«Вино, подароване Тігана, ми випили ще по дорозі у Дніпро» – Андрій Ділай дав вогняне інтерв’ю про олдскульний футбол
Новий гість «УФ» ‒ Андрій Ділай – уродженець Сокаля. У Дніпрі він з’явився випадково – переглядали футболіста іншої команди, а звернули увагу на нього. В зірковій команді Дніпра провів свої найкращі футбольні роки. З командою здійснив похід до чвертьфіналу Кубку чемпіонів. Грав на позиції опорного півзахисника, якому потрібно відібрати м’яч та швидко організувати наступальні дії своєї команди. Голи забивав, на гольові передачі не скупився. У чемпіонському 1983 році здійснив сім асистів. В одному з матчів йому вдався своєрідний хет-трик – три гольові передачі.
Зараз 66-річний Андрій Ділай у відвертому ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» розповів про найцікавіші історії своєї ігрової кар’єри:
- як випадково опинився у Дніпрі
- чи допомагали українські клуби Дніпру вперше стати чемпіоном СРСР
- як відкрив конверт з першими преміальними і не повірив своїм очам
- про «веселий матч» у Кутаїсі
- які умови йому поставив Жиздик для того, щоб отримати квартиру
- про те, якими були штрафи за вживання алкоголю та паління
- як матеріально Дніпро перед чемпіонською грою зі Спартаком
- як залякували футболістів Дніпра перед поїздками закордон
- що сказав чемпіон Європи Жан Тігана, почувши, за які преміальні грають дніпряни
- хто допоміг Протасову побити бомбардирський рекорд чемпіонату СРСР
- як його звинуватили в тому, що продав гру
- чому зірвався контракт з закордонним клубом
- як став тренером футзальної команди, з якою виграв Першу лігу
«Слідкую за тим, щоб на стадіоні ніхто нічого не вкрав»
– Андрію Степановичу, як живе чемпіон зіркової команди Дніпро 80-х років?
– Дякуючи Богу, живий і здоровий. Зараз вже на пенсії, але трохи працюю. Життя, як кажуть, потроху йде. У нас в Сокалі на стадіоні зараз іде ремонт, і я, як заступник директора, пильную, щоб ніхто нічого не вкрав. Щоб хлопці, які взялися за цей ремонт, відповідально все робили. На цьому стадіоні наша команда грає на першість області.
– А вдома у вас все гаразд?
– Та все нормально. Дружина, як і я, на пенсії. Сину – 33 роки. Одружуватися не хоче, каже – не на часі.
– Начебто він збирався піти вашими стопами?
– Пробував займатися футболом, але робив це без бажання. Каже мені: «Тату, то не моє». Зараз він живе у Львові. Працює менеджером з продажів на фабриці.
– За футбольним життям стежите?
– Аякже. Дивлюся все, що нам показують. Звичайно, ігри чемпіонату України, правда не всі. Дивився матчі чемпіонату Європи, Кубку Америки.
– Чи є команда, за яку ви вболіваєте?
– Ну то як, переживав, звичайно, за Дніпро. Жаль, що там складна ситуація. Шкода, що в такому футбольному місті, як Дніпро не буде професіонального клубу.
– З колишніми партнерами по Дніпру підтримуєте якісь зв’язки?
– Зідзвонюємось із Олександром Лисенком, Миколою Федоренком, Володимиром Багмутом. Вітаємо один одного то з днем народження, то з ювілеєм. Раніше дзвонив ще Євгену Яровенку, але, кажуть, що він виїхав з України, зараз живе у Казахстані. Користуючись нагодою, хотів би через ваше видання побажати всім моїм партнерам по Дніпру здоров’я, успіхів і, звичайно, перемоги нашої країни у війні.
Андрій Ділай. Фото: особистий архів А.Д.
«Вийшов у Києві на поле Республіканського, глянув – а там народу, як все населення мого рідного міста, помножене на три»
– З того часу, коли ви грали, зараз щось згадуєте?
– Доводиться згадувати. Буває, тут, у Сокалі, мене просять розказати про ті часи, що і як. Як і за що ми грали, що нам платили. Як чемпіонами стали, як зі Спартаком грали. Про матчі Кубка чемпіонів, як дійшли до чвертьфіналу. Є ще люди, які цим цікавляться. Що пам’ятаю, то розповідаю.
– Ви ж у Дніпрі з’явилися за іронією долі?
– Можна сказати й так. Ми в Івано-Франківську приймали Карпати. На гру з Дніпра приїхав Леонід Колтун. Не знаю, кого він там із львів’ян переглядав. Але йому сподобалася моя гра, і він запросив мене. Через кілька днів я був вже у Дніпрі.
– Чому ви погодилися? У Дніпрі було не все гаразд, команда йшла на виліт з Вищої ліги.
– На той момент в Івано-Франківську зняли тренера Іштвана Шандора. Приїхав тренер з Дніпра – Віктор Лукашенко. Він з собою привіз своїх футболістів – Михайла Паламарчука, Олександра Трошкіна, ще когось. Коротше, посадили мене на лавку. А грали ті, яких привіз Лукашенко. Мені світила перспектива весь час сидіти у запасі. А я хотів грати. До того ж, Вища ліга – це ж не Перша. Йшов на підвищення.
– Ви завжди грали у захисті?
