«Суркіс питав: «Що у вас там за президент, який за тебе так багато грошей хоче?»: вогняне інтерв’ю Єрмаченка для «УФ»

🙌 Ви могли не запам’ятати ім’я Олександр Єрмаченко, проте його історія, розказана в інтерв’ю «УФ», не залишить вас байдужими. Він завершив кар’єру, не дочекавшись 30-річчя, але колись займався з Зінченком, грав у Гусіна, Грозного та олімпійського чемпіона Лютого, брав участь у матчах, які підозрювалися договірними. 

🔥 Невдовзі після святкування ювілею ми знайшли Сашу аж у місті Тампа штату Флорида. Єрмаченко дав ексклюзивне інтерв’ю сайту «Український футбол», у якому розповів, як опинився у США, чому не перейшов у російські клуби, за що його штрафували в Динамо кожного місяця, а також пригадав, як сварився з Гусіним і Мазяром. У нашому бенгері ‒ про охоронців Алієва, поведінку Мілевського, динамівську бійку та ще багато вогню.

☕️ Заварюйте каву, загортайтеся в пледи і готуйтеся читати.

«Я бачив, як із Зінченка робили футболіста»

– Ти унікальний тим, що двічі опинявся в київському Динамо. Це як взагалі? 

– Я пройшов відбір до академії, ще коли мені було шість років, але там розпочинали з семи років навчатися і тренуватися. Тому деякий час я займався з старшими хлопцями. 

У Динамо було дуже класно, тому що там кваліфікований тренерський штаб, ми постійно їздили на різні турніри в Україні та за кордоном ‒ у Франції, Бельгії, Польщі. Час, проведений в академії Динамо, пригадую виключно з позитивом, я вдячний за цю школу футболу, яку отримав там. 

Але, коли нам було по 14 років, прийшов новий тренер Павло Миколайович Кікоть ‒ він не побачив у мені футболіста, тому довелося змінювати школу. Повертався в Динамо я вже в дорослий футбол.

– І куди ти подався далі?

– Мене відразу запросили до Моноліта. Ми з батьками поїхали в Іллічівськ (зараз місто називається Чорноморськ), де нас переконали, щоб я там продовжив займатися футболом. Хоча невдовзі Моноліт розпався, і я перейшов у БРВ-ВІК з міста Володимир-Волинський. Я би залишився у Моноліті, якби команду не розформували. Я не шкодую взагалі, що замість Динамо опинився в Одеській області.  

‒ Не шкодуєш? Вважається, що за межами великих міст футболу нема зовсім, а ти мені кажеш, що Моноліті тобі було класно.

‒ Я прогресував, мною цікавилися. Коли я був у Чорноморську, Шахтар і Металіст настільки мене хотіли, що приїжджали розмовляти з моїми батьками, але в нас у Моноліті був дуже класний директор Спірко ‒ за жодні гроші не хотів мене віддавати. 

З нами був Олександр Зінченко, з яким я дуже добре спілкувався. Я бачив, як із нього робили футболіста. 

У нього, безумовно, відразу був талант, але дуже правильно, що він потрапив саме в Моноліт, бо йому це дало великий крок у майбутнє. Зінченко на кілька років молодший за мене, однак ми жили всі разом на невеликій базі. Тоді не було комп’ютерів, телефонів, тому всі виходили грати у футбол ввечері. Крім Зінченка, у нас там ще був Дмитро Мишньов, який зараз грає в луганській Зорі.

– Яким був Зінченко в дитинстві?

– Саша приїхав у Моноліт і відразу виділявся поміж інших однолітків. Він завжди дуже сильно любив футбол, з м’ячем ніколи не розлучався, завжди ходив і цікавився, як грають старші хлопці. Крім того, тренувався індивідуально ‒ було видно, що це, як мінімум, талановитий хлопець. 

Олександр Зінченко. Фото: ФК Арсенал

Також вважаю, що дуже важливу роль у становленні Зінченка, як футболіста, зіграв його вітчим Віктор Карпета. На той момент він був його тренером у Моноліті. Вийшло так, що його тренер став його вітчимом. Вони дуже багато часу проводили разом, аж до того моменту, коли він поїхав у Манчестер Сіті. 

– Чи була у тебе в юнацькому футболі дідівщина? 

– Трішки була. У Моноліті ми вчились у звичайній школі ‒ було багато сутичок з місцевими. Я був капітаном у своїй віковій категорії, тож усі молодші хлопці, включаючи Сашу Зінченка, завжди приходили до мене, коли були якісь розбірки. Таких історій було чимало.

Забігав у мій клас хтось із молодих і казав, що нас хочуть бити. Ми виходили, нас там було чотири вікових категорії, це десь біля ста людей. І стільки ж місцевих. Стояли під школою і доводилося вирішувати ці питання. До серйозних масових бійок не доходило, але індивідуально хтось по пиці отримував ‒ або наш, або з місцевих. Це було регулярно.

