Сергій Савелій: «У дебютному матчі Циганика я кинув його самого коментувати посеред першого тайму і пішов «пити чайок»
Сергій Савелій – легенда української спортивної журналістики. За його плечима – робота на 10 Олімпіадах, становлення українського спортивного телебачення, виховання найвідоміших коментаторів країни та просто величезний досвід.
Ексклюзивно для сайту «Український Футбол» Сергій Савелій поділився яскравими історіями з журналістського минулого.
Фанатам ностальгії – підготуйте серветки, можливі потужні опади сліз.
«Катя Полякова зробила репортаж з закладу, де жінки обслуговували футболістів. Це для мене була бомба»
– Сергію Степановичу, як вам коментатори сьогодні?
– Намагаюся ніколи не критикувати та не оцінювати рівень колег-коментаторів. Коментаторська справа – нелегка. Але зараз стільки з’явилося трансляцій, що я навіть футбол не можу додивитися повністю. Щойно, перед тим, як ти зателефонував, я із задоволенням подивився фінал гірськолижного сезону Супергігант у жінок. Там все дуже чітко змінюється: промчалася по трасі півтори хвилинки, і вже результат змінюється сюди-туди.
Раніше я хоч англійську Прем’єр-лігу міг дивитися, особливо за участю тих команд, де грали українці. А зараз добре, що дають огляди матчів: 5 з чимось хвилин подивився – та й досить. А загалом, сучасна коментаторська школа – це зовсім інший коментаторський стиль. Оскільки з’явилося маса гаджетів та інтернет-ресурсів, то інколи коментатори трішечки зловживають цим. Коли ти маєш вагон інформації, треба вміти ним користуватися. Буває, що й взагалі забувають про події на полі. Ясно, що це телебачення, сильно розжовувати не треба, бо й так все видно. Це раніше у нас були і радіорепортажі на радіо «Промінь», там треба було детальніше. А на телебаченні потрібно читати гру – це вболівальникам подобається, що коментатор щось петрає в цьому.
У кожного свій стиль, але інколи мене щось чіпляє. Дуже багато зловживають англіцизмами. Оцей «персонал бест» мене просто виводить з себе. На щастя, хоч зараз і важко, але є дуже багато спортивних трансляцій. Інколи дивишся із заздрістю, навіть той таки гірськолижний сезон. Зараз в Андоррі проходить фінал, люди дивляться, краса! Так хочеться, щоб і у нас люди вже могли прийти на стадіон та підтримувати своїх. Наш футбольний чемпіонат без вболівальників виглядає трішечки сумнувато.
Сергій Савелій (зліва)
– Ви були одним із тих, хто відкривав сучасних коментаторів українському глядачу. Зокрема, Віктор Вацко та Ігор Циганик починали з тоді ще УТ-1. Якими вони були на початках?
– Так, у нас ці коментаторські справи починали і Вацко, і Циганик, і Гливинський. Тоді ще було УТ-1, потім Укртелерадіокомпанія, потім Перший національний… Я якось менше приділяв цьому увагу. Ці хлопці були впевнені в українській мові, це дуже важливо. Часто коментаторам, які спілкуються в житті російською мовою, важкувато вести репортаж українською.
Ігор Циганик часто акцентує увагу на тому, що я був його наставником. Це було, мабуть, більше в жартівливому сенсі. На стадіоні Україна у Львові матч Карпати – Шахтар. Я кажу: «Поїхали до Львова, прокоментуєш, та й вдома побудеш, рідних побачиш». Я навіть перший тайм з ним не докоментував. Мама відомого арбітра Андрія Шандора, Люба Канафоська, зайшла до коментаторської, а вона була хазяєчкою, господинею на стадіоні, та й каже: «Приходьте в перерві чайок попити». А я кажу: «Ну чого в перерві? Ігор, давай далі сам, а я пішов чайок пити вже».
Знаєте, як плавати вчаться? Вивезли на середину ставка або річки, з човна кинули і підстраховують про всяк випадок. Так і Ігор вчився коментувати.
