«Суркіс прислав за мною Мерседес під трап літака»: щире інтерв’ю першого капітана збірної України Шелепницького

Шелепницький – перший капітан збірної України. Юрій назавжди вписав своє ім’я до історії нашої національної збірної, адже саме він 29 квітня 1992 року вивів збірну України з капітанською пов’язкою на дебютний матч проти збірної Угорщини. Однак цей матч виявився першим і останнім для нього у футболці національної команди. Подальша кар’єра у збірній для Шелепницького не склалася. Проігнорувавши запрошення на черговий товариський матч зі збірною США заради перспективи підписати контракт з турецьким Трабзонспором, Юрій фактично перекреслив собі шлях до головної команди країни. 

В ексклюзивному інтерв'ю сайту «Український футбол» Юрій Шелепницький розповів про дебютний матч збірної України, ультиматум з боку першого президента ФФУ Віктора Баннікова, а також чому він відмовив спочатку Лобановському, а потім Суркісу перейти у київське Динамо. Напередодні вересневих матчів збірної України, звичайно, ми багато поговорили про її перші кроки. 

«Прокопенко запропонував Нікіфорову бути капітаном збірної, той відповів відмовою»

- Давайте пригадаємо ті часи, коли ви виходили на поле. Взагалі, ви пам’ятаєте, скільки провели матчів ви за ігрову кар’єру? 

- Десь біля 600. За нагоди, щось пригадую – команди, партнерів, ігри… 

- Ви ж учасник першого матчу збірної України, причому, вивели її на поле в якості капітана. Які спогади у вас залишилися про той матч? 

- Такої підготовки, як зараз проводить наша національна команда, у нас до матчу з Угорщиною не було. Тоді тільки формувалася нова Федерація футболу України, і для того щоб вона була прийнята в УЄФА і ФІФА, треба було з чогось стартувати. Сформувати команду, знайти суперника і зіграти офіційну гру, а далі вже йти по тому сценарію, якій передбачений для будь-якої збірної (3 липня 1992 року на конгресі ФІФА Україну було прийнято до постійних членів, ‒ прим. О.П.). 

Збірна України перед першим матчем в історії. Фото: Google

- Чому весь кістяк команди на перший матч був із Чорноморця? Кажуть, що вам не дуже раділи у Києві?

- Головним тренером збірної призначили Віктора Прокопенка, який на той час очолював ще й Чорноморець. Як ви вважаєте, на кого тренер буде покладати надії при формуванні складу команди, яка повинна зіграти відповідальний матч, буквально за тиждень? Звичайно, в цій ситуації Прокопенко опирався на тих виконавців, яких він добре знав. Тих кого він бачив кожного дня, з ким працював.

Так, кістяк був з Чорноморця, але там все ж таки були і Лужний, і Саленко, і Ковалець які представляли Динамо. З Шахтаря був Щербаков, з Дніпра – Беженар. 

Збирали нас поспіхом у Конча-Заспі, здається за ніч до гри. Пригадую, ми відіграли тур у чемпіонаті і відразу попрямували до Києва. Там переночували, зранку провели тренування, сіли на літак – АН-24, і полетіли в Ужгород. Ще раз переночували і вийшли на гру. 

- Які залишилися враження по самій грі? 

- Команда в угорців була краще підготовлена до матчу. Вони були зіграні, адже багато часу тренувались разом. Досі пам’ятаю їхнього десятого номера Лайоша Детарі з технікою Марадони (найкращий футболіст Угорщини – 1985, Греції - 1989 і Швейцарії – 1994 рік, ‒ прим. О.П.). Йожеф Кіпріх, який нам в тому матчі забив два м’ячі, грав тоді у Фейєнорді. А ми зібралися в перший раз. 

Було бажання, багато біготні, але не того, чого треба на тому рівні. Зараз дуже пишаюся, що був капітаном у тому історичному матчі. До речі, міг стати автором першого гола в історії збірної. 

- Розкажіть про той епізод. 

