенальті, що дозволило Інгульцю покращити свої позиції у боротьбі за виживання. Загалом у складі команди з Петрового Козак виступає вже п’ять років – і в матчах проти черкасців на Олександра також особливі сподівання.

Напередодні плей-офф УПЛ/ПФЛ в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Козак розповів про поточні справи в Інгульці, коли нарешті команда зіграє на новому стадіоні, хто із зірок був його суперниками у дитячо-юнацькому футболі та про постать Олександра Поворознюка. Саша розповів нам про все, крім, власне, підготовки до плей-офф і суперника – стикові матчі, як і контр-наступ, люблять тишу. Поставимося з розумінням. Поїхали!

«Тішить, що Олександр Поворознюк став частіше приїздити до команди»

— Останній хайлайт Інгульця за твоєї участі ‒ матч із ФК Львів. Ти віддав гольову на Сітала, заробив пенальті. Як гралося? Чи не було відчуття, що господарі вже на валізах?

— Не відчувалося взагалі, навпаки, був гідний супротив. Грубо кажучи, гра тривала до забитого голу. І до того, як ми відкрили рахунок, було відчуття, що суперник також мав намір виграти, попри невтішне турнірне становище.

— Весняну частину чемпіонату Інгулець розпочав сенсаційною перемогою над Динамо. Ти забив у тій грі. Той матч був для тебе найкращим у кар'єрі?

— Якщо брати мою кар’єру, то це дійсно історична перемога була для Інгульця, адже раніше ми ніколи не обігрували Динамо. Але загалом, якщо подивитися з іншого боку, то це звичайна гра чемпіонату, відтак хочеться вірити, що найкращі ігри в кар’єрі ще попереду.

— Президент клубу – дуже емоційна людина. Преміальними за матч з Динамо не образили?

— Ми отримали звичайні преміальні, як за звичайну перемогу.

— Як часто ви бачитеся із Олександром Григоровичем?

— Останнім часом – дуже часто, він приїздить поговорити, переживає за команду. Питає, як справи, як атмосфера всередині колективу. Раніше, коли почалася війна, такого не було, бо були справи важливіші. А зараз дуже тішить, що президент став часто приїздити. 

— Взимку команду очолив Сергій Іванович Ковалець, який залишив клуб після регулярного чемпіонату. Який він у роботі й чим запам’ятався колективу?

— Глобально Сергій Іванович нічого не став міняти. І в плані тренувального процесу, бо залишилися помічники, які раніше працювали у клубі. Але в психологічному плані у нього свій підхід: тримати спокій, неважливо, з ким граєш. Більше змінилося в психологічному плані для команди, стало дещо краще. Але під кінець чемпіонату у нас була така серія, за підсумками якої можна сказати, що ми занадто розслабилися. 

— Хто був найскладнішим суперником у чемпіонаті?

— Звісно ж, лідери. Динамо тут брати не буду, бо ми їх обіграли. З ними було доволі легко грати, можливо, вони були не в найкращих кондиціях після зимової перерви. А от з Шахтарем було важко. Хлопці усі молоді, заточені на роботу із м’ячем та швидке прийняття рішень. Дуже нелегко грати проти такого суперника.

«З Динамо мене вигнали, бо був маленьким»

— Ти народився у Києві та виховувався у школі Оболоні. Хто був твоїм першим тренером і з ким із нині відомих гравців ти виховувався у дитячій школі?

— Починав я у школі київського Динамо, з 6 до 13 років. У нас в команді був Саня Андрієвський. Ми разом починали ходити на футбол. Льоша Хобленко, Діма Хльобас – це з тих, хто зараз на виду. Ці хлопці 1994 року народження, з ними завжди коли бачимося на полі радо спілкуємося.

А першим тренером був Василь Рац.

— Ого! Це серйозно.