У кожного з них свій стиль і тоді вони менше вдавалися до цієї комп’ютерізації. Тріо найміцніших коментаторів було: Гливинський, Циганик, Вацко. Вони і нині молоді та можуть бути в строю, але у кожного багато інших своїх програм. Саша у прес-службі збірної України, плюс він президент Асоціації спортивних журналістів України. У Ігоря свої програми, він веде їх в ютубі, Вітя веде програму в ютубі.
У нас ще коментували Джулай та Босянок. Зараз я чую їх менше, хоча Джулай ще коментує чемпіонат Англії. Андрій Столярчук після розвалу «Футболів раз-два-три» повернувся на Суспільне до біатлону, вправно коментує. Влад Шалота також коментує футбол.
Єдине, мені подобається, коли є функція залишити собі лише інтершум. Так було на Олімпіаді в Лондоні, коли ми приходили до готелю і там можна було дивитися трансляції тільки з інтершумом. Можеш сісти і сам собі коментуй, не критикуючи нікого.
– Один із моїх улюблених коментаторів того часу - Павло Черепін. Як він з'явився на Першому національному?
– Я погано пам'ятаю Павла в ролі коментатора, а от до виробництва програми «Наш футбол» він був активно залучений. Зараз я дивлюся, у нього зовсім інша сфера, він на авто ганяє, бере участь у раллі, словом, захопився автоспортом. Але от у футболі була сильна програма «Наш футбол». Хто б її не вів (ведучі змінювалися), та клас цієї програми залишався високим.
Мені особливо запам’яталися їхні репортажі з чемпіонату світу у Німеччині (2006), і я часто підколюю Катю Полякову. Вона зробила репортаж з закладу, де жінки обслуговували футболістів, які хотіли туди прийти та побавитися. Ці заклади за кордоном популярні… І от коли Катя зробила звідти репортаж, це для мене було бомбою.
«У дитинстві у мене був аналог бейсболу: називався «Чиркун-Жаркодери»
– У більшості телеглядачів ви асоціюєтесь із Олімпійськими іграми. Якою була для вас перша Олімпіада?
– Коли ти працюєш на десяти Олімпіадах з місця, то так чи інакше, тебе запам’ятають. Хтось в позитивному сенсі, хтось в негативному. В пам’яті у мене всі Олімпіади, а найбільше запам’яталися перша та остання. Перша – Ліллехаммер, а остання – Лондон-2012. Це ті, де я працював безпосередньо у вирі змагань.
Ліллехаммер запам’ятався, бо у нас була зовсім маленька делегація, лише шестеро. Четверо – це коментатори, кореспонденти, редактори. Як-то кажуть, три в одному. І ще керівник, який ще був міжнародним та технічним координатором, а ще ‒ оператор і водій в одному флаконі. Нам доводилося бути універсалами, тому перша Олімпіада запам’яталася найбільше.
Ще варто зазначити, що це була перша Олімпіада в історії Незалежності України. Дехто ще не дуже уявляв, що таке Україна. Та навіть в 1998 році на Олімпіаді в Нагано дехто запитував: «А Україна – це ви разом з росією?». Я заперечував. Десь тоді почали впізнавати Україну футбольні фанати, зокрема, завдяки постаті Андрія Шевченка.
Мені поталанило відпрацювати 10 Олімпіад на місці подій, це велике щастя випало на мою долю. І футбольний цикл із Динамо, особливо в сезоні 1998/1999. Це для мене назавжди в пам’яті. Зараз я активний дописувач у Фейсбуці. Інколи дещо забувається, але слава Богу, є ще трішечки того, що називається «пам’ять».
– AIPS нагородив вас відзнакою за роботу на 10 Олімпіадах поспіль. Майже на кожній з них щось йшло не за планом. Найбільший виклик, із яким ви зіштовхнулися під час роботи на олімпійських іграх?
