Володимир Циткін: «Охоронці Кучми так відтіснили вінницьку Ниву, що ми й диплом фіналіста Кубка України не отримали»

Автор – Михайло Шафір

Володимир Циткін – жива легенда вінницького футболу. В першу чергу, вболівальники пам’ятають його як воротаря Ниви, який блискуче провів серію пенальті (3:0, 0:0 в основний і додатковий час) в домашньому півфінальному поєдинку Кубку України 1995/96 проти донецького Шахтаря. 

Таким чином вінницька команда здобула путівку до фіналу турніру, а разом із тим – і перепустку до престижного Кубку володарів Кубків європейських країн. Адже інший фіналіст, київське Динамо, того сезону стало переможцем й чемпіонату країни та отримало право зіграти в Кубку європейських чемпіонів. У рубриці «Їхній найкращий сезон» ми згадуємо, в першу чергу, про найуспішніший сезон в історії вінницької Ниви –років.

В своєму ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Володимир Циткін розповів: 

• Чому нивівці відчували себе ображеними після фіналу Кубку України;
• Чи готувався він спеціально до серії пенальті у півфінальному кубковому поєдинку проти «гірників» у 1996 році;
• Чому тренер Ниви Сергій Морозов хотів поберегти гравців основи перед важливим матчем, а ті не погодилися, вийшли на поле і перемогли 2:1;
• Про вінницький період кар’єри майбутніх збірників України; 
• Про виступи у Кубку володарів Кубків європейських країн; 
• Чому не вийшло вже у ролі тренера вивести Ниву до Першої ліги. 

«Морозов довго відмовляв, але врешті-решт здався і погодився із нашим рішенням»

— Володимире Борисовичу, Ви народилися у столиці України. Як опинилися у Вінниці? Чи могли б тоді подумати, що це місто відіграє таку велику роль у житті? 

— На початку 1993 року я грав у Чернівцях. Буковина розвалювалася, там були проблеми. Зокрема, великі заборгованості по зарплатні. Навесні я вирішив залишити Буковину. Виникли кілька варіантів переходу до іншого клубу. Зокрема, у Дніпропетровськ чи Запоріжжя. Коли тодішній тренер Ниви Юхим Школьников дізнався, що я вирішив піти з Буковини і повернувся до Києва, то зателефонував і запросив у вінницьку команду. Юхим Григорович був дуже принциповим і ніколи не переманював футболістів з інших клубів.

Нива тоді грала в Першій лізі, йшла в лідерах. Була задача через півроку вийти до Вищої ліги. Я зважив всі «за» і «проти» і вирішив перебратися до Вінниці. «Фактор Школьникова» зіграв тут вирішальну роль. 

Якщо чесно, я не планував затриматися у місті над Бугом надовго. Приїжджав на півроку, щоб допомогти команді виконати завдання щодо підвищення у класі. А потім думати, що далі. Але пройшло вже практично 30 років з того часу. А я живу саме у Вінниці. 

— У зірковому сезоні головним тренером Ниви був вже Сергій Морозов. Завдяки чому йому вдалося струсонути команду настільки, що вона дійшла аж до фіналу Кубку України? 

— У той рік, коли ми доходили до фіналу Кубку України, мали основне завдання – залишитися у Вищій лізі. Боролися за це довго і дуже тяжко. Провели низку складних ігор. Вони були важче, ніж проти Шахтаря, адже після можливої кубкової поразки від донецької команди до нас не було б особливих претензій. 

А ось миколаївцям у Вінниці програвати було не можна. Ключовим за збереження прописки в елітному дивізіоні був саме домашній матч проти команди із Миколаєва, який ми виграли 2:1. 

Володимир Циткін, фото: надане В.Циткіним для «УФ»

Щодо Сергія Морозова — це був тренер «старої школи». Він грав на дуже високому рівні, працював із хорошими наставниками і у Москві, і у Луганську. Був чудовим психологом, добре розумів гру і з повагою ставився до футболістів. Відповідно, хлопці віддячували йому тим же. 

Наша команда на той час була посередньою. Нічим не гіршою та не кращою того ж Тернополя чи Миколаєва. Водночас мали дружний колектив. Всі гравці підтримували один одного. Тоді у півфіналі із Шахтарем нивівці виграли в серії пенальті. І вже через тиждень, знову у Вінниці, в чемпіонаті країни також зіграли із «гірниками» у суху нічию…

— Можливо, якийсь цікавий випадок пригадується з того часу?