- Вийшов на ударну позицію, отримав м’яч. До воріт було метрів 18, і часу на роздуми не було, тому підробив м’яч під праву – робочу ногу і пробив. На жаль, м’яч влучив у штангу. Приблизно йшла 12-та хвилина матчу. 

- Все могло завершитися інакше… А що за історія була з призначенням капітана? Це правда що Юрій Нікіфоров відмовився від почесної місії? 

- Правда. Прокопенко запропонував Юрію бути капітаном в цьому матчі, той відповів відмовою. Не знаю причини, адже я з Нікіфоровим на цю тему ніколи не розмовляв. Ну, відмовилась людина, можливо, тоді вже він тримав запасний варіант як гравець збірної росії. Мріяв про перспективу зіграти на чемпіонаті світу (з 1993 по 2002 рік грав за збірну росії 59 ігор, 6 забитих м’ячів, ‒ прим. О.П.). Нікіфоров невдовзі виїхав у росію, потім в Іспанію. Живе за кордоном вже багато років. 

«На першу в своїй історії гру збірна України вийшла у футболках міланського Інтера»

- Кажуть, що тоді у збірній не було грошей і організаційні питання були не на рівні? 

- У ФФУ панувала страшна фінансова криза. На перший матч нашої національної команди взагалі нічого не було. 

- Тобто, ніяких грошей за першу гру збірної вам тоді не заплатили? 

- Не пам’ятаю, щоб була розмова про якісь там гроші. Щоб ви собі розуміли, нам після того матчу навіть не дозволили залишити собі на пам'ять футболки. 

- Що, так нічого і не залишилось у вас від того матчу? 

- Костюми нам залишили і я свій досі тримаю як реліквію. Я до тренерів підходив, до адміністратора збірної, казав їм: «Це перший матч збірної, ця форма історична, давайте її роздамо футболістам». На що була відповідь, що нам у цій формі прийдеться з кимось ще грати. Турнір намічався у Штатах. Ніхто не думав тоді взагалі, що то історія для нашої національної команди. Можливо, щось можна було б у музей віддати. Не знаю, чи лишилися ті футболки хоч у когось. 

- Це правда, що ті футболки були копією тих, в яких грав міланський Інтер? 

- Саме так, це була форма Інтера – десь вони її закупили. Футболки жовтого кольору, з голубенькими вставочками, схожими на наш прапор. 

- На них емблема міланського Інтера була? 

- На футболках не пам’ятаю, а ось на костюмах, якщо зрізати емблему ФФУ, нашиту зверху, то дійсно буде герб Інтера. 

- Можливо, вам залишили на пам'ять капітанську пов’язку? 

- Ні. Її теж забрав адміністратор. 

«За часів Баннікова у нас були ще комуністично-сталінські умови»

- Чому вас не було у складі збірної, яка їздила у США, на другу в своїй історії гру? 

- То був виставковий матч, для нашої діаспори. У футболістів була відпустка і до нового сезону команди ще не готувалися. Можна було поїхати туди у плані продовження відпочинку, ну й зіграти гру зі збірною США. Проте на той час я вже підписав контракт з турецьким Трабзонспором і повинен був їхати з командою на тренувальний збір в Німеччину. 

Це зараз є менеджмент у збірної, у гравця, який утрясає всі ці нюанси приїзду і від’їзду. А тоді наша Федерація була не в змозі навіть оплатити футболістові квиток з клубу в збірну. Мені пропонували поїхати зі збірною в Штати, а звідти вже за свої гроші летіти в Німеччину. 

Ну от, уявіть: ти прилетів у Берлін чи Штутгарт, а там вже сам шукай свою команду, де вона проводить тренувальний збір. Добирайся чи електричкою, чи на перекладних конях – це твої проблеми. Такий нюанс був у моїй спортивній кар’єрі.

- І ви відмовились їхати у Штати? 

- Мені поставили ультиматум. Сказали, якщо я не поїду, то в збірній мене не буде. Вже потім, коли я в Туреччині грав другий чи третій сезон, з’явилась можливість викликати у збірну наших легіонерів: Михайличенка, Кузнецова, Заварова, Литовченка, Протасова. 