– Починав як захисник. Вже у Дніпрі поставили на місце опорника. З того часу постійно грав на цьому місці, поки не завершив кар’єру.
– Що знали про тренерський дует Жиздик-Ємець?
– У Першій лізі ми грали з нікопольським Колосом. Знав, що це добротна команда, в якій хороші тренери. Ну, а коли приїхав у Дніпро й особисто познайомився з ними, то зрозумів: потрапив саме туди, куди потрібно. Вони дуже сильні психологи. До гравців у кожного з них був свій підхід. Добре знали, коли треба тебе пожурити, а коли – м’якше підходити. Для мене вони були, як рідні. Підтримували як морально, так і матеріально.
– Свій дебют у Дніпрі пам’ятаєте?
– Пам’ятаю, з Івано-Франківська я прилетів у Київ. Дніпро мав там грати з Динамо. Мене зустріли, привезли в готель. Завели у номер до Жиздика і Ємця, вони привіталися і кажуть: «Готуйся, сьогодні будеш грати». Кажу їм: «Я не готовий, тільки з літака зійшов. Куди – грати?». Мені у відповідь: «Нічого страшного нема. Там такі ж футболісти, як і всюди». Кажу: «Розумію, однак мені треба хоч трохи потренуватися». Мене заявили на матч з Динамо, однак на поле я так і не вийшов – просидів у запасі.
Пригадую, перед грою вийшов на поле Республіканського, як глянув, а там народу 50-60 тисяч (насправді кількість вболівальників на матчі 34500, – прим. О.П.). Думаю, нічого собі – як 2-3 Сокаля! Сидить населення трьох міст, як моє рідне. Мандраж, звичайно, був, до цього я ніколи за такої аудиторії не грав. Програли ми ту гру, перемога Динамо 3:1.
– Ваші враження від самого Дніпра?
– Завезли нас на базу. Я подивився, думаю – оце база! Такої я ще не бачив. Через тиждень ми грали з Чорноморцем в Одесі. У другому таймі мене випустили на заміну замість Анатолія Оленєва (автора переможного голу, – прим. О.П.).
А вже у домашньому матчі проти московського ЦСКА я грав в основі. Мені доручили опікувати Олександра Тарханова. На установці кажуть: «Тарханова знаєш?» Відповідаю: «Знаю». Сказали: «Щоб від нього не відходив ні на крок!». Так і пробігав я за ним весь матч. Ми виграли 2:1.
– З опікою грізного форварда впоралися?
– Ну, якщо ми виграли, а він не забив, думаю, справився. Я ж до цього бачив його лише по телевізору. Спочатку трохи хвилювався, але потім це пройшло. Головне – не боятися і мати бажання. А я був молодий, мав здоров’я, та й було бажання закріпитися у Дніпрі.
Андрій Ділай (другий ліворуч). Фото: особистий архів А.Д.
«Коли відкрив конверт з преміальними після матчу з ЦСКА, то очам не повірив»
– Хто для вас був авторитетом у Дніпрі?
– Старші хлопці: Дамін, Погорєлов, Лисенко. Ігор Надеїн був такий, що підказував правильно і вчасно. Та й капітан – Сашко Погорєлов. Хороший колектив на початку 80-х починав збиратися у Дніпрі.
– З ким ви особисто товаришували?
– Коли прийшов у команду, то нікого не знав. На базі в кімнаті жив один. До міста боявся їхати, бо думав, що десь заблукаю. Крім мене, було багато молодих хлопців, які прийшли у команду. Спілкувався більше з тими, хто, як і я, жив на базі: Груніним, Бобриковим. Квартири нам поки що не давали, та і не треба було. Ми молоді, неодружені.
– У фінансовому плані сильно виграли?
– О!!! Я навіть не вірив, що таке може бути! У нас у Франківську найвища зарплата була – 160 рублів. Плюс 40 карбованців премія за перемогу. А в Дніпрі, як тільки прийшов, зарплата – 250. Пам’ятаю, коли ми виграли у ЦСКА, і я повністю відіграв матч, то давали премії у конвертах. Відкрив я той конверт, подивився на суму і очам не повірив
– І яка то була сума?
– Ну, тоді нам нібито по 400 рублів дали. Комусь менше – 300. Жиздик у Дніпрі все розподіляв. Дивився, хто як зіграв, хто скільки хвилин провів на полі.
– На що витратили перші гроші?
– Ні на що. Я їх збирав. Тримав у себе на базі. Ну куди мені було їх витрачати? В місто я нікуди не виїжджав. На базі нас годували і вдягали. Згодом купив собі дублянку.
– Скільки вона коштувала?
– 400 чи 500 рублів. Коли з’явилися гроші, трохи одягнувся. Нам завозили на базу різні речі: одежу, взуття, продукти. А потім почав знову збирати. Як-то кажуть, по копійці. У 1981 році Дніпро боровся за те, щоб залишитися у Вищій лізі. Завдання ми виконали. Дали нам по машині. Старшим хлопцям – по «Волзі» ГАЗ-24, а мені – «Жигулі» «копійку» червоного кольору. Віддав за неї п’ять тисяч рублів.
– А квартиру у Дніпрі коли отримали?