— В 1996 році перед кубковим матчем із «гірниками» ми мали провести важкий поєдинок чемпіонату України в гостях проти Дніпра. Становище Ниви у чемпіонаті було доволі небезпечним, нам конче були потрібні очки. Тоді Сергій Морозов зібрав у готелі тренерів і найстарших гравців. 

Він сказав, що Нива має історичний шанс вийти до фіналу Кубку України і далі брати участь у Єврокубках. Тому запропонував відправити на матч чемпіонату країни до Дніпропетровську гравців, які не мали достатньої ігрової практики, та додати місцевих вихованців ДЮСШ. Казав: результат проти Дніпра не був таким важливим. Тому він пропонував залишити основний склад вдома, щоб той готувався до півфінального кубкового матчу із Шахтарем.

Але ця ідея не викликала захвату у провідних гравців – таких, як Саша Червоний, Костя Сосенко, Льоня Гайдаржи… Був проти і я. Мовляв, зіграємо основою і проти Дніпра, і проти «гірників». Тренер нас довго відмовляв, але врешті-решт здався і погодився із нашим рішенням. 

Ми виграли у Дніпропетровську матч із рахунком 2:1, чого від Ниви ніхто не очікував! Мені тоді забив вінничанин Сергій Нагорняк, а в складі вінницької команди дубль оформив вихованець дніпровського футболу Андрій Головко. При цьому в Дніпрі на той час грали збірники України і, екзотичні на той час для України, бразильські легіонери. Це був сильний суперник. 

Далі подужали в Кубку і Шахтар. Тобто хлопці були впевнені в собі і недарма. Бо у нас був бойовий колектив. Морозов, як розумний тренер, зміг об’єднати команду та надихнути її на звершення. 

«Косовський — найшвидший футболіст в історії чемпіонатів України»

— У попередньому сезоні із Ниви пішли воротарі Ігор Шуховцев і Тарас Луценко, польові гравці Едуард Цихмейструк, Микола Зуєнко, Андрій Зав’ялов, Олег Надуда, Сергій Нагорняк і Віталій Косовський. Відчувалося, що це були серйозні втрати? Як «латали» склад перед сезоном?

— Я грав в Ізраїлі, у ФК Маккабі (Акко) у 1995 році, ще до кубкової гри із Шахтарем. А всі названі футболісти пішли з команди до появи на тренерському містку Сергія Морозова. Тому мені складно порівнювати ці склади – до та після. 

— Якими були тоді майбутні збірники України Віталій Косовський, Сергій Нагорняк, Олександр Горшков і Олег Надуда? 

— Усі вони дуже здібними хлопцями. Кожен мав свій шлях у футболі. Я з ними грав, але раніше, до 1995 року. Мало перетинався лише із Сергієм Нагорняком, тому розповідати про нього не буду. 

Взяти, наприклад, Олега Надуду. Киянин, пройшов хорошу футбольну школу. Дуже креативний і талановитий від природи гравець. Олег грав у Спартаку та Лізі Чемпіонів УЄФА. Однак, на мою думку, Надуда міг досягти ще більш високого рівня. На жаль, Олегу трохи заважав його вибуховий характер. Він себе не завжди контролював, що йому шкодило. 

Віталій Косовський виділявся феноменальною швидкістю. На мій погляд, це найшвидший футболіст в історії чемпіонатів України. Окрім того, Віталій — чудовий хлопець: працьовитий і самовідданий на полі.

Саня Горшков — людина із «залізним» характером, виріс без батька. Він починав спортивну кар’єру у маленькому містечку Луганської області. Спочатку у нього була Друга ліга, потім Вища — Нива і Чорноморець. Далі Горшков перебрався до Вищої ліги росії, у жемчужину (сочі). А наприкінці всього виграв Кубок УЄФА та Суперкубок УЄФА у зеніті (санкт-петербург). Це футболіст, який всього досягнув за рахунок важкої праці та характеру. 

«У Дніпра преміальні були в 70 разів більшими»

— Як сталося, що Ви повернулися до Ниви з Ізраїлю тоді, коли вона конче потребувала підсилення? 

— Я мав повертатися до Ізраїлю, продовжувати контракт із командою Маккабі. Вже мав зворотній квиток з України. Приїхав відпочити додому на місяць. 