– Можна відзначити дві позиції. На літній Олімпіаді 1996 у Атланті були огляди головних подій, такі собі «Саммарі». У Ліллехаммері-1994 вони були 30 хвилин. І запустилися вони тоді, коли змагання були вже в розпалі. А найчастіше ти ж не знаєш навіть що буде у цих саммарі. Інколи навіть сценарного плану не було. Ти просто сідаєш і що тобі покажуть, то й починаєш коментувати. А чому я пішов коментувати «Саммарі» ‒ бо мав такий досвід на Олімпіаді в Ліллехаммері.
Так ось, Атланта-1996. Там годинні «Саммарі», а самих змагань ще не було. І от з’являється 45 хвилин бейсбольного матчу Куба – Нікарагуа. Відверто кажучи, ніхто до бейсболу не готувався. І коли починається Куба – Нікарагуа, 45 хвилин бейсбольного матчу, я з вдячністю згадую Серьожу Лифаря, з яким ми коментували в Ліллехамері і відкриття, і закриття. Його в 1996 році не було, бо він помер в 1995… Так ось, він любив екзотичні види спорту. Одного разу він витягнув мене на Республіканський стадіон, показати бейсбольний матч. У нас у Києві була команда, яка навіть перебувала десь на лідируючих позиціях у бейсболі. На трибунах людей майже не було. Для мене взагалі нічого не було відомо. Але найбільше сподобався арбітр, який постійно говорив «Страйк! Страйк!». Я питаю: «Це ж не той страйк, що треба все припиняти, бо ми страйкуємо?». Сергій розумів, що я жартую, але пояснював мені, яка позиція, хто куди має бігти та хто кого має наздоганяти.
Приблизно так я і коментував матч Куба – Нікарагуа в огляді. Я згадував про цей похід на Республіканський стадіон, як мені подобалися вигуки арбітра. Потім згадував своє дитинство, бо щось схоже було у нас в селі. Називалося «Чиркун-Жаркодери». Якщо ти м’яч кинув, а по ньому інший гравець не вдарив, а тільки чиркнув, то ти повинен так швидко бігти, жарко дерти себе всього, що треба було встигнути. Теж м’ячик був невеличкий, до речі. Ми придумували призи: кому кілька підсрачників за те що ти програв, кому кілька сайєчок за програш…
Ну а зимова Олімпіада, це звичайно, Нагано, 1998 рік. Більшість подій планувалося на відкритому повітрі. Налетіла негода і все, що ми планували до ефіру на відкритому повітрі, все скасували. А чим закривати? Боря Ланевський, світла йому пам’ять, помітив у програмі, що дуже багато керлінгу. І прямо так, що матчі йдуть один за одним. І от Боря каже: «Сергій Степанович, можливо, давайте запропонуємо нашій дирекції програм керлінг?». Я погодився: «Давай». Тільки що ж таке керлінг? Він мені переклав редакцію до виду спорту, стоун – 20-кілограмовий камінь. Лід спеціально вариться для керлингу. Щітки теж спеціальні. Якщо ти одним боком замітаєш, то цей стоун пришвидшується. А якщо іншим боком, сіточкою, то воно уповільнює хід.
В такому ключі я й коментував: казав, мовляв, такі б щіточки нашим двірникам, вони б дуже ефективно їх використовували. Наприклад, коли вітер несе листя, то цим боком вони б призупиняли. Якщо вітру немає, то другим боком вони б швидше підмітали. Звісно, це був настільки непрофесійний коментар, але інколи треба виходити з ситуації. А тоді ще такої інфосистеми у 1998 році не було. Це потім на коментаторській позиції з’явилася інфосистема, де ти натиснув на кнопочку по виду спорту і там тобі видається вся інформація. Хто перемагав у керлінгу, як давно він у системі, скільки був присутній на чемпіонаті світу. Та й графік був умовним, багато змагань скасовувалося.
