«Якби літак встиг злетіти, усе могло закінчитися катастрофою»: Цихмейструк – про збірну, Зідана і Спартак

Його шлях до великого футболу був абсолютно нетиповим: від роботи на донецькій шахті та служби в армії до Ліги чемпіонів і протистоянь із Зінедіном Зіданом. Едуард Цихмейструк – один із найкреативніших українських півзахисників межі тисячоліть. Швидкий, технічний та непередбачуваний, він яскраво проявив себе як на батьківщині, так і за кордоном. 

В ексклюзивному інтерв’ю для сайту «Український футбол» ексгравець національної збірної відверто розповів про:

• своє дитинство та дворові матчі в Макіївці;
• роботу на шахті, аматорський футбол і службу в армії;
• дебют у Вищій лізі та перший гол у ворота Динамо; 
• закордонні виступи за Левскі та московський Спартак;
• проблеми під час переходу до Спартака та розставання з клубом;
• матчі у Лізі чемпіонів і за збірну України;
• шалену атмосферу на стадіоні Бешикташа;
• невдалий відбір до Євро-2000;
• небезпечний інцидент під час повернення збірної України з Єревана;
• роботу з відомими тренерами.

«Дворовий футбол був моєю першою школою»

– Едуарде, ваш шлях у великий футбол був зовсім нетиповим: ви не навчалися у футбольній академії чи спеціалізованій ДЮСШ. Як вам вдалося від дворового футболу дійти до професійного рівня?

– Дійсно, моя історія була не зовсім такою, як у більшості. Я не навчався у спеціалізованій футбольній школі чи спортивному інтернаті. Хоча майже в кожному містечку були футбольні секції, куди набирали дітей. Але навіть якщо ти туди не потрапляв, це не означало, що потрібно було забути про футбол. Було достатньо команд, які грали на першість міста й області. Якщо тебе там помічали, поступово починав грати з дорослими, а згодом з’являвся шанс рухатися далі. 

Саме таким був і мій шлях. Потім настала армійська служба. На певний час футбол відійшов на другий план. Було навіть відчуття, що далі все може скластися по-різному: або вдасться знову грати, або ні. На щастя, доля дала мені шанс, і я зміг продовжити свій шлях у футболі.

– А з чого все почалося? Коли футбол увійшов у ваше життя? 

– Усе почалося з двору. Саме дворовий футбол був першою школою для більшості хлопців мого покоління. Ми грали з ранку до вечора. Тоді й з’являлася любов до футболу та бажання розвиватися далі.

– Яким вам запам’ятався ваш двір у Макіївці?

– У нас був звичайний двір, де стояли двоє воріт. Ми виходили туди грати у футбол, бігали навіть поміж дерев. Спочатку грали м’ячами зі шнурівкою, а потім з’явилися м’ячі по дев’ять карбованців, які на той час уже були більш-менш сучасними. У школі теж грали на кожній перерві: робили ворота з каміння або портфелів і одразу влаштовували матчі. Тож місце для футболу завжди знаходили. Поруч із нашим двором, у макіївському селищі Холодна Балка, був великий стадіон. Там при шахті працювала аматорська футбольна секція, куди я почав ходити на тренування. Займався разом із хлопцями, які були старші за мене.

Едуард Цихмейструк, фото: АВФУ

– Чи був у вашому дитинстві дворовий матч, який запам’ятався вам найбільше? 

– Не можу виокремити якийсь один. Натомість добре пам’ятаю саму атмосферу: стадіон, тренування, матчі зі старшими хлопцями. І, звісно, батька, який приходив на мої ігри та завжди мене підтримував. Саме ці моменти залишили найяскравіший слід у пам’яті.

«Чемпіонат світу 1986 року – найяскравіший футбольний спогад мого дитинства»

– Який перший матч ви побачили на стадіоні або по телевізору? Які враження він залишив?

– Напевно, це був один із матчів Шахтаря. У ті роки саме їхні ігри найчастіше транслювали у нас на Донеччині по телебаченню. У Макіївці майже всі вболівали за Шахтар, тому ми з батьком завжди дивилися ці матчі. Але якщо говорити про найсильніші футбольні враження дитинства, то це, без сумніву, чемпіонат світу 1986 року в Мексиці. Гра Дієго Марадони справила на мене неймовірне враження й запам’яталася, мабуть, найбільше. 

– У дитинстві багато хлопців обвішували стіни своєї кімнати плакатами футбольних кумирів. У вас був плакат чи фотографія Дієго Марадони? 

