Володимир Мазяр: «Лобановський сміявся ‒ «Хочеш грати за Динамо, а зарплата тебе взагалі цікавить?»

Центрфорвард Володимир Мазяр з дитинства мріяв грати за Динамо, і все-таки зміг потрапити до клубу у 1999 році. І хоча конкуренцію у Шевченка та Реброва виграти не вдалося, але потрапити в заявку на сезон з історичним виходом до півфіналу ЛЧ було зроблено.

А ось тренерський дебют Мазяра став справжньою сенсацією, за два сезони фахівець-початківець зміг вивести кам'янську Сталь з Другої ліги в УПЛ. Успіхом обернувся і наступний проект ‒ за підсумками сезону 2016/2017 в УПЛ підвищився Верес.

Жорсткий і відвертий стиль Володимира Івановича, який працював, не зрізуючи кутів, призвів до того, що навколо тренера збиралося все більше легенд та пересудів. Ми зв'язалися з Мазяром, щоб від першої особи дізнатися, де вигадка перетинається з реальністю.

Про те, як обговорити з Лобановським усі, окрім зарплати, потрапити з Кам'янки до Кам'янського, як виглядає договірний матч, про який тебе не попередили, та про те, як це, коли від тебе клуб вимагає мільйон доларів, в ексклюзивному інтерв'ю для сайту «Український футбол» розповів Володимир Мазяр.

«Потрапив лише до розширеної заявки на Реал, але за вихід Динамо до півфіналу ЛЧ премію отримав»

‒ Володимире Івановичу, ви з дитинства вели зошит з результатами ігор Динамо, мріяли грати за киян?

– Почнемо з того, що я жодних академій не закінчував. Лише у 15 років почав грати на районних змаганнях. Намагався влаштуватися у спорт-інтернат – не виходило. Було бажання, але не було школи.

Мій батько також був футболістом, грав на область. Працював зі мною індивідуально. Лише у 16-17 років почав грати на область, потім за університет. Потрапив до Газовика (Комарно), виступали у Другій лізі. Вже були запрошення з Першої ліги, але мене запросило Динамо.

Не повірив спочатку, за два тижні до запрошення я насилу просто потрапив на стадіон як глядач, подивитися Лігу чемпіонів. І ось, я в одній роздягальні із зірками Динамо.

Дуже важливою була підтримка Олега Лужного та Андрія Гусіна. Я пройшов збори та підписав у 1999 контракт з Динамо. Відразу до заявки не потрапив, зі зборів полетіли до Києва, а основа полетіла до Іспанії грати з Реалом. (Динамо у 1/4 фіналу ЛЧ зіграло 1:1 у Мадриді та 2:0 у Києві, це поки що єдиний вихід українського клубу часів незалежності до півфіналу головного єврокубка, ‒ прим. А.Т.).

Коли ми в Ізраїлі в 1999 році готувалися до чвертьфіналу з Реалом, я бачив, що команда не боїться іспанців. Таку впевненість давав нам Лобановський. Тоді була мета – виграти Лігу чемпіонів. Такі люди думаю, народжуються раз на 200-300 років.

‒ Форварду, який прийшов із Другої ліги, відвоювати місце у нападі у Шевченка та Реброва було нелегко. Щось виходило?

‒ Я тренувався з основою, але до 18-ти в заявку на ЛЧ не потрапляв. Це зараз заявка – 22-23 гравці. У Динамо було так. Якщо ти не потрапив у заявку основи, то граєш наступного дня за Динамо-2. А якщо неповну гру, а тайм, то наступного дня – у Другій лізі за Динамо-3. Потім знову їдеш на тренування із основою. Вихідних не було. Та ми й не хотіли, мріяли грати за основу.

На той чвертьфінал з Реалом я не потрапив у заявку 18 гравців, але оскільки був у розширеній заявці з 22 гравців, то все одно отримав невелику премію.

Бачити та чути щодня Лобановського – це назавжди. Динамівська школа – найпотужніша. Через півроку в Динамо мене віддали в оренду у Ворсклу, і за підсумками 1999 я потрапив до 33 найкращих у чемпіонаті. Тобто – серед трьох найкращих нападників. Такий стрибок – за рік із Другої ліги. Хто у Динамо грав, той уже нікого не боявся. Динамо – це марка, гордість та відповідальність.

«Лобановський сміється: «Хочеш грати за Динамо, а зарплата тебе взагалі цікавить?»

‒ Чи часто спілкувалися з Лобановським?

‒ Нечасто, але є що згадати. Я ще не мав контракту з Динамо. Були варіанти з іншими клубами. З Валерієм Васильовичем була коротка розмова. Він запитав, чи я хочу грати в Динамо. Я відповів, що хочу. «Тоді йди підписувати з Григорієм Михайловичем Суркісом контракт». Я подякував, йду, Лобановський сміється – «А зарплата тебе не цікавить?».

Валерій Лобановський, фото: ФК Динамо

Валерій Васильович одразу питав, ким працюють батьки, чим живе спортсмен поза футболом. Коли дізналися, що мої батьки не мають роботи, то передали деяку суму спеціально для них. То була людина. Його немає, але він входить до десятки найкращих тренерів світу.