Сергій Савелій (праворуч)
– Колись багато років тому я почув легенду про Тіма Оута. Мовляв, Сергій Дерепа коментував матч, здається, канадської збірної з хокею. І це була Олімпіада в Солт-Лейк-Сіті. Розкажіть, як все було насправді?
– І мені ці слова приписували, до речі. Я знаю, що таке було саме в «Саммарі», і не Солт-Лейк-Сіті, а на першій Олімпіаді в Ліллехамері. Здається, це був Серьожа Клопов. І ось там був момент, де команди взяли тайм-аут, вийшов цей титр і Серьожа сказав, що тренер такої-то команди – Тім Оут. Я не впевнений, що так могло бути, тому що хлопці – вони кияни, навчалися у київських школах, а в переважній більшості там була англійська мова. І на цій же Олімпіаді в Ліллехаммері я пересвідчився, що Серьожа Клопов непогано знав англійську мову.
А Серьожа Дерепа коментував хокейні матчі, коли наша збірна була в Солт-Лейк-Сіті. І ще на тому турнірі працював Вадік Плачинда.
Пам’ятаю інший епізод з Олімпіади-2002. Ми потім постійно в редакції говорили фразу «Коля Рябов – чемпіон». Тому що один репортаж приймав Коля Рябов, він був режисером трансляції, світла йому пам’ять. І Серьожа Дерепа, теж світла йому пам’ять, закінчив репортаж і забув вимкнути коментаторський канал. І звукорежисер у Києві не вивів коментаторський звук з ефіру. Серьожа сказав «До побачення, Коля Рябов – чемпіон». І воно так і пішло в ефір. Напевно, зіграла роль різниця в часі.
Після цього ми в редакції ще довго запитували одне одного: «А де ж це Коля Рябов – чемпіон?». Можливо, був і Тім Оут, чого тільки не буває у коментаторському житті. Головне – не матюкатися, як зараз в ютубі модно. До мене один хлопчина звертався, він пише курсову роботу про ці вирази та некультурні висловлювання під час ефірів. Для мене це неприйнятно.
– Володимир Кличко виграв золото в Атланті та згодом збудував успішну кар'єру у професійному боксі. У 1996 році ви вже бачили, що він стане одним із найкращих боксерів світу?
– Справа в тому, що на Олімпійські ігри в Атланту мав їхати Віталій Кличко. Але виник допінговий скандал, тому Віталій поїхав в Атланту не як учасник, а як глядач та брат Володимира. Так вийшло, що я коментував фінальний бій Володимира, а інтерв’ю після бою вже записував Боря Ланевський.
Я особисто не особливо бачив, що буде такий злет у професійній кар’єрі саме у Володимира. На олімпійському турнірі його манера здавалася мені надто м’якою, ніжною для професіонального боксу. З часом він набрав таких обертів, що склалася славна кар’єра.
Мені завжди здавалося, що у професіональному боксі мають бути ті, хто нещадно б’є суперника. А оці джеби у професійному спорті не настільки використовуються, більше – в любительському боксі. Профі, може, й бачили його велике майбутнє, а мені здавалося, що треба бути гострішим, ризикованішим, більш бійцем у ринзі. З часом приходить досвід та розуміння, як правильно працювати.
У Віталія манера була більш жорстка, до речі. Але, як кажуть, можуть бути різні стилі, аби лише приносили перемогу.
«Лобановський спророкував успіх Динамо в ЛЧ 1998/1999»
– Чи траплялося у вашій кар'єрі таке, що вас виганяли прямо під час матчу з робочих місць на стадіоні?
– Ні, прямо під час матчу мене не змушували. З моїми колегами були ситуації, що їх не допускали до трансляції на коментаторську позицію. Мене якщо не допускали, то я про це знав заздалегідь. Могло бути, що комусь не сподобався твій той чи інший коментар, тому говорили: «Ну, зроби паузу в коментуванні цієї команди». В якості альтернативи пропонували брати післяматчеві флеш-інтерв’ю. Після того, як це стало популярним у Лізі чемпіонів, то прижилося і у нас.