— Так, це дуже хороший, можна навіть сказати, великий гравець з минулого. Я грав проти «Зміни» за одну дитячу команду, Василь Рац помітив мене та запросив у 17 років в дубль Оболоні. І там вже я почав тренуватися, грати, а через рік ми посіли третє місце.

— Ще в твоїй біографії є виступи за Моноліт з міста Чорноморськ, коли тобі було 15 років. Дивлюся на склад: багато хлопців забивали в юнацьких змаганнях, але до рівня УПЛ дійшли лише ти та Дмитро Мишньов. 

— Хороший був проєкт. Мене запросив туди друг, зараз він агент, вже завершив ігрову кар’єру. Це Саша Єрмаченко. Він поїхав туди, а ми з одного двору. І самі спілкувалися, і наші батьки дружили. Якось пролунала пропозиція: «Приїжджай, спробуй». Я погодився.

У мене залишилося дуже багато теплих спогадів про той період. Бо пощастило з тренером – це був Юрій Ярошенко, який згодом тренував ФК Суми та Альянс. Команда була дуже сильною – через рік всі наші команди виходили у фінальну частину змагань. І 1992-й, і 1993-й роки народження. 

Чому багато хлопців не заграли на високому рівні? Я думаю, що вони не дотримувалися режиму, що дуже важливо у цьому віці. Це основна причина багатьох зламаних кар’єр. Але, до речі, серед вихованців Моноліту є й така людина, як Саша Зінченко. Він був дуже малий, 1996-го року. Пробиваються лише професіонали, які вірять в себе. І потім я бачив дуже багато хлопців, яких, скажімо так, зіпсувала вулиця.

— Ти сказав, що тебе вигнали з Динамо. Чому?

— Був маленький. Не знаю, як зараз у дитячій школі, а тоді від тренерів вимагали результатів. Я вправно працював із м’ячем, але фізично поступався хлопцям, які приїздили потім. Почали набирати акселератів, в яких вже борода та вуса, а я тут маленький бігаю. Мене та Саню Андрієвського вигнали приблизно в один час. Там кожні півроку були тести: стрибки, 30 метрів… Хто не проходив – тих прибирали. Хоча, коли були тести з м’ячем, я був одним з найкращих.

— Колись Олександр Іщенко мені в інтерв’ю сказав, що мав дебати із іспанськими фахівцями, які робили ставку на техніку та зовсім не вчили гравців бити з дальньої дистанції. 

— Так, це приблизно та ж ситуація. Брали в дитячо-юнацькі команди тих, хто міг добивати від воріт до воріт. Такі хлопці давали результат і керівникам академії це подобалось.

«За вихід у фінал Кубка України команда отримала 2 мільйона гривень»

— Я подивився твою персональну статистику: більше всього матчів за одну команду ти зіграв із Євгеном Запорожцем: 90 матчів. Що він за людина?

—П’ять років ми разом, скільки я в команді. Це душа компанії, настрій колективу. Один з лідерів, як на полі, так і в побуті. Дуже позитивна, світла людина. Йому можна лише поаплодувати, знаючи, через що він пройшов: як піднявся з районного рівня до рівня УПЛ. Можна сказати, що він великий молодець. Коли граєш на область, руки опускаються, а він всього досягнув сам. Це мій друг та хороша людина.

— Мені розповідали історію, що колись Євген працював офіціантом, а Мішуренко – таксистом. Які ще неспортивні професії приховують футболісти Інгульця?

— Дійсно, так і було. Женя не приховував в команді, що колись мав таку роботу у Дніпрі, поєднуючи її з футболом. Тоді він грав то на район, то на область, платили небагато, тому доводилося працювати ще на одній роботі. Але бачите, він все ж, зміг реалізувати себе у футболі. 

Мішуренко дійсно підпрацьовував таксистом, я це застав. Коли ми були у Першій лізі, ми завжди з нього сміялися, бо весело, коли з тобою в команді грає пацан, який у відпустці ставить шашечку та возить людей. Але це прикольно, таке життя було.