Іллічівськ ‒ бандитське місто, і там весь час приходили з ножами, пістолетами якісь місцеві, щоб щось «рішати». Тому доводилося проявляти комунікаційні здібності, дружити з кимось місцевих «авторитетів». І потім ходити та розповідати, що ти такого знаєш і так далі. Зараз я це пригадую з посмішкою, тоді було страшно.

‒ І майбутній гравець Арсеналу та збірної України теж був у цих «махачах»?

‒ Ну а як же? Зінченко тоді був у наймолодшій віковій категорії, а я в найстаршій. Тому ми завжди «тягнули мазу» за молодших і вирішували проблеми, коли треба було. У нас тоді в Моноліті просто був дуже класний колектив, усі дружили сім’ями.

Я добре знаю маму Саші та вітчима, вони багато разів приїжджали до нас у Київ в гості. Саша – відкрита людина без зіркової хвороби. Ми не зідзвонюємося кожного дня з Зінченком, але періодично переписуємося ‒ привітати один одного чи просто запитати, як справи. До речі, в мене друг працював у посольстві України в Англії, вони робили якийсь проект на початку війни, я звертався до Сані ‒ він допоміг.

«Скала хотіла продати мене за мільйон доларів»

– У 2010-му році ти перебрався в стрийську Скалу, як тобі надійшла пропозиція? 

– Керівник БРВ-ВІК Валентин Іванович Кошельник підписав договір зі Скалою, що він буде відправляти туди молодих футболістів. Тоді в Скалу поїхали я, Саша Чорноморець і ще один хлопець. У Моршині був хороший тренер Олександр Томах, керівники – Микола Кміть та Всеволод Білас. Ми потренувалися зі Скалою кілька тижнів, проявили себе і клуб запропонував підписати контракти. Нам тоді було по 16-17 років. 

– У Скалі ти пограв всього-нічого в Другій лізі й тебе продали в київське Динамо за мільйон гривень. Як так?

– Тоді була дуже цікава ситуація. Ми поїхали з юнацькою збірною України на турнір у Санкт-Петербург і зайняли там третє місце. Я отримав нагороду кращого півзахисника турніру. Буквально там же я отримав хороші пропозиції від московських Динамо та Локомотива, а також Зеніту. 

Вони навіть хотіли, щоб я вже не повертався в Україну, а відразу обирав клуб у росії. 

Росіяни не розуміли, що це за команда Скала взагалі, казали: «Це що, любителі якісь?». Зараз розумію, що можна було залишитися в росії та заробити багато грошей, але я цього не зробив, бо душа лежала до Києва, хотів до батьків, родини та друзів. Бо, починаючи з Моноліта, я постійно був не вдома ‒ то в Одесі, то в Луцьку, то в Моршині. А тут ще далі, москва. Хотілося повернутися додому, і я це зробив. Я тоді у фінансовому плані абсолютно не розумів, де краще. Тільки про спорт думав.

Я повернувся у клуб із збірної ‒ зі мною тут же зустрівся [президент ФК Скала] Кміть і сказав, що мене дуже хочуть бачити в своїй команді і львівські Карпати, щоб я летів з ними на збір і відразу підписував контракт. Я тоді грав на позиції нападника, а в Карпатах зламався Батіста ‒ Олег Кононов бачив мене на позиції форварда. Кміть мені купив квиток. 

Однак мені зателефонував сам Олександр Хацкевич і сказав, що Ігор Суркіс хоче мене бачити в команді і буде зустріч з ним особисто. У пацана, якому 17 років, зрозуміло, голова закрутилася. В результаті я не поїхав у Динамо, але й з Карпатами на збір не вирушив. Ми весь вечір не брали слухавки від Карпат, хоча вони чекали мене в аеропорту, щоб зустріти. І до Суркіса я не пішов. Я не знав, що робити, і батьки теж. 

– І що ж ви вирішили на сімейній раді?

‒ Наступного дня я зідзвонився з Динамо і повідомив, що готовий їхати до них. Перед Карпатами вибачився і сказав, що не поїду до них. Микола Кміть не знав, що в мене особиста зустріч з Суркісом. Я до нього прийшов, ми поспілкувалися і домовилися. Кміть був на мене ображений, що я без його відома зустрічався з Динамо, і почав набивати велику ціну за мене. 

Коли я вдруге прийшов до Суркіса, то він з таким поглядом на мене подивився і каже: «А що у вас там за президент, що він за тебе так багато грошей хоче?». Приблизна сума – мільйон доларів. Однак домовилися за 500 тисяч баксів. Там були нюанси, що Динамо відразу платить мільйон гривень, а потім бонусами, якщо я заграю в першій команді чи мене продадуть. Я на сто відсотків всього не знаю, бо клуби вели перемовини між собою, але, наскільки мені відомо, то ціна питання була така. Офіційно та відразу Динамо заплатило мільйон гривень, а бонусами вже нічого й не заплатили, бо я в першій команді жодного матчу не провів.