Були прес-тайми під час перерви, та післяматчеві коротенькі інтерв’ю. От мені й казали: проведи прес-тайм, післяматчеве інтерв’ю, хай керівництво клубу трішечки охолоне і тоді повернешся на коментаторські позиції. А такого, щоб під час матчу просили піти, то не було. Я ж почав коментувати не в дитячому віці. Тільки в спортредакцію я прийшов у 1987 році, мені вже було 32 роки. А коментувати футбол стабільно я почав з першого чемпіонату Незалежної України. У 1994 році я став активним членом Асоціації спортивної боротьби України, тому хто мені що міг сказати? Я дружив із борцями, сам борець, тому міг чесно і відверто сказати: «Знаєш шо? Іди спокійно своєю дорогою». Отак боротьба допомагала і в коментуванні футболу.
– Культова особа для українського спорту - Валерій Лобановський. Ви чимало з ним спілкувалися, але яку розмову згадуєте в першу чергу?
– Я згадую розмову не під час флеш-інтерв’ю, бо там було максимум півтори хвилини. Але згадую розмову, яка відбулася після матчу Арсенал – Динамо у Лондоні. На жаль, те флеш-інтерв’ю не пішло до ефіру і Валерій Васильович цього не знав. Довго трансляційна група в Лондоні показувала купу технічних кадрів. Потім дали інтерв’ю господарів, а потім мав йти Валерій Лобановський, але програмний режисер у Києві не витримав та вийшов з ефіру. Тому моє інтерв’ю з Лобановським пішло на сателіти.
Так ось, після матчу в аеропорту, рейс затримувався. У матчі сталася неприємна ситуація і покійний Леонід Макарович Кравчук із висоти свого президентського крісла говорив високими фразами, що футбольні транслятори ввели в оману весь народ України.
Валерій Васильович підійшов до мене і каже: «От ви спитали, що вдалося врятувати матч і досягти нічийного результату… То я вам повинен сказати, що ми зрівняли рахунок, але цей матч вдалося врятувати Арсеналу. Бо ми їх протягом матчу возили пиками по газону Вемблі, тому це вони втекли від поразки. Ми були тут сильнішими!». Мені це запам’яталося, бо його слова виявилися пророчими. Він уявляв силу Динамо вже тоді, бо сказав, що ця гра стане поштовхом для найкращих матчів у груповому етапі. Він це передбачив, бо в Динамо було лише два очки з трьох матчів, а потім Динамо всі три матчі виграло і вийшло на перше місце з 11 очками в групі.
Ще пригадую флеш-інтерв’ю, яке не відбулося. Коли Динамо в Києві грало з Ювентусом. І після нічиєї в Турині вдома вони програли 1:4. Валерій Васильович був настільки розчарований, що відмовився. Як не вмовляв його прес-офіцер УЄФА, як не вмовляв його Саша Сердюк з прес-служби, але він не прийшов. Динамо загрожував би штраф, але замість Лобановського прийшов чи Толя Дем’яненко, чи Олексій Михайличенко. Так Динамо уникло штрафу, але цей момент я теж запам’ятав.
– У легендарного тренера Лобановського був легендарний футболіст Блохін, який відомий своїм непростим характером. Вам доводилося із цим боротися?
– Ні, я тоді ще був не сильно в обоймі. Більше з ним спілкувався Валік Щербачов, і фільми про нього робив. Я з Олегом Володимировичем пам’ятаю програми, які ми робили, це «Суботні зустрічі». Там була вся команда Динамо. Запам’ятався прощальний матч Олега Блохіна. Спочатку концерт у Палаці Спорту, де вперше пролунала знаменита пісня про Валерія Васильовича Лобановського у виконанні Міші Михайлова – «Подсолнух».
Ще згадую прощальний банкет після прощального матчу. Тоді наближалася до завершення ера Союзу, але ми були настільки зросійщеними, що у нас було море сильних артистів, але головним на цьому прощальному банкеті був Серьожа Пєнкін. Його запросили як головну зірку.