— Дуже харизматичний хлопець – Максим Ковальов. Знаю, що він досить весела людина. Як саме він жартує над партнерами по команді?

— Макс — один з найкращих моїх друзів. Коли я прийшов в команду, ми не сильно спілкувалися, але в останні пару років сильно здружилися. Людина з великої літери, завжди допоможе, справжній капітан. 

Про зачіску —  так, його завжди травлять, думаю, він від цього вже втомився. Макс на гуморі, завдяки таким футболістам та людям ми і тримаємося тут, в наших умовах, не найкращих, якщо порівняти з іншими клубами УПЛ. За рахунок позитивного настрою ми тримаємося та показуємо позитивний результат.

— До речі про результат: в сезоні 2018/19 ви дійшли до фіналу Кубку України. Що отримали за фінал? Як святкували цю подію?

— Олександр Григорич, здається, в одному з інтерв’ю говорив, що за вихід до фіналу дав 2 мільйони гривень на команду. Але це так давно було, не пам’ятаю точно. Ми пройшли Зорю, потрапили до фіналу і тоді він привіз цю суму.

— Що більш реально купити, граючи за Інгулець: Фольксваген зі Штатів чи трактор у Петровому?

— На трактори, певне, у нас будуть знижки тут, то можна і взяти. А взагалі, краще комбайн, щоб Григоровичу одразу здати в оренду на поля. Але якщо вигравати, то заробити можна. І на Фолькс також. Принаймні, на «Хонду Цивік». 

«Бойовики побачили хлопців у формі Металурга та погналися за ними»

— Ти грав в останній сезон життя донецького Металурга. Яким ти пам’ятаєш той сезон?

— Я потрапив в дубль і тоді був тренером Ташуєв. Він мене помітив та першим взяв до складу першої команди. Потім почалася війна у Донецьку. Він поїхав та головним тренером став Пятенко. Тоді дійсно була і перша команда сильна, і в дублі Металурга премії були по 500 доларів, я вперше таку отримав та не знав, куди подіти ці кошти. А так, звісно ж, не платили останні півроку. Легіонери робили велику роботу. 

Те, що я отримав від тренерів у Металурзі та в Металісті, коли я тренувався з першою командою під орудою Мирона Маркевича, це неоцінений досвід. Там були футболісти найвищого рівня. Молоді гравці додавали просто на очах завдяки саме тренуванням із такими майстрами.

— Коли востаннє бачив базу Металургу? Чи пам’ятаєш, як їхав з Донецька?

— Ми поїхали і наступного дня там почалися зачистки. Мені взагалі щастить: коли був у Металурзі, я приїхав до розташування дубля на збори в Євпаторії. Ми пробули усі збори там, поїхали, а наступного дня «зельониє чєлавєчкі» зайшли до Криму. Потім ми пограли у Донецьку, але на той момент ці угрупування там уже ходили по місту. Можна сказати, що у нас під базою вже стояли. 

Навіть пригадую ситуацію, що пацани пішли в магазин, а всі ж були в однаковому екіпіруванні, нам як раз видали нове, сірого кольору. Ці бандити подумали, що це якесь угрупування, і побігли за пацанами. Ми жили в гуртожитку біля стадіону, були розбірки, мовляв, ви хто такі? Тож хлопці теж могли постраждати.

— Потім ти опинився у Сталі, але грав там дуже мало. Що думаєш про Еріка ван дер Меєра? Нормальний мужик чи пасажир?

— Не хочеться сильно наговорювати, можливо, він і непоганий фахівець. Я дебютував в УПЛ, перспективний, молодий футболіст. Здавалося б, потрібно давати практику або відпустити до іншого клубу. Принаймні, можна було випускати на заміну. Прийшла людина та привела своїх гравців, навіть не розбирався, хто є в команді. Я намагався щось довести, але якщо тренер тебе завчасно не бачить в команді, він тебе приборкає. Тому спогади від спільної роботи із ван дер Меєром у мене не дуже приємні.