Ігор Суркіс. Фото: ФК Динамо

– Ти був задоволений, що за тебе Скала виручила гроші?

– Так, я хотів, щоб вони заробили якомога більше, тому що я їм дуже вдячний, це була моя дорога у великий футбол.

Тоді в мене крутилася голова, було чимало варіантів. Мені було 17 років і я не розумів, що відбувається. Зі Скалою вийшла неприємна ситуація, ми з ними посварилися. Можливо, Микола Іванович хотів зі мною поговорити, куди краще перейти, і я думаю, що так було би правильно. Але на мене і моїх батьків був тоді такий тиск, дзвонили агенти з усіх сторін, пропонували гроші, що було важко. 

Пізніше, коли я грав за Сталь, ми приїжджали грати проти Скали. Тож ми з Миколою Івановичем сіли в машину і проїхались, поспілкувалися і все вирішили. Я йому все пояснив, що не хотів підло вчиняти, а просто не знав, що робити в цій ситуації. Він мене зрозумів і ми до сьогоднішнього дня у хороших відносинах. У мене нещодавно був день народження, то Кміть мене вітав. Тому зараз все добре. 

– Власник Скали Микола Кміть був задоволений цим трансфером? 

– Я думаю, він задоволений, але не на сто відсотків, бо розумів, що міг би більше заробити, якби ми це робили разом, а не я сам пішов до Суркіса, а Кміть вже по факту з ним домовлявся.

– Колись Кміть зізнавався, що в нього сотні «векселів» на футболістів, але ніхто нічого не платить. Продали тільки тебе та Антоніва. Чому так? 

– Ще Бондаренка продали в Шахтар, нашого центрального захисника. Я погоджуюся, що в нас було багато талановитих футболістів. Скала дала чимало гравців Україні. Я думаю, що Микола Іванович трошки «психанув» і закрив тоді цей проект, бо коли футболістів просто забирали батьки, перехоплювали інші клуби ‒ вважаю, що такі ситуації не прикрашають дитячий футбол.

«У Москві міг заробляти 40 тисяч євро в місяць»

– Окрім Динамо, тобою цікавився і Шахтар. Зараз не шкодуєш, що тоді обрав Динамо?

– Напевно, ні. Тому що Динамо завжди було в моєму серці. Якби мені дали десять спроб обрати Динамо, то я би вибрав десять з десяти, щоб перейти саме туди. Я розумів, що в мене є перспектива і в Україні ці гроші заробити, якщо я доведу свій потенціал.

На той момент дуже великі гроші мені пропонували в московському Динамо. Але я керувався серцем і душею, тому обрав київське Динамо. Я міг зірвати 40 тисяч євро в місяць плюс бонуси, підйомні давали такі, що люди купували собі кілька квартир і машин. 

Мене тоді запрошували в москву разом із моїм товаришем по збірній Борисом Тащи ‒ він перейшов, а я відмовився. Знаючи, які йому там суми дали, то це дуже багато. Те, що я отримував у київському Динамо, Тащи в московському ‒ ще з одним нулем в кінці. А бонуси ще з кількома нулями. Юнакам у москві обіцяли ті гроші, які отримували лідери київського Динамо. Це були десятки тисяч доларів, і сотні тисяч доларів бонусами. 

– Як думаєш, чи розкрився би ти краще в Шахтарі? 

– Можливо, так, бо мене з Динамо по суті вигнали. І я мав би більшу можливість в Шахтарі розкритися та заграти. Я дуже хотів у Шахтар тоді перейти. У мене динамівське серце, але вони вчинили зі мною тоді негарно і я хотів їм довести, що я сильний та розумів, що можу це зробити в Шахтарі. Тому я туди дуже хотів, але мене Моноліт не відпустив. 

«В Динамо мені просто дописали ще один нуль зарплати, що була в Скалі. В підсумку залишися мені офіційно не винні, а неофіційно ‒ винні»

– Якою була твоя перша зарплата в Динамо? 

– Коли в мене була розмова з Ігорем Суркісом, то він запитав, які я хочу умови. Я сказав, що грошей просити не буду, все доведу на футбольному полі й зароблю набагато більше грошей, ніж мав тоді. Лише попрошу квартиру, бо хотів окремо жити в Києві, а про зарплату сказав ‒ скільки дасте, стільки й візьму. 

У мене в Скалі була зарплата в доларах, а в Динамо мені просто дописали ще один нуль до цієї суми, що була в Скалі. Для хлопця, якому було 18 років, це були дуже хороші гроші. Точної суми називати не хочу, бо це некоректно, але це було менше 20 тисяч доларів. 

– Які були премії в Динамо-2? 

– 300 доларів за перемогу. 

– Скільки разів ти спілкувався з Ігорем Суркісом? 