Так ось, Олег Базилевич хотів викликати мене в збірну, потім Микола Павлов, але знов спливала історія, коли я відмовився їхати у США і мою кандидатуру відхиляли. Завжди виправдовувались тим, що коштів нема. А потім настав період, коли київське Динамо стало базовою командою збірної. Шкода звичайно, що в мене так і залишився за збірну один зіграний матч. Перший – з капітанською пов’язкою. Зараз діти дуже часто питають в мене про це: чому один матч, не більше? 

- Це правда, що президент ФФУ Віктор Банніков особисто наказував не викликати вас у збірну? 

- У мене була персональна розмова з Банніковим. Тодішній голова Федерації, нехай земля йому буде пухом, поставив мене перед фактом, сказав: «Якщо не полетиш з командою у Штати, то твоєї ноги у збірній більше не буде». Тоді у нас були ще, скажімо так, жорсткі комуністично-сталінські умови. Якогось компромісу не було – або так, або ніяк. 

Граючи у Туреччині, я завжди був готовий прийняти виклик у збірну. Приїхати на той чи інший матч, навіть на товариський, якщо би був потрібен. Я вже почав отримувати зарплату, думаю не обіднів би, якби взяв квиток і прилетів у Київ, або кудись ще, на якусь гру. Проте – не викликали.

«Коли вдруге запрошували в Динамо, пропонували умови не гірше Трабзонспора»

- Турецький етап, напевно, найбільш яскравий у вашій кар’єрі. Які гроші вам платили у Туреччині? 

- Тему фінансових угод гравця з клубом не прийнято було афішувати ні тоді, ні зараз. У принципі, на життя вистачало. Якщо брати пропорції, то у Туреччині умови тоді були кращими, ніж в Україні. Хоча вже через рік, коли мене вдруге запрошували у київське Динамо, мені пропонували умови не гірше тих, що були у Туреччині. Це в перші роки нашої незалежності у клубах з фінансами були проблеми, а потім все стало розкручуватись і гроші в Україні стали платити солідні. 

- Які побутові умови у вас були у Туреччині? 

- Все, що було прописано у моєму контракті, клуб виконував. Надавав транспорт, житло, медичне обслуговування… Все робилось для того, щоб у футболіста не виникало побутових проблем і він міг повністю віддаватися на футбольному полі. Я застав часи, коли в Туреччині якраз почали посилено розбудовувати футбол. Все було серйозно, на державному рівні. Цей підйом у них відчувається досі. 

Подивіться склади турецьких команд – хто туди приїжджає. Щоб я колись міг уявити, що італієць або голландець приїде в Туреччину? А зараз там уся Європа. Там платять великі гроші – це політика на рівні держави. Тому і футбол там процвітає. У турків на першому місці релігія – іслам, на другому – футбол. Все інше потім. Не встиг закінчитися недільний матч, як вони з понеділка нагнітають атмосферу, розпочинаючи жити вже наступною грою. 

- Хто вас тренував у Трабзоні? 

- Бельгієць – Жорж Лекенс, а потім турок – Шенол Гюнеш. Він починав тренерську кар’єру саме у Трабзонспорі, його змінив на короткий строк бельгієць, а потім Шенол знов став біля керма клубу. До речі, він мене з команди і усунув. 

Трабзонспор. Фото: Google

- З якими зірками ви перетиналися, граючи у Туреччині? 

- Переважно з місцевими гравцями збірної Туреччини – це плеяда футболістів 90-х років. Кого б виокремив – Хакана Шукюра. Центральний нападаючий Галатасарая, а потім міланського Інтера. І з лівої, і з правої він бив дуже пристойно, а ще і головою, на другому поверсі грав чудово. Він ‒ перший футболіст у Туреччині, який підписав контракт на мільйон. 

«Після перельоту зі Стамбула на схід країни почав боятися літати»

- Із Чорноморцем вам вдалося здобути перший в історії Кубок України. Як це було? 

