«Павлов проводив співбесіду більше години». Велике інтерв’ю з легендарним лікарем ФК Маріуполь Макаровим

Рідко гостями спортивних сайтів бувають лікарі, а дарма! Це такі ж учасники футбольного процесу, яким є що розповісти. Ось наш сьогоднішній гість – Григорій Макаров – пропрацював у структурі ФК Маріуполь на посаді спортивного лікаря майже 20 років! Після цього опинився у Інгульці, а тепер трудиться в Карпатах. А до цього були вояжі в океані та морях на судах. Нашому співрозмовнику було, що розказати. 

Та ще й привід хороший є зідзвонитися. Сьогодні, 21 жовтня, Григорію Макарову виповнилося 65 років! Наш редактор Андрій Піскун ексклюзивно для сайту «Український футбол» поговорив з відомим лікарем про його кар’єру.

«Місцева анестезія не брала. Взяли ми пляшку віскі, налили пацієнтові склянку: «Ну як?». – «Мало. Давайте ще»

– Григорію Євгеновичу, почнемо з приємного. Вітаємо Вас із днем народження. Розкажіть, де будете святкувати?

– Учора Карпати U-19 грали з Рухом львівське дербі. А сьогодні у команди день відновлення: сауни, масажі, спеціальні вправи. У вівторок буде вже звичайне тренування. Тому своє день народження я зустрічаю на робочому місці. Моя сім’я зараз не зі мною. Після початку повномасштабного вторгнення я їх вивіз до своїх друзів в Австрію, але ми з ними кожен день на зв’язку, спілкуємося по телефону. 

– Можете згадати найпам’ятніший подарунок на день народження за всю вашу футбольну кар’єру?

– Найбільше мені запам’яталося день народження в Маріуполі, де я працював багато років спортивним лікарем. Там мені дарували м’ячі з автографами, пам’ятні футболки, ну і найцінніший подарунок – це книга спогадів Миколи Петровича Павлова. Він мені її вручив, коли я вже тимчасово не працював у клубі. Не кожного дня отримуєш книги від легенд тренерського цеху. 

Микола Павлов та Григорій Макаров. фото: особистий архів Г.М.

– Розкажіть як ви стали лікарем?

– Загальний стаж у медицині в мене 41 рік! Я закінчив Донецький медінститут у 1983 році. В інституті проходив практику в опіковому обласному центрі. Робота була напружена, важка і життєва. Там я навчився робити багато маніпуляцій: блокади, введення ін’єкцій в будь-яке місце, де тільки можна потрапити. 

Після інституту я три роки за направленням працював в азовському морському пароплавстві, був лікарем на торгових суднах. Можна сказати, обійшов увесь світ. Був в Австралії, Японії, Індії, Африці, Канаді, Швеції. Та багато де!

– Які цікаві випадки були в лікарській практиці на суднах?

– Якось посеред океану я консервативно лікував апендицит. В інституті в мене була спеціалізація – хірург. На шостому курсі ми робили операції з видалення апендициту, тож навички у мене були. Але одна справа – проводити операцію на суші, де є все необхідне, і зовсім інша – у відкритому океані на судні. Але, слава Богу, все обійшлося консервативним лікуванням: антибіотикотерапія, спазмолітики, холод.

Ще запам'яталося, як я видаляв зуби під місцевою анестезією. У той час судна дуже добре оснащувалися, була якісна медична лабораторія, де було все для операцій, видалень зубів тощо. 

Якось в одного моряка розвинувся флюс, був гній у яснах, і місцева анестезія його не брала. Ну що робити?! Судно в цей час іде з Індії в ПАР, до суші п'ять днів шляху. Допоміг перевірений метод капітана. Взяли ми пляшку віскі, налили пацієнтові склянку: «Ну як?». – «Мало. Давайте ще». Налили другу склянку, він випив: «Ще давайте». – «Е ні, дорогий, що ж ти лікарю залишиш за підсумками операції». Коротше, пожартували і викликали найміцніших матросів, щоб його тримали. Слава Богу, видалення пройшло добре, вирвали трикореневий зуб, і успішно роздренували.

«Павлов дав Тарахтію на зимових зборах час, щоб привести себе до ладу. Якщо за три тижні вага не прийде в норму, то щодня нараховуватиметься штраф – 100 доларів»

– Як ви опинилися у футболі?