– Десь три-чотири рази. Це були особисті розмови в його кабінеті. Останній наш діалог був, коли через непорозуміння з клубом мені перестали платити зарплату. Ми з ним поговорили, у мене було багато травм, я не грав і він сказав: «На даному етапі ми тобі зменшимо зарплату». Ситуація в клубі стала напруженою, я зрозумів, що немає вже за що триматися та битися головою об стіну.

– Що ти маєш на увазі під «напруженою ситуацією»?

– Суркіс мені сказав, що в мене буде менша зарплата, але мені навіть її не платили. Так і не віддали. Мене підштовхували, щоб я розірвав контракт з клубом, я сильно за нього не тримався і пішов з Динамо. 

Олександр Єрмаченко. Фото: ФК Динамо

– Тобі багато залишилися винні в Динамо?

– Не дуже багато, але трошки винні. Однак це поняття відносне. Якщо просто мали мені десь дати гроші, але цього не зробили, то це жодним чином не доведеш. 

Офіційно ‒ на паперах ‒ мені не винні, а неофіційно винні. 

Проте я дуже сильно люблю Динамо, тому жодних претензій зараз до них немає.

– Суркіси – ганьба Динамо?

– Важке питання. Я вважаю, що люди, стільки всього зробили для клубу: команда брала не раз чемпіонство України, робили хороші трансфери, навіть зараз Забарного продали, академія працює. Так, можна було десь трошки краще спрацювати, як Шахтар, наприклад. Але Суркіси все одно дуже багато зробили, їм можна віддати лише належне, що вони цим займаються. 

Якби клуб був десь в серединці турнірної таблиці, чи не було коштів, тоді можна було би сказати, що Суркіси – ганьба Динамо. А зараз, я вважаю, що їм треба сказати лише дякую за внесок в український футбол. Якби не було Суркісів, то у нас не було би чемпіонату. 

– Ти не ображений на Ігоря Суркіса?

– Ні, я вважаю, що це футбол. У мене є образи на тренерський штаб, але на Суркіса немає. 

«Гусін забрав три роки мого життя»

– До тренерів – це до кого ти маєш на увазі?

– Царство Небесне, Андрій Гусін. У нас із ним було багато конфліктних ситуацій і непорозумінь. Я думаю, що він забрав три роки мого життя. Усе моє ставлення до футболу та кар’єру – Гусін переломив. Це для мене був переломний момент. 

– Які причини цього?

– Гусін не випускав мене в Динамо й у збірну не дозволяв їхати. Я навіть не потрапляв у заявку на гру. Були такі ситуації, що я грав за юнацьку збірну України, повертався в Динамо, а він мене не випускав на поле. А за збірну я грав добре ‒ тренери це казали. Була ситуація, що мені приходив виклик у збірну, а він телефонував їм і казав, що я зараз не готовий і не поїду в збірну. 

Андрій Гусін. Фото: ФК Динамо

– Чому такі стосунки склалися?

– Я сам цього не розумів. Можливо, я десь був емоційним та амбітним, але ніколи нічого поганого не робив. Однак у Гусіна була неприязнь до мене. Він міг мене віддати в оренду чи дубль, але не хотів відпускати в інші клуби і не давав грати в Динамо-2. Мене три роки маринували! Вважаю, що це відобразилося на моєму здоров’ї. Від цього і пішли всі травми. Це все було від психології, бо я себе дуже дискомфортно відчував.

«Алієв постійно ходив з двома охоронцями»

– Хто з гравців, які були з тобою в Динамо-2, розкрився найкраще?

– Напевно, Євген Волинець. Він зараз воротар Колоса й кандидат у національну збірну. У нього були труднощі, але він свій потенціал реалізував. Було багато хороших пацанів: Коркішко, Новак. 

Можу сказати про тих, хто себе не реалізував. У нас був такий Артем Бутенін ‒ дуже довго сидів у Динамо-2, їздив у оренду в Слован. Ми з ним разом грали за студентську збірну на Універсіаді, там у нього знайшли допінг. Він через це пересидів і завершив з футболом. 

– Допінг дійсно був чи це випадковість?

– Коли ми летіли в Корею на цей турнір, то лікар нам давав таблетки, щоб в літаку не стало погано, бо переліт був далеким. У цих таблетках був якийсь заборонений препарат. Слава Богу, що взяли допінг-пробу лише у трьох. Інші двоє хлопців не пили таблетки, а Бутенін випив і в нього знайшли допінг. Останнє, що я чув про нього, що він зараз кур’єр ‒ розвозить піцу. Дуже прикро. Артем був непоганим гравцем, але не зміг психологічно витримати те, що сталося з допінгом. Його перетримали в Динамо, якби раніше відпустили, то користі було би більше.

– Алієва та Мілевського часто спускали в Динамо-2?

– Так, дуже часто. Коли в них були проблеми в клубі, то вони весь час з нами тренувалися.

– Чи могли Алієв і Міля прийти п’яними на тренування?