- Пам’ятаю, йшов дрібний дощ, набігався тоді я дуже багато. Замінили мене в другому таймі (на 75 хвилині замість Шелепницького вийшов Парфенов, в тому матчі грали ще додатковий час, ‒ прим. О.П.). Вболівальників на стадіоні було дуже мало (12 тисяч, ‒ прим. О.П.). Пригадую, як ми після тієї перемоги раділи. Наливали у Кубок шампанське у готелі «Спорт», який розташований біля стадіону. Після того ніхто не міг ні їсти, ні спати. Бігали по нічному Києву. Десь з футболістами київського Динамо пересіклись. Не пам’ятаю, як так вийшло, начебто грали ми з Металістом, а тут раптом динамівські хлопці. 

- А з ким ви товаришували? 

- В Одесі ‒ з Іваном Гецко і з покійним Володимиром Плоскиною. 

- Це ви у Плоскини навчилися гарно виконувати удари з 11-метрової позначки? 

- Вчився не в нього, але намагався бити, як він. Скажу чесно, ніколи не рахував скільки за кар’єру я бив таких ударів, але були в мене і промахи. Найбільш неприємний такий момент був у Туреччині. У перехідних іграх ми тоді грали, і я не забив вирішальний для команди гол. 

- Переїзди, перельоти з командою. В надзвичайні ситуації потрапляли?

- Була ситуація, знов-таки, у Туреччині. Ми летіли на схід країни, зі Стамбула в місто Ван – це на кордоні з Іраном. Якраз погода помінялась, пішов сніг, і ми потрапили в таку турбулентність. Тих людей, хто не встиг пристебнутись, кидало аж під стелю! Слава Богу, приземлились. 

Там все так завалило снігом, що ми кілька днів жили у готелі, поки розчищали поле бульдозерами і вручну. Ніколи такого не бачив – снігу було по шию. Навіть місцеві казали, що вони такого не пам’ятають. Замість зеленого газону, на яких зазвичай я грав, перебуваючи у Туреччині, прийшлось виходити на засніжене поле. Грали червоним м’ячем і я згадував нашу неньку-Україну. По-моєму, після нас, там літак таки потрапив в авіакатастрофу. Після того випадку я почав боятися літати. 

- А на футбольному полі з вами траплялися нестандартні ситуації? 

- Коли ти працюєш на полі, як опорний півзахисник – хвилеріз, протягом 90 хвилин повзаєш на п’ятій точці, щось не пов’язане з футболом не запам’ятовуються. Лише якісь моменти, ігрові епізоди, голи. 

Пригадую гол, який я забив потужним ударом зі штрафного, метрів з 35-ти у дев’ятку. Це коли я грав за Алтай. Ще був гол Русенборгу, і ми вийшли далі, в наступний раунд Кубка УЄФА. Був кутовий, захисник відбив м’яч прямо на мене, і я його вгатив потужним ударом, метрів з 20 під поперечину. 

Був і прикрий момент, коли ми в наступному раунді грали з Монако. Міг провести гол у домашньому матчі за рахунку 0:0. У кінцівці гри у мене був вихід на ворота. Майже з центру поля я біг, зміщуючись з флангу в центр, однак сил не вистачило на завершальний удар. 

 «Прокопенко ‒ мотиватор був божевільний, на рівні Моуріньо»

- Що скажете про тренерів, з ким довелося працювати? 

- Спочатку скажу про тих, хто давав мені путівку в футбольне життя. Перший тренер ‒ це та людина, яка зав’язує тобі шнурочки, підказує, тому його слід згадувати з повагою. Перші кроки у футболі я робив під керівництвом Іларія Миколайовича Подільчука. Він запросив мене у дитячу футбольну школу (про Шелепницького його перший тренер розповідав: «Юрій був худорлявий і дуже швидкісний, бувало, задля участі в тренуваннях тікав з дому», ‒ прим. О.П.). 

Потім поїхав у київський спортінтернат де моїми тренерами були Віктор Олександрович Щанов і Віктор Олексійович Горбач. Толкові люди, які заклали основу і фундамент. В професійному футболі в Буковині першим моїм тренером був Олександр Павленко – жорсткий і вимогливий спеціаліст. Далі вже покійний Борис Розсихін, хороша людина і гарний психолог. 

