«Перед матчами їли з Довбиком бутери, а Миколенка я носив на плечах»: гравець Скали 1911 Аверʼянов про юність і виступи в ПФЛ
АВТОР: Назар Заплатинський
Максим Аверʼянов встиг пограти з такими зірками українського футболу, як Довбик та Миколенко. А якими вони були в юні роки? Про це та свій старт у футболі, дебют у складі харківського Металіста часів розпаду та емоційного Коноплянку в Counter-strike в інтерв'ю сайту «Український футбол» розповів партнер по юнацьким командах Довбика та Миколенка, а нині гравець стрийської Скали 1911 Максим Аверʼянов.
«Я мав варіанти і попросив ПФК Звягель відпустити мене»
‒ Минулого сезону ти був ключовим гравцем у Звягелі, одним із кращих бомбардирів команди (по 8 забитих м’ячів із Артуром Ващишиним). Зараз ти ‒ один із лідерів Скали 1911. Як відбувався перехід до команди зі Стрия і як опишеш своє перебування тут?
‒ За два тури до завершення минулого сезону в Другій лізі я мав декілька варіантів з Першої ліги і попросив ПФК Звягель відпустити мене. Тоді була незрозуміла ситуація щодо подальшої долі Звягеля, однак керівництво просило не поспішати із прийняттям рішення. Нас запевняли, що команда буде жити. Однак, не буду кривити душею, я хотів кращих фінансових умов.
‒ Попрощалися по-доброму?
‒ З цією командою у мене лише гарні спогади, все було на найвищому рівні. Дуже близький мені колектив, досі підтримуємо зв’язок із майже усіма хлопцями.
‒ І як складалися твої перемовини влітку?
‒ Із вищезгаданими командами Першої ліги не змогли домовитись, але з Другої ліги був ряд дуже цікавих пропозицій. Проте, після дзвінка від Миколи Василишина (екс-головний тренер Скали 1911, ‒ прим. Н.З.) та його відповідей на мої питання про умови проживання, фінансову сторону та про мою роль у команді, я взяв час на роздуми. Порадившись із дружиною, сім’єю, я зателефонував Миколі Зіновійовичу і пообіцяв, що перейду до Скали 1911.
Після цього я отримував не менш цікаві пропозиції, однак звик по житті дотримуватись свої слів та обіцянок. Тут теж дуже хороший колектив, у нас зібралась гарна команда. Вважаю, по виконавцях ми одні з кращих у лізі, молодість та досвід вдало поєднались. Яскравим підтвердженням цього є наші результати в Кубку України і чемпіонаті.
‒ Скала 1911 не розчарувала? Які враження від стрийської команди?
‒ Вважаю, ми спроможні поборотись за високі місця цьогоріч, навіть враховуючи сьогоднішній високий рівень Другої ліги. Проте, нам потрібен час, аби команда зігралась. Футбольні люди розуміють, що команда гартується не за один рік, але ми ставимо перед собою лише максимальні цілі, йдучи від матчу до матчу.
«Міг поїхати на фінальну пульку з Динамо, але в підсумку агент Довбика порадив мені поїхати в Металіст»
‒ Розкажи про своє дитинство, як ти потрапив у футбол?
‒ У футбол мене привів батько, коли мені було 6 років. Групи мого віку не було, тато мене записав у групу на рік старшу, де були хлопці 1995, 1996 року народження. Також деколи тренувався із 1994 роком. Через деякий час перейшов у СДЮШОР, в свою вікову групу.
‒ Талановитий гравець в невеликому місті рано чи пізно розуміє, що є «стеля». Коли в тебе настало відчуття, що переїзду в великі академії не уникнути?
‒ У дев’ятому класі ми з батьком зрозуміли, що зі своїм роком я не прогресую, і отримавши пропозицію від київського РВУФК (столичне спортивне училище, яке має тісні зв’язки з академією київського Динамо, ‒ прим. Н.З.) не довго вагались і вирішили спробувати свої сили там. Ми поїхали, мене одразу взяли, але питання були по навчанню, оскільки там вимагали добре вчитись. Мав два місяці часу, аби підтягнути свої навчальні моменти, було дуже складно, але мотивація була сильна. Як наслідок, у другій половині дев’ятого класу я перейшов у РВУФК.
‒ Із РВУФК, кажуть, того ж Гармаша забрали в Динамо. В тебе був такий шанс?