– Ні, такого не було. Вони завжди професійно ставилися до своєї справи. Вважаю, що Мілевський і Алієв ‒ гравці великого рівня та завжди все доводили своєю грою. Не бувало такого, щоб їх привозили з нічних клубів на тренування. Вони нормальні приходили, займалися разом з нами. 

Пам’ятаю одну смішну історію. Прийшов Мілевський ‒ а у нас у Динамо-2 були танці. Гусін любив такий метод підготовки. Всі танцюють, а Артем сидить. Гусін підходить до нього і каже: «Тьома, йди потанцюй з командою». А Мілевський йому відповідає: «Ні-ні, дякую, я вже своє відтанцював». 

– Хто більше не реалізував свою кар’єру: Алієв чи Мілевський?

– Я думаю, що обидва. На своїх позиціях вони були найсильнішими гравцями в Україні. Мілевський з Алієвим могли грати в Європі на хорошому рівні, та рано завершили кар’єру. 

Артем Мілевський та Олександр Алієв. Фото: Google

– Як вони ставилися до молодих хлопців?

– Могли «напихати». Алієв більше в цьому плані бігав і всім розповідав. Однак загалом вони добре ставилися до нас. Могли покликати на обід чи на вечерю. 

– На тусовки кликали? 

– Бувало, що ми ходили й гуляли разом, але все було спокійно. Не так, як про них всі розповідають. Просто в Артема та Саші це було на іншому рівні. Додаткова охорона стояла. 

В Алієва було двоє своїх охоронців, він з ними ходив постійно. 

Траплялося таке, що ми виходили повечеряти, а він був з охоронцями. 

– Правда, що Алієв приїжджав на матчі окремо від команди?

– Так. У них із Хацкевичем була домовленість, що він міг їздити окремо, а не з усіма. 

«Разом з Алієвим розтягували бійку в Динамо»

– З тобою за Динамо-2 грав Дієго Суарес з Болівії, який школярем виступав на Копа Лібертадорес, але в підсумку за першу команду киян так і не зіграв. Що це був за футболіст? 

– Непоганий футболіст, але теж не зміг розкрити свій потенціал. Думаю, через свій менталітет. Тому що він був трошки «роз***яй». Через це він і не заграв. Його в Динамо-2 просто маринували: платили великі кошти і він сидів там багато років. Якби він краще ставився до своєї справи, то міг би заграти, але через свій характер не реалізувався.

– Колись приїхали журналісти знімати Меморіал Макарова, натомість стали свідками, як прямо в манежі на Конча-Заспі побились Коркішко і Теміле. Що за треш?

– Тоді якраз я їх і рознімав. Теміле теж був такий запальний хлопець і багато разів собі дозволяв зайвого. А Коркішко такого не пробачає. Теміле до нього огризнувся, а Діма зразу йому дав стусанів. А на той час Алієв з нами тренувався і ми разом розтягували цю бійку. Саня на них прикрикнув, щоб більше такого не було. Все було нормально, без криміналу. Це емоції на тренуванні. Там не було такого сильного двобою, але думаю, що за очками суддів Коркішко отримав перемогу (сміється – прим. «УФ»).

– Як Гусін відреагував на це?

– Він з ними поговорив, що так не робиться, і відправив їх бігати по колу. У нас були штрафи за такі ситуації, тому я думаю, шо їх оштрафували. Вони у підсумку потиснули руки та все було нормально. 

– І який був штраф за бійку?

– Могло бути 300-400 доларів.

«Мене штрафували в Динамо за зняті щитки та капці замість кросівок»

– А тебе штрафували в Динамо? 

– Майже кожного місяця! Це до моїх відносин із Гусіним підв’язано, напевно. Бо мене штрафували за все, що можна було. Наприклад, я сидів на заміні без щитків і мене за це оштрафували, або сидів на лавці, було спекотно і витягнув ноги з бутс. Навіть була ситуація, коли я приїхав у капцях на базу за кермом і мене за це оштрафували. Тому що я маю їздити в кросівках, бо це моя безпека. Це були штрафи по 100, 200, 300 доларів. Все залежало від настрою Гусіна. 

– Скільки було максимально штрафів за місяць?

– Мені здається, що десь тисячу доларів у сукупності штрафів за місяць я віддав.

– Який був найбезглуздіший? 

– Вони всі безглузді. Найбільш безглуздий був – коли я вийшов на тренування, але не міг тренуватися, бо в мене болів гомілкостоп, він дуже сильно напухнув. Гусін сказав, щоб я виходив на поле. Лікар каже, що я не можу, а Гусін каже, що можу. Я вийшов і не міг навіть бігати. 