– У ті роки я купував футбольні журнали, вирізав із них фотографії футболістів, підписував їх і вклеював у свій альбом. Це було моє захоплення. Мені завжди подобалися футболісти атакувального плану – технічні, креативні, ті, хто міг обіграти суперника, виконати ефектний фінт і забити красивий гол. Саме за таких гравців я найбільше вболівав. Під час чемпіонату світу 1986 року поспішав додому, щоб не пропустити жодного матчу по телевізору. Моїми кумирами були Дієго Марадона, Олександр Заваров та інші футболісти такого плану. Звісно, у мене були їхні плакати.

– Яким учнем ви були в школі? Як вам давалося навчання? 

– Загалом навчався непогано. У всякому разі школу закінчив без трійок. Можливо, у старших класах вчителі вже трохи поблажливіше до мене ставилися, тож іноді могли поставити оцінку трохи вищу, ніж я заслуговував.

– До яких наук ви більше тяжіли – точних чи гуманітарних? 

– Гуманітарних. Точні науки – це було не моє. Чесно кажучи, завдання з них виконував більше для галочки. 

– Як від дворового футболу ви прийшли до дорослого рівня?  

– Грав на аматорському рівні. Після закінчення школи ще пів року працював на шахті і водночас виступав за Бажановець – команду колективу фізкультури шахти імені Бажанова. Протягом тижня ми тренувалися, а на вихідних грали матчі чемпіонату Донецької області та першості УРСР серед КФК. Саме там я пройшов справжню школу дорослого футболу. Доводилося виходити на поле проти міцних команд, тож кожен матч додавав досвіду й загартовував характер. 

– Уже отримували за футбол якісь гроші? 

– Певні гроші були. Офіційно ми числилися працівниками шахти, адже команда належала підприємству. Для футболістів графік був полегшений, але на роботу ми все одно виходили. Зарплату отримували як і всі працівники шахти.

Едуард Цихмейструк, фото: АВФУ

– У чому полягала ваша робота на шахті?

– Мій батько все життя працював на шахті, мама теж була пов’язана з цією справою, та й жили ми зовсім поруч із шахтою. Тож шахтарське життя для нас було звичним. Під землю я не спускався – мені тоді було лише 17 років, у такому віці це було неможливо. Ми з товаришем працювали на поверхні, допомагали шахтарям. На роботу приходили десь о п’ятій-шостій ранку, переодягалися й виконували все, що нам доручали. Зокрема, переносили металеві деталі та обладнання, яке піднімали з шахти для ремонту. Так пропрацювали приблизно сім місяців.

«Армійську форму не знімав і ночував у казармі»

– Чи намагалися ви вступити до вищого навчального закладу? 

– Так. Одразу після школи пробував вступити в інфіз, але через травму не вдалося. Згодом усе ж навчався там заочно. 

– Далі у вашому житті була служба в армії. Чого вона вас навчила?

– Чесно кажучи, не знаю, чого саме мене навчила армія. Особливого задоволення від служби я не відчував. Але настав час служити – це був мій обов’язок, і я його виконував.

– Ви проходили службу в танкових військах. Якою була ваша роль у підрозділі?

– Служив на полігоні, займалися його обслуговуванням. Якихось особливих технічних навичок це не вимагало – просто робили все, що було необхідно для роботи полігону. Стежили за вишками, готували мішені, забезпечували зв’язок і освітлення. На стрільбище приїжджали танкові підрозділи: вони виконували свої завдання, а ми забезпечували все, що було потрібно для їхньої роботи. 

– Тобто безпосередньо танком не керували і в стрільбах участі не брали?

– Ні, з танка не стріляв і керувати ним не доводилося. Жив на командній вишці й відповідав за те, щоб там усе було чисто і нормально працювало. Присягу приймав у селищі Гвардійське Новомосковського району Дніпропетровської області, де й пройшов курс молодого бійця. Там же прослужив рік. Про футбол довелося забути, поки мене не перевели до Сум. 

– Як це сталося? 

– Завдяки знайомим, які знали, що я граю у футбол. Другий рік служби я провів на Сумщині, де виступав за Електрон із Ромен. Якщо не помиляюся, у дебютному чемпіонаті незалежної України ця команда грала у другій лізі. (у перехідній, – прим. О.П.). Там я вже мав можливість повноцінно тренуватися та грати (у першому скороченому чемпіонаті України за Електрон провів 5 матчів і забив 3 голи, а в наступному сезоні зіграв 17 поєдинків та відзначився 2 м’ячами, – прим. О.П.). Водночас я залишався військовослужбовцем: армійську форму не знімав і ночував, як і раніше, у казармі.

«Володимир Безсонов – людина, яка повірила в мене як у футболіста»

– Як склалося, що ви потрапили до Борисфена? 