‒ Що Валерій Лобановський, колишній нападник, вам радив?

– Я більше за Динамо-2 виступав. Лобановський радив мені ще бути націленішим на ворота, менше грати спиною до воріт. Я запам'ятав це як «Отче наш».

‒ І як освоювалися в Динамо?

– Коли мені тільки дали форму київського Динамо, я був на базі, мешкав у кімнаті з Дімою Романенком. Я попросив його вийти, зачинив усі двері, натягнув футболку, став біля дзеркала і почав плакати :-) Коли з дитинства вболіваєш за Динамо, а потім ти у футболці Динамо, гадаю, мене все зрозуміють. Григорій Михайлович Суркіс сказав золоту фразу – «не буває колишніх динамівців». Згоден із ним, досі вболіваю за Динамо, пам'ятаю, дивився останній матч і вимкнув, нерви не витримали. Динамо – це у серці. Хто був у Динамо, той житиме лише з Динамо. У будь-яких командах чого б ти не добивався, але в серці у тебе буде Динамо.

‒ Ви колишнім динамівцем все ж стали. Коли зрозуміли, що треба йти?

– У Динамо-2 залишатися не мало сенсу, тому перейшов у Ворсклу. Нас перейшло кілька футболістів, зокрема захисник Сергій Баланчук, вічна йому пам'ять. Торік він загинув у боях під Бахмутом. Серьога до Ворскли ще пограв за Маккабі з Хайфи, на честь нього там в Ізраїлі вулиця названа (на якій розташоване російське консульство, з 7 червня 2023 року ‒ прим А.Т.).

‒ На той час уже було видно, що Шевченко та Ребров хочуть стати тренерами?

‒ Такого спілкування я з ними не мав. Андрій Шевченко змінив гру збірної, вперше вона почала грати у такий комбінаційний футбол. У Сергія Реброва ‒ європейський досвід та підхід, який він виявляв у Динамо, Ференцвароші, в ОАЕ і зараз у збірній. Думаю, а такими тренерами – майбутнє нашого футболу.

Сергій Ребров та Андрій Шевченко, фото: Google

‒ Багато хто говорить, що чемпіонат України ‒ в'язкий, нерідко оборонний. Нападники рідко забивають у ньому за сезон понад десять голів. У Ворсклі, наприклад, у вас 10 голів за 35 матчів, у Дніпрі – п'ять голів у 27. А ось у чемпіонаті Азербайджану за Сімург у 2007 – 2009 у вас 28 м'ячів за 51 зустріч. В Азербайджані відкритіший чемпіонат?

‒ Там був хороший чемпіонат, із сильними командами. Але були й клуби, які поступаються українським. У нас у команді було багато українців, у тому числі тренер Роман Михайлович Покора, склався класний колектив. Я багато забивав за рахунок силової боротьби, місцеві захисники не були готові до неї. За рахунок своєї антропометрії, часто забивав головою. Гарний був період, у якому багато виходило.

‒ Ви змінили чимало клубів своєї кар'єри. Серед них Скала, Газовик, Динамо, Ворскла, Дніпро, Олександрія, Таврія, Кривбас, Закарпаття, Газовик-Скала, Сталь, Львів, Закарпаття, Арсенал, азербайджанські Сімург та Олімпік-Шувалан.

‒ У мене було лише три професійні повноцінні контракти ‒ з Динамо на 5 років, з Дніпром на 4 роки, та з Сімургом на 2 роки. Все інше – оренди.

Було інколи так, що я був в оренді, клуб хотів мене зберегти, але орендні умови виконати не міг. Мене віддавали в оренду до іншого клубу. У Таврії, наприклад, хотів залишитись, але Таврія не змогла. Віддали до Кривбасу.

«Перша команда – це як перше кохання, ніколи не забувається!»

‒ Багато гравців наприкінці кар'єри починають замислюватися, чи піти потім у тренери, агенти, чи на адміністративні посади. Як ви приймали рішення?

‒ У 2004-2006 я грав за кам'янську Сталь у Першій лізі (36 матчів, п'ять голів). Віце-президент клубу Колючий Микола Семенович у 2013 році запросив мене стати тренером. Все життя йому буду вдячний. Він багато зробив для футболу. Мені довірили, хоча я не був найдисциплінованішим футболістом. Бувало різне.

Він довірив мені стати старшим тренером. Не було досвіду, одне бажання. Микола Семенович дуже багато мені підказував. Він дуже сильний у теорії футболу. У нього була мрія – вивести Сталь для початку до Першої ліги. І в нас почало виходити. Повірте, були ситуації, після яких він зі мною міг попрощатися. Але ми вірили у результат.

Навіть коли я вже після Сталі працював у Вересі, міг подзвонити Миколі Семеновичу, порадитися. Пам'ятаю 2016, моя друга гра у Вересі проти київського Арсеналу. У мене на травмах три основні футболісти. Я зателефонував за два дні до матчу – «яку б ви тактику обрали?». Я почув, що хотів. Тактику вибрали під результат. Перемогли Арсенал 2:1 і ця перемога відкрила нам дорогу на Першу лігу.