Підходжу до лікаря і кажу, що не можу, бо один «галік», як два. Лікар записав мене на МРТ у клініку «Борис» і сказав, що в мене є 15 хвилин, щоб добратися. Я побіг на базу, миюся в душі, забігає чергова по базі жінка та запитує: «Ти Єрмаченко? Тебе шукає тренер». Одягаюся, біжу назад на тренування, а Гусін питає: «Куди ти пішов?». Кажу: мене лікар відправив на знімок, маю бігти, бо запізнюся. А Гусін мені: «А в тебе хто тренер: лікар чи я?». Відповідаю: «Ви». Гусін каже, щоб я переодягався і йшов бігати, і його не цікавить, що в мене МРТ. Так я бігав по колу, поки вже стемніло. Тренування завершилося, тренери грали у тенісбол, аж коли й вони пішли ‒ Гусін крикнув мені, що я можу завершувати. Я так бігав по колу приблизно годину.

– Що було з твоїм гомілкостопом? 

– Ще більше підпухнув, наступного дня поїхав на МРТ і вже почав його лікувати.

«Мазяр кричав матом, а Раванеллі вів себе, як старий божевільний»

– У твоїй кар’єрі були такі команди, як Сталь, Суми та Кремінь. Де були найкращі умови, а де найгірші? 

– У Сталі я працював з Мазяром, і це був божевільний період, як у «дурдомі». У Сумах все було класно, тренером був Ярошенко, я там грав і був на перших ролях. За Кремінь я пограв півроку, зібралася хороша команда, я там нормально забивав і більш-менш себе проявив.

– Що не так було у Сталі?

– Тренер занадто специфічний. Слова він не підбирав, Мазяр міг кричати матом на тебе і про сім’ю та все, що хотів, про що завгодно. У нас були з ним конфлікти, я двічі його посилав. Ми кричали один на одного. Це тренер, з яким дуже важко. 

Володимир Мазяр. Фото: ФК Рух

У нього такі відносини з усіма. Я намагався триматися, але в один день я Мазяру жорстко відповів і просто пішов та розірвав контракт за день до матчу. Вже не міг бути з ним в одній команді. 

– Ці команди часто пов’язували з договірними матчами, ти застав це? 

– У цей період було багато підозрілих матчів, але майже всі такі поєдинки ‒ тоді, коли ми перемагали. Мені здавалося, що це суперники дуже легко грали проти нас і це було підозріло.

– Чи бувало таке, що твоя команда здавала матчі?

– Думаю, що так. Це в багатьох командах ти можеш за це думати, але знати точно ти не можеш. Кремінь і Суми завжди підозрювали в договірних матчах. Коли я був у Сумах, то такого точно не було. Ярошенко такого не дозволяв, я впевнений. Про Кремінь теж важко казати, що це було сто відсотків. 

– Чи були в тебе пропозиції від когось, щоб злити матч?

– Так, були. Коли я грав за Сталь, телефонували різні люди через якихось знайомих і казали, що мої партнери з команди погодилися і чи захочу я теж. Я такі розмови відразу зупиняв, тому що не хотів цим займатися. 

Мені було цікаво, хто міг з команди погодитися на це. Однак це могла бути і провокація, щоб я теж погодився, бо ніби мої партнери погодили. Тому незрозуміло, як це все було насправді. 

– Ти грав у київському Арсеналі, які спогади з того часу?

– Лише хороші. Я там класно провів час. Разом з командою вийшли в УПЛ, це були незабутні емоції. 

– Чому звільнили Литовченка, який виграв Першу лігу, та призначили Раванеллі? 

– Це для мене загадкова ситуація, тому що коли у Литовченка склався дуже класний колектив. Вийшли у Вищу лігу, виконали завдання та ось так вчинили. Вважаю, що це максимально несправедливо та неправильно.

– Хто з них кращий тренер?

– Литовченко у всіх планах на десять голів сильніший, ніж Раванеллі. У нього був колектив, кращі тренування та все інше. Раванеллі себе поводив, як старий божевільний. Він не міг зібрати колектив, у нього були погані тренування, з тактикою теж проблеми. Футболістів змінював щодня, всіх ганяли на тренуваннях. Це було схоже на божевілля якогось психа, а не на тренувальний процес команди. 

«У Казахстані премія за перемогу – 3000 доларів»

– Твій закордонний досвід – це молдавські Зоря та Сперанца, казахський Актобе та грузинські Зугдіді та Шевардені-1906, Стара Ріше в Чехії. Де сподобалося найбільше, а куди би не повернувся? 

– Не повернувся би точно у Молдову. Коли я грав у Зорі (Бєльці), то ми виграли Кубок і загалом чемпіонат був сильний. Зараз там дуже слабкий футбол. Не повернувся би в Грузію, бо там все дуже складно. Хіба в команду-лідера, бо в аутсайдерів біда. У Казахстан би повернувся. Залишилися хороші спогади, все на хорошому рівні, не беручи до уваги клімат і штучні поля. Загалом був хороший період, дуже сподобалося.

– У якому з цих клубів платили найбільше? 