– Футболом я цікавився завжди. Уболівав у молодості, як і більшість, за київське Динамо. Так вийшло, що на суднах я закінчив роботу і десять років працював травматологом у лікарні моряків. Робили опорно-стрижневі апарати, ключиці, коротше – все, що ламалося. 

У середині 90-х був важкий час: зарплату не платили, півроку був без роботи, а в цей час дружина народила дитину, сім'ю потрібно було годувати. Тому 1995 року я влаштувався матросом на індійське судно, де пропрацював рік. У 1997 році я повернувся в лікарню моряків і буквально одразу через знайомих дізнався, що маріупольський Металург (далі ми будемо називати команду ФК Маріуполь, – прим. А.П.) шукає лікаря. 

Я прийшов на співбесіду, яку проводив Микола Петрович Павлов. Ми більше години спілкувалися про все на світі – про життя, про медицину, про футбол. Наші погляди збігалися на багато речей. Зрештою мене прийняли з випробувальним терміном, але в підсумку я залишився на постійну роботу і пропрацював у Маріуполі майже 20 років.

– Яке Павлов справив на вас враження?

– Він дуже тонкий психолог, організатор, комунікатор і аналітик. Мене дуже вразила його здатність знаходити підхід до кожної людини і досягати результату з командою. Микола Петрович може самостійно організувати весь процес і контролювати його. Він набирав людей у команду не тільки за професійними, а й за людськими якостями. Надалі я йому рівних не бачив.

– Павлов славився своїми важкими тренуваннями, які не всі гравці витримували. 

– Скажу чесно, у той час народ був здоровіший і фізично витриваліший. Тоді був хороший генотип, який давав великий запас сил. Діти народжувалися вчасно, їли хороші продукти без консервантів, вода була якісна. Потім молодь ставала слабшою. Я був головним лікарем у ФК Маріуполь і курирував також юнацькі команди. Деяких хлопців довелося відсіювати через проблеми з серцем. 

За Павлова був хороший дух у команді. Хлопці попотіли, поплювались, але вони знали, що за це їм відплатиться сторицею в матчах. Павлов завжди пояснював, для чого робиться та чи інша вправа. Плюс був присутній елемент мотивації, були премії за бігові та ігрові рекорди. Але водночас були присутні й штрафи. 

Як футболісти отримували преміальні? Були три основні положення в грі: кількість дій, кількість спеціальних дій (забігання, вибігання тощо) і кількість браку. Тому гравці знали, за що вони тренуються.

Фото: особистий архів Г.М.

– Які були премії та штрафи?

– Щодо премій уже не згадаю, а от про штрафи розповім історію. Був у нас воротар Андрій Тарахтій, який мав проблему з вагою. Павлов дав йому на зимових зборах час, щоб привести себе до ладу. Якщо за три тижні вага не прийде в норму, то щодня нараховуватиметься штраф – 100 доларів. У підсумку Тарахтій скинув вагу.

«Поліщук постійно ставив рекорди в бігу царською стежкою в Криму, п'ять по триста, тести Купера. Потім футболісти набагато кволіші пішли»

– Хто був найвитривалішим гравцем у ФК Маріуполь?

– Знаю, що стосовно болю найтерпимішим був захисник Андрій Бойко. У нього був дуже сильно знижений поріг болю. Андрій завжди грав жорстко, щільно, ніколи не показував, що в нього щось болить.

Також був у нас київський хлопець Володя Поліщук. Він взагалі бігав легко – неймовірна витривалість була. Поліщук постійно ставив рекорди в бігу царською стежкою в Криму, п'ять по триста, тести Купера. Потім футболісти набагато кволіші пішли. Та й тренери перестали займатися біговими тестами.

– А кому найважче давалися навантаження Павлова?

– Молодому Стьопі Молокуцьку складно давалося, царство йому небесне (Молокуцько загинув в автомобільній катастрофі 2002 року у віці 23-х років, – прим. А.П.). Можливо, він був не готовий до таких навантажень. Решта терпіли-скрипіли. 