Володимир Мазяр, фото: ФК Сталь

Мушу сказати і про спортивного директора ‒ Бурхана Сергія Павловича. Коли Колючий та Бурхан у 2016-му пішли з команди, і я не зміг у ній залишитися працювати. Вони багато зробили для мене, для команди та для міста. Люди почали ходити на футбол. Як вони пішли, так у Кам'янському і зник футбол.

‒ Зі Сталлю ви пройшли три дивізіони. Завдяки чому?

‒ Багато пацанів пройшли зі мною з Другої ліги до УПЛ. Золоті були пацани. Пам'ятаю, другий тур УПЛ 2015/2016, моя перша гра з Динамо, шість чи сім хлопців зі складу, що грав ще у Другій лізі – Адамюк, Кравченко, Карасюк, Каленчук, Котляр, Дебелко, Куліш, Кучеров. То була команда! Знаєте, перша команда, це як перше кохання, яке ніколи не забувається :-) Деякі хлопці потім надовго затрималися в УПЛ. Я з ними ріс, як тренер, вони зі мною ‒ як футболісти.

Вийшли вперед на сьомій хвилині – 1:0. Динамо за рахунок пенальті виграло 2:1.

«Ніколи не вилучався як гравець, але, як тренер, за суперечки із суддями отримав 5-6 дискваліфікацій»

‒ Пенальті лівий був?

‒ Відвертої гри рукою не було, проте, пенальті поставили. Експертна комісія потім сказала – правильно. Бойова була гра, вилучення у обох командах. У першому турі теж програли через пенальті. Перед третім туром радилися, вирішили Юрія Путраша перевести з флангу захисту у півзахист – він забив два голи, виграли 2:0 у Зорі.

Відмінний був у нас колектив, коли Сталь розлетілася, багато хто перейшов у Верес.

‒ У кадр якось потрапило, як після гри УПЛ сезону 2015/2016 із Чорноморцем ви кричите на Романа Адамюка. Чи так часто доводилося мотивувати футболістів?

‒ По-перше, після того епізоду більше таких епізодів не було. Тоді далася взнаки моя недосвідченість. В УПЛ камери тебе можуть знімати після гри. Ми вели 1:0, були у меншості, і Володя зіграв у штрафному майданчику рукою. У роздягальні я вибачився. Далі грали та працювали.

‒ На післяматчевих ви часто кажете про суддівство. Вам за це діставалося?

‒ Знаєте, поки був футболістом – жодного вилучення. А ось як тренер, здається, мав 5-6 дискваліфікацій по 1-2 матчі за післяматчеві коментарі роботи суддів.

Пригадую, у Полтаві суддя поставив пенальті, коли м'яч навіть у грі не був. Наш футболіст справді вдарив суперника, не сперечаюся, але м'яч у грі не був. Так, я вийшов на поле і не давав пробивати той пенальті. У результаті було визнано мою правоту, пенальті не було, але я отримав цілих три гри дискваліфікації.

‒ Ви за два сезони зі Сталлю пройшли із Другої ліги до УПЛ. Суддівство відрізнялося у дивізіонах?

– Помилки були, але нас не вбивали. Не говоритиму, що суддівство впливало на розвиток моєї команди.

‒ Про вас писали, що ви могли, приблизно як Фергюсон розбив брову Бекхему, вплинути на гравця не лише словами, а й фізично. Правда чи фейк?

– Психологічно міг бути не стриманим. Скажу відверто, не тільки ми свій колектив налаштовували на результат. У роздягальні сказано могло бути всяке. Але якщо почитати всі мої інтерв'ю, я ніколи не говорив погано про футболістів за її межами. Ніколи не звинуватив гравців у програші матчу. Я завжди казав, що треную хороші команди та хороших гравців.

А щоб фізично вплинути на гравця, вдарити? Повірте, вони теж мають батьки, сім'ї, я ніколи не дозволяв собі таке робити.

Навіть якщо у мене був у спілкуванні з гравцем перебір, я розумів свою неправоту. Усі знали, що коли йде футбол – я одна людина, я у грі, заряджений. Фінальний свисток – я намагався швидше забути про матч. Усі знають, що в житті я дуже спокійна людина. Чим далі, тим вже більше на досвіді себе стримую.

«У Сталі постійно ставили нове завдання, ейфорію було зловити ніколи»

‒ Коли ви прийшли в Сталь у 2013 році, клуб мав якийсь план? Що саме з вами, тренером-дебютантом команда за два сезони вийде із Другої ліги до УПЛ?

‒ У Миколи Семеновича Колючого, можливо, і був план. Для мене все було новим. Я просто ставив собі за мету дати максимальний результат. Ми вибирали гравців під свою модель. Перші півроку, це було друге коло сезону 2012/2013 у Другій лізі, мета була просто створити нормальний колектив.

Володимир Мазяр, фото: ПФК Львів

Наступного сезону 2013/2014 Другу лігу об'єднали. Було 19 команд, із них чотири підвищувалися у класі. Тоді було завдання – вихід. Впоралися.