– Через деякий час хлопці порадили мені поставити це питання. Кажуть, футбольний вік короткий, сьогодні – граєш, завтра – ні. Я підійшов до Жиздика, кажу: «Так і так: у мене була однокімнатна квартира у Івано-Франківську, але, коли я переходив у Дніпро, мене змусили її здати. Бо інакше, сказали, не дадуть згоду на мій перехід. Тож я був без житла». Спитав, коли мені дадуть квартиру у Дніпропетровську.
На що Жиздик відповів: «Як тільки одружишся, відразу дамо». Кажу: «Та я не хочу одружуватися, хочу грати у футбол». На що він мені: «Ну так грай у футбол. Живи на базі. Тобі що, погано?». Мені-то непогано було, але треба ж було вже думати про майбутнє. Квартиру мені так і не давали. Посидів я, подумав і через рік одружився. Жиздик дотримався слова – дали двокімнатну квартиру.
– Ви жили в одному домі з іншими футболістами Дніпра. Хто були вашими сусідами?
– Віктор Кузнецов, Геннадій Литовченко, Микола Павлов – він жив у сусідньому під’їзді. Працівник клубу Валерій Шамардін жив поруч. Сергій Пучков мав там квартиру, але потім кудись переїхав. З часом провідним гравцям команди давали інші квартири, у центрі міста. Але мені у центр не хотілося. Мені було й там добре. Місце гарне, близько річка Дніпро.
– Персонально ви грали проти багатьох форвардів. З ким із них вам було найважче?
– Проти Володимира Гуцаєва із тбіліського Динамо. Він швидкий, технічний. Таким же був нападник Кайрата Євстафій Пехлеваніді. Олег Блохін – само собою, швидкісний, хитрий. Та майже в кожній команді були незручні для захисників форварди.
Але я не дивився на їхні прізвища. Як казав мені Ємець: «Андрію, не переживай. Він такий самий футболіст, як і ти». Просто треба добре налаштуватися, не боятися, думати на полі й робити все швидше за суперника.
«За перемогу над Спартаком пообіцяли по одній тисячі рублів плюс машину «Волга»
– Давайте поговоримо про чемпіонський 1983 рік. Яка гра, крім Спартака, вам особливо запам’яталася?
– Тільки Спартак😊.
– У вирішальній грі зі Спартаком у вас було персональне завдання?
– Я мав стежити за діями Гаврилова й Морозова. Відверто кажучи, ми побоювалися москвичів. У нас була дуже коротка установка на гру. Ємець сказав: «Що я вам буду розповідати, хто як у Спартаку грає. Ви їх всіх добре знаєте». Напередодні ми дивилися їхню гру в Кубку УЄФА з Бірмінгема, проти Астон Вілли. Спартак там чудово грав і здобув перемогу над англійським клубом 2:1. Ось тренери нам і сказали – докажіть всім, що ви не гірші.
– Матеріально вас стимулювали?
– Звичайно. Казали: виграєте чемпіонат – отримаєте великі преміальні та машини. Ми разом зібралися, думаємо: ну що ж, будемо битися. Однак, думаю, що навіть за поразку у цій грі, нас би ніхто не сварив. Адже команда і так перевершила усі найсміливіші сподівання. Навіть якщо б ми завоювали друге чи третє місце, то був би також успіх.
– Скільки пообіцяли за перемогу над Спартаком?
– По тисячі рублів. Плюс машини – ГАЗ-24 «Волга».
– Під завісу чемпіонату на Дніпро сильно тиснули психологічно. Що відбувалося в Одесі у матчі з Чорноморцем?
– В іграх проти Чорноморця у нас завжди була якась напруженість. Може, мали місце якісь особисті непорозуміння між керівництвом клубів. Одеса трохи нам насолила. Ми тоді програли 0:1. Але, незважаючи на це, зуміли вийти з того положення.
– Чи правда, що коли одесит Сахно забив свій гол, то почав показувати образливі жести?
– Та начебто Іван Шарій. Він там щось матом сказав, типу, … вам бути чемпіонами. Я ще був молодий і не все розумів, що там до чого.
– Українські клуби не допомагали вам стати чемпіонами?
– Деякі могли допомогти, але не зробили цього. У передостанньому турі Шахтар у Донецьку приймав Спартак. Ми сподівалися, що гірники заберуть очки у москвичів і цим допоможуть нам достроково стати чемпіонами. Адже навіть нічия у Донецьку нас влаштовувала. А вони взяли і крупно поступилися (0:4, – прим. О.П.). Не знаю, наскільки це правда, але потім казали, що ту гру Шахтар Спартаку здав.
– А вам доводилось брати участь у матчах, які команда здавала?
– Доводилося. Однак бувало, що я не знав про домовленість. Про таке не всі футболісти знали. Згодом усе випливало назовні.
Андрій Ділай (ліворуч) проти Спартака. Фото: особистий архів А.Д.
«Штрафували за алкоголь і паління – мінус зарплата чи преміальні»
– А про «веселий матч» у Кутаїсі у 1983 році знали всі?
– Крім воротаря Краковського😊. Насправді про той договірняк не всі знали. То вже потім, після гри, коли ми годину сиділи у роздягальні й боялися вийти, нам сказали, що між керівництвом клубів була домовленість зіграти унічию.