Розповім одну історію. Пам'ятаю, приїхали ми на збір до Туреччини, а там шведський стіл у готелі – розмаїття! Ми зважували футболістів вранці, ввечері, і контрольний раз – безпосередньо перед іграми. Дивимося, а Стьопа набрав два зайвих кілограми. Павлов був розлючений, та й Молокуцько ще зіграв слабко в контрольній грі. Микола Петрович його оштрафував і перевів у дубль. Але Степан зібрав волю в кулак, скинув вагу і довів, що гідний грати в першій команді. 

Тоді ж чемпіонат рано закінчувався і в нас було чотири збори. У грудні ми збиралися в Пущі-Водиці на двотижневий збір. Було багато тренувань на загальну витривалість плюс акробатика, гімнастика, волейбол, баскетбол, естафети. Другим етапом у нас ішов Крим, де були найважчі тести. І останні два збори були пов'язані безпосередньо з футболом. Пацанята кряхтіли, але все робили. 

Фото: особистий архів Г.М.

«Деякі футболісти уколів боялися дуже сильно, кричали у мене в кабінеті: «Що ти робиш, док, цей шприц порве мою дупу!!! Коли це все скінчиться?»

– Розкажіть випадок, що найбільше запам'ятався з вашої лікарської практики в ФК Маріуполь?

– Таких випадків було кілька. Пам'ятаю Андрію Котюку під час матчу дали ліктем по обличчю і зламали ніс, він з'їхав убік. У мене такі випадки часто бували в кар'єрі, хоч я і не лор-лікар. Я йому прямо на полі ніс на місце поставив та приклав лід. Так він у другій грі вже вийшов на поле і непогано себе проявив. 

Другий випадок. Якось грали ми в Ізраїлі контрольний матч і нашому воротареві Олександру Сусідку влучили ногою чи ліктем у голову. Він знепритомнів і проковтнув язик, але всі інструменти в мене були з собою, ми відновили дихання і привели його до тями. 

Також був перелом гомілки у Сані Механошина, царство йому небесне, який він отримав у Кривому Розі. Саня вибивав м'яч і в цей час по нозі прийшовся удар, зламалася середина гомілки. Ми оперативно надали першу допомогу і відвезли його в лікарню. За три місяці він уже повернувся в загальний стрій. 

– А чи були в команді гравці, які боялися лікарів?

– Звичайно, були, але мало. У деяких гравців, які бачили лікаря, підвищувалися тиск і пульс. Я кажу: «Ну, давай я зніму білий халат. Щось зміниться?». А ось уколів боялося вже більше хлопців. 

– Хто найбільше боявся уколів?

– Розповідати буде неетично з мого боку, тому що деякі хлопці працюють тренерами в УПЛ, і не тільки там. Але уколів вони боялися дуже сильно, кричали у мене в кабінеті: «Що ти робиш, док, цей шприц порве мою дупу!!! Коли це все скінчиться?».

– Хто був найбільш «кришталевим» гравцем ФК «Маріуполь», який часто травмувався?

– Чесно, не пам'ятаю таких. Зате в мене досі в пам'яті розважливі підкати Дірявки, коли він міг у динаміці влучити в м'яч, а не в ногу. У нього був хороший розрахунок і техніка. Таких підкатів я зараз не бачу. 

«У темношкірих хлопців важко було знайти синяк і місце, де лопнула судина. Але я знайшов вихід!»

– У вас були конфлікти з кимось із тренерів ФК Маріуполь?

– Назвати конфліктами це не можна, так, робочі моменти. З тим же Миколою Петровичем теж було різне. Я намагався пояснити медичні моменти, а йому, як тренеру, потрібен був результат. 

Але найскладніше мені було з Валерієм Яремченком. Він досить специфічний чоловік і важка людина. У нього був сформований погляд на футбол, помічників і медичний персонал. Можливо, після Шахтаря у ФК Маріуполь йому було незвично, але з ним було непросто. 

– У якому плані?

– Знаєте, я така людина, що поганого не пам'ятаю. Осад залишився, але деталі стерлися з пам'яті. 

– Ви працювали з багатьма легіонерами. Чим іноземці відрізняються від українців у фізичному та медичному плані?