Потім у Буковину прийшов Юхим Школьников ‒ тренер з намірами щось виграти. Згуртував нас, настроїв на бойовий лад, тому при ньому Буковина стала чемпіоном другої ліги СРСР у 6-й український зоні. Щодо характеристики Школьникова, то у нього все було прораховано на сезон вперед. Хто де грає, з ким. Що, куди і кому. Він чітко володів ситуацією, знав усі нюанси. Тому і добивався результату.

- Кажуть, що за часів Юхима Школьникова дуже важко було зачепитися за очки граючи в Чернівцях? 

- Згоден, це – аксіома. Чернівці – футбольне місто. Стадіон постійно був забитий – ущерть. Приємно було виходити на поле в такій атмосфері. Битись і досягати результат. Буковина двічі брала чемпіонство у 1982 і 1988 роках. 

- Далі Віктор Прокопенко… 

- Під керівництвом Прокопенка я працював у Чорноморці. Він був хорошим психологом. На рахунок футболу, він якось нам казав: «Хлопці, футбольна кар’єра коротка. Головне, щоб за цей період ви себе реалізувати, а ще заробили». При Союзі, якщо в тебе є своя квартира і машина, то ти вже не бідна людина. 

Прокопенко був людиною з гумором: спіймає когось на гарячому, ресторан-дівчата, і пригадує: «Я ж тобі казав, що все у тебе буде, не хвилюйся, після 30 – і дівчата, і машина, і квартира. Але щоб все це мати, треба зараз концентрація на футболі». Мотиватор він був божевільний, на рівні Моуріньо. 

Віктор Прокопенко. Фото: Google

- Це правда, що він вам казав, що ви кращий в України опорний півзахисник? Було таке? 

- Казав, що я один з кращих на цій позиції. Таке було в бесідах, але ж він психолог, а це один із прийомів мотивації футболіста. Пригадую, він якось викликав Цимбаларя і каже з таким одеським жаргончиком: «Іллюша, з твоєю лівою ти кращий в СРСР півзахисник на своєму фланзі». Справді, якщо подивитися на кар’єру Цимбаларя, то так воно і було. 

«Безліч талановитих гравців у Динамо маринувалися, тож я не захотів гріти там лаву»

- А чому ви не захотіли попрацювати у Лобановського, він же кликав вас у Динамо? 

- Тому що вибрав Чорноморець, а не Динамо. Мені було приємно що мене хотів бачити в своїй команді наш метр. Я два рази приїжджав у Динамо, спілкувався з Лобановським. Він сказав: «Ми бачили тебе в Буковині, маємо усю інформацію, зараз хотіли би побачити, як ти проявиш себе у нас, як будеш прогресувати і виборювати місце у основному складі». Ніхто у Динамо мені нічого не обіцяв, все залежало від того, як ти адаптуєшся, як будеш працювати. Якщо буде прогрес, то ти будеш грати в основі Динамо. 

- Тобто, ви вирішили не ризикувати? 

- Я приїхав, подивився. А в складі Динамо 1987 року, особливо в середині поля: Яковенко, Михайличенко, Заваров, Рац і т.д., і т.п. Навіть наш чернівецький Сашко Бойко (батько Дениса Бойка, ‒ прим. О.П.) з ростом під два метри сидів у дублі. З його даними він не зміг себе проявити і пробитися до основного складу. Безліч талановитих гравців, які могли б грати в основному складі будь-якої команди, у Динамо маринувалися. 

Ні, я не злякався конкуренції, просто подумав, що нема мені резону гріти лаву у Києві – краще регулярно грати. В мене на той час була ще пропозиція від Чорноморця, і там мені зразу обіцяли місце у основному складі. Вирішив, що краще синиця в руці, ніж журавель у небі. 

- На той час вас кликали і в Дніпро. 

- Так. Розмови були, але якоїсь конкретики з боку Дніпра не було. Представники московського Динамо приїжджали прямо до мене в село, кликали до себе. З Ланчхуті також приїжджала людина, в Гурію запрошували. Але конкретика була тільки з боку київського і московського Динамо, а також Чорноморця. А все інше ‒ на рівні чуток. 