І тут мені несподівано зателефонував один із керівників вінницької Ниви Ігор Гатауллін. Я з ним і з головним тренером Сергієм Морозовим зустрівся в Києві. Вони умовили залишитися у Вінниці. Тож я здав квиток і сказав ізраїльтянам, що лишаюся в Україні за сімейними обставинами. Тим більше, що моя дружина не могла тоді виїхати за кордон. 

Володимир Циткін, фото: надане В.Циткіним для «УФ»

— Як тоді збирали команду?

— Морозов і Гатауллін збирали команду «по краплинах». Толю Балацького знайшли у Києві, Костю Сосенка — в Олександрії, Євгена Немодрука — в Одесі, Павла Паршина – в Житомирі… Мене запросили, так як на той час у Ниві був лише один голкіпер. 

Тобто міцна, як виявилося, команда була зліплена буквально «з коліс». Адже більшість футболістів перед цим грали у нижчих лігах. Приміром, Балацький до Вінниці виступав у Другому дивізіоні, Сосенко і Паршин – у Першому. Гравців з Вищої ліги запросити було нереально, адже в Ниви тоді були доволі скромні фінансові умови. 

Для порівняння: наші преміальні за вихід до фіналу Кубку України були в 70 разів меншими, ніж у Дніпра (Дніпропетровськ) наступного року! Конкретну суму все ж називати не буду. 

— Розкажіть, які на той час були взаємовідносини в колективі? 

— У нас, за великим рахунком, тоді була єдина футбольна сім’я. Всі хлопці один за одного могли «відірвати голову» будь-кому. А головний тренер Сергій Морозов це підтримував і розвивав. У гравців були гарні взаємини і з тренерським штабом, і в середині колективу. Грубо кажучи, наша спина завжди була прикритою!

«Фінансування відповідало середньому рівню Першої ліги»

— За Вашими відчуттями, бюджет і можливості Ниви зразка середини 90-х років відповідали 14 — 15 місцям, які вона тоді займала? 

— Ми грали в цілому більш якісно, ніж команда фінансувалася. Вищолігову Ниву фінансували, скажімо так, на середній рівень Першої ліги. Кошти на клуб виділялися досить стабільно, але нічого особливого. Це не дивно, адже команда була зібрана практично «по нитці» з усієї України, причому з гравців Другої та Першої ліг. 

— Хто з новачків найкраще «влився» в команду перед «золотим» сезоном?

— Я приїхав і відіграв практично весь сезон. Також добре «влилися» Олександр Червоний, Слава Запорожченко (його знайшли в команді, яка грала у першості аматорських колективів Херсонщини), Павло Матвійченко, Костя Сосенко, Толик Балацький, Саня Любинський, Женя Немодрук, Руслан Романчук, Саша Дерик. Серед новачків лише Дмитро Копецький практично не грав у сезоні. 

— Якою була тактична розстановка Ниви на той момент? 

— Ми грали у два нападники за схемою 4-4-2. В захисті праворуч діяв Гайдаржи, ліворуч – Запорожченко, в центрі – Балацький і Сосенко. Лівим півзахисником був Любинський, правим — Дерик, Локтіонов або Рябцев, в центрі півзахисту — Червоний і Солов’єнко. Попереду Паршин і Головко. 

— Були якісь фірмові «фішки» команди?

— Лише характер і бійцівські якості, більше нічого особливого у нас не було.

Довідка «УФ»

Шлях Ниви (Вінниця) у Кубку України в сезоні 1995/1996 років

1/16 фіналу. Газовик (Комарне) – Нива - 0:0. пен. 6:7

1/8 фіналу. Галичина (Дрогобич) – Нива - 0:2. 

1/4 фіналу. Нива (Вінниця) – Нива (Тернопіль) – 1:0. 

1/2 фіналу. Нива - Шахтар - 0:0. пен. 3:0

Фінал. Динамо (Київ) – Нива - 2:0

Шлях Ниви (Вінниця) у Кубку володарів Кубків європейських країн у сезоні 1996/1997 років:

Кваліфікаційний раунд. Садам (Естонія) – Нива - 2:1

Кваліфікаційний раунд. Нива - Садам (Естонія) – 1:0

1/16 фіналу. Сьон (Швейцарія) – Нива - 2:0

1/16 фіналу. Нива - Сьон ((Швейцарія) – 0:4

«Грали на льоду, як хокеїсти!»

— В Кубку перший матч, 1/16 фіналу, Нива провела проти комарненського Газовика. Чим запам’ятався цей виїзд?