– Усі легіонери, з якими я працював, дуже шанобливо ставилися до лікарів. У нас були і африканці, і бразильці. Можу сказати, що всі жителі півдня менше схильні до м'язових травм. Не знаю, з чим це пов'язано, можливо, з м’язовим метаболізмом. Українці набагато частіше отримували м'язові травми. 

Також у темношкірих хлопців важко було знайти синяк і місце, де лопнула судина. Але я знайшов вихід! Я наполіг за Семена Йосиповича Альтмана на придбанні портативного УЗД-апарату, за допомогою якого діагностував м'язові травми і проводив моніторинг. 

– А чи були у вашій практиці такі футболісти, які звисока ставилися до медичного персоналу?

– Зарозумілі хлопці, які зневажливо ставляться до рекомендацій лікаря, є скрізь і завжди. У ФК Маріуполь теж були гонористі хлопці, як я їх називаю – незрозумілі таланти. У 15 років вони вважалися великими талантами, і через п'ять років вони продовжували думати, що такими і є. А в підсумку вони залишилися тими самими 15-річними хлопцями: за психологією і образливістю. 

– Хто був найбільш зарозумілим?

– Важкувато було з Віталіком Пушкуцею. Він був своєрідним хлопцем і постійно гнув свою лінію. Бувало, що не виконував медичні вказівки і не приходив на обов'язкові процедури. Але велику підмогу я отримував від головного тренера. Павлов викликав Пушкуцу на бесіду за зачиненими дверима – і проблема вирішувалася. Про що вони говорили, я не знаю. Микола Петрович часто розмовляв із гравцями тет-а-тет. Якщо хтось не прислухався, то з цією людиною прощалися. 

Фото: особистий архів Григорія Макарова

«Кривенцов дуже емоційно реагував на невдачі та помилки гравців. У роздягальні не соромився у висловлюваннях»

– Чим вам запам'ятався на посаді головного тренера Валерій Кривенцов, який здається трохи депресивним?

– Швидше він не депресивний, а занурений у себе. Я б його назвав – натягнутий нерв. Кривенцов – емоційний, вибуховий, запальний, тому що багато часу він аналізує все в собі, а потім в одну мить це вивалюється назовні. 

Він дуже емоційно реагував на невдачі та помилки гравців. У роздягальні не соромився у висловлюваннях. Але ми з ним нормально працювали. 

– Останній тренер, з ким ви працювали в ФК Маріуполь – це Севідов. Що скажете про нього?

– Мені він запам'ятався гумором. Севідов міг одним словом розрядити ситуацію на полі й погасити конфлікт. 

– Назвіть топ-3 тренера ФК Маріуполь для вас?

– Я працював із багатьма фахівцями в Маріуполі: Павлов, Яремченко, Альтман, Іщенко, Балан, Севідов, Близнюк, Кривенцов, Леонов.

Перші два топ не обговорюються – це Павлов і Альтман. І третім назву Івана Дмитровича Балана. Він м'яка і порядна людина. Думаю, головним тренером йому було важкувато працювати. Але мені подобався його підхід і спілкування з людьми.

«Травма Шовковського Блохіна тоді дуже засмутила. Він не повірив у термін, на який вилетів СаШо, говорив: «Можливо, ви помиляєтеся»

– Чув, що ви працювали лікарем на дух матчах збірної України у відборі на Євро 2008 року – проти Литви (0:2) і Франції (2:2). Як ви потрапили в національну команду?

– Це сталося з подачі Семена Йосиповича Альтмана, який був помічником Блохіна. Від такої можливості не відмовляються. 

Також я попрацював на підготовчому зборі наших юніорів до юнацького Євро-2009 у Донецьку та Маріуполі. Туди мене запросив професор В'ячеслав Дмитрович Попов зі спортивно-медичного комітету ФФУ. Ми тестували наших збірників під датчиками, дивилися на навантаження серця тощо. За це я отримав почесну грамоту від ФФУ, яку мені вручив Григорій Суркіс.

Паралельно я курирував жіночу команду з Маріуполя – Іллічівка, яка стала бронзовою призеркою чемпіонату України. 

– Чим вам запам'яталися матчі проти Литви та Франції?