А на наступний сезон 2014/2015 у Першій лізі завдання було – закінчити у шістці, тобто показати найкращий результат в історії Сталі. Ми зайняли друге. За регламентом виходила до УПЛ лише Олександрія. Але донецький Металург знявся з УПЛ, і ми зайшли замість нього.

– Як ви себе відчували? Перший же сезон у вашій тренерській кар'єрі – вихід із Другої до Першої ліги. Другий сезон – вихід зі Сталлю в УПЛ. І потім такий самий успіх із Вересом.

‒ Знову не можу не сказати про Колючого. У Сталі він правильно ставив завдання. Ейфорію було ніколи зловити. Від однієї завдання ми йшли до наступного. На повній концентрації повністю в роботі.

Кожен етап додавав головного болю. Перед сезоном 2015/2016 в УПЛ, пам'ятаю, Сталь мала тренування в Бучі. Дякую моїм друзям, агентам Денису Онищенку та Олександру Панкову. Пам'ятаю безсонні ночі, коли ми шукали футболістів. Вдалося запросити Васіна, Путраша, Сергія Вороніна, Іщенка та Пшеничного. У нас у Сталі не було умов, на які могли погодитися футболісти такого рівня. Але нам вдалося домовитися.

‒ З Вересом вам вдалося повторити успіх, два сезони (обидва неповні) у команді, і обидва рази за підсумками чемпіонатів – підвищення у класі.

‒ Будемо відверті. З Вересом за підсумками сезону 2015/2016 з Другої ліги ми вийшли до Першої за спортивним принципом. Там йшли після 24 туру на другому місці. Я прийшов по ходу сезону 11 квітня 2016 року, відпрацював з 19 туру по 26.

У наступному сезоні 2016/2017 у Першій лізі Верес у підсумку посів третє місце. Виходити в УПЛ мала лише Десна, з другого місця. Десна не пройшла ліцензування, і Верес за підсумками сезону 2016/2017 вийшов до УПЛ. Я відпрацював з Вересом майже повний сезон, до 25 квітня 2017 року.

Скажу відверто, 2016 року вийшли до Першої ліги через те, що знявся донецький Металург. А у 2017 в УПЛ – бо не пройшла ліцензування Десна. Я пішов за шість турів до кінця, Десна після цього обійшла в таблиці Верес, але саме Верес в підсумку підвищився в класі, щоправда, мене вже не було в клубі.

Двічі впливали не лише футбольні причини.

‒ Коли на початку 2016 року в Сталі змінилося керівництво, ви з ним не спрацювалися?

‒ Я й не збирався з ним працювати. Віце-президент клубу Микола Семенович Колючий сказав мені, що його не буде у команді. Я не мав ні морального права, ні якогось іншого залишатися в команді. Я не міг переступити через себе. Неправильна була зміна керівництва. Ми йшли в УПЛ десь на 7-8 місці. На дві команди вище за нас були накладені бани. Мав шанс зачепитися за Лігу Європи. Треба було дати керівництву допрацювати той сезон, а потім дивитися на результат.

Володимир Мазяр і експрезидент Сталі Вардан Ісраелян, фото: ФК Сталь

Керівництво з донецького Металурга несподівано опинилося у команді, вони хотіли бачити своїх людей. Обіцяли збудувати стадіон для міста – немає його.

– Нове керівництво запросило керувати командою голландців. Чи стежили за результатами?

– Час розставив усе по місцях. І результатів не було, і команди більше за цю немає.

– Ви родом із села Кам'янка Хмельницької області. Там розпочинали як футболіст. А як тренер – у Кам'янському зі Сталлю. Дивно!

‒ Так, у Кам'янському я провів як гравець та тренер разом п'ять років. На жаль, при мені воно ще було Дніпродзержинським, а декомунізовано було вже після того, як я пішов із клубу.

«У Рівному тоді не було ні бази, ні стадіону, ми по селах шукали поля для тренувань»

‒ Верес, у якому ви працювали після Сталі, повідомляв, що ви порушували режим. А хіба тренер має режим?

‒ Коли я йшов із клубу у квітні 2017, мені казали, що взагалі не буде проблем. Я багато чого зробив для команди. Прийняв її у важкий період. Коли я вирішив, що маю піти, ми потиснули один одному руки. Ми домовилися, що формулювання буде – пішов у відпустку, і за час відпустки мені віддадуть документи.

І поки відпустка йшла, у пресі з'явилися дивовижні заяви клубу. Що я винен Вересу за розірвання контракту мільйон доларів. Що порушував спортивний режим. 

Команда Верес сезону 2016/2017 була зроблена за місяць до чемпіонату. Звісно, не йшлося про те, щоб забрати лідерів в інших команд. Вибір був дуже скромним. Сергія Борзенка взяли з Олімпіка, звідки його було відраховано. Василь Білий, який то грав, то не грав у Охтирці. Западню забрали із Сум, а Суми були в аутсайдерах. Волошинович та Орловський залишилися з Другої ліги. Неплях без ігрової практики був. У Русі Степанюка тоді в Олімпіці не йшла гра. Видатного складу не було. Був добрий, збитий колектив. Розширеної заявки щодо 25 футболістів не було. Чи можна було тренеру порушувати режим, із таким складом, але при цьому йти в лідерах Першої ліги?