- А другого разу вас в київське Динамо Сабо кликав? 

- Так. В 1996 році у мене закінчився контракт із турецьким клубом Алтай, тому я був проїздом у Києві. Тоді, Григорій Суркис прислав за мною чорний Мерседес у Жуляни, під трап літака. Як у блокбастері. Ми поїхали у офіс Динамо, там мені запропонували контракт з киянами, обіцяли повернути до збірної. Але я відмовив Динамо ще раз. 

Вважав чемпіонат Туреччини сильнішим на той час, ніж чемпіонат України. Поки домовлявся про новий контракт у Туреччині, встиг провести кілька ігор за Буковину у Першій лізі. Згодом моїм новим клубом став Денізліспор. Грав там я постійно, отримуючи безцінний досвід, хоча у матеріальному плані, можливо, й програв. 

«З дітьми працювати мені цікавіше»

- Юрій Григорович, і як ваше життя? Як справи у першого в історії капітана збірної України?

- Мешкаю в Україні, де зараз у всіх нас, українців, єдина проблема – війна. Тому усі живемо в очікувані нашої перемоги і настання миру. Мені здається, що кожен свідомий українець про це зараз мріє – про мир і спокій. Що стосується особисто мене, то я займаюся з дітьми, працюю в дитячо-юнацькій школі при комунальному закладі Буковина – старшим тренером. 

- Ви якусь групу дітей тренуєте?

- Так. Провожу заняття з групою дітей 2009 року народження, це – U-14. Найменша вікова категорія, яка бере участь в першості України. Але зараз ми живемо в такий час, що мої вихованці так і не зіграли в першому своєму чемпіонаті. Ми зіграли тільки на Кубок. Спочатку там був зимовий турнір, а потім весняний. Грали у підгрупах, приблизно десь як чемпіонат, але не повноцінний, де два кола – виїзд і вдома. Так воно мало бути, якби не війна. 

Юрій Шелепницький. Фото: Google

- А ви зараз слідкуєте за тим що відбувається у професійному футболі, за чемпіонатом України?

- Так, звичайно слідкую. Не завжди виходить переглянути всі ігри у турі, але за більш цікавими, визначальними матчами, наприклад, такими як Шахтар – Динамо, я обов’язково слідкую. Стараюсь переглядати і європейські чемпіонати. Особливо матчі АПЛ. Англія – взагалі для мене на першому місці, адже це краща ліга у світі. 

- Які враження у вас від чемпіонату України?

- Що тут сказати. Шахтар чемпіон по ділу. Хоча команда у гірників зараз молода, але Йовічевич зумів хлопців мотивувати. Гра команди суттєво помінялася за відсутності великої кількості іноземців, але як кажуть – лиха без добра не буває. Дали можливість молодим гравцям проявити себе, і вони не підвели ні тренера, ні команду. Самі прогресували і клуб привели до чемпіонства. 

Хоча був період, коли Дніпро-1 вклинився в боротьбу за чемпіонство та міг дістати Шахтар, але в вирішальних іграх «гірники» були сильнішими. В очному протистоянні з командами, які могли завадити їм стати чемпіонами, Шахтар впевнено брав гору. Тобто поставив все на свої місця. 

- А як вам Зоря?

- Зоря прогресувала, набирала від туру, до туру. Пару їхніх ігор я бачив, ну і так по пресі, по відгуках гра Зорі викликала захоплення. Патрік ван Леувен зумів збудувати добротну команду. Якщо зможе це саме вчинити з Шахтарем, це буде оцінка високого класу. 

- Що скажете про виступ у чемпіонаті Динамо?

- У Динамо була перебудова. Можливо, війна сплутала всі їхні карти. Хоча війна сплутала карти усім клубам. Багатьом порушила плани, скалічила життя. Можливо, для Києва більш чутливим був цей удар. 