– У Литві дуже серйозно травмувався Шовковський. На полі була багнюка і у Шовковського під час стандарту в боротьбі з суперниками нога застрягла в багнюці. На нього навалилися і провернули ногу. Була проблема в гомілковостопному суглобі, пошкодження зв'язок. Ми одразу охолодили ногу, дали знеболювальне. А вночі в Києві нас зустрів Малюта і повіз Шовковського на МРТ. Обійшлося без операції, але все одно Сашко довго відновлювався, два або три місяці. 

Для мене перебування у збірній було дуже пізнавальним. Ми базувалися в Конча-Заспі, де був дуже хороший медичний центр. Багато спілкувалися з головним лікарем Динамо – Володимиром Ігоровичем Малютою. 

– Яке враження на вас справили гравці збірної?

– Це монстри, зубри, патріархи футболу. Вони виглядали дуже впевнено, спокійно і вагомо. Найбільше мені запам'яталося спілкування з Ващуком, Вороніним, Шевченком. Ребров тоді приїхав травмований, у нього було пошкодження привідного м'яза. Теми розмов не пригадаю, часу було обмаль і в основному готувалися до ігор.

– Не консультували Шевченка щодо спини, він же страждав через болі постійно?

– Із Шевченком персонально займалися масажисти. Але спина йому тоді дозволяла грати, а ось чи на повну силу – складно сказати. 

– Як комунікували з Блохіним, адже він досить складна людина?

– Так, Олег Володимирович досить різкий і конкретний. Але ми спілкувалися суто по ділу й без емоційних зривів. Я йому доповідав усе, що було потрібно щодо стану гравців. Травма Шовковського Блохіна тоді дуже засмутила. Він не повірив у термін, на який вилетів СаШо, говорив: «Можливо, ви помиляєтеся». На жаль, як показав час, ми не помилилися.

Андрій Шевченко та Григорій Макаров. Фото: особистий архів Г.М.

«У ФК Маріуполь на той час у мене вже був УЗД-апарат, на якому я рік працював, а Динамо його тільки придбало»

– Ви побачили, як влаштована медицина в збірній і Динамо. Сильний контраст порівняно з ФК Маріуполь? 

– Що стосується приладів – так. На Кончі-Заспі медслужба займала два поверхи. Але! У ФК Маріуполь на той час у мене вже був УЗД-апарат, на якому я рік працював, а Динамо його тільки придбало. У цьому наш плюс, але, здебільшого, апаратура Динамо була цікавішою і різноманітнішою, особливо лазерні і магнітні установки. У нас було по одному приладу, а в Динамо багато дублюючих і можна було приймати одночасно більше людей. 

– Перед матчем Ліги націй проти Грузії та Чехії у збірної України трапилася низка травм: ушкоджень зазнали Ярмоленко, Бражко, Степаненко, Малиновський, Зінченко та інші. Як думаєте, у чому причина?

– Найімовірніше, причина криється у великій кількості матчів, при чому на найвищому рівні. У цих іграх відбувається максимальна мобілізація психіки і вироблення всіх гормонів для фізичної роботи і нервової провідності. Реабілітація зараз на рівні, але пішла інтенсивність тренувального процесу. 

Зараз на тренуваннях немає навантажень на хребет, таких як перенесення важких предметів, але є дуже багато руху, зміни напрямків і швидкостей. Усе це разом із частими матчами зношує організм футболіста. 

– Як взагалі змінилася спортивна медицина порівняно з 1997 роком?

– Травми та запалення м'язів не змінилися, а ось діагностика змінилася в кращий бік. Широко вперед зробила крок ультрасонографія, можливості МРТ стали на голову вищими. Якщо на початку нульових це була подія, то зараз це звичайне явище, яке допомагає швидко діагностувати проблеми. Плюс зараз багато сучасної апаратури для відновлення – текар-терапія, магнітотерапія, PRP-терапія. Усе це сприяє швидкому загоєнню і прискореному відновленню після травм. Прогрес крокує вперед семимильними кроками.

«Я чув, що поля бази ФК Маріуполь, які розташовані вище, віддали під приватну забудову»

– Повертаємося до вас. Чому ви пішли з ФК Маріуполь?

– Взимку 2017 року в клубі відбулася зміна менеджменту, влітку мені зробили пропозицію, яка мене не влаштувала, і ми попрощалися. 

– Що ви робили потім?