– Краковський в інтерв’ю сказав, що він не збирався парирувати той пенальті, що то форвард Торпедо пробив прямо в нього…
– Та то зараз можна говорити, що я стрибав туди, а йому показав – бий в інший кут. А той тебе невірно зрозумів.
– Коли ви особисто повірили в те що можете завоювати якісь медалі або навіть стати чемпіонами?
– Якраз після Кутаїсі. Далі у нас якось все здорово пішло – почали вигравати. Бачимо, вже вийшли у лідери. Зібрав нас Ємець і каже: «Дивіться, хлопці, для декого з вас це може бути єдиним шансом в житті стати чемпіоном. Треба використати цей момент».
– Розкажіть про той неприємний випадок, який відбувся після матчу з московським Динамо.
– Коли виграли у московського Динамо 3:1, думали, що Шахтар відбере очки у Спартака, тому пішли вже святкувати у ресторан. Той, який був у готелі «Свердловськ» (знаходився недалеко від того місця, де зараз розташована «Дніпро-Арена», – прим. О.П.). Разом зі мною був Кузнецов і, по-моєму, ще Пучков. Прийшли, зробили замовлення. У місті нас тоді всі знали. Почали нам музику замовляти.
Ми трохи посиділи, а на другий день приїжджаємо на базу, і нас Ємець викликає і каже: «Ну що, погуляли?». А ми не зразу зрозуміли, що він має на увазі. Тут він показує нам чек з рахунком – що ми там собі замовляли. Думаємо: «Бляха, звідки він про це все знає?!» Видно, хтось слідкував за нами чи були у нього свої люди у ресторані… Але факт залишається фактом – нас застукали.
Далі Ємець нам говорить: «Все покаже гра зі Спартаком. Виграєте – все вам пробачимо. А ні, то будете крайніми». Ці слова нас налаштували додатково. Тепер на гру зі Спартаком треба було виходити і битися не тільки за команду та місто, а ще й за той випадок, який нам пообіцяли пробачити у випадку перемоги команди. А коли виграли, то вже у роздягальні Ємець сказав, що амністія нам трьом. Пробачили нам все. Знаєте, коли все добре, то все забувається.
– Чи бували такі випадки, що вас штрафували?
– Бували. Казали – мінус зарплата чи мінус преміальні. То були штрафи за порушення спортивного режиму.
– Куріння, алкоголь?
– Так.
– З цим у вас були проблеми?
– Та ні. Не зловживав, однак іноді збиралися з хлопцями після гри. Бувало, так набігаєшся за матч, що треба було десь трішки розслабитися. Ми пиво пили, шампанське – легкі алкогольні напої.
– А ви палили?
– Тоді ще ні. Палити почав десь у 1986, чи 1987 році. Знаєте, часом сидиш, дивишся – той закурив, інший… От і я спробував.
«Два воротарі – Яшин і Краковський – сиділи біля озера на нашій базі і ловили рибу»
– Дніпро був близький до того, щоб у 1984 році виграти Кубок сезону. Чому ви не дограли той матч до кінця?
– Я навіть не пам’ятаю, чому мене замінили – травми не було. Але, як тільки я пішов з поля, то ми відразу забили. Все йшло до того, що Лев Яшин, буде вручати Дніпру Кубок і такі ж самі маленькі копії – кожному. Але ми не втримали переможний результат. На останній хвилині матчу після штрафного капітан Шахтаря Михайло Соколовський забив м’яч, який позбавив нас трофея.
– Це правда, що Яшин приїжджав до вас на базу?
– Того разу – ні, а раніше приїжджав. Працюючи інспектором, одного разу він приїхав у Придніпровськ. Всім нам хотілося подивитися на легенду світового футболу. Яшин виявився заповзятим рибалкою. А у нас на базі було невеличке озерце. Розповідали, що йому запропонували поселитися у готель, але він відмовився. Побачив озеро і сказав: «Звідси нікуди не поїду!». У нас в Дніпрі був свій рибалка – Краковський. Ось вони, два воротарі, сиділи біля озера і ловили рибу.
– Ви ж також рибалка. Не ловили разом з ними?
– Рибалкою я став уже після закінчення футбольної кар’єри. То син на це діло мене підсадив. Він дуже любить цю штуку. Якось каже: «Тату, давай поїдемо разом на рибу». А я йому: «Сергію, я навіть ніколи хробака не насаджував на гачок, тому що шкода мені його». Але він таки умовив мене. Поїхав з ним, загорівся, і воно так далі пішло.
Тут у нас у басейні річки Західний Буг багато ставків і озер. Як тільки є вільний час, їжджу то на рибу, то збирати гриби. В основному ловиться короп, карась, плотва.
– Який ваш найбільший улов?
– Короп, десь на 3,5 кіло.
«Торпедо допомогло Протасову побити бомбардирський рекорд чемпіонату СРСР»
– Давайте повернемося до ваших виступів за Дніпро. У чемпіонському році ви стали найкращим асистентом. Яка з гольових передач стала для вас особливою?
– Напевно, у вирішальному матчі зі Спартаком. Коли ми забивали перший гол, там я забрав у суперника м’яч і віддав його Литовченку, він пройшов флангом і зробив передачу на Тарана, який забив гол. У матчі з Жальгірісом три передачі віддав, з яких ми три голи забили. Перемогли 3:1.
– У Ташкенті ви забили гол, якій приніс команді перемогу.