— До речі, мій тодішній візаві Тарас Чопик потім грав у Вінниці. Хороший голкіпер. За Газовик ще грали брати Мазури (згодом виступали у Вищій лізі) та інші непогані футболісти. 

Матч, по-перше, був складний, тому що відкривав сезон. По-друге, на виїзді ми грали на полі, розчищеному від снігу екскаватором. Боролися на льоду, як хокеїсти! Тобто умови були дуже важкими. Мороз, вітер — там ніякого футболу не було, наскільки я пам'ятаю. Гра взагалі без моментів. Дійти до чужих воріт гравці не могли, бо слизько. М'яч летів незрозуміло куди. А долю поєдинку вирішила серія пенальті. 

Гравці Ниви, фото: надане В.Циткіним для «УФ»

— В 1/8 фіналу завдяки голам Червоного та Матвійченка Нива переграла Галичину (Дрогобич). Кажуть, це був «воротарський» матч? Ваш візаві Ігор Білан також сильно грав...

— Можна так сказати. Гра для нас склалося дуже непогано. Ми швидко забили два м'ячі і спокійно контролювали перебіг поєдинку. 

— Яким було нивівське дербі в 1/4 фіналу? Проти вас грала розмаїта тернопільська команда — Кураєв, Танасюк, Біскуп, А.Пархоменко, Шищенко, брати Капанадзе, Червоний, юний Ящук. Важко далася ця мінімальна перемога?

— Пам'ятаю, що гра була рівною, важкою, нервовою і тягучою. Ми забили, не пропустили і прийшли далі. Особливих емоцій не було. Бо розуміли, що вийшли на донецький Шахтар, і там буде дуже складно. 

— Для вінницьких фанів Ви стали легендою у той момент, коли в півфіналі Кубку України проти Шахтаря відбили в серії пенальті три удари (Ігоря Петрова, Геннадія Орбу і Олександра Коваля). Готувалися до неї, вивчали манеру виконання 11-метрових «гірниками» чи просто це був Ваш день?

— Тоді не мали ані відеозаписів ігор, ані YouTube. Тому очікувати чогось конкретно було складно. Чесно кажучи, коли готувалися до Шахтаря, про серію пенальті ніхто не думав. Але враховували, що до того не було жодного випадку, коли Вінниця у ній програла. Тому пенальті не боялися. 

— Історія з отруєнням донеччан – як її сприймали?

— Взагалі історія з отруєнням низки гравців Шахтаря перед матчем із Нивою — досить сумнівна. Вважаю, що там були нефутбольні моменти, які гості спробували реалізувати. Цей висновок роблю, ґрунтуючись на деяких відомих мені фактах. Називати їх не буду. 

«Церемонія нагородження була по-свинськи організована»

— В фіналі Кубку України Нива поступилася киянам — 0:2. У цій грі мали шанси перемогти?

— Не мали жодних реальних шансів. По-перше, Динамо було на голову сильніше за нас. По-друге, у Ниви виникли проблеми зі складом (травмовані Балацький і Локтіонов) та із підготовкою до гри. 

Навіть запізнилися на розминку перед матчем із Динамо, тому що нам не дали машини супроводу (від готелю до стадіону). Ми не могли протягом години під'їхати до арени. Адже тоді був День міста, і Президент України Леонід Кучма завітав на стадіон. Тому перекрили всі під'їзди до нього. 

Ще одна проблема — екіпіровку Virma спонсори нам надали дуже пізно, безпосередньо перед грою. Та й форма виявилася незручною за тих погодних умов. 

— Чи правда, що в фіналі Кубка України ви грали в светрі своєї попередньої команди з Ізраїлю?

— Так. Причому, я вийшов проти Динамо в своєму тренувальному светрі команди Маккабі. В ньому виходив на розминку і залишив. 

А ось іншим нивівцям довелося грати в фіналі в формі спонсора. Тоді спека сягала 35 градусів. В синтетичній і малій за розміром формі хлопцям було незручно. Гетри взагалі були із вовни! Але футболісти грали в них, тому що іншого виходу не мали. А ось у мене він був. 

— Чи не вважали у Вінниці, що завдання-мінімум (вихід в єврокубки) виконано і не варто «вискакувати із штанів» у фіналі?

— Ми розуміли, що буде складно в фіналі. Мали надію завершити перший тайм «сухими», а далі нав’язати боротьбу «динамівцям» після перерви. Можливо, дотягнути до додаткового часу. Але нічого, на жаль, не вийшло. В першому таймі пропустили гол, а далі було вже складно. Після другого пропущеного боротьба фактично була завершена. 