– В Актобе. Я заробляв там більше, ніж в інших своїх клубах, крім Динамо (приблизно так само). У Казахстані були хороші премії, по три тисячі доларів за матч. 

– Останнім твоїм професійним клубом були львівські Карпати. Чому не склалося там? 

– Мені дуже сподобався період у Карпатах. У нас був класний колектив, тренерський штаб, керівництво і загалом усі, хто працював у клубі. Не склалося хіба в тому плані, що я грав не на своїй позиції (ми грали без крайніх півзахисників, а я майже всю свою кар’єру граю флангового хава). Було важко перелаштуватися на іншу тактику. Я до кінця не розумів, що від мене вимагав Тлумак і що я мав виконувати. Хоча я дуже сумую за Карпатами, бо був класний колектив. Дивлюся всі їхні матчі, стежу за трансферами. До речі, хороших і сильних гравців підписали та буде зараз ще цікавіше у весняній частині чемпіонату. Буду переживати за Карпати: складно, але думаю, що вони вийдуть в УПЛ.

Олександр Єрмаченко. Фото: ФК Карпати

– Якщо проаналізувати всю твою кар’єру, де тобі було найкраще? 

– У київському Арсеналі Литовченка я отримав найбільше задоволення. Ми тоді вийшли в УПЛ з Першої ліги, були чудові емоції та атмосфера в команді. 

– Хто був найкращим тренером у твоїй кар’єрі?

– Це був Іван Антонович Бубіс зі Скали. Він мені дуже подобався і багато мені дав у становленні, як футболіста. Також виділю Литовченка та Ярошенка. Я грав у їхніх командах, відчував себе лідером та прогресував. Найгірший – це Раванеллі. 

«США відкрив спортивну агенцію»

– А де ти зараз проживаєш і чим займаєшся?

– Зараз проживаю в Сполучених Штатах Америки ‒ Тампа, Флорида. Дуже красиве містечко. Флоридський клімат – супер: тут дуже тепло, наприклад, зараз взимку по 28 градусів тепла. Вже незабаром розпочинається пляжний сезон. Тому це дуже класне місце для нових починань. 

Чим займаюся? Прийшло натхнення займатися тим, що люблю, тому зі своїми друзями я відкрив спортивну агенцію. Будемо працювати для початку в двох напрямках: футбол і баскетбол. Чимало часу ми витратили на реєстрацію компанії та решту важливих моментів. У Тампи є дуже сильні команди в хокеї та американському футболі. Також є сокерна команда. Це можна розвивати і ми хочемо цим зайнятися.

– Як давно знаходишся в США і чи важко було отримати візу? 

– Уже п’ять місяців. У мене була туристична віза, ще коли я виступав за львівські Карпати, за нею й прилетів. Але зараз тут є класна програма для українців, яка називається “United For Ukraine”. Сім’я мого партнера виступила для нас спонсорами, ми отримали документи, які дають привілеї для українців. Є дозвіл на роботу і решта документів, які тут дозволяють не лише легально знаходитися, а ще й працювати. Наразі ця програма терміном на два роки. Однак невідомо, скільки вона буде тривати, адже багато чого залежить від ситуації в Україні. 

– Збираєшся розвиватися і жити в США чи плануєш повернутися в Україну? 

– Якщо чесно, то не хотілося би нічого загадувати, але мені дуже симпатична ця країна та я бачу тут великий потенціал розвитку саме в футбольному плані. Через три роки в США пройде чемпіонат світу, це все дуже цікаво. Вважаю, що для моєї сім’ї на даному етапі тут комфортно, однак ми сумуємо за Україною. Тут інший часовий пояс, континент, далеко до рідного дому. У нас багато родичів в Україні, тому загадувати, що ми тут залишимось наразі ще рано. Штати нам подобаються, ми тут хочемо будувати своє майбутнє, але в Україну, як мінімум, будемо часто приїжджати, а там вже як складеться.

«Мені видалили хрящ у коліні, тож я завершив кар’єру футболіста»

– Де ти був до США? 

– У Чехії підтримував форму в команді Стара Ріше й отримав там дуже серйозну травму. У мене відірвався хрящ у коліні, довелось робити операцію, хрящ видалили повністю. Схожа ситуація була у Віталія Мандзюка. Лікарі в Чехії мені сказали, що у футбол я вже грати не зможу. Бо без хряща, дай Бог, щоб я ходив і не боліло, а про спорт можна забути. Можна було вставити імплант у коліно, зробити ще три-чотири операції ‒ раптом би це допомогло. Однак мені вже 30 років і зараз витрачати рік на операції, відновлення ‒ й незрозуміло, чи дало б це результат… Тому я прийняв рішення завершити кар’єру футболіста. У мене була віза в США, коли я був у Чехії, тому вирішив переїхати до Америки. 

– Як ти отримав цю травму? 