‒ Коли десятий клас РВУФК не пройшов до фінальної частини ДЮФЛ, і я міг поїхати тоді зіграти фінальну частину за Динамо, однак не склалось. Після 11-го класу, коли закінчилась ДЮФЛ для мого віку, почали поступати дуже цікаві пропозиції, зокрема від донецького Шахтаря, а ще ‒ Металіст, Дніпро, Чорноморець, львівські Карпати. З Шахтарем, Карпатами та Дніпром ми були в одній групі тоді на фінальній частині ДЮФЛ і мені вдалось тоді забити декілька м’ячів.
Після цього з моїм батьком активно спілкувались селекціонери і озвучували свої пропозиції. В той час моїм агентом був Олексій Люндовський (агент Артема Довбика, ‒ прим. Н.З.) і він порекомендував поїхати на перегляд саме у Металіст. Далі пішло-поїхало:).
Хоча перехід був дуже складний, оскільки у мене був контракт із Динамо, і кияни вимагали компенсацію, однак ми з батьками зуміли це все вирішити.
‒ Ти кажеш, що були й інші пропозиції. Чому саме Металіст?
‒ Тому що саме харків’яни запропонували перехід до дублюючого складу, а інші - до U-19. Це дало можливість одразу перестрибнути одну сходинку.
«Коли Ярмоленко прокинув мені повз ніг, я подумав: «Ще рано мені в нього м’яч забирати»
‒ Дебют у професійному футболі в 17 років – й одразу у Премʼєр-лізі за Металіст. НСК «Олімпійський» та ще й суперник – київське Динамо, яке в тому сезоні здобуло чемпіонство під керівництвом Сергія Реброва. Віда, Ярмоленко, Ленс та інші. Що пам’ятаєш з того моменту?
‒ Це щось дуже особливе. От навіть зараз в мене мурашки по шкірі. Ці емоції важко описати словами. Мій батько двічі за життя плакав, і той момент був один із. Ми до кінця не знали, хто вийде у старті. Звичайно, я сподівався вийти хоча б на заміну, але коли за дві години до початку гри, ще будучи в готелі я почув своє прізвище у стартовій одинадцятці, у мене просто відмовили ноги.
Поряд зі мною тоді сидів мій партнер по команді Єгор Чегурко, і я йому кажу: «Чега, візьми мене за ноги, вони у мене є?» Він відповів: «Авер, у мене аналогічне відчуття».
Ми були приємно здивовані в той момент. Піднімаючись по сходах на Олімпійському в мене було таке відчуття, наче я зіграв десь дві гри і в мене ще «грузики» на ногах. Звичайно, дуже переживав. По-перше, це Динамо, по-друге, я ще жодного разу не грав у Премʼєр-лізі ‒ й такий дебют відразу. На розминці був певний мандраж і відчуття, що ніби іще сплю.
На трибунах тоді було близько тридцяти тисяч, які скандують: «Динамо, Динамо», але з першим дотиком до мʼяча у грі це все відійшло на задній план і концентрація була лише на грі. Із ігрових епізодів памʼятаю, як мене ловили судоми десь із 49-ї хвилини і як Андрій Ярмоленко прокинув мені повз ніг, коли я із вогнем у очах намагався відібрати у нього мʼяч. І в секундному ступорі у мене думка: «Ще рано, напевне, мені в нього м’яч забирати». Тоді хотілось провалитись крізь землю, особливо коли стадіон у захваті закричали: «Ууууу» (в підсумку харків’яни програли в три голи, забивали Беланда, Буяльський і Чумак, – прим. Н.З.).
Потім була гра проти Шахтаря зі Срною, Ракицьким, Кучером, Шевчуком, Дугласом Костою та Луїсом Адріано в Кубку України, тоді на Арені Львів ми поступились 0:1.
‒ Проти кого важче було грати тоді - проти Динамо чи Шахтаря?
‒ Було важче проти Динамо. Шахтар грав і давав грати, а ось Динамо не давало нічого зробити.
«Миколенко мені на плечі застрибував і я його носив його то з тренування, то в магазин»
‒ Металіст дав тобі дорогу у великий футбол, але ситуація з дискваліфікацією внесла корективи у кар’єру. Чи залишилась в тебе образа на клуб?
‒ Тоді була незрозуміла ситуація з приводу подальшої долі клубу. Нам не платили зарплату, проте навіть з урахуванням цього там було цікаво і по-своєму прикольно. На той час у нас були найкращі умови в Україні. Щодо дискваліфікації – дуже неприємна тема для мене. Це все було сфабриковане, ми і далі продовжували грати, жодних рішень, доказів чи документальних підтверджень я не бачив і не отримував. На нас просто вилили бруд в пресі та дискредитували.
‒ У СДЮШОР міста Черкаси твої шляхи перетнулись із Довбиком та Миколенком. Розкажи, як це було.