— Що казали Леонід Кучма та представники ФФУ на нагородженні? 

— Церемонія нагородження була по-свинськи організована. Ми навіть нічого не бачили! Я потім переглядав відео. Також хлопці розповідали, що після закінчення гри охоронці Леоніда Кучми та інших керівників нашу команду фактично відтіснили з поля та погнали у роздягальню. Навіть не вручили дипломи, як фіналістам. Пізніше їх нам надіслали у Вінницю. 

— Як гралося у Києві, де ви народилися і зростали? Чули було з трибун рідні голоси?

— Грав в фіналі нормально. Для будь-якого футболіста провести поєдинок на головній арені країни, та ще й фіналі Кубку – це свято. А ось окремих голосів з трибун не чув. Коли виходиш на матч, на це вже не звертаєш уваги. 

«Звільнення тренера стало несподіванкою для всіх»

— Чому із Ниви після шаленого успіху пішов головний тренер Сергій Морозов? 

— Нюансів не знаю. Звільнення тренера стало несподіванкою для всіх. Коли команда поїхала на закордонні збори, мене з нею не було. В фіналі Кубку отримав травму і лікувався у Києві десь місяць. Хотів якнайшвидше відновитися до єврокубків. Тому займався індивідуально.

Коли команда поїхала за кордон, гравцям оголосили, що Сергій Морозов йде з клубу. З нами ніхто не радився щодо відставки тренера, а просто поставили перед фактом. 

— Хто розглядався на його місце?

— Точно не знаю. Наскільки мені відомо, більше кандидатів не було. Паша Касанов став головним тренером без інших варіантів. 

— Який тренер був із Касанова? 

— Тоді команда розвалилася і вилетіла у Першу лігу. Практично нікого із серйозних гравців ми не переглядали, коли він прийняв команду. Натомість з Ниви пішли вісім футболістів в найближчі кілька місяців. Приміром, Паша Матвійченко, Саша Червоний, Володя Браїла, Дмитро Лелюк, Костя Сосенко та інші. Тож склад ще й суттєво послабився. 

— Чи були якісь гравці, які прибували на перегляд у Ниву і залишилися під єврокубки? 

— Саша Грановський, який грав правого захисника, непогано влився. Можна згадати Олександра Гузуна. Ще вінницький воротар Олег Остапенко. Але він тренувався з нами і до цього сезону. 

Доводилося закривати проблемні позиції наявними футболістами. Приміром, місце Костянтина Сосенка в центрі оборони зайняв Леонід Гайдаржи. 

«Ставилися до естонців серйозно»

— Ваш перший суперник — Садам (Таллінн, Естонія). Вам теж згадувався Хуссейн?

— Ні. Тому що Хусейн був другом СРСР. І Україна також мала добрі відносини з Іраком тоді. 

Нива (Вінниця) в фірмових костюмах перед першим в історії єврокубковим виїздом — у Таллінн, фото: надане В.Циткіним для «УФ»

— Дізналися, що «садам» все-таки означало? 

— Естонською це «порт». Тобто це була команда, яку фінансував один з найбільших портів на Балтійському морі. Зокрема, Таллінна. 

— Наскільки серйозним було ставлення до цієї команди? Бо перемогла Вінниця із великими зусиллями… 

— Садам був непоганим, добре навченим колективом. Деякі його футболісти згодом виступали в Англії. А воротар Сергій Парейко багато років грав за збірну Естонії. 

Ставилися до естонців серйозно, але в гостях програли 1:2. І навіть, коли грали у відповідь в Вінниці, у суперника було кілька дуже небезпечних моментів. 

— Яким був перший єврокубковий матч у Вінниці? Кажуть, ваш візаві Парейко сильно грав…

— Я би так не сказав щодо Парейка. У нас було три гольових шанси і забили один гол. Це й дало можливість вийти до наступного етапу. Гра була рівною, бо перед Кубком кубків наш склад суттєво послабився. 

«Обрали неправильну тактику в матчі-відповіді зі швейцарцями»

— В наступному раунді суперник був серйознішим – клуб, який вибив кількома роками раніше Таврію з Кубка чемпіонів УЄФА. І Нива двічі по ділу поступилася швейцарському Сьону. Все було настільки безнадійно? 

— В першому матчі, вже на самому старті, Вітя Бровченко не реалізував вихід сам-на-сам. Перший тайм ми зіграли внічию 0:0, а пропустили після перерви. Другий м’яч образливо пропустили на самому фініші. 