– У Чехію приїжджала збірна України з міні-футболу ‒ готувалася до чемпіонату світу в Словаччині, грала тут товариські матчі. Я зіграв за них і відчув біль у коліні після гри. 

А у нас був насичений графік поєдинків, я отримав велике навантаження, тому що ми зіграли чотири гри поспіль. Згодом повернувся до своєї команди та зіграв один матч. А вже в наступному наприкінці першої половини зустрічі в мене різко хруснуло коліно. Я вже не міг зігнути ногу. Три місяці у мене це все тягнулося, були труднощі з МРТ і довелося лягати на операцію. 

Робили місцеву анестезію, а не повну, тому я все сам бачив. Лікар мені показав, що в мене відірвався хрящ і його треба забирати. Ось так мене доля підвела до того, щоб я завершив кар’єру гравця.

«На Закарпатті люди ростуть на молоці та вині»

– Ти родом із Закарпаття. Як розпочинав займатися футболом? 

– Так, я родом з смт Жденієво. Але вже в шість років мене віддали в академію київського Динамо. 

– Чому із Закарпаття вийшло стільки талановитих гравців, у чому секрет успіху? 

– Я кожне літо проводив на Закарпатті, граючи з місцевими хлопцями у футбол. Там люди ростуть на молоці та вині. В усіх закарпатців міцне здоров’я завдяки свіжому повітрю та натуральному харчуванню. Наразі найвідоміший футболіст з моєї місцевості - це Василь Кобін, який завдяки своєму характеру, здоров’ю, досягнув багато чого у футболі. 

На Закарпатті є багато непоганих футбольних шкіл. Проте я вважаю, що треба більше таких академій, як, наприклад, Мункач, тоді було би ще більше футболістів. Тут вистачає талановитих хлопців з різних сіл, але не у всіх є можливість відправити дітей до Мукачева, аби вони там жили й тренувалися. Чимало талановитих і перспективних дітей завершують з футболом, бо в сім’ї не має фінансової змоги привозити дітей в академію. 

– Як вважаєш, хто був найталановитішим футболістом із Закарпаття? 

– З тих, кого я знаю особисто, то це В’ячеслав Чурко ‒ ми з ним разом грали в юнацькій збірній України. Дуже великий талант, але до кінця свій потенціал йому не вдалося реалізувати. Чурко засвітився на непоганому рівні, зараз у Зорі, однак міг і трошки вище грати. 

Вячеслав Чурко. фото: ФК Зоря

– Чому йому не вдалося реалізуватися? 

– Думаю, через те, що Чурко був у донецькому Шахтарі, а на той час там не давали можливості грати молодим хлопцям. Він їздив по різних орендах, що дає свій негативний результат. Коли молодий гравець виростає в одному клубі, йому дають там шанс себе проявити, то він психологічно росте, як дорослий футболіст. Саме тоді є чимало можливостей гравцю показати свій повний потенціал. Проте треба віддати належне Славі, він зумів впоратися з усіма труднощами та грає на хорошому рівні до сьогодні. 

– З чим в тебе асоціюється Закарпаття?

– Це для мене місце сили. Тому що завжди, коли я туди приїжджаю, то можу зарядитися енергією, насолодитися природою і атмосферою. Особисто для мене – це частина мого серця, дитинства та моя Батьківщина. 

– Скільки закарпатського вина ти міг би випити? 

– Я би його пив щодня, якщо чесно. Так я і робив, коли приїжджав до родичів. Це було нечасто, але під настрій могли пити його безкінечно. Вино дуже смачне. У горах такого не буває, як у місті, що ти випив келих вина і тебе “розвезло”, ти вже п’яний. У горах свіже повітря і ти можеш його пити, як сік. Випив за вечерею, посиділи в хорошій компанії ‒ зранку прокинувся і навіть не пам’ятаєш, що ти щось пив.

– Скільки вина ти випивав найбільше? 

– Я не великий любитель алкоголю, тому не скажу, що випивав його багато. Але могли з дружиною випити два літри вина на двох, тому що воно дуже хороше. 

«Першу зарплату віддав у церкву на Закарпатті»

– Наостанок – наш традиційний бліц. Найбільші гроші, які ти заробив за один раз? 

– Десять тисяч доларів. Це були підйомні в Казахстані.

– Найбільша витрата за готівку? 

– 24 тисячі доларів. Купив машину Honda Accord.

– На що витратив першу зарплату? 

– Віддав у невелику церкву у Жденієвому на Закарпатті. 

Ми з батьками вирішили, що свою першу професійну зарплату я пожертвую. Ми ходимо до церкви й хотіли допомогти. Не давали гроші, а просто купили багато різного корисного туди на кілька тисяч доларів.

– Хто або що – найбільше зло українського футболу? 

– Корупція. 

– Коли востаннє напивався? 

– Ось 29-го січня я святкував день народження. Не скажу, що дуже сильно напився, але трошки дав життя. Бо було багато емоцій, хотів розслабитися.

Ігор Градський