«Мама сказала ‒ тепер мені страшно ночами, може, я мама мільйонера?»

‒ У Рівному тоді і з умовами було не все гаразд?

‒ Тренувалися у жахливих умовах. У Рівному не було ані бази, ані стадіону. Шукали по селах поля для тренувань. Я все це висловлював, керівництву не подобалося. Тільки житлові умови були належні. Премії затримували.

Володимир Мазяр у Вересі, фото: НК Верес

Я пішов до керівництва, кажу – «я не можу заходити в роздягальню та брехати». Ми потиснули один одному руки. Можливо, варто було перетерпіти. Але я не шкодую. І вони не шкодують. Я не чекав потім у пресі читати таке. Мені було смішно.

Я був змушений піти з команди. Ось зараз я не хочу про це говорити.

Писали, що я порушував спортивний режим. Повірте, всі, хто зі мною працювали, чудово знають, у мене ніколи не було з цим проблем.

Мене вболівальники у Рівному досі впізнають, це показник роботи.

‒ Володимире Івановичу, дозволю собі запитати. Маєте мільйон доларів?

‒ Коли це в 2017 з'явилося в пресі, мама сказала ‒ «дай мені телефон президента, я поговорю з ним, бо мені страшно, раптом до мене вночі прийдуть, адже я мама мільйонера, гроші вимагатимуть» :-)

Потім ми знову зустрілися, потиснули руки. Жодних образ у мене, ні на Хахльова, ні на президента, ні на Боровикова, ні на Дедишина, у мене немає. Досі спілкуємося, добрі стосунки. Знаєте, буває, «в добрі дні і чоловік із жінкою сваряться». У мене були свої амбіції, у них – свої.

Верес потім грав в УПЛ, як мріяв президент Олексій Хахльов.

«Я був в Іспанії і не міг побити ні Хахльова-президента Вереса, ні його сина в київському Динамо»

‒ Президент Вереса Олексій Хахльов мріяв, що ви його вдарите по обличчю?

‒ Вже багато часу минуло. Я його фізично не міг вдарити. Я пішов із Вереса і полетів до Іспанії, там майже два місяці був. В Іспанії прочитав у ЗМІ про «побиття», зателефонував до Олексія. Кажу, як так? Може, у мене клон з'явився. Запитайте у Хахльова, цього в житті не було.

‒ Може, у пресі наплутали, і насправді ви вдарили іншого Олексія Хахльова – сина президента? Вихованець київського Динамо півзахисник Олексій Хахльов з 2019 року відіграв 60 ігор в УПЛ (2 голи + 2 передачі) за Карпати, Минай та Зорю.

‒ Ні, у 2017-му син тоді був у київському Динамо. Це якесь вкидання журналістське. Може, комусь треба було популярність підняти. Я не реагував, це було смішно читати.

Олексій Хахльов, фото: ФК Минай

‒ Чому саме про вас такі дивовижні чутки ходять?

‒ Ох, про мене багато чуток ходять. Коли тобі кажуть у спину, то ти попереду. Намагатимусь бути попереду, нехай кажуть. Сильні люди кажуть в обличчя. Хтось піариться. На моєму прізвищі. Якщо для них це плюс, то хай розвиваються.

‒ Ви дивилися серіал Футболіст? Хто більш емоційний у роздягальні, ви чи Вірт?

‒ Вірт був моїм помічником. Ми не друзі. І не вітаємось при зустрічі.

Але я вважаю, що за підсумками 2022/2023 року Вірту потрібно було дати ще сезон. Неправильне рішення. Вони не добирали очок, бо не щастило. Завдання він виконав, залишив команду в УПЛ.

‒ Ви змогли б працювати так, як у Вересі, де камери у роздягальнях та на раді директорів?

– Зараз усі клуби відкриті. Футболісти спілкуються у соцмережах. Наразі про будь-якого футболіста можна витягнути через інтернет. Там теж було багато монтажу та не все пішло в ефір. Впевнений, не все було знято. Для мене це було б мотивацією поводитися спокійніше.

«Під час ігор мені тричі ставало погано, викликали швидку»

‒ Ви дуже емоційний на лаві під час матчів. Вам двічі ставало погано під час матчів?

‒ Насправді – три рази.

У 2019 році я працював у Гірнику-Спорт, було завдання залишитися в Першій лізі і не потрапити в перехідні матчі. Боролися з Агробізнесом. У нас були поразки та нічиї. Фактично впали до зони перехідних матчів. Грали з мотивованим Колосом, який прагнув УПЛ. Ми відкрили рахунок, потім Колос із пенальті зрівняв. Перед грою я дуже багато викурив цигарок і випив кави. Юрій Батюшин забив неймовірний гол, я хотів порадіти, але з тиском були проблеми. Плюс я вагу набрав. Все це далося взнаки. Два дні я прокапався, і все гаразд.