Було зрозуміло, що після 0:2 в гостях буде важко відігратися у Вінниці. Я вважаю, що ми тоді обрали неправильну тактику. Вирішили зіграти в атакуючий відкритий футбол, у три захисники. А з потужним в атаці Сьоном не можна було такого робити! Все стало зрозуміло ще в першому таймі (до речі, один із м’ячів забив югослав Владан Лукич – майбутній президент Црвени Звезди, – прим. «УФ»). Натомість треба було грати, як на виїзді, і сподіватися на свої шанси попереду. 

— Чотирьома роками раніше Таврія (Сімферополь) програла цьому ж Сьону. Але там хоч був легендарний бразилець Туліо, побільше збірників Швейцарії. У вашому ж випадку за суперників грали пара недавніх учасників чемпіонату Європи і пара маловідомих бразильців. Невже різниця в класі була настільки великою?

— Сьон був тоді серйозним колективом із тренером-італійцем. За нього грав досвідчений бразилець Міралдінья, гравець збірної Угорщини Вінце, кілька футболістів збірної Бельгії. 

У сезоні, коли Сьон грав з нами, цей клуб став чемпіоном Швейцарії. І наступного року боровся вже в Кубку європейських чемпіонів. Тому, на мій погляд, ця команда була сильнішою за ту, яка протистояла Таврії. 

— Якими видалися зарубіжні поїздки в Естонію та Швейцарію? У Швейцарії з її цінами, напевно, українці почувалися бідняками? 

— Ми майже нічого там не бачили, не мали можливості. В обід прилетіли, ввечері потренувалися, зіграли і полетіли назад. У день гри ти ж не будеш ходити по магазинах. І нас, за великим рахунком, це не цікавило. Лише була прогулянка зранку. До того ж, гравці вже не вперше були за кордоном. 

— Як у клубі сприйняли «виліт» вже на другому етапі? Були якісь завдання взагалі на Кубок кубків? 

— Завдань особливих не було. Естонців ми були зобов’язані проходити. Далі керівництво сприйняло виліт з Кубку володарів кубків європейських країн із розумінням. Все ж нам протистояла команда із Західної Європи.

— Чому все ж не вдалося пройти далі? Через втрату провідних гравців і зміну тренера? Чи були інші причини?

— Всі розуміли, що Сьон на голову сильніший за нас. На результат також вплинув комплекс інших причин. Головні — це втрата лідерів перед сезоном і зміна головного тренера. 

«Був впевнений, що виграємо у «Динамо» в серії пенальті

— Того сезону Нива ще раз підтвердила своє реноме кубкової команди, вибивши з розіграшу в 1/8 фіналу київське Динамо. І знову по пенальті – 4:3 (після нульової нічиї в основний і додатковий час). Таким чином Нива до цього часу залишається єдиною командою, яка змогла обіграти і Шахтар, і Динамо в Кубку України. Про цю гру сучасні вболівальники знають небагато. Нагадайте, будь-ласка, її деталі, особливо серії пенальті. 

— Ми розуміли, що динамівці за класом значно вищі за нас. Олег Лужний, Юрій Калитвинцев, Олександр Шовковський, Віталій Косовський, Олександр Головко — це була практично збірна України. Безумовно, нам трохи поталанило у грі! У Динамо було десь чотири хороших гольових моменти: три в основний час і один — в додатковий. Натомість, ми нічого небезпечного біля воріт Шовковського не створили. 

Але знову — серія пенальті! Я був впевнений, що виграємо. Кияни спочатку добре реалізовували — три перші забили, а завершальні — ні. Першим схибив Віталій Косовський. А Павло Шкапенко (нині вже покійний, – прим. М.Ш.) влучив у штангу. А у нас всі забили! 

Але найцікавіше інше. Я ще ніколи не говорив в інтерв’ю, що в післяматчевих серіях пенальті і з Шахтарем, і з Динамо, повинен був бити останнім. Такий успішний досвід мав. Приміром, у кубковій грі проти Івано-Франківська забив останній пенальті в серії, а також був переможний останній удар у Комарному.

— Чому обирали бити останнім? 

— Тому що спочатку треба концентруватися на воротарських обов’язках, а потім уже самому забивати. Але в кубкових матчах з Динамо і Шахтарем мій удар не знадобився. 