– Ви коментували перший матч чемпіонату України у 1992 році, Чорноморець – Карпати. Як це було?
– Я не знаю, чому саме я поїхав туди коментувати. Напевно, ні Валік Щербачов, ні Серьожа Дерепа з якихось причин не змогли поїхати, тому був я. Перший матч першого чемпіонату України теж пішов з пригодами: до програми було поставлено лише другий тайм. На жаль, ми не могли послати свою техніку, а одеська ПТС чомусь не могла дати прямий сигнал. Тому записували в себе і від себе видавали. Десь хвилин з 10 пройшло другого тайму і тут вибивається ПТС. Напевно, добре, що ми працювали в запису. Тому другий тайм був скороченим – 35 хвилин в ефірі. А післяматчеві інтерв’ю ми записували повністю. Я брав інтерв’ю в уже тоді метра тренерського цеху Віті Прокопенка та мого ровесника, дебютанта тренерського цеху Стьопи Юрчишина. Він не очікував, що зіграють внічию та ще й Мущинка заб’є перший гол в першому матчі чемпіонату України з футболу.
Стьопа був розгублений і радий, а Вітя був розгублений і сподівався на домашню перемогу. Та попри це він завжди вітав суперників та відповідав на запитання журналістів.
Сергій Савелій (зліва)
«У Донецьку завжди приймали тепло»
– В середині 90-х Рінат Ахметов очолив Шахтар і з тих пір донецький клуб здійснив стрибок на три поверхи вище, аніж хтось міг очікувати. Ви працювали у Донецьку в 90-х на початку 00-х? Не було страшно, що кримінальні розбірки в місті могли зашкодити?
– Страшно не було. Борці ж вони і в Донецьку були борцями. Тому страшно не було. У мене там була гарна борцівська спільнота, та й з настільного тенісу там хороша компанія була. Президент федерації настільного тенісу – Валентин Іванович Ландик, директор «Норду». Він був впливовою людиною.
Після того, як Аліка Грека (Ахатя Брагіна) підірвали на стадіоні, у мене все одно не було побоювань. Я знав, що мене ніхто чіпати не буде, бо є підтримка, є якийсь авторитет у спортивному світі. В Донецьку завжди тепло зустрічали, Марік Левицький, світла йому пам’ять, настільки був доброю людиною. Нас в Донецьк їздило тоді дуже багато, привозили навіть власну ПТС. Один тур – показуємо Шахтар, другий тур – Металург. Бригада була десь 26 осіб – це режисери, оператори, редактор, коментатор.
Оскільки матчі закінчувалися пізніше, аніж з Донецька на Київ відправлялися поїзди, то ми залишалися там після матчу та їхали аж через добу.
Я спілкувався із Рінатом Леонідовичем безпосередньо. І у футбольних справах, і не тільки в футбольних. Сподівався на його допомогу в одній пікантній справі, але деталі не розкриватиму. У нього все ж таки, було чимало авторитету не лише в Донецьку, а й в Україні загалом. Прикро, що в Донецьку тривають ці жахливі події вже 9 років…
– Не так давно Ігор Мірошниченко мені розповів, як він працював на початку своєї кар’єри, без інтернету та швидкого доступу до інформації. Як доводилося в тих умовах працювати вам?
– Ігор з іншого покоління. Коли він працював, то вже було більше можливостей. У нас була телетайпна стрічка, куди приходила інформація. Не так багато, звичайно, але ми ходили на той телетайп, що отримати інформацію про міжнародний спорт. А наш спорт, український, тримався на наших зв’язках. Справді, в телефонному режимі, їздили на базу Динамо та й київського ЦСКА, а ще Борисфен у Борисполі… Свого часу Борисфен базувався у спортінтернаті. І все трималося на безпосередньому спілкуванні із тренерами або прес-службами. Можливо тому, ми цей ефір менше завантажували інформацією.