– Після армії я повернувся додому. Спочатку грав за Антрацит Кіровське, а потім – за Медіту Шахтарськ. Саме на базі цієї команди згодом створили донецький Металург. У той сезон Медіта виступала в другій лізі разом із Борисфеном. У першому колі ми грали з ними в Борисполі на стадіоні Колос і поступилися – 0:3. Тоді команду тренував Володимир Безсонов. Мабуть, чимось я йому сподобався, бо вже в другому колі виступав за бориспільську команду (Борисфен став переможцем другої ліги сезону 1993/94 і здобув путівку до першої ліги, – прим. О.П.).

Володимир Безсонов, фото: ФК Динамо

– Володимир Безсонов особисто з вами розмовляв? 

– Ні. Після матчу до нас у готель приїхав адміністратор Борисфена і запропонував залишитися та спробувати свої сили в команді. Мобільних телефонів тоді не було, тож я пішов на головпоштамт, зателефонував додому й сказав, що, мабуть, залишаюся в Києві.

– Що вплинуло на ваше рішення перейти до Борисфена? 

– Напевно, усе разом. І умови були кращими, і Борисфен був амбітною командою, яка ставила перед собою серйозні завдання. До того ж це був Київ, а запрошували мене такі люди, що другого такого шансу в житті могло вже не бути. Тому довго не думав і погодився.

– Чи можна сказати, що саме Володимир Безсонов відкрив вам шлях у великий футбол?

– Так, я завжди про це кажу. Саме Володимир Безсонов повірив у мене, побачив у мені футболіста й дуже багато допоміг. Його підказки, навіть невеликі, мали для мене величезне значення. Я багато чого в нього навчився. Тому завжди говоритиму: саме він повірив у мене як у футболіста.

– Вам доводилося бачити Володимира Безсонова наживо, коли він ще виходив на поле як футболіст?  

– Я не застав матчів за його участю – був ще замалий. Тому як футболіста пам’ятаю його переважно за фотографіями з матчів за київське Динамо та збірну СРСР.

– Коли ви прийшли в Борисфен, якою була ваша перша розмова з ним? Що найбільше запам’яталося? 

– Та яка там розмова? Мені 20 років, переді мною – Безсонов! Тому стояв перед ним просто в шоці й, якщо чесно, не дуже розумів, що він мені говорить. Запам’ятав лише: «Будемо працювати». І все. А потім поїхали на збори. 

– Далі у вас була цікава кар’єра. Якщо озирнутися на весь цей шлях, який матч ви назвали б найважливішим для себе?

– Важко сказати, таких матчів було чимало. Але особливо запам’ятався мій дебют у Вищій лізі. Я тоді був на контракті в Борисфені, але мене віддали в оренду до вінницької Ниви, яка боролася за виживання. І вже у першому матчі я забив київському Динамо. Таке, звичайно, не забувається. 

– Той гол ви забили у ворота Олександра Шовковського. Пам’ятаєте цей епізод? Розкажіть, як усе відбувалося? 

– Цей гол є десь в інтернеті. Там, у принципі, була помилка захисників Динамо і самого Шовковського. Вони не розібралися, хто має зіграти по м’ячу. Передача була неточною: воротар вирішив, що зіграє хтось із захисників, а захисники, навпаки, чекали, що зіграє воротар. Я просто скористався їхньою неузгодженістю, пішов до кінця, встиг першим до м’яча і забив.

Едуард Цихмейструк, фото з архіву

Нічого особливого в тому голі не було. Але сам факт – перша гра у Вищій лізі й одразу гол у ворота Динамо – мабуть, багато в чому вплинув на те, що мене повернули з Вінниці до Борисфена. Якби я тоді не зіграв більш-менш вдало в тих матчах за Ниву, можливо, Борисфен мене не повернув би (за Ниву у Вищій лізі провів 5 ігор, забив 1 гол, – прим. О.П.). Хто знає, як би тоді склалася моя кар’єра. 

– Проти якої команди вам було найважче грати? Який суперник завдавав вам найбільше клопотів? 

– Якщо брати клуби, то в Лізі чемпіонів проти Баварії, напевно, найважче було грати. А якщо говорити про збірні, то в 1999 році нам довелося зустрітися з чемпіонами світу – французами. Матч проходив на НСК Олімпійський, у складі французів грали одні зірки – це взагалі був зовсім інший рівень. Однак ми вистояли й зіграли з ними внічию – 0:0.

– Наскільки Баварія тоді була сильнішою за вашу команду?  

– Ми програли Баварії обидва матчі – і вдома, і на виїзді. Особливих шансів у нас не було. Хоча команда в нас була непогана, вони просто грали на іншому рівні.