– Пам’ятаю, Кузнецов пройшов флангом і прострелив. Навіть не знаю, як я опинився в штрафному майданчику. М’яч потрапив мені в голову, а далі залетів у ворота. Він був єдиним у матчі.
– У 1985 році, коли Протасов йшов на рекорд чемпіонату СРСР, йому хтось допомагав стати найкращим бомбардиром?
– Та він у тому чемпіонаті сам почав багато забивати. Потім, під кінець, коли вже йшов на бомбардирський рекорд, десь йому допомагали. Коли ми грали з московським Торпедо, начебто була якась домовленість, щоб Протасов неодмінно забив (остання гра чемпіонату, рахунок 3:3, – прим. О.П.). Коротше, допомогли йому торпедівці (перед заключним туром у Протасова було 33 забитих м’ячі, рекорд належав Микиті Симоняну – 34 м’ячі. У матчі з Торпедо Протасов відзначився двічі, у нього стало 35, – прим. О.П.).
– Протасов зовсім молодим з’явився у Дніпрі, коли ви вже були в команді. Що розкажете про нього?
– Вони з Литовченком майже одночасно прийшли. Молоді, перспективні хлопці. Неозброєним оком було видно, що вони виділяються на фоні інших молодих гравців. А Протасов запам’ятався як дуже веселий, позитивний хлопець.
– Хто у Дніпрі був найвеселішим?
– Когось виділити не візьмусь. У кожного були якісь свої жарти. Хіба що Сашка Сорокалета, у якого був особливий, тонкий гумор.
Андрій Ділай та Олег Протасов. Фото: особистий архів А.Д.
«Казали, що у ФРН за нами усі будуть шпигувати, бо ми представляємо завод по виробництву ракет»
– У радянські часи Дніпро багато їздив за кордон. Що вам запам’яталося з тих поїздок?
– Як для мене, то це перша моя поїздка в Африку. З Дніпра у Марокко ми виїжджали у кінці листопада. У нас зима, а туди приїхали – літо. Жили біля Атлантичного океану – купалися. Якось дивно було, як світ влаштований. Там – зима, мороз, тут – літо, спека. Багато було позитивних вражень.
– А про поїздку у ФРН що розкажете?
– Ми їхали з закритої країни у капіталістичну. Перед поїздкою нам казали: туди не ходіть, сюди не ходіть, по одному не ходіть, тільки групами. Лякали, що за нами там усі будуть шпигувати, бо ми представляємо завод «Южмаш», який виготовляє ракети. Мені і так страшно було їхати в країну з іншим устроєм, а тут ще й до смерті залякали. Туди не можна, сюди не можна. Коротше – нічого не можна.
– Пам’ятаєте, як ви там у товариській грі крупно обіграли Вердер?
– Та який ми там Вердер обіграли? Вони випустили, якийсь молодіжний склад або найближчий резерв (рахунок 5:0, м’ячі забили: Таран, Литовченко, Кузнецов, Вишневський, Чілібі, – прим. О.П.).
– Ви ж до цього вже бували у капіталістичній країні, коли грали з Трабзонспором у Кубку чемпіонів?
– Перед тією грою нас куди тільки не водили. І люди з Комітету державної безпеки (КДБ) до нас приїжджали, і у Москві в КДБ нас возили. Там, у Туреччині, якась американська база була. Ну, і що? У Туреччину приїхали, подивилися – там такі ж самі люди, як і ми, може, трішки краще за нас живуть.
– Звідти ви собі щось привезли?
– А що можна було там купити, якщо грошей не було?
– У Туреччині вам не дали добові?
– Ну, дали нам по п’ять чи десять доларів. Що там за ці гроші купиш? А ще нам казали, що не можна нічого везти, бо у нас у Союзі все є😊.
– Це хто казав?
– Ну, хто – кагебісти. Парторг з заводу приїжджав, про політику партії нам розповідав. Пам’ятаю, тільки Олександр Максимович Макаров (у 1978-1986 роках генеральний директор виробничого об’єднання Південний машинобудівний завод імені Л.І.Брежнєва в місті Дніпропетровську, – прим. О.П.) приїхав, зібрав нас і каже: «Їдьте у Туреччину й нічого не бійтеся. Поводьте себе там, як зазвичай». Знаєте, він так це по-простому сказав, що трохи нас заспокоїв.
«У Дніпрі спочатку спробував розмовляти українською – назвали Бандерою»
– А ви були комсомольцем чи членом КПРС?
– Комсомольцем. Комсорг у нас був Петро Кутузов. Пригадую, як парторг приїжджав і агітували мене вступити у партію. А я сказав йому, що мені не можна. Він питає: «Чому?» Кажу: «Бо я із Західної України і мені тато сказав, не дай Бог там у партію поступиш»😊.
– Ви, коли у Дніпро приїхали, розмовляли українською?
– Спочатку спробував, а мені кажуть: «О, так ти Бандера?». А я у відповідь: «Ви хоч знаєте, хто це такий?» Але у Дніпрі на той час ніхто не розмовляв українською мовою, тому мені прийшлося перейти на російську. Думаю: «Боже мій, я не такий гордий. Нічого не станеться, якщо я з ними буду розмовляти російською». То вже пізніше, коли приїхали Іван Вишневський, Василь Сторчак, Олег Федюков, кажу: «Слава Богу, почали «Бандери» сюди приїжджати, навчимо вас всіх тут української мови».