— Кажуть, відеокасету з записом цього матчу передали Валерію Лобановському, який невдовзі прийняв Динамо… 

— Це було не так. По-перше, Валерій Лобановський був на цій грі у Вінниці, він вже приїхав з Еміратів. Всі знали, що він через тиждень почне тренувати Динамо. 

Метр сидів на нашому стадіоні нагорі, поруч із президентом столичного клубу Григорієм Суркісом. Це можна на відео побачити. Тому, зрозуміло, касети ми нікуди не передавали. 

— Ви могли подумати, що вже через рік столичний клуб громитиме Барселону, обігруватиме Реал і Арсенал, боротиметься з Ювентусом і Баварією?

— Тоді про це ніхто ще не думав. Але було зрозуміло, що із поверненням Валерія Лобановського результати і рівень гри Динамо мають суттєво зростати. 

— За підсумками сезону 1996/97 років Нива посіла останнє місце в чемпіонаті України. З того часу команди з Вінницької області участі у найвищому за рангом дивізіоні не брали. Чому це трапилося, проаналізуйте той чемпіонат в цілому. 

— Чемпіонат для нас вийшов неоднозначним. З одного боку, ми обіграли київське Динамо, вдало зіграли в Кубку України. Були й інші непогані ігри, наприклад на виїзді у Львові ми подужали міцні Карпати. 

Нива (Вінниця) у сезоні 1996/97

З іншого боку, команда вилетіла із Вищої ліги, причому без варіантів. Я вважаю, що це, перш за все, «заслуга» керівництва клубу. 

Тому що воно зробило дуже багато неправильних речей. По-перше, зміна тренера і послаблення складу. Також всередині колективу почали відбуватися неправильні речі, конфлікти. Все це могло привести тільки до одного – краху. 

Я особисто попереджав про таку ймовірність керівників ФК. Навіть тоді давав на цю тему інтерв'ю, його можна знайти у газетних архівах. 

Казав: якщо нічого не зміниться, на відновлення команди Вінниці у Вищій лізі буде потрібно дуже багато сил і років. Тому що є певні закони футболу, які не можна порушувати. 

«Є два можливі варіанти — або звільняти всіх футболістів, або тренера»

— Певний час, кілька років тому, Ви були головним тренером друголігової вінницької Ниви. Спочатку команда йшла добре, претендувала на підвищення в класі, а в другому колі «знизила оберти», і ви були вимушені залишити клуб. Чому це трапилося? 

— Я прийшов до Ниви взимку, коли команда була на передостанньому місці в групі після першого кола. І максимальну позицію, на яку навесні ми могли в тій ситуації розраховувати — це шосте місце. І ми його посіли; в останньому турі обіграли Карпати у Львові. 

Але в наступному чемпіонаті України частково змінився склад команди (пішли деякі гравці) й умови роботи. Почалися проблеми в колективі. Все це позначилося на грі і на місці в таблиці. Коли вдома програли 3:5 Епіцентру, я сказав у роздягальні, що тепер є два можливі варіанти — або звільняти всіх футболістів, або тренера. 

Фактично я сам пішов із команди. Разом із президентом Ниви Артуром Загорульком прийняли таке рішення. Хоча не вважаю, що ці півроку роботи були провальними. Щось виходило (були хороші ігри), а щось — ні. 

— Чому Ниві роками не вдається вибратися із «болота» Другої ліги?

— Щоб підвищитися в класі, треба мати відповідне фінансування. Добре, що у Вінниці почали будувати клубну базу, але це ще не все. Треба запрошувати кваліфікованих футболістів, поруч з якими місцева молодь буде зростати. Кадри – це дуже важливо. 

— Так чи інакше, з Вінниці вийшло багато зіркових футболістів – від старшого покоління до нинішнього Віктора Циганкова. У чому секрет вінницького футболу й чи є надії на його подальший стрімкий розвиток? 

— Важке питання. Вінниця — це футбольне місто. Тут завжди працювали хороші тренери та грали хороші футболісти. Була гарна команда. Але для того, щоб розвивалися місцеві футболісти, у місті обов'язково має бути сильний професійний клуб. 

Будь-який юний гравець завжди дивиться на своє майбутнє — думає про команду, у якій потім гратиме. Якщо в його рідному місті існує команда Прем'єр-ліги, то він, скоріше за все, намагатиметься потрапити саме до неї. 

А якщо немає команди такого класу, то він, як Вітя Циганков, прагне кудись поїхати. У Динамо, Шахтар, Карпати, Рух тощо. Адже у своєму рідному місті він не бачитиме значних перспектив.