«Поліцейські прикривали нас щитами, бо з трибун стадіону Іненю летіло все»

– Пам’ятаєте свій перший матч у єврокубках?

– У принципі, єврокубкових матчів у мене було не так багато, але всі їх плюс-мінус пам’ятаю (у єврокубках Цихмейструк провів 20 матчів, – прим. О.П.). Перший провів на виїзді проти Корк Сіті – щоправда, ми тоді програли (1:2). На стадіоні була дуже особлива атмосфера – він невеликий, трибуни розташовані близько до поля, а вболівальники постійно підганяли свою команду. Гравці Корк Сіті виявилися дуже атлетичними й фізично сильними. Ми просто не очікували, що вони нав’яжуть нам таку силову боротьбу. Хоча ми теж були добре готові фізично, суперник у цьому компоненті нас перевершив.

– Але в матчі-відповіді ви змогли переломити ситуацію і пройти Корк Сіті. За рахунок чого це вдалося? 

– Ну, по-перше, другий матч ми проводили вдома. А по-друге, у нашому складі були досвідчені футболісти – Леоненко, Беженар, Шкапенко, які вже чимало пограли на такому рівні. І це, повірте, велика справа. У єврокубках досвід має велике значення, особливо в таких матчах. Так, суперником була не команда з числа провідних клубів Європи, але це все одно був серйозний єврокубковий матч. Вилетіти після першого раунду таких змагань, скажімо так, не дуже приємно. Ми забили по голу в першому та другому таймах і в підсумку пройшли далі.

– Перший гол у матчі був за вами. Що пам’ятаєте з того епізоду? 

– Там треба було забивати з першої спроби. Але пощастило: м’яч відскочив знову до мене, і вдруге я вже не схибив – добив його у ворота. (Перший удар Цихмейструка, капітана київського ЦСКА, влучив у капітана Корк Сіті Дейлі – капітан проти капітана, – прим. О.П.).

– Це правда, що після матчу вам і Віктору Леоненку, авторам забитих голів, подарували дорогі годинники?

– Так. Це були швейцарські годинники Tissot. Не знаю, наскільки вони були дорогими, але свій я досі зберігаю – він нормально працює. Свого часу я його носив, а зараз уже якось перестав користуватися годинниками. 

– 25 років тому ви дебютували в груповому раунді Ліги чемпіонів. Пам’ятаєте свої відчуття, коли вперше зазвучав гімн Ліги чемпіонів?

– Це особлива історія. Коли вперше стоїш на полі й чуєш гімн, не до кінця усвідомлюєш, що відбувається, – немов уві сні. Поки все це відбувається, поки не починається гра, ти ще не до кінця віриш, що це справді відбувається саме з тобою. У мене було саме таке відчуття.

– Який європейський стадіон і атмосфера навколо нього справили на вас найсильніше враження?  

– У Роттердамі дуже компактний стадіон Де Куйп. Через конструкцію трибун гул і рев уболівальників буквально накривають поле. За Феєнорд там уболівають шалено.  Але ще більше мене вразила атмосфера на стадіоні Бешикташа – Іненю в Стамбулі. Там уболівальники приходили до стадіону ще зранку і вже тоді починали співати. Перед матчем, коли ми лише виходили подивитися поле, поліцейські прикривали нас щитами, бо з трибун у наш бік летіло все, що тільки було під рукою. Такої атмосфери я, мабуть, більше ніде не зустрічав.

«Зідан – футболіст іншого рівня»

– Хто був найсильнішим футболістом, проти якого вам доводилося виходити на поле?  

– Напевно, Зінедін Зідан. Коли граєш проти нього, одразу відчуваєш, що це футболіст іншого рівня. Йому віддають передачу – зручну чи незручну, – а він усе одно приймає м’яч так, ніби це найпростіша річ. Коли перебуваєш поруч із ним на полі, його майстерність відчувається ще сильніше. Зідан досить високий, але при цьому рухався надзвичайно легко. Особливо вражали його пластика і техніка. Для такого габаритного футболіста це було просто неймовірно.

– Матч проти Франції із Зінедіном Зіданом у складі став для вас передостаннім за збірну України. А чи пам’ятаєте день, коли вас уперше викликали до національної збірної?

– Конкретного дня, коли отримав виклик до збірної, вже не пригадаю. Пам’ятаю, що це сталося після однієї з моїх ігор за київський ЦСКА. До цього вже ходили чутки, писали в пресі, що мене можуть викликати. Сезон у мене складався непогано, тому я розумів, що такий момент може настати. А потім одного дня до клубу надійшов факс – мені зателефонували й сказали, що викликають до збірної. Це було влітку 1998 року, на товариський матч із Польщею в Києві.