– А яке у вас в Дніпрі прізвисько було?
– «Жіночка».
– Чому саме таке?
– Не знаю. Олег Таран дав мені таке прізвисько, а я у нього не запитав, чому. Але пам’ятаю, що я якраз одружився, і коли знайомив хлопців з дружиною, весь час казав – «То моя жіночка». Жіночка, жіночка, так і пішло.
– Кубок чемпіонів для вас був серйозним викликом?
– Ну, то як же? Звичайно. Я грав у Другій лізі, потім у Першій, а тут – Кубок чемпіонів. У Бордо взагалі проти нас 4-5 чемпіонів Європи 1984 року грали: Баттістон, Тюссо, Лякомб, Жіресс, Тігана. Вийти і грати проти таких зірок, знаєте, то був для мене серйозний виклик.
– Проти кого ви особисто грали?
– Ален Жіресс грав під нападниками. Мені доручили стежити за ним. Глянув я на нього – маленький, худенький, метр з кепкою на зріст. Думаю, що там проти нього грати? Ага, не тут-то було! У нього все робилося на два кроки швидше. Те, про що я тільки подумав, що хотів зробити, він вже прочитав. Були, звичайно, у мене помилки, але я лишався спокійним, бо знав що у нас у воротах стоїть Краковський.
– Яка була обстановка? Де ви жили?
– У Франції нас дуже гарно приймали і до гри, і після. Жили у хорошому європейському готелі – двомісні номери. Не зрівняти з нашим готелем у Дніпропетровську, де селилися приїжджі команди. Рівень набагато вищій.
Андрій Ділай (перший ліворуч стоїть). Фото: особистий архів А.Д.
«Гравці Бордо за гру проти нас отримали по п’ять тисяч доларів, ми у сто разів менше»
– Після гри Жан Тігана подарував гравцям Дніпра вино.
– Він мав свій приватний завод. На прощання він подарував кожному з нас набір вина власного виробництва. Вино мало назву «Жан Тігана».
– Самі випили те вино чи подарували комусь?
– Ми випили його ще по дорозі додому. Після гри там ночували. Щоб розслабитись, трішки випили, а потім «закінчили» це вино вже у літаку.
– Ну і як воно на смак?
– Сухе вино. П’єш нібито виноградний сік, а потім трішки дає у голову. Дуже смачне, чудове вино.
– Які були преміальні за гру проти чемпіона Франції?
– Після виїзної гри з Бордо, у якій ми зіграли у нічию 1:1, сиділи разом і спілкувалися через перекладача. Так Жан Тігана все допитувався, скільки нам дали преміальних, що ми так викладалися на полі. А перекладачі наші кажуть йому: «Які ще преміальні? Вони в Союзі отримають у рублях». Тігана сказав, що їм за перемогу над нами давали по 5 тисяч доларів кожному. А за гру-відповідь у Кривому Розі цю суму вже подвоїли. Думаю: нічого собі гроші! Нам дали добові, по-моєму, 50 доларів. А за перемогу премія – тисяча рублів, може трохи більше.
– А в збірну СРСР вас ніколи не викликали?
– Пам’ятаю, якось у Дніпро приїжджала Олімпійська збірна, з якою ми зіграли товариську гру. Після гри Ємець сказав, що мене планують викликати у збірну на наступний їхній збір. Але то були лише чутки, до діла справа так і не дійшла.
– Що сталося з Дніпром у 1986 році? Чому гра пішла на спад?
– Команда дійсно забуксувала, я бачив, що відбувається щось не те. Саме тоді група моїх одноклубників почала добиватися відставки Ємця. Пам’ятаю, Таран, Башкиров, начебто Протасов запропонували нам зібратися разом. Пішли розмови, що тренера нам треба міняти. Ніби Ємець вичерпав себе – зробив вже все, що зміг. Коротше, треба було написати листа з проханням відсторонити Ємця, а футболісти мали його підписати.
Хтось погодився і підписав того листа, хтось – ні. Я ж відмовився брати участь у цьому. Сказав, що не буду нічого підписувати. Так, у команди не було тих результатів, до яких усі вже звикли, але причина цього була не тільки в Ємці. Мабуть, і ми, футболісти, робили щось не так. Листа я не підписував, до керівництва не ходив. Ну, а Ємця таки зняли.
– Поява в 1986 році в Дніпрі одного з провідних гравців Спартака Юрія Гаврилова виглядала дуже дивною. Розказують, що навколо нього було дуже багато цікавих історій?
– О! То був не тільки класний футболіст, а й людина щира, добра, проста. Правда, трішки «розгильдяй». Пам’ятаю, у нас була перерва між першим і другим колами. І ми їздили по Західній Україні – грали у Тернополі, Вінниці… Я відпросився у Ємця на кілька днів, щоб заїхати додому. Поїхав раніше, потім передзвонюю Ємцю і питаю, коли команда буде у Тернополі, а він мені каже, що у нього до мене є прохання.