І тоді вінницька команда втрачатиме таланти. Серед них, окрім Циганкова, можу назвати зіркового Віталія Буяльського із Калинівки, що під Вінницею. Вінничанин Артем Кичак зараз є воротарем Оболоні (Київ). Ілля Крупський грає за Ворсклу. Взагалі чимало вінницьких футболістів багато грають командах вищих ліг. Тому, поки не буде у Вінниці команди високого рівня, то й найсильніші юні гравці виїжджатимуть із нашого міста. 

«Циганков дуже любить Вінницю, його дружина з нашого міста»

— Як оціните появу клубної бази при запущеному Центральному міському стадіоні (екс-Локомотиві)?

— В ідеалі, звичайно, варто було ЦМС знести і побудувати новий сучасний комплекс саме на цьому місці. Бо це історичне місце для нашого футболу. 

Хоча розумію, що у влади сьогодні є інші завдання. А взагалі головний стадіон Вінниці має бути саме тут — не за містом та не у віддаленому районі, як зараз. 

Але те, що робить зараз Артур Загорулько в плані розвитку матеріальної бази, я повністю підтримую. Базу Ниви у районі ДПЗ зробили саме з моєї «подачі». Окрім існуючого штучного поля, там можна з часом побудувати багато тренувальних та ігрових натуральних полів. В будь-якому випадку це плюс. Якщо є власна база — то буде і команда.

— Чи не цурається Вінниці найзірковіший місцевий гравець – Віктор Циганков? 

— Гравець збірної України Віктор Циганков виріс у Вінниці. Наше місто дало йому шлях у Великий футбол, а тренером був знаменитий воротар Ниви Микола Загоруйко. 

Віктор дуже любить Вінницю, його дружина з нашого міста. Наскільки я знаю, вони приїжджають у місто над Бугом час від часу. Але на масових заходах Циганков у Вінниці рідко з'являється, оскільки він живе і працює за кордоном, в Іспанії. Це зрозуміло, він – одна з зірок Жирони та збірної України.

— Розкажіть також про його батька.

— Батько Віктора Віталій Циганков – чудова людина і хороший у минулому воротар, який виріс та грав у Вінниці. Віталій зріс без батька. Його маму я знаю особисто, вони мешкали у районі «Вишенька».

Довідка «УФ»

• Володимир Циткін народився першого серпня 1966 року у Києві 
• Закінчив школу №175 у Києві на відмінно з золотою медаллю. 
• Отримав диплом Київського університету ім. Тараса Шевченка за спеціальністю "Біохімія, викладач біології та хімії". Також навчався у Чернівецькому університеті ім. Юрія Федьковича на факультеті іноземних мов. 
• Майстер спорту міжнародного класу. 
• Амплуа – воротар. В юнацькі роки грав за Динамо (Київ)
• Срібний призер юнацького чемпіонату Європи у складі юнацької збірної СРСР. 
• На професіональному рівні виступав за Динамо (Київ) -дубль, Динамо (Ірпінь), Динамо (Біла Церква), Зорю (Ворошиловград), Буковину (Чернівці), Ниву (Вінниця), Маккабі (Акко, Ізраїль) , Прикарпаття (Івано-Франківськ), Енергетик (Бурштин) і Оболонь (Київ).
• Тричі чемпіон СРСР серед дублюючих складів, двічі переможець Другої ліги СРСР, фіналіст Кубку України. 
• Переможець Спартакіади народів СРСР у складі збірної УРСР. 
• Переможець і бронзовий Першої ліги України, переможець Другої ліги України,. 
• Працював головним тренером і асистентом різних юнацьких збірних України та помічником тренера збірної Молдови, тренером і асистентом тренера Ниви і Ниви-Світанок (обидві - Вінниця), Чорноморця (Одеса), Зірки (Кіровоград), Оболоні (Київ), Балтики (Росія) і Хуста. 
• Має міжнародний тренерський диплом УЄФА категорії PRO.

Пригадати попередні наші найкращі сезони можна тут:

• Нива (Тернопіль) 1993/94: навіщо Буряку рушниця? Кого Шахтар купив за пристойні гроші? За що кричали «ганьба»?
• ЦСКА-Борисфен 1995/96: громив Шахтар, звільнив Фоменка, ставив Гусіна в атаку та дав останній імпульс виступам Чанова та Кузнєцова

***

Фото надані «УФ» ветеранами вінницького футболу. При використанні прохання посилатися на ukrfootball.ua