«Ваната кликали Металіст і Карпати, але все вирішив ветеранський матч із Леоненком і Хацкевичем», – перші тренери Влада

Автор – Олександр Щербатих 

Використані ексклюзивні фото автора

Ванат став «очікуваною сенсацією» в українському футболі. З однієї сторони, в 22 роки він упевнено очолює список бомбардирів національної першості (ще в 2021 році на FanDay називався найперспективнішим гравцем U21), з іншої – на такий результат від молодого нападника киян розраховували. Владислав дебютував за команду U19 киян, коли йому було лише 16, а в 19 років став рекордсменів за кількістю голів у чемпіонатах України U21. 

Однак частина заслуг у цьому результаті лежить не лише на спеціалістах академії Динамо. Кілька перших років у футболі форвард збірної провів в Кам’янець-Подільській ДЮСШ №2, де займався під керівництвом Олексія Муляра та Віктора Залісного. 

В розмові з читачами сайту «Український футбол» наставники розповіли:

• Якими чеснотами Владислав володів з самого початку;
• Коли здивував Карпати;
• Хто хотів бачити у себе 11-річного гравця;
• Кому належало рішення перейти у Динамо;
• За яких умов Ванат міг би бути більш якіснішим гравцем.

«Ванату передались гени батька: швидкість, спортивна злість, непоступливість, хороша ліва нога»

Першим спеціалістом до якого потрапив майбутній форвард збірної був Олексій Муляр. У цього тренера малий Владислав провів лише кілька років. Тож розмовляємо про те, як хлопчина робив перші кроки з м’ячем. 

– Я розпочав тренерську кар'єру у 1984 році. І десь за рік-другий до мене потрапив батько Владислава Андрій, який грав у півзахисті, – розповідає Олексій Муляр. – Тоді зібралась непогана команда складена з учнів ЗОШ №6 Кам’янця-Подільського, і хоч на чемпіонаті області грали не команди кожного окремого тренера, а збірна міста – Андрій Ванат потрапляв на обласну першість. 

Він тренувався у мене до випуску з ДЮСШ, а через багато років привів до мене сина. Одразу відчувалось, що Владу передались гени батька: швидкість, спортивна злість, непоступливість, хороша ліва нога...

Олексій Муляр. Фото: Олександр Щербатих

– Олексію Івановичу, чи відчувалось тоді, що це потенційно майбутній гравець для національної збірної?

– За здібностями серед хлопців свого набору Влад був вище середнього рівня. Однак, враження було б яскравіше якби він займався зі своїми однолітками. У мене тоді тренувались школярі молодших класів, а Ванат до школи ще не ходив та був на 2-3 роки молодшим за інших. 

Владислав потім неодноразово згадував, що Олексій Іванович поставив його грати зі старшими. Але нічого, працювали. Таку практику, до речі, застосовують у Нідерландах.

– Яким Владислав був в дитинстві?

– Цілеспрямованим. Сумлінно робив те, що я йому підказував. Видно було, що поставив собі мету і йшов до неї. Згодом він перейшов до Віктора Залісного, у якого саме набралась група з ровесників Владислава. З ними він і здобував першу ігрову практику.

Щодо характеру – його він завжди мав такий, як і зараз, коли іноді може десь «завестись». Але це не погано, адже тюхтій у футболі нічого не досягне.

– Це завжди був форвард?

– Так. Він швидкий, націлений на ворота. Що ж його у захисті тримати? (Посміхається, – прим. «УФ»). Звісно, є багато випадків коли й захисник добре біжить. Але тут є техніка. А окрім цього – він забивний.

«Ванат – головний футболіст в історії Кам’янця-Подільського після Капличного, який грав дуже-дуже давно»

У 2008 році Ванат перейшов під керівництво вищезгаданого Віктора Залісного. Колись випускника київської школи олімпійських резервів, а потім – основного воротаря Ратуші (Кам’янець-Подільський), а нині – тренера дитячої команди Форвард тієї самої Кам’янець-подільської спортшколи №2.

– Діти приходять у секцію із наявністю чи відсутністю здібностей. У Влада вони були, але це лише 10% успіху. Усе інше – робота над собою, – вважає Віктор Залісний. – Він працював, а ще й батько трішки грав у футбол. Тут склалось усе: талант, самовіддача та допомога родини та мої настанови як тренера. Тому наразі це головний футболіст в історії міста. Колись успіху досяг ще наш земляк Володимир Капличний, але це було вже дуже-дуже давно.