– Які враження залишилися від першого збору з національною збірною?

– Та, в принципі, я знав усіх хлопців, і мене всі знали, адже я грав за столичну команду. Та й вимоги у збірній були приблизно такі самі, як у нас у клубі. Тренерський штаб ЦСКА, по суті, представляв динамівську школу футболу, тому для мене великої різниці не було. Хіба що у збірній футболісти були трохи вищого рівня – і технічно сильніші, і швидше приймали рішення на полі. А самі вправи, тактика – усе це було для мене знайомим.

– Чи пам’ятаєте свою першу розмову з тренером збірної України? Про що вона була?

– У збірну України мене викликали лише за Йожефа Сабо. Особистих розмов, один на один, із Йожефом Йожефовичем у мене не було. Більше зі мною контактував Анатолій Кирилович Пузач – міг щось запитати, підказати.

Йожеф Сабо, фото: ФК Динамо

– З ким із партнерів по збірній у вас склалися найближчі стосунки? З ким ділили кімнату і хто допомагав освоїтися в команді?

– Коли я вперше приїхав до збірної, у кімнаті нас було по шестеро-семеро – такі ще радянські умови. Це було на старій динамівській базі. А коли збудували нову базу, вже жили по одному. Не можу сказати, що хтось у збірній був мені особливо близьким чи допомагав адаптуватися. Мені було 25 років, тож я вже не був хлопчиком і не потребував чиєїсь опіки. Приїхав до збірної – працюй, а там буде видно.

– Яка загалом була атмосфера у збірній? Чи всі трималися однією командою, чи були окремі групи? 

– Атмосфера у збірній була нормальна, робоча. Звісно, футболісти, які грали разом в одній команді, тісніше трималися один одного. Я у збірній був єдиним представником своєї команди, тому можна сказати, що трохи тримався окремо – не у тренувальному процесі, а більше в побуті. Але міг підійти до будь-кого і поговорити. Коли Калітвінцев і Леоненко перейшли до ЦСКА, ми, звісно, стали набагато ближчими.

«Вранці дізналися, що все могло закінчитися катастрофою»

– Ви виступали за збірну у відборі до Євро-2000. Чого, на вашу думку, тоді не вистачило команді, щоб пробитися до фінальної частини?

– Не знаю, чесно кажучи, мені важко щось сказати. З Вірменією та Андоррою я відіграв повні матчі, а з Францією та Ісландією виходив на заміну. Загалом усе складалося нормально. На жаль, втратили очки у виїзному матчі з Вірменією – 0:0. Потім була гра в росії, і здавалося, що все має скластися добре. У плей-оф зі Словенією мені досі незрозуміло, чому ми не пройшли далі й не поїхали на Євро-2000. Я в тих матчах участі не брав, не потрапив до заявки, хоча на збори викликався. Але з того, що бачив зі сторони, вважаю, що ми повинні були проходити словенців. За рівнем команди та футболістів ми точно це могли зробити.

– Ви були на стадіоні під час матчу зі Словенією, коли в Києві йшов сильний сніг?

– Ну, звісно. Я був на всіх матчах. Тоді заявку оголошували безпосередньо в день гри, коли ми приїжджали на стадіон. Лише тоді дізнавався, чи вийдеш на поле, чи залишишся на трибуні. Звісно, сподівалися на перемогу – хто ж не хоче потрапити на чемпіонат Європи? Сама гра складалася більш-менш нормально. Але цей сніг… Увечері тренувалися – усе було спокійно. А в день матчу, за кілька годин до стартового свистка, раптом повалив сніг. 

Це було настільки несподівано, що навіть не виявилося помаранчевих м’ячів. Тому грати було дуже непросто. (Матч відбувся 17 листопада 1999 року на НСК Олімпійський. На початку гри температура становила близько −6 °C, а також був сильний вітер, – прим. О.П.). Але такі умови були для обох команд. У футболі хтось помиляється, а хтось цією помилкою користується. На жаль, цього разу помилилися ми.

Збірна України у 1999 році, фото: Getty Images

– Розкажіть, будь ласка, про той випадок із літаком, який стався зі збірною України в Єревані після матчу з Вірменією. Що тоді відбулося?

– Літак уже був на злітній смузі й почав розганятися, коли раптом пролунав якийсь хлопок чи вибух – словом, почулися незвичні звуки. Паніки не було, ніхто не розумів, що відбувається, але в салоні почався якийсь рух. Літак зупинився, і нас попросили вийти. Нам сказали: «Усе нормально, зараз прибуде інший літак». Ми переночували там, а вже вранці дізналися, що якби літак встиг злетіти, усе могло закінчитися катастрофою. 