Протягом чемпіонату провідні гравці залишали колектив. Продали за кордон Миколенка, Циганкова, Забарного, тепер навіть Сидорчука з Гармашем. Плюс, через травму на великий строк випав Шапаренко. Через це у Динамо страждала гра. 

- А за рідним колись для вас Чорноморцем слідкували? 

- Звичайно. Люблю Одесу, це місто, цю команду, якій віддав деякий період своєї футбольної кар’єри. У Чорноморці чекали Григорчука. У перший його прихід у команди був успіх. Григорчук створив якісну команду, вивів її в єврокубки. Зараз йому було складніше. В нього був короткий період, для того щоб створити команду, поставити їй гру. На початку чемпіонату у Чорноморця були провальні ігри, не було стабільності. Команда то останньою, то передостанньою у турнірі була. Але Григорчук тренер з досвідом, знає свою роботу. Він зробив всі ті речі, які повинен був зробити тренер такого рівня. І десь під кінець чемпіонату одесити набрали хід і в підсумку вони в середині турнірної таблиці – дев’яті. Те, як вони перегравали Динамо, показує їхній рівень і перспективи.

- Кого з гравців відкрив у 2023 році чемпіонат України? 

- Якщо брати до уваги статистику, то, ясна річ, Довбика. Настріляв наш бомбардир 24 голи. У Довбика не було великих провалів і він досяг свого рівня. Ла-Ліга – заслужений поворот у його кар’єрі. У Шахтарі мені сподобалась лінія півзахисту. Судаков раніше показував що він повинен вирости у топового футболіста. В цьому сезоні він це підтвердив. Бондаренко ‒ перспективний гравець, хай пройде в нього період із цими вилученнями. 

Артем Довбик. Фото: Дніпро-1

- Ви в минулому опорний півзахисник. Які справи у нас зараз в цій зоні? 

- Якщо брати збірну, стовп у нас є – Степаненко. Тарас вже віковий футболіст. І як би там не було, але повинен бути і найближчий резерв. В Шахтарі на цю позицію взяли молодого Назарину. Пробували його, проте Степаненко залишається поки що незамінним. Якщо у Назарини далі буде більше ігрового часу, можливо він і стане згодом йому заміною. Сидорчук ‒ гравець такого ж плану, як і Степаненко. Однак, теж віковий футболіст. Побачимо, як у нього піде в Бельгії. Бражко, який залишається у Динамо провідним опорником, після Зорі може вийти на новий рівень.

- Як вам збірна України? 

- Ну з тренером ми визначились – це головний фактор. Штаб у збірній сформовано. З голови, як кажуть, починаємо. Якщо у збірній вже є тренер, будемо чекати від нього роботу і результат. Ребров команду тільки прийняв – але це тренер з амбіціями. Гадаю, він враховував всі нюанси. тому брав паузу, довго обмірковуючи це рішення. Будемо сподіватися, що не підведуть команду наші топові гравці, що у формі будуть. 

«Мудрик ‒ як вогник: спалахнув в першій грі за Челсі, а потім почав гаснути»

- Ви сказали що ретельно слідкуєте за матчами АПЛ, а там у нас грають збірники. Можете дати оцінку нашім легіонерам? 

- На мій погляд, Зінченко провів дуже гарний сезон, хоча в нього трохи змазаною вийшла кінцівка, як і у самого Арсеналу. Плюс додалися у Сашка якісь ушкодження, проте грав він на досить високому рівні: гравець місяця, гравець туру, гравець збірної туру. Для нас в Україні він топовий гравець, один із тих, хто повинен вести нашу національну команду за собою – однозначно. 

Для Миколенка цей сезон був вкрай складним, тому що Евертон до останнього туру боровся за виживання і зараз почав хитко. Багато каміння летіло в бік Віталія. Але це Англія – тут треба витримувати не тільки конкуренцію на футбольному полі, а ще і тиск, який іде з боку вболівальників і преси. Ну, якщо ти профі, то повинен все це терпіти і вміти тримати удар. Мені здається він з усім цим впорався. 