— Не чужа тобі Оболонь підвищилася в класі. Чи слідкував ти за ними у Першій лізі? Не кличуть вони тебе до свого складу?

— Так, періодично поглядав. Туди перейшов мій друг Діма Фатєєв. Коли я пішов з Оболоні, то все одно з інерцією дивився за їхніми матчами. Що зараз можна сказати: їм треба підсилюватися, мене вони не кликали. Ймовірно, вони про це і не думали, бо є багато інших футболістів та й я давно пішов звідти. Усвідомлюю, що їм буде важко в УПЛ, але вони молодці – добре провели весняну частину сезону. Головне, щоб ми залишилися, бо маємо ще незакінчені справи в Інгульці. Було б цікаво зустрітися із Оболонню в наступному сезоні. У мене ще рік контракту тут, 100% пропозицій у мене немає станом на зараз.

— Один з моїх колег розповів мені таку історію про тебе: «Сидимо років 7 тому на трибунах, дивимося якийсь матч. І тут знизу один малий повертається та каже: «Як вам номер 10? Це мій братуха!». Чим зараз займається твій брат?

— Братуха мій тренує дітей у Києві – йому зараз 23. Пробував їздити в різні клуби, але з професіональним футболом поки не склалося. Тому грає на Київську область. Він – одна із головних сил моєї підтримки, ми постійно із ним на зв’язку. 

«Новий стадіон обіцяють відкрити до початку наступного чемпіонату»

— Якщо Інгулець збереже прописку в УПЛ, чи є ідеї, як ви будете це святкувати?

— Мені здається, що з нашим місцезнаходженням для усіх буде справжнім святом роз’їхатися по домах. Тому що я єдиний, хто живе поруч – у Жовтих Водах, перевіз сюди родину. Щодня я їжджу додому. А пацани сидять на базі, тому їм морально важко. Саме через це у нас з банкетами не складається, тому що після завершення чемпіонату або під час паузи, всі намагаються потрапити додому. 

— Коли перший матч на новому стадіоні?

— Рух у цьому напрямку вже є. Президент сам сказав, ми навіть його не питали, що мають встигнути запустити до початку нового чемпіонату.

— Чи правда, що там газон в 100 разів кращий за поточний стадіон Інгульця?

— Так, там дуже густа трава. Зараз ноги чіпляються. Але його там треба буде ще трохи адаптувати до гри, а загалом, поляна там хороша.

— Чи вирішили ви в команді, як між собою називатимете новий стадіон? Чи буде це «Папа-Арена»?

— Зараз поки що не думаємо про це, головне, аби цей стадіон вже було запущено в дію і ми могли зіграти на ньому. Ще важливо, щоб нарешті змогли прийти вболівальники. Я впевнений, що приїдуть навіть із сусідніх областей. Але для цього треба, щоб ми перемогли у війні. 

— Короткий бліц: хто найшвидший і хто найповільніший в Інгульці?

— Найшвидший – я (жартую). Напевно, Вітя Блізніченко. А повільний – не скажу.

— У кого найпотужніший удар?

— У Кравчука. Там така пушка потужна, що воротарі не встигають руки поставити.

— Хто найкраще за усіх грає тещиною ногою?

— Мабуть, Ковальов. Може з двох ніг віддати діагональну передачу та пробити з дальньої дистанції.

— Чим зайнятися в комендантську годину у Петровому та Володимирівці?

— В основному, грали в Мафію. Особливо, коли світло часто вимикали – крута атмосфера для такої гри.

— Яку пісню співають новачки на присвячені в Інгулець?

— Патріотичні.

— Сільські масло, яйця та молоко кращі, ніж в супермаркеті?

— Набагато! Спочатку, хто новенькі приїздять, їм важко переварювати.

— Улюблене прислів'я Олександра Поворознюка?

— «За що ми любимо футбол? За те що він непредсказуємий».