Виявилося, що Юрій Гаврилов і Віктор Колядко будуть летіти із Москви на Львів, і Ємець попросив, щоб я зустрів їх у Львові і ми разом приїхали до Тернополя. А у мене вдома знайомі дуже люблять футбол. Коли я сказав їм, що їду до Львова зустрічати Гаврилова, то вони стали прохати, щоб я хоч на кілька годин привіз його у Сокаль. А вже потім вони нас відвезуть у Тернопіль.
– І що, привезли Гаврилова у Сокаль?
– Привіз. Вони прилетіли у Львів десь по обіду. Зустрічаю і кажу Гаврилову: «Юрок, є два варіанти. Перший – сідаємо зараз у таксі і їдемо прямо у Тернопіль. Другий – їдемо до мене у Сокаль, там нас чекають – шашлик вже готується». Гаврилов каже: «Другий варіант». Приїхали ми у Сокаль, нас зустріли хлопці, все приготували. Посиділи, на березі річки, попили пива, поїли шашликів. Трішки погуляли. Хлопці мені кажуть: «Ми навіть не думали, що такий зірковий футболіст може бути такою простою людиною». А десь вранці ми приїхали у Тернопіль.
– Приїхали своєчасно?
– Ні. Прийшли до Ємця, він питає: «Чому затрималися?» А Гаврилов каже: «Та то літак затримався». Ємець йому: «Що ти брешеш, Юрок? Тут твоя жінка з Москви вже дзвонила і запитувала мене, чи ти вже на місці».
Андрій Ділай (третій ліворуч у верхньому ряді), Юрій Гаврилов (перший праворуч у нижньому ряді). Фото: особистий архів А.Д.
«Мене звинуватили в тому, що я продав гру»
– Чому ви залишили Дніпро?
– У Дніпрі Ємця зняли, прийшли нові тренери, нові футболісти. Я присів на лавочку. Мене це не влаштовувало, тому я вирішив піти. Я мав здоров’я і хотів ще грати.
Якраз нікопольський Колос прийняв Геннадій Лисенчук, який запросив мене, а ще Миколу Федоренка й Олександра Червоного. Подумав: чому ні? Нікополь недалеко від Дніпра, я майже вдома. Нічого, що Перша ліга, можна і там пограти. У нас в команді грали такі футболісти, як Хапсаліс, Рудаков, Горячев, Колядюк. 20-річний Юрій Вернидуб. У турнірі, в якому брали участь 22 команди, ми посіли 8 місце.
– У Колосі платили своєчасно?
– Так. У нас все було стабільно. Не знаю, чому, але команда наступного року вилетіла. Можливо, футболісти були вже не ті.
– Лисенчука у Колосі змінив Микола Павлов. Ваша думка про нього, як тренера?
– Павлов на той час щойно закінчив Вищу школу тренерів, це був хороший молодий спеціаліст.
– Чому вас, досвідченого гравця, після матчу з запорізьким Металургом перевели в запас і ви вже більше на з’являлися на полі?
– Тому що мене звинуватили в тому, що я продав гру (у Нікополі програли Металургу 1:2, – прим. О.П.).
– Не тільки вас, а ще кількох у минулому гравців Дніпра. А ви цього не робили?
– Я не міг так вчинити з Павловим. Ми ж у Дніпрі поруч грали. Разом жили, пили, гуляли.
– Як ви опинилися у Зірці?
– Мені ж треба було десь грати. Мій перший тренер Іштван Шандор запросив мене у Зірку. Правда, перед цим я трохи пограв у Полтаві. Тренер Ворскли Віктор Пожечевський подзвонив Леоніду Колтуну і сказав, що йому потрібен досвідчений захисник. Колтун звернувся до мене і запропонував такий варіант. Погодився. Там хороша команда підібралася: Шарій, Моргун, Іванченко. Рєзник, Кислов. Команда могла стати «чемпіоном УРСР» у Другій лізі, однак нас випередила на два очки Буковина.
– Потім ви ще раз поверталися в нікопольський Колос.
– То вже був не той Колос, що раніше. Команда осіла у Другій лізі української зони. На високі місця не претендувала, хоча мала в своєму складі таких досвідчених гравців, як Сергій Кірієнко, Володимир Науменко, Сергій Кравченко-старший, Юрій Леонов, Ігор Гімро.
– Що то за фотографія, на якій ви на мотоциклі з коляскою, а вас обліпили партнери по Колосу?
– А, то ми прийшли на фотографування перед чемпіонатом на календар. Переодяглися у цивільне і чекали на фотографа. Там хтось із місцевих приїхав на мотоциклі. Я сів на той мотоцикл, а хлопці відразу зверху обліпили його – дуріли.
Фото: особистий архів А.Д.
«Сказав Художилову, що буде платити неустойку за те, що зірвав мені закордонну кар’єру»
– На початку 90-х ви їздили в Угорщину. Грали там?
– Мав грати, але😊… То Євгеній Мефодійович Кучеревський десь домовився і ми з Сергієм Художиловим поїхали на оглядини у ФК Відеотон (з липня 2018 року Фегервар, – прим. О.П.). Тиждень там побули на перегляді, зіграли якийсь спаринг. Начебто все нормально. Кажуть нам: «Їдьте у Київ, беріть там відкріплення, ми зв’яжемося з вами і скажемо, коли приїхати».
Ми з Художиловим раді. Приїхали у Будапешт, нас удвох поселили у готель. Поїзд на Київ вранці. Пішли у місто прогулятися. Художилов каже: «Степановичу, треба нам якось відмітити це діло». Кажу йому: «Чекай, ми ще не у команді». А він мені: «Та вже все ясно».