Було трохи моторошно, якось не по собі. Добре, що тоді ще не було інтернету і всіляких новин, тому ми не знали всіх деталей того, що сталося (9 червня 1999 року літаком Ту-154 зі збірною України з Єревана до Києва мали повертатися близько 150 осіб: футболісти національної та молодіжної збірних, тренери, керівники Федерації футболу України та журналісти, – прим. О.П.). 

– У команді були футболісти, які дуже боялися літати? 

– У кожній команді є певний відсоток людей, які бояться літати. Якщо чесно, я і сам не дуже люблю літати, особливо зараз, із віком. У молодості, коли грав у ЦСКА, бувало, що ми літали з армійських аеродромів на десантних літаках. Там не було крісел – були такі прості лавки вздовж бортів. Літаки сідали де завгодно: є смуга, немає смуги. Виходили через задній люк, який використовували і для десантування військових. Ось такі літаки нам надавали для перельотів. До цього звикаєш, адже ми щотижня літали на ігри.

«У Шахтар і Динамо мене ніколи не запрошували»

– Потім у вашій кар’єрі був закордонний період – Болгарія, росія. Наскільки важливим для вас був цей етап?  

– Кожен футболіст хоче спробувати себе на вищому рівні. Після розпаду Радянського Союзу Динамо, Шахтар, Спартак усе одно залишалися клубами топ-рівня. Тому коли тебе не запрошують у Динамо чи Шахтар, але кличуть у Спартак, це вже крок уперед. Ліга чемпіонів, боротьба за золоті медалі – для мене це була можливість пограти на високому рівні, отримати новий досвід і перевірити свої сили.

– Тобто від провідних українських клубів вам пропозицій не надходило?  

– У Шахтар і Динамо мене ніколи не запрошували. Щоправда, коли мені було 16 років, я був у дублюючому складі Шахтаря. Але, мабуть, тоді не підійшов команді за своїми якостями. 

– Окрім Спартака, були ще якісь варіанти продовження кар’єри? 

– На той момент я був у Левскі в оренді, а мій контракт із ЦСКА закінчився. У Болгарії хотіли, щоб я залишився. Водночас Спартак запропонував мені перейти до них. Тож я обирав між цими двома варіантами. 

– Які спогади залишилися у вас від виступів за Левскі? 

– Загалом у Левскі все складалося добре. На той момент команду очолював Володимир Федотов – син знаменитого радянського форварда Григорія Федотова. (Григорій Федотов – видатний радянський футболіст, на честь якого названо символічний Клуб бомбардирів, лідером якого й сьогодні залишається Олег Блохін, – Прим. О. П.). Хороший був і як людина, і як тренер. Він хотів бачити мене у своїй команді.

Едуард Цихмейструк, фото: И. Захариев

А до Левскі я тоді приїхав разом з Олександром Ковалем із Шахтаря. Ми трималися поруч, і наші сім’ї теж спілкувалися. Приїхали ми туди і буквально через два тижні вже грали у кваліфікації Ліги чемпіонів – проти Дюделанжа з Люксембургу (Левскі переміг на виїзді – 4:0, а Цихмейструк забив один із голів, – прим. О.П.). 

– Чи ділився з вами Володимир Федотов спогадами про свого знаменитого батька? 

– Ні. У нас не були настільки теплі й близькі стосунки, до того ж він недовго працював із командою. Після нашого приїзду минуло буквально кілька місяців, щось пішло не так, і Федотова звільнили. Команду спочатку очолив місцевий тренер, а згодом – Люпко Петрович, відомий сербський фахівець (який у 1991 році привів белградську Црвену Звезду до перемоги в Кубку європейських чемпіонів, – прим. О.П.). 

– Де ви жили в Софії? Чи виникали проблеми через мовний бар’єр? І якими загалом були умови для вас у Левскі?

– У побуті взагалі не було проблем, усе було комфортно. Клуб зняв мені в Софії нормальну квартиру. Машини в мене не було, тому пересувався або клубним автобусом, або на таксі – до стадіону чи кудись у місто.

– Чим футбольне життя в Болгарії відрізнялося від українського? 

– У Левскі в мене було трохи більше вільного часу. Заїзди у них були не такими тривалими, як у нас. Якщо в Україні ми приїжджали за пару днів до гри, то там збиралися лише ввечері напередодні матчу. Відповідно, і вихідних було трохи більше. Ще запам’яталася місцева преса – багато різних чуток навколо футболу. Десь когось із гравців побачили – одразу про це написали. А загалом усе було так само: тренування, ігри, підготовка до матчів.

– Вічне дербі – саме так у Болгарії називають протистояння Левскі та ЦСКА. Чим воно відрізняється від українських дербі, зокрема протистояння Шахтаря і Динамо?  