Володимир Мазяр, фото: ФК Гірник-Спорт

Вдруге зі мною це сталося у Казахстані. Ми грали з Шахтарем із Караганди. Був сильний перепад температур, в Уральську було плюс 10, а в Караганді – мінус 16. Я і перед грою погано почувався. Матч був важливий. Я не хотів, щоб швидка за мною виїжджала. Лікар давав мені таблетки, але потім сказав: «Івановичу, треба викликати».

‒ І було утретє?

‒ Так, в Актюбінську в 2022-му. Тоді війна почалася. Було багато нюансів. Стало погано ще у першому таймі.

Коли почалася війна, ми два матчі програли сильним командам на виїзді – чемпіону та Ордабаси. Третій нам перенесли, поле снігом занесло. Я хотів залишити команду. У нас були футболісти із країни-агресора. Не скажу, що вони одразу на негативі були до мене. Директор клубу дуже підтримував Україну.

Мій друг Денис Онищенко, з яким ми грали в Динамо та Дніпрі дав пораду – «якщо хочеш піти, піди переможцем». Я трохи зібрався з думками, ми з Кайратом зіграли внічию, чемпіона, Астану, обіграли, Шахтар карагандинський обіграли. Гарний хід набрали.

Грали в Актобе, вели 1:0. Але я відчував, що не все розумію у команді. Нервова система не витримувала. Лікар поміряв тиск ‒ 200 на 100. Якби по життю не так серйозно ставився, може бути й легше це все переносилося б. Я і як футболіст звик грати максимум. Але я більше став стежити за своїм здоров'ям.

‒ Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви працювали у казахському Акжайику. У вас у клубі були українці?

У клубі у 2021-2022 було багато українців – Ковталюк, Чичиков, Артем Барановський. Серьога Литовченко ‒ дай боже йому здоров'я, хай поборе свою хворобу. Казахи були непогані. Єркін Тапалов у збірній зараз грає, взагалі то перший гравець в історії Акжайика, викликаний у збірну. Це був рекорд клубу, при мені 2021 року четверте місце у чемпіонаті взяли, та ще й гравця до збірної викликали.

‒ Власник Руху Григорій Петрович Козловський, де ви провели з командою 16 матчів у сезоні 2017/2018 Першої ліги, казав, що ви з футболістів можете вичавити 110%. Що він мав на увазі?

‒ Мені було приємно, збоку видніше. У Руху треба було вичавлювати і 150%, а краще 200%. Я прийшов після п'ятого туру, у команди була одна перемога та решта – поразки. Ми боролися за кожен момент, за кожне очко. Мені за роботу не соромно.

Володимир Мазяр, фото: ФК Рух

«Євген Будник вибачився за свої слова і сказав, хто попросив його обмовити мене»

‒ Ви говорили, що ваші проблеми ‒ це кава, сигарети та зайва вага. Чутки про зловживання алкогольними напоями мають ґрунт під собою?

‒ У всіх командах, де я працював, усі знають. Коли триває спортивна частина сезону, я собі нічого не дозволяю. Не знаю, звідки цей слух. Перемога, поразка, не має значення. Я можу, відверто, коли сезон завершився у відпустці випити вина у добрій компанії. Краще пити та відзначати з радості.

А коли йде сезон?.. Собі дозволяти, як ти зможеш тоді командою керувати? Як можеш вимагати з футболістів? Це повна маячня і нісенітниця, яку вигадують. Наговорити можна багато на людину, не керуючись нічим.

Ось нападник Євген Будник (60 ігор в УПЛ за Сталь, Ворсклу та Металіст, 7 голів + 2 передачі, ‒ прим. А.Т.) сказав, що я п'яним приходив на тренування. Але потім він поїхав до Греції, звідти передзвонив, вибачився. Були свідки. Він мені сказав, хто попросив, щоб він мене обмовив.

Якщо моє прізвище допомагає комусь розвиватися, то нехай. Але кожен має відповідати за свої слова.

– Козловський також казав, що замість вас зарплату отримувала ваша дружина.

‒ Ви забули його слова, що у мене ще на хот-дог не вистачало грошей, і я просив у гравців, адже зарплата була у дружини. Дивно звучить. Я до Руху працював у Сталі та у Вересі. І начебто не за безкоштовно. Ці слова Петровича...

Григорій Козловський, фото: Google

Він просив мене зробити у команді шокову терапію. Хоча тренери – вони ж не лікарі. Ми можемо тренувати.

Я прийняв Рух у серпні 2017-го у Першій лізі на останньому місці, до передостаннього туру осінньої частини першості вивів на сьоме. Залишалася остання гра з Краматорськом. Контракт у мене закінчувався.

Козловський передав мені через людей, що треба дати шанс Андрію Кікотю, і цей матч головним тренером відпрацює він. Мені залишалося відпрацювати 10 днів, і я вже мав варіант із Поліссям та в Казахстані. Ну що ж, це рішення президента.

Григорій Петрович сказав, що місію я виконав і подякував мені. Я подякував у відповідь. А потім я читаю про хот-доги та зарплати, яку нібито забирала дружина. Було одного разу, що під час тренування я не міг відволікатися і гроші отримала дружина.

Дивне пишуть про мене. То мільйон доларів просять, а то кажуть, що на хот-дог не вистачає. Якщо скласти все, що про мене говорять, дивний пазл виходить.