‒ Я якраз тренувався із командою 1996 і 1997 років народження, і Миколенко тоді тренувався із цими віковими групами (Віталій Миколенко 1999 р.н., ‒ прим. Н.З.) Він був тоді дуже низького росту, маленький, помітно було, що на два роки молодший. Йому тоді було дуже важко, але з часом він звик до нас, до команди, до швидкості.
З ним я проводив дуже багато часу, ходили одне до одного в гості. Жили в одній кімнаті, бувало, жартували: Віталік на плечі застрибував і я його носив то з тренування, то в магазин. З ним пов’язано дуже багато теплих спогадів. А з Артемом грали в ДЮФЛ за СДЮШОР у дебютному сезоні команди 1996 року народження. Тоді мене і ще одного хлопця взяли із групи 1997 р.н., хоча тренувались зі своєю віковою групою.
‒ Чи помітно було іще тоді, що вони стануть гравцями топ-чемпіонатів?
‒ Артем ще тоді виділявся своєю антропометрією, структурою тіла. Завжди дружив, як зараз і з технікою й швидкістю. А в комплексі з його фізичними даними, то це дійсно обдарований футболіст. Щодо Віталіка, йому десь важче було проявити себе, оскільки тренувався і грав зі старшими то на два, то на три роки. Скажімо так, він уже був своїм, всі думали що він просто маленький. Проте, коли дізнавались, що він на два роки молодший, то були приємно здивовані. Я вважаю, що він не просто так грав з нами і був на рівні, а в деяких компонентах навіть переважав.
‒ Перший тренер розповідав, що юний Миколенко в ДЮСШ грав правого вінгера, а Довбик – опорника. В твої часи вони вже грали на тих позиціях, що і зараз, чи ще йшли експерименти?
‒ Так, на своїх рідних і основних позиціях. Пригадую, як Віталік поїхав до Києва у Динамо, тоді там якраз змінились тренери. Потрібно було починати все спочатку, заново доводити і знаю що і йому, і його батькам спочатку було дуже важко в Києві, але він своєю працею довів, що гідний бути там, де він є зараз.
«В дитинстві нас тренував батько Бондаренка з Шахтаря»
‒ В чому, на твою думку, секрет успіху Миколенка та Довбика?
‒ Важко одразу щось конкретне виділити, можливо через те, що наші футбольні шляхи досить у ранньому футбольному віці розійшлись. Мені здається, що ми робили всі десь однаково, просто десь можливо зіграла частка більшої обдарованості, але це все не без їхньої праці.
‒ З ким більше спілкувався і чи спілкуєшся досі? Підписані одне на одного в Інстаграм?
‒ Більше з Миколенком, з Довбиком перетинались на тренуваннях та іграх, або ж у спільних компаніях. Так, підписані одне на одного. З Віталіком граємо Counter-strike разом.
‒ Пригадай якусь кумедну історію пов’язану з ними.
‒ От пам’ятаю, як їздили з Довбиком за 1996 рік грати, приїжджали на стадіон, і перед нами грали старші. І ми в той час, хоча там вже вони завершували грати і ми маємо виходити на розминку, а ми їли бутерброди. От ми з Артемом і ще з деякими хлопцями завжди перед грою їли бутерброди. Розуміємо, що старші вже завершують грати, ми переодягнулись - дістали бутерброди і почали їсти. Там вже треба бігові робити, а ми тільки сідаємо їсти. Весело було.
‒ З ким із відомих наших збірників спілкуєшся?
‒ З Артемом Бондаренком коли вдома, у Черкасах, тренуємось індивідуально разом. В дитинстві нас тренував його батько. Також я обожнюю грати в Counter-strike, де познайомився та почав спілкуватись із Зінченком, він, мабуть, найсильніший з усіх наших. Більш тісно з Коваленком, Лучкевичем, Зотьком. Грав проти Коноплянки, він дуже емоційний, перетинались у грі з Шапаренком.
‒ Хто з твоїх партнерів по командах, де ти грав, найбільше вплинув на тебе, як футболіста?
‒ Максим Драченко, мій земляк. Для мене це людина з великої літери, своїм прикладом на футбольному полі та за його межами. Він мені завжди допомагав своїми порадами, як краще діяти в тій чи іншій ситуації на футбольному полі. Дуже йому вдячний.
‒ Як оціниш шанси збірної на прохід в основний раунд Євро-2024?
‒ Справедливо перемогли Македонію, видали непоганий матч. Шанси є, потрібно вірити і боротись. Але головна перемога – це перемога ЗСУ, нашої країни. Дякуємо їм та всі перемоги для вас та заради вас.