– Владислав із доволі забезпеченої сім’ї – його батько власник підприємства «Авант-Агро», яке спеціалізується на виготовленні хлібобулочних виробів. Його родина намагалась пришвидшити прогрес? Можливо, додатковими тренуваннями… 

– Понаднормово, ні. Але можу відзначити, що члени сім’ї Владислава їздили з нами на усі змагання. І це було зрозуміло та виправдано. Влад добре себе проявив й почав грати в команді зі старшими хлопцями – 1999 року народження. Це вже тоді був забивний нападник, якого цьому ніхто не вчив. 

Ось є ж філософи, винахідники або математики у яких усе це закладено в голові уже з народження. Так і тут. 

Віктор Залісний. Фото: особистий архів Віктора Залісного

– Як виглядав ваш тренувальний процес?

– Свого часу я пройшов спортивний інтернат і чітко розумів, що для прогресу потрібна системність і стабільність у зайняттях. Навіть якщо ти захворієш на тиждень – випадаєш і маєш наздоганяти товаришів по команді. Тому тренувальний процес включав три заняття на тиждень, а коли ми готувались до змагань – кожен день, окрім суботи та неділі. 

Однак участь у турнірах ми почали не одразу. Зі свого досвіду знаю, що з нуля дитяча команда формується три роки. Перший рік – праця над технікою. Другий – технікою та комбінаційною роботою, а третій уже відводиться на змагання та здобуття результатів.

«Щоб потрапити в Динамо, Ванат бігав уздовж берега по коліна у воді»

– Пам’ятаєте перші змагання того набору команди?  

– Звісно. У лютому 2011-го ми поїхали до Львова. Це був міжнародний футзальний турнір Cup of friendship, який відбувався у рамках підготовки країни до Євро-2012. Форвард одразу посів 2 місце і я був дуже здивований. До речі, навіть на фото видно, що Владислав тут ще маленький. Найменший з усіх.

І поки ми їздили – він усюди ставав найкращим бомбардиром. Він мав відчуття та хороший удар з лівої ноги. І це серед хлопців на кілька років старших за нього.

– У плані психології до нього потрібно було знаходити індивідуальний підхід?

– Ні. Але твої вихованці – це як власні діти. Перш за все, вони повинні бачити справедливість. Якщо хтось проявляє себе, ти його хвалиш. А коли робить щось не правильно – чітко та чесно вказуєш на помилки. 

Іноді бувають хлопці, які на тренуваннях демонструють хороші здібності, а під час змагань не мають впевненості й не можуть нічого показати. Але у Влада такого не було. Він завжди був амбітним та голодним до голів. 

– Зараз нападник іноді може отримати зайву жовту картку чи дискваліфікацію. Тоді у нього ставались подібні казуси?

– Це ж іще діти. Дорослий може десь грубо порушити правила. У малечі 9-11-річного віку цієї злості ще немає. 

– Який момент з Владиславом вам запам’ятався найбільше?

– Якось ми їздили до Львова на черговий турнір. Форвард тоді грав з Карпатами. У нас була домашня заготовка з розіграшу м’яча. Під час її реалізації Ванат спочатку відрізав кількох суперників передачею, потім отримав м’яч, здійснив прохід і забив. Обіграв майже половину команди. Львів’яни були здивовані. У них же академія, а тут ми – приїхали з Кам’янця-Подільського й обіграли їх.

Владислав Ванат. Фото: особистий архів Віктора Залісного

– А як Ванат у 9 років витримував навантаження та фізичну боротьбу проти 12-річних?

– В тому то і річ, що він справлявся. Лише згодом, коли він хотів вступати в академію Динамо, я давав поради, як покращити фізпідготовку. Це треба було, оскільки на перегляді ти маєш бути ліпшим за інших. Тоді Владислав з батьками поїхав кудись на море й за моїми вказівками він бігав вздовж берега по коліна у воді. А це дуже непросто.

«Ще трохи – і Ванат вистрілить у збірній»

– Чи потрібно було Ванату так рано переходити в академію Динамо?

– Важко дати впевнену відповідь. Напевно, якщо у нього вийшло, – так. Але річ у тім, що 9 років – це ще дуже ранній вік. І йому могло бути важко саме через це. 

Можливо, був сенс залишитися в Кам’янці ще на рік, але це було його рішення. Можу судити по собі. У 5 класі я поїхав до Києва у спортивний інтернат, бо так хотів. Це було вірно. Те саме й із Владиславом. У Динамо хотів не батько чи мама, а він сам. Тому він і почав прогресувати.