У мене один мінус – я правду в очі говорю, напевно, це мій мінус. Іноді шкодував про це. І про те, що сказав деяким футболістам. Але людина росте та змінюється з роками.

– Ваша дружина читала про те, що вона «отримувала зарплату»?

‒ Читала, було смішно. Ми зараз уже розлучилися. Але тоді було весело це читати.

Колись я ображався. Але з роками я змінювався. Нині почав читати багато книг.

І мене як тренера дуже змінило ліцензування. Мені здавалося, що я маю ігровий досвід, і це важливо. Але навчання на категорію «В» і особливо «А» PRO дуже змінило мій погляд на футбол. Кардинально. Дуже добре, що це ліцензування у нас в Україні є. Дуже багато знань. Дуже багато напрямів, фундаменту. А далі ти сам уже вибираєш.

‒ Хто найкращий викладач?

– В'ячеслав Грозний. Йожеф Сабо. Воронова – дуже гарний психолог. Керівник просто неймовірний Валерій Шамардін. Напевно, найкращий у Європі, та й у світі.

Йожеф Сабо, фото: скріншот YouTube

«Моуріньо сказав: «Коли вас ненавидять, значить ви – найкращий», отже, буду ставати кращим»

‒ Чи займаєтеся самоосвітою?

‒ Дивлюся за колегами. Подобається фраза Моуріньо: «Коли ви всім подобаєтеся – на добрий тренер, коли вас усі ненавидять – найкращий». Ставатиму кращим :-)

Я багато переживав раніше через те, що про мене говорять. Але прочитав книгу модельєра Коко Шанель, і дуже запам'яталася фраза: «Мені байдуже, що ви про мене думаєте, тому що я про вас не думаю взагалі».

Дуже люблю історію, вивчаю її. У радянській школі я вивчав одну історію. Зараз читаю інакше. Коли їдеш за кордон і спілкуєшся з людьми, котрі тупо на пропаганді. Якщо ти розкладаєш їм факти, історичні події, люди починають замислюватися. Знаючи історію України, історію СРСР, ти просто фактами закриваєш людям рот, і вони тебе розуміють.

Що той дурень, ліліпут, що сидить у росії і каже. Зовсім інше – це історія, яка є за фактом.

– Які футбольні книги порекомендуєте?

‒ Сподобалися книги Рінуса Міхелса, Пепа Гвардіоли, Алекса Фергюсона, Юргена Клоппа, Златана Ібрагімовича та й багато інших.

‒ З Руху ви у листопаді 2017 року перейшли на Полісся. Чому?

‒ Я був шокований тим, що до мене приїжджав губернатор Житомирщини, що був на той момент. Інший би сказав – нехай приїжджає до мене. Я чесно сказав, що чекаю на запрошення з Казахстану. І якщо воно не прийде, то чим зможу, допоможу Поліссю. Клуб лише розпочинав свій розвиток. Мене представили клубу, але за два тижні таки прийшло запрошення з казахстанського Акжайика. Не говорив би, що я був тренером Полісся. Я там два тижні був. Власник мережі АТБ Геннадій Буткевич ще не був у клубі.

– Як вам нинішній розвиток клубу?

– Зараз бренд на слуху. Але футболу потрібні роки для розвитку. Футбол на Житомирщині має бути.

Геннадій Буткевич і Юрій Калитвинцев, фото: ФК Полісся

‒ Рух правильно розвивається, зробив потужну академію?

– Скажу відверто, Козловський молодець. Збудувати таку академію, зробити вектор на молодих. Дуже видно й руку Дедишина Ігоря Михайловича, який і в Карпатах проводив цей вектор на молодих гравців. Гуцуляк, Кравець, Швед Мар'ян з'явилися. Довірили команду Віталію Пономарьову, якого ніхто не знав, але він знав усіх цих гравців з дитинства.

Рух дуже симпатичний зараз і за результатами, і за грою.

– Григорій Петрович часто дивує громадськість своїми сміливими заявами. Чому?

‒ Він нормальний президент та нормальний мужик. Патріот країни. Має свою позицію. Не думаю, що він дивакуватий. Він збудував базу, команду, бізнес. Але він і сам був у футболі, тим більше воротарем. А воротар має бути трохи дивакуватим. Воротарі мають свою особливість.

«Я пішов з Акжайика після дивного матчу у 2018-му, але мою роботу бачили, у 2021-му покликали знову»

‒ У казахстанському Акжайику ви працювали двічі, в 2018 та 2021-2022 роках. У перший прихід у 2018 році ви запросили багатьох українців до команди.

‒ То була тоді команда-ліфт, яка часто змінювала дивізіон. Понад 2-3 сезони не закріплювалася в Прем'єр-лізі. Були українці – воротар Боровик, Сергій Басов, Андрюха Ткачук, Ігор Худоб'як, Юра Путраш. Есеола прийшов із Першої ліги, до нього скептично ставилися. Але він завжди був у лідерах серед бомбардирів, ставав найкращим.