– На полі була така сама напруга – все-таки це дербі. Але найбільше вражало те, що відбувалося за його межами. Преса постійно нагнітала обстановку перед матчами, а поведінка вболівальників була просто жахливою. Я брав участь в одному з таких дербі. Ми грали на полі ЦСКА. Наскільки я пам’ятаю, після матчу між уболівальниками відбувалися сутички, зокрема в кафе. Вони кидали петарди. Тоді навіть було кілька смертельних випадків. Слава Богу, у нас на той час такого не було. Коли ми їхали зі стадіону, нам сказали присісти або навіть лягти на підлогу автобуса, щоб у разі потрапляння каміння у вікна уламки скла не поранили когось із нас.

– Наприкінці 2000 року вас визнали найкращим гравцем Болгарії. Коли ви дізналися про це?

– Уже коли приїхав додому в Україну. Там була своя система визначення найкращого гравця: одна з газет виставляла футболістам оцінки під час матчів, потім підраховували бали й визначали найкращого. Скажімо так, за їхньою версією.

«Щодо фінансів, у Спартаку було плюс-мінус так само, як у Левскі»

– Спартак запропонував вам кращі фінансові умови, ніж у Левскі? 

– Щодо фінансів, не можу сказати, що у Спартаку було краще, ніж у Левскі. Плюс-мінус те саме. Але на користь Спартака зіграло ім’я команди. Хотілося вже на цьому етапі кар’єри щось виграти, здобути якісь нагороди. Ну і, звичайно, приваблювала участь Спартака в Лізі чемпіонів. Залишатися в Болгарії не дуже хотілося ще й через мовний бар’єр. Ми розуміли, що дитині потрібно йти спочатку в садочок, потім до школи. Тому рішення про переїзд було сімейним.

Едуард Цихмейструк, фото: ФК Спартак

– Чому, перейшовши до Спартака, ви перші пів року не грали?  

– Тому що в ЦСКА заявили, що в мене ще діє контракт із клубом, про який вони нікому не повідомляли. Федерація футболу України стала на бік армійської команди й сказала, що не видаватиме мені трансферний лист. Тому пів року між клубами тривали перемовини. Вони намагалися вирішити це питання.

– Київський ЦСКА хотів отримати гроші за ваш перехід до Спартака? 

– Наскільки я розумію, так. Про яку саме суму йшлося, я навіть не знаю, не був у курсі. Знаю лише, що зрештою ЦСКА щось таки отримав за мій перехід.

– Упродовж тих пів року, коли ви не грали, Спартак виплачував вам зарплату?

– Звісно. Контракт виконували. Я тренувався з першою командою, а грав за дубль.

– У Спартаку ви грали під десятим номером. Як він вам дістався? 

– Спочатку я грав під одинадцятим номером. Потім у Спартак повернувся з-за кордону Бесчастніх. Одинадцятий номер був його, і він запитав, чи можу я віддати його. Звісно, я погодився. Серед перших одинадцяти номерів вільним залишався лише десятий. Думаю, цей номер не дуже хотіли брати, адже він усе-таки відповідальний. Я наважився і взяв десятку.

– Дебют за Спартак у вас вийшов феєричним: гольова передача і гол. Що пам’ятаєте з того матчу?

– Так склалося, що я довго не грав через усі ці трансферні питання. Коли нарешті отримав можливість вийти на поле, все вдало склалося. Спартак тоді був на ходу. Ми грали вдома, у Лужниках, із новоросійським Чорноморцем. Легко перемогли – 5:0, оформивши цей результат задовго до фінального свистка.

– На який термін ви підписали контракт зі Спартаком? 

– Контракт був розрахований на два роки. 

– Розставання зі Спартаком у вас вийшло не дуже приємним? 

– Тоді були трохи інші часи, усе було по-іншому – і коли контракти починалися, і коли закінчувалися. Зараз є агенти, юристи, які допомагають вирішувати такі питання.

– А що саме тоді сталося? Чому виникла ця ситуація?  

– Та нічого, в принципі, особливого не було. Просто підходив термін завершення мого контракту, потрібно було здійснити певні виплати, але вони вирішили їх не робити. Запропонували мені два варіанти продовження кар’єри, від яких я відмовився, і на цьому все.

«З усіма тренерами я знаходив спільну мову»

– За свою кар’єру ви попрацювали з багатьма тренерами. Можете назвати трьох, які найбільше вплинули на ваше становлення як футболіста? 