– Я відкрив свій ФОП, у мене був приватний кабінет у Маріуполі, де я займався ортопедією, травматологією і мануальною терапією. Через УЗД дивився суглоби і вводив туди ліки, займався м'язовими проблемами. Усе було добре, я працював на себе, у футбол уже не тягнуло, але сталася війна. 

– Як ви дізналися про початок повномасштабного вторгнення росіян?

– Від дружини. Вона була в іншому місті й зателефонувала мені з самого ранку. Я вже чув канонади навколо Маріуполя, тому о 7-й ранку оперативно зібрався і виїхав за 200 кілометрів у спокійніше місце. Усі мої медичні прилади та апаратура залишилася там. 

– Не знаєте, що з вашим кабінетом та квартирою зараз?

– Деталей не знаю, але, наскільки мені відомо, там була пожежа і багато чого пошкодилося. Мій кабінет знаходився в центрі Маріуполя, біля третьої лікарні – саме там було зроблено фото вагітної жінки, яка виходила з-під обстрілів. 

Що стосується квартири, то вона була пошкоджена вибухами. Як потім говорили сусіди, там вогневі точки спочатку займали наші солдати, а потім вороги. Можна сказати, квартир у тому районі не залишилося, вони всі підлягають реконструкції. 

Скільки там знайомих людей загинуло, без сліз не згадаєш. Колеги, анестезіологи, хірурги – їх більше немає. 

– Що зараз із базою і стадіоном ФК Маріуполь?

– Я чув, що поля бази, які розташовані вище, віддали під приватну забудову. За решту сказати не можу, тому що зв'язку ні з ким із Маріуполя зараз немає. 

«Поки є бажання, можливості та люди, які підтримують мій напрямок, то займатимуся спортивною медициною у футболі»

– Що було потім?

– До літа 2022 року я перебував із сім'єю в Австрії. Потім я побачив у фейсбуці Інгульця пост, що вони шукають спортивного лікаря. Я був знайомий по ФК Маріуполь із Шустом і Лупашком. Зідзвонився з ними, так і влаштувався в Інгулець.

– Розкажіть якусь історію про Олександра Поворознюка.

– Він дуже хватка і аналітична людина. Його екстравагантність – це частина іміджу для просування інтересів у бізнесі та футболі. Поворознюк – дуже розумна людина, яка створила імперію в регіоні. Він міцно там стоїть. У мене з Поворознюком усе було рівно, ми нормально спілкувалися.

– Футболістів Інгульця у поле не вивозив працювати?

– При мені такого не було, але розмови про це я чув (сміється, – прим. А.П.).

Григорій Макаров. Фото: особистий архів Г.М.

– Чому не продовжили контракт з Інгульцем і перейшли у Карпати?

– З різних причин. Львів набагато ближчий до кордону і звідти мені зручніше їздити до своєї сім'ї в Австрію. До того ж у Карпатах було привабливіше з матеріального боку.

– Як ви потрапили в Карпати?

– Рік тому в мене закінчився контракт з Інгульцем. Влітку мій знайомий сказав, що є варіант із Карпатами і можна подати туди резюме, що я і зробив. Чекав місяці два-три. Що мене прийняли, я дізнався, коли Інгулець грав стикові матчі за місце в УПЛ із ЛНЗ. Хоча до цього я не був знайомий ні з Мироном, ні з Остапом Маркевичами. 

Потім у Карпатах відбулася зміна тренерів, разом із новим штабом повернувся лікар, який працював у клубі раніше, а я перейшов у U-19. Кваліфікована допомога потрібна скрізь, молодим пацанятам зокрема. 

– Своє майбутнє ви бачите спортивним лікарем?

– Зараз у мене непроста ситуація, власного житла немає. Тому більше думаю про те, як забезпечити свою старість. Поки є бажання, можливості та люди, які підтримують мій напрямок, то займатимуся спортивною медициною у футболі.

– Дякую за розмову, Григорію Євгеновичу. Вітаємо Вас із ювілеєм та бажаємо здоров’я, успіхів у кар’єрі та скорішого возз’єднання із сім’єю у мирній Україні.

– Дуже дякую!

***

🔥 Підтримайте нашого редактора та підпишіться на його телеграм-канал 👉 «Вас турбує Піскун».