13 травня 2018 року, знову нещасливе для мене місто Актюбінськ. Програли Актобе – 3:5. Гра була дивною. Я прийшов на прес-конференцію та сказав: "Я представляю свою країну. Я не хочу щоб хтось щось говорив про дивні матчі". Я дивився гру, як людина з бульвару Капуцинів, волосся дибки вставало. Можливо, це була комедія. Я це відкрито сказав, і потім вирішив, що не буду більше працювати. Зі мною команда йшла в середині, а після мого відходу – вилетіла.

‒ Ви програвали 0:5, а потім із 60 по 67 хвилину забили тричі?

‒ То взагалі по воротах ударити не могли, а тут три забиваємо. І я повірю в такий збіг обставин? Я був у шоці.

Я нікого за руку не спіймав, але я прийняв те рішення. Коли тренер не довірять футболістам, йому треба йти. Це не стосується всіх, але я не міг довіряти деяким футболістам.

Плюс керівництво було на тому матчі і ніяк не відреагувало. Повна тиша. Ніхто не говорить про цей матч, ні преса, ніхто. Я не міг довіряти керівництву. У такій ситуації я не можу контролювати саму команду. Ти як клоун сидиш. Людина, яка поважає себе, не може так далі. Приїжджати потім на тренування і дивитись у вічі тим, хто тебе підвів. І довести нічого не можеш. Ти кажеш директорові одне, він тобі інше. Дороги розійшлися. Фінанси та контракт вже не грають ролі.

Володимир Мазяр, фото: ФК Акжайик

‒ Актобе в тому матчі так сильно потрібні були очки? Чи ваше керівництво не хотіло залишатися у найвищому дивізіоні?

‒ Давно це було. У мене є припущення, але ворушити не хочу.

‒ Якщо Акжайик потім запросив вас знову у 2021, то були задоволені вашою попередньою роботою?

– Бачили мою роботу. І не помилилися, я думаю, у нас був дуже гарний рік – 2021. На другий рік розібрали багато наших найкращих гравців. У Казахстані контракти із гравцями лише на 10 місяців. А потім вони йдуть, якщо пропонують найкращі умови. Не підпишеш навіть на два роки.

Змінилося керівництво, і через три роки у 2021 році мене запросили сюди знову. Був дуже гарний сезон. Турів за сім забезпечили собі місце під сонцем, убезпечили від вильоту. Бюджет був найменшим у Прем'єр-лізі. У Першій лізі команди мали найкращі умови. Вдячний гравцям, які прийшли на ці умови, вони хотіли розвиватись.

В Україні вже підвищилися зарплати, важко було когось запросити. Фактично брали гравців, які не підійшли до інших команд. Недокомплект був, при тому бюджеті.

Я команду зберіг у Прем'єр-лізі, без мене наступного сезону вийшла у фінал кубка, але з Прем'єр-ліги знову вилетіла.

«У нас вилучення, у них вилучення, незабитий пенальті, а по 2+2 кажуть – «договірний матч»

‒ У Казахстані казали, що ви нібито здаєте ігри командам, у яких працюють інші українські тренери?

‒ Грав там 2022 року проти Аксу, яким керував Руслан Костишин. Усі в Україні знають, що у нас дуже добрі стосунки поза полем. Але на ігри це ніколи не впливало. У нас дуже важливі матчі. І з помічниками його дуже сварився, не спілкуємось досі.

Програли Аксу у квітні 2022 – 0:1. Недруги казахстанські та не лише казахстанські почали писати, що це був договірний матч. Аксу йшли нижче за нас у таблиці, і були чутки, що якби програли, то Руслан був би звільнений.

Руслан Костишин, фото: ФК Аксу

На 90+3 м'яч потрапляє в руку гравцеві Аксу, суддя дивився-дивився ВАР, не знаю, можливо кінокомедію дивився якусь, пенальті не дав. Це була нічийна гра, просто Аксу вдалося забити гол, а нам – ні. Мали моменти, хотіли зрівняти. Заруба була.

Руслан у підсумку на очко більше за мене в чемпіонаті набрав ‒ 33. Він пішов з команди, Аксу наступного сезону вилетів. Він не мав видатних футболістів, грав молодими казахами.

У Казахстані дуже тяжко працювати. Дві гри виграєш, три програєш, вже пишуть ‒ настав час у відставку. Але, як-то кажуть, «не треба зранку читати російські газети».

ЗМІ пишуть будь-яке. Пам'ятаю із Арсеналом київським зіграв 0:0. У нас вилучення, у них вилучення, у нас незабитий пенальті. А потім дивишся на телеканалі 2+2 – «договірний матч». Пазл не складається. Але якщо їм цей контент допомагає, нехай розвиваються.

‒ Якщо зараз запросять до команди Другої ліги?

‒ Там, де людина потрібна, там їй і варто працювати. Де я буду потрібен, там і працюватиму. Мене запросили консультантом до Карпат з Брошнів-Осади. Там цікаві молоді гравці. Намагаюся допомогти, передати досвід.

Тренер завжди повинен працювати, де він потрібний. У мене немає амбіцій чи чогось такого. Я пройшов усі ліги в Україні. І Друга ліга, і УПЛ мають свою специфіку.