– Ви там погуляли?
– Купили вина, прийшли у номер і випили його, як кажуть, з тієї радості. А потім лягли відпочивати. Зранку приїхали за нами, повезли на поїзд, посадили і ми поїхали. Приїхали в Київ, приходимо у Федерацію, кажемо: нам треба відкріплення. А там нам кажуть: «Вам вже нічого не треба. Ви вже награлися». Я нічого не розумію, питаю, що сталося. Сказали, що у Федерацію вже з Будапешту дзвонили. Розказали, що ми в номері там наробили. Я почав доводити, що ми там тільки переночували.
– І що ви там наробили?
– Виявляється, Художилову після випитого вина стало погано, він почав блювати на килим, який лежав на підлозі. А потім звернув його і засунув під ліжко. Я цього не бачив, тому що спав. Потім кажу Художилову: «Ти що, не міг мене розбудити, ми б за ніч усе помили і прибрали?».
– Сильно образилися на нього?
– Сказав йому: «Платитимеш неустойку, за те що зірвав мені закордонну кар’єру». Ну, то ми так посміялися. Що сталося, то сталося.
– Після закінчення виступів у футболі ви пограли у міні-футбол, навіть трохи потренували футзальну команду. Що то був за етап у вашому житті?
– Мене запросили тренувати команду з міні-футболу – Динамо (Львів). Спочатку я відмовлявся, казав, що не знаю всіх нюансів і тонкощів міні-футболу. Умовили, сказали: «Нічого, давай-давай». Спочатку грали в аматорах, а потім вирішили спробувати у Першій лізі – виграли її. Однак у Вищу лігу не пішли, бо керівництво помінялося і команда розвалилася.
– Чому після закінчення кар’єри ви не пішли у тренери?
– Сам не знаю, можливість була. Був момент, коли Зірку очолив Микола Федоренко і покликав мене там пограти. Сказав: трохи пограєш, а потім будеш у мене другим тренером. Я у Зірку пішов тільки з цією умовою. А потім Федоренко взяв собі у помічники іншу людину – Валерія Рудакова. Кажу йому: «Миколо, так не робиться. Ти ж мені цю посаду обіцяв». Він почав щось розказувати мені, якісь причини шукати. Кажу: «Все ясно». На тому моя тренерська кар’єра у великому футболі закінчилася.
– У дитинстві ви мріяли стати футболістом?
– Так. Я ріс у Сокалі, неподалік від міського стадіону. У нас, дітвори, не було інших занять, окрім футболу. Пам’ятаю, коли був школярем, то мій двоюрідний брат повіз мене до Львова, де ми пішли на стадіон. Грали Карпати – Динамо (Київ). Так я вперше подивився вживу великий футбол. Це мені дало такий поштовх! Побачив, скільки народу закохані у цю гру, як вони зустрічають футболістів, як проводжають їх. Вийшли зі стадіону і брат каже: «Бачиш, як футболісти живуть, так що давай, Андрію – усе в твоїх ногах».
– І ви почали бігати, тренуватися?
– З 14 років займався в юнацькій команді місцевого Хіміка. По закінченні школи намагався вступити до інституту фізичної культури – не вийшло. А восени мене забрали в армію.
– Чому не поступили в інфіз?
– Один іспит я здав. Прийшов на другий, і тут мене замкнуло, щось я психонув. Викладачка, яка приймала іспит, почала мене грузити, я не витримав і сказав: «Дякую вам за науку, до побачення». Дуже добре, що так сталося, що не вступив. Потім, в армії, у мене почалася футбольна кар’єра. Потрапив у спортроту Мукачева. Виступав у чемпіонаті Закарпатської області.
Далі тренер ужгородської Говерли Іштван Шандор запросив мене у свою команду, яка грала у Другій союзній лізі. Через рік Шандор перейшов до івано-франківського Спартака, туди він запросив й мене. А потім був Дніпро, де я догрався до чемпіона СРСР.
Ніколи не подумав би, що може таке статися у моєму житті.
Довідка «УФ»
Андрій Ділай народився 13 жовтня 1958 року у місті Сокаль Львівської області. Вихованець місцевої ДЮСШ, перший тренер – Ярон Цимборський.
Розпочав кар’єру футболіста в 1978 році в колективі фізкультури Механізатор (Іршава). Виступав за друголігову Говерлу (Ужгород) – 1979, 35 матчів два голи; першоліговий Спартак (Івано-Франківськ) – 1980-1981, 64 матчі в чемпіонаті, ще 8 – у Кубку СРСР; вищоліговий Дніпро (місто Дніпро, тодішній Дніпропетровськ) – 1981-1985, у чемпіонаті СРСР зіграв 147 матчів та забив три м’ячі, ще 25 матчів зіграв у Кубку СРСР та 7 матчів у єврокубках; Колос (Нікополь) – 1987-1988, 1989-1991, 137 ігор, 3 м’ячі, Ворсклу (Полтава) – 1988, 18 ігор, Зірку (Кропивницький, тодішній Кіровоград) – 1989, 1992 роки, 32 гри.
Чемпіон СРСР 1983 року, бронзовий призер – 1984, 1985 років.