Інколи, коли хтось коментує, у мене лунає думка в голові: «Так, ти можеш помовчати хоч трохи?». Потрібно давати повітря у репортажі, паузу, аби поміркувати. Бо футбол дивляться переважно люди, які самі хоч раз на будь-якому рівні, але грали. І у них проводяться паралелі зі своїм минулим: «А, ось у нас тоді теж така атака була», або «А, от я тоді не забив пенальті у схожій ситуації». У мене теж є спогади, як у молодості я в серії пенальті поцілив в поперечку. А вона була залізна, то той звук досі у мене у вухах, коли хтось влучає у поперечку.
– Правда, що серед ваших однокурсників кілька заслужених журналістів України і цілий перший віце-президент Київської обласної федерації футболу?
– Так, є такі люди. Колись я навіть намагався підраховувати, але потім перестав. У нас на курсі дуже багато заслужених. А от щодо першого віце-президента Київської обласної федерації… Це мабуть Валера Валерко? Валера сам у футбол не сильно грав. На факультеті він уже мав проблеми з зором, а за таких обставин сильно в футбол не пограєш.
– Так, не всі можуть, як Едгар Давідс.
– Так, але він молодець саме у футбольній аналітиці. У всіх виданнях, де він працював, я завжди Валеру читав із задоволенням. Багато моїх однокурсників пов'язано зі спортом. Під час пандемії нам вдалося зібратися, відсвяткувати 40 років від закінчення факультету. Це було 2021 року. Нас зібралося 13 і я вважаю, що це щаслива цифра.
– А скільки було всього?
– Починало, як завжди, 100. Але до кінця, як правило, доходили не всі. Я вже не пам'ятаю, скільки точно. Але половина курсу – це були робітфаківці. А жили ми дружно.
– Що за історія, що ви у перуці під прізвищем Гулліт виходили на поле Республіканського стадіону при 100 тисячах глядачів?
– Так, це було 13 вересня 1992 року, на День фізкультурника. Ми грали зі збірною артистів. І десь Коля Рябов помітив, хоча я за статурою був трішечки товстіший та набагато нижчий за Руда Гулліта, схожість між мною та цим нідерландським футболістом. І ось Коля замовив перуку у гримерів на телеканалі. А команда наша називалася «Пресінг». Всі казали, чому неправильний напис, бо ж правильно – «Пресинг»? Але наша назва була такою через те, що команда складалася з преси та наукової групи. Це були журналісти та викладачі кафедри футболу в Інституті фізкультури. Це і Толя Бузник, і Вітя Догадайло.
Потім з цією перукою я об’їздив усю країну. Тут, на Республіканському стадіоні робили так: оголошували заміну, і я знімав перуку та йшов з поля. У Чернігові ми якось грали з ветеранами Десни. І от мені воротар розповідає: хлопці за воротами, які подавали м’ячі, говорили: «А як це Гулліт сюди приїхав та грає за журналістів?». І ціла дискусія була, чи справжній це Гулліт, чи ні, бо ж зачіска ідентична, та й вуса, як у нього. І тут заміна за 10 хвилин до кінця матчу, я знімаю перуку, трибуни аплодують… А матчі всі коментували: Льоша Семененко, Серьожа Дерепа, Валік Щербачов, іноді я. І тоді коментатор говорить: в ролі Руда Гулліта сьогодні був спортивний коментатор Сергій Савелій.
Ще згадалося, як ми були в Миколаївській області, у Баштанці. Грали там із місцевими ветеранами. А там була залізнична станція Явкино. І от ми відіграли, відгуляли. З нами їздив тоді Вітя Матвієнко, світла йому пам’ять. Чекаємо на залізниці поїзд, трохи було холодненько. А третій тайм був трохи бурхливим. І на станції Явкино було багато гілок. Поїзд чекати нам було холодно. І ми вирішили трохи розвести вогнище, щоб зігрітися. Віктор Антонович подивися та каже: «Ну хлопці, з вами весело їздити. Добре, що тільки дрова згоріли, а станція залишилася».