– Я не буду називати трьох, можу назвати всіх. Кожен із них щось у мені побачив, щось дав мені, починаючи з першого тренера. Це були різні тренери, різні футбольні школи. У Романцева – спартаківська, у Безсонова – динамівська. Із кожним із них мені було цікаво працювати, і з усіма я знаходив спільну мову.

– Серед ваших тренерів були й іноземні спеціалісти. Що можете розповісти про Бернда Штанге та роботу з ним?

– Про Бернда я не можу розповісти дуже багато, адже працював із ним лише на одних зборах, які тривали десять днів. Відчувалося, що це тренер іншої формації – із європейським підходом, який багато довіряв футболістам у повсякденному житті. Не було якихось тривалих заїздів, постійних зважувань чи надмірної жорсткості. 

Бернд Штанге, фото: Getty Images

Водночас дисципліна на тренуваннях у нього була на високому рівні. Усе було чітко організовано: у кожного свій м’яч – чистий і підписаний, форма в усіх однакова, шкарпетки одного кольору. Після матчів Штанге міг дозволити команді випити по келиху пива – без якогось фанатизму. Для нього було важливо, щоб була вся команда, щоб футболісти разом посиділи та поспілкувалися.

– Михайла Фоменка часто характеризують як дуже вимогливого і принципового тренера. Яким ви його запам’ятали у роботі? 

– Як дуже вимогливого тренера. Якщо потрібно було, міг бути й жорстким. Але багато чого з того, що він у мене заклав, особливо в тактичному плані, залишилося зі мною на все життя. Коли працюєш із таким тренером, іноді здається, що його вимоги надмірні. Та з часом розумієш, навіщо він цього вимагав і до чого тебе готував.

– Що можете розповісти про Миколу Павлова як тренера і як людину? 

– Микола Петрович – це, у принципі, теж динамівська школа. Так, він багато чого вимагав, але все було по ділу. Якщо ти сумлінно працюєш на тренуваннях і повністю віддаєшся на полі, з Павловим у тебе ніколи не виникало проблем. Пам’ятаю, коли я вже закінчив кар’єру і певний час не грав, він запросив мене до Полтави. 

У нього виникли свої нюанси: один футболіст отримав травму, інший пропускав матчі. Він сказав мені: «Якщо ти у формі, можеш приїхати на три-чотири місяці». Я відповів: «Звичайно, приїду. А там уже подивитеся, підходжу я вам чи ні». Тобто він завжди тримав у полі зору людей, з якими працював, і, якщо була можливість, підтримував їх.

– Футбол був великою частиною вашого життя. А що сьогодні вас із ним пов’язує?

– Зараз я офіційно є головним тренером Національної збірної України серед ветеранів. Раніше ми практично щотижня їздили на матчі, проводили товариські зустрічі, грали з різними командами. Нині таких поїздок стало менше, адже всі розуміють, у якій ситуації ми живемо. Багато що залежить від обставин, і не все в наших руках. Якщо надходить пропозиція зіграти і все складається, збираємося та їдемо. А загалом намагаємося раз-два на тиждень збиратися разом, тренуватися, трохи побігати та поспілкуватися.

– Вас також можна побачити на телебаченні як футбольного експерта? 

– Це коли запрошують: кличуть – ходжу, не кличуть – ні.

– Вам подобається така робота?

– Звичайно, подобається. Якби не подобалося, навіщо б я туди ходив? 

Довідка «УФ»

• Едуард Цихмейструк народився 24 червня 1973 року в Макіївці Донецької області. 
• Грав за команди Бажановець Макіївка до 1992-го та 1993 рік; Електрон Ромни – 1992; Медіта Шахтарськ 1993; Борисфен Бориспіль 1993–1994; Нива Вінниця 1994; ЦСКА-Борисфен Київ 1994–1996; ЦСКА Київ – 1996–2000; Левскі Софія, 2000–2001; Спартак Москва – 2001–2002; Іллічівець Маріуполь – 2004–2007; Зоря Луганськ – 2007; Ворскла Полтава – 2008. 
• За футбольну кар’єру провів 477 офіційних матчів і забив 44 м’ячі. 
• Чемпіон Болгарії сезону 2001/02, чемпіон росії 2001 року, бронзовий призер чемпіонату України 2003 року, фіналіст Кубка України 1999 року.
• За національну збірну України провів 7 матчів.
• Після завершення професійної кар’єри Едуард Цихмейструк залишається активно залученим до футболу. Він є головним тренером і капітаном  Національної збірної України серед ветеранів, а також працює футбольним експертом і регулярно дає коментарі українським спортивним медіа.

🔥Читайте також: «Якби Штанге з дніпрянами залишилися, ми боролися б за чемпіонство з Динамо»: Цихмейструк про злет та падіння ЦСКА-Борисфену.