– У столичний клуб майбутній нападник поїхав на перегляд. Але ж, імовірно, були академії охочі забрати його й без оглядин…

– На турнірах дійсно є селекціонери. Йому пропонували йти у різні команди. Наприклад, в Карпати та Металіст.

Думаю, що бажання потрапити саме у Динамо в нього поглибилось у 2010-му, коли до нас приїздили ветерани Динамо, які грали товариську гру проти місцевої Фортеці. Тоді на міському стадіоні бігали: покійний Андрій Баль, Олександр Хацкевич, Віталій Косовський, Віктор Леоненко. Це дало поштовх до того, аби спробувати себе у наборі в динамівську академію.

– У поточному сезоні УПЛ ваш вихованець має 11 голів і йде на першому місці у списку бомбардирів. Вас це дивує? 

– Мене це тішить. Після від’їзду до столиці Влад, як і колись, ставав найкращим бомбардиром майже кожного турніру. Коли форвард є дійсно забивним – відчуває впевненість. А разом із ним це відчувають і ті люди, які знаходяться поруч та дають шанс. Зараз ми вже у стороні, а тренерський штаб Динамо – поруч. Думаю, що там чудово знають можливості та потенціал Владислава. Тому вважаю, що ще трохи – і він вистрілить у матчах за збірну України. 

«Поле у “кочках”». Без них прогрес був би швидшим. Із внесками на турніри іноді допомагав батько Ваната»

Однак виявляється, що кар’єра форварда національної команди будується не завдяки, а багато в чому всупереч обставинам. Річ у тім, що футбол у Кам’янці-Подільському вже давно не був на високому рівні. 

Так, у 2023-му із сусідніх Дунаївців переїхав Епіцентр, а кам’янчани вперше за 27 років побачили професійний футбол. Але розвитку дитячої інфраструктури у місті усе ще не спостерігається…

– Вікторе Васильовичу, – звертаюся до Залісного, – ви працівник державної спортшколи. Які у Кам’янці-Подільському умови для розвитку юних гравців?

– У нас місто-парадокс. На балансі ДЮСШ №2 немає жодного футбольного поля, жодного спортивного залу. У місті величезна проблема з полями, але футбол є. Правда, круто? 

Ми тренуємось на шкільних майданчиках. З інфраструктурою ніхто не допомагає. Наприклад, запасне тренувальне поле Центрального міського стадіону ім.Григорія Тонкочеєва (на якому домашні матчі зараз проводить першоліговий Епіцентр – прим. О.Щ.), де ми теж тренуємось, перебуває на балансі стадіону, але не ДЮСШ. Ми лише орендарі. Такі ж умови були в 2011 році. В позитивному ключі змінилось лише те, що торік реконструювали Центральний стадіон.

Футбольне поле. Фото: Олександр Щербатих

– Тобто, розвиток потенційних гравців національної команди лягав на плечі батьків?

– Так. Поля немає, інвентаря – теж. На кожного треба м’яч, форму, персональний номер, накидки, а ще дистанційні фішки.

– А форму треба кожного року нову… 

 – Насправді, ні. За часів Владислава ми замовили форму вільного покрою, на виріст. Дитячих розмірів тоді ще не було в такому обсязі як зараз, тому взяли найменшу дорослу. 

– Чи були спроби поліпшити ці умови? У стотисячному туристичному місті мали б знайтись охочі підприємці…

– Іноді, коли потрібно було покрити організаційний внесок на турнір, допомагав Андрій Ванат. Але глобально – тут немає великої кількості фанатів. Був випадок, коли ми їхали на міжнародний турнір у Мукачево. Далеко їхати, внесок на турнір, плюс необхідність оплатити проживання й харчування команди. Пішов я по різних організаціях. Гіганти, які тоді мали оборот по мільйону гривень, давали по 200-300. Потреба ж складала мінімум 2000 грн на особу. Кажу: «Це не мені. Дорого, але хороший турнір. Дітям потрібно». Але реакція була – ніби для себе прошу. Після цього я більше ні до кого не ходив.

– Якби у Кам’янці-Подільському тоді були такі умови, як у Динамо, це заклало б для Ваната кращий фундамент як для майбутнього професіонала?

– Однозначно, так. Якщо зайти на наше тренувальне поле – воно усе в «кочках». Що це значить? Коли отримуєш пас, ти не дивишся, хто відкривається, а лише на м’яч, аби банально змогти його зупинити на такому газоні. Якби інфраструктура була в порядку, то й розвиток юних футболістів був би швидшим.