У Забарного в АПЛ було мало ігрової практики, проте в тих іграх, в яких він виходив на поле, виглядав досить солідно. Діяв у своєму стилі, на своєму рівні. Вважаю його теж основним гравцем збірної. 

Ну, а Мудрик ‒ як вогник: спалахнув у першій грі за Челсі, а потім почав гаснути. Коли він тільки прийшов до Челсі, я думав, що це буде розрив всієї ліги. Однак після першої гри у хлопця пішли негаразди. Та і в його команді була постійна метушня з тренерами, внутрішні якісь розбіжності. Ходили чутки, що для Мудрика у роздягальні спочатку навіть не було місця. І це у клубу з мільярдними інвестиціями! Гадаю всі ці негаразди якось впливали на нього. Мудрик ‒ молода людина, а тут зміна обстановки, плюс величезні гроші, які за тебе виклав клуб – 100 мільйонів. Звичайно, він знаходився під тиском, і психологічно виявився не готовий до цього. Сподіваюсь, що це не доб’є його остаточно. Якщо в збірній Мудрику будуть довіряти, нададуть ігровий час і він відчує впевненість, то він не тільки команді допоможе, але і вести буде її за собою. Гравець він топовий: швидкість, техніка, удар. Все це в нього є. Довів це на молодіжному чемпіонаті Європи.

- Є думка що Мудрик потрапив не у свою команду. Ви згодні? 

- За нього торгувався Арсенал, з подачі Зінченка або й ні. Можливо, Мудрик налаштований грати саме за «канонірів», які на той час лідирували. Можливо, він десь малював собі плани, але потім все переграли, і цей фактор зіграв свою роль, тому у Челсі Міша не розкрився відразу. 

Михайло Мудрик. Фото: Челсі

- Була інформація, що Мудрика Челсі збирається віддавати в оренду. На вашу думку, яка команда АПЛ йому більше підійшла б? 

- Та, в якій він зуміє розкрити свій потенціал. Яка пообіцяє йому постійну ігрову практику. Я так розумію, що зараз річ іде про Брайтон. Тренер там ‒ Де Дзербі, якій працював в Шахтарі, знає Мішу. Нас хвилює, щоб хлопець грав – отримував ігрову практику. Якщо буде орендна угода, то в ній повинні бути прописані деталі. Наприклад, такі, що Мудрик буде грати в основному складі. Брайтон ‒ команда з амбіціями, націлена на результат, на високі місця. Якщо Мудрик у Де Дзербі буде постійно грати, він повинен розкритися. 

Досьє сайту «Український футбол»

Юрій Шелепицький народився 18 січня 1965 року у селищі Лужани, що неподалік від Чернівців. Півзахисник. Майстер спорту України та СРСР – 1989 рік. 

Команди: Буковина – 1983-1988, 1996, 1998-2004 роки, Чорноморець – 1989-1992 роки, Трабзонспор (Туреччина) – 1992-1993 роки, Алтай (Туреччина) – 1994-1996 роки, Денізліспор (Туреччина) – 1996-1999 роки. 

Переможець Чемпіонату СРСР (друга ліга Українська зона): 1988 рік. 

Володар Кубка Федерації футболу СРСР: 1990 рік.

Володар Кубка України: 1992 рік. 

Бронзовий призер Чемпіонату Туреччини: 1993 рік. 

Фіналіст Суперкубка Туреччини 1993 рік.

Переможець Другої ліги чемпіонату України: 2000 рік. 

За збірну України зіграв 1 матч. 29 квітня 1992 року проти Угорщини. Це був перший матч в історії збірної України. Шелепницький вивів команду на поле як капітан. 

Всього за свою 20-річну кар'єру гравця зіграв понад 640 офіційних матчів, забив понад 40 голів. 

З 2002 по 2007 рік очолював в якості головного тренера Буковину, де найбільшим досягненням було 6 місце у Другій лізі. Окрім того, з ветеранською командою чернівецького клубу у 2005 році виграв чемпіонат і Кубок України серед ветеранів. 

Нині Юрій Григорович працює старшим тренером у чернівецький СДЮСШ при комунальному закладі Буковина, веде групу дітей 2009 року народження.