«З поля мене вивести зміг лише «Беркут»: Шуховцев про 28 років у воротах під 30 чашок кави на день

Голкіпер Ігор Вікторович Шуховцев – енциклопедія українського футболу 📚. Простоявши 22 роки за Ниву, Маріуполь, Арсенал, Таврію та Зорю у воротах, він у 40 спробував уже закінчити, але у 2012 році голкіпера забрав до себе зірковий Металіст Маркевича. Там Шуховцев на п'ятому десятку отримував свою найбільшу зарплатню. А потім тренував воротарів у Чорноморці, Балканах, Маріуполі та Ниві.

«Шуха», він же «Батя», завжди відверто говорить про те, як воротарі дружать і сваряться у роздягальні, про що співають із легіонерами та за що не люблять таких нападників, як Шевченко та Ребров. У першій частині нашої бесіди ми говорили про секрети воротарської професії та головні імена голкіперського цеху України.

🔥 У другій частині ексклюзивному інтерв'ю для сайту «Український футбол» Ігор Шуховцев розповів про своє власне життя в футболі:

• Хто небезпечніший форвард – Шевченко чи Ребров
• Чим відрізняється тренерський стиль Остапа та Мирона Маркевичів
• Як це – в одному турі відіграти за дві команди
• Чому він два роки не розмовляв із арбітром Віталієм Годуляном
• Яку квартиру та машину можна було б купити за ті гроші, що залишився винен йому київський Арсенал
• Чи мав він квартиру та бізнес у Маріуполі
• За що Альтман називав його «табуреткою»
• Чому раніше випивав 30 чашок кави на день і скільки тягне зараз
• Чому аргентинці в Металісті називали його Міком Джаггером
• Чому вся Одеса думала, що у 2010-му Шуховцев та Зоря сплавили Чорноморець із УПЛ
• Чому у ФСК Маріуполь зарплати вистачало лише на цигарки

«З арбітром Годуляном ми потім два роки не спілкувалися, хоча обидва одесити»

— Ігоре Вікторовичу, давайте відразу почнемо з найскандальнішого епізоду у вашій кар'єрі. У 2010 році у грі Зорі з Карпатами (2:2) ви так обурювалися на призначення пенальті, що штовхали арбітра та суперників. Як таке могло статися?

— Ну ти копнув брудної білизни :-) Нервова була гра. Арбітр Віталік Годулян поставив штрафний у наш бік на останній хвилині при рахунку 2:2, Карпати потрапили в перекладину, всі на нервах, повний дурдом.

Потім, уже у компенсований час, Зеньов б'є через себе, я незрозуміло як реагую, м'яч відлітає, а Семененко збиває Батисту. Годулян ставить пенальті! Уяви мій стан! Секунду назад тягну неймовірний м'яч, і тут одразу крапка. Планку зірвало. Я Віталіку наговорив за все. Ми з Годуляном потім два роки не спілкувалися. Руку один одному не тиснули, хоча обидва одесити.

— Але ж помирилися потім?

— Потім із Віталієм Івановичем усе налагодилося. А пізніше навіть в Одеській федерації працювали разом. Якщо сидимо десь на ветеранських зборах, хтось обов'язково цей момент має згадати.

І знову починаємо: «Та ні, Вікторовичу, там же була точка», відповідаю: «Я тобі зараз дам по точках». Ну, а як без цього? Футбол – це не комп'ютер.

— Навіть із спецпідрозділу Беркут хлопці виходили на поле. Інакше ви б не пішли з поля?

— Так, місцеві пацани. Вони мені: «Ну ти красень!», і виводять мене. Кажуть: «Пішли, бо тобі вже час іти з поля».

— Вони вас не побили потім у підтрибунному приміщенні?

— Ні, хлопці під руку взяли, кажуть: «Ідемо, ну його нахер, нам зараз теж по голові дадуть за те, що ти тут влаштовуєш. Ну а ти красень». І пішли.

Юра Мартищук вийшов на заміну у ворота. Марта йде і каже: «Батю, я витягну». Я кажу: «Давай, блін, рви їх». І він бере «точку»! Рахунок так і залишився – 2:2! Я в роздягальні обійняв його.

Ми були конкурентами – Бодя Шуст, Мартищук та я. Тяжко було вигравати конкуренцію у цих двох молодих гадів :-) І з Бодею, і з Мартищуком ми в хороших стосунках.

Богдан Шуст, фото: з відкритих джерел

«Уболівальники Зорі зупинили автобус, все було на межі бійки, але я не випустив Вернидуба»

— Я бачив, що Беркут вас веде, а трибуни кричать: «Шуха, Шуха!», бо підтримували вас. А де вас найбільше любили вболівальники?

— У Маріуполі та Зорі. Плакати вивішували.

— Які вони, докази любові фанатів?

— Пам'ятаю, криза у нас була у сезоні 2010/2011. Вісім ігор поспіль не могли виграти. Їдемо з Києва, і вболівальники, їдучи з виїзду, вже випили, зрозуміло. Зупинили наш автобус із претензією на бійку.

Я не даю вийти Вернидубу, а Вернидуб не пускає мене. Все ж таки вийшли Каменюка, Єзерський і я. Зі словами: «Хто хоче побитися, завтра на стадіоні чекаємо, без питань, приходьте». А їх людей сто їхало.

А нам на той момент взагалі п'ять місяців не платили зарплату. Щоб ти розумів, я брав у Каменюки сто доларів, віддавав Єзерському, грубо кажучи. Єзерський брав сто доларів, віддавав мені. Отак ці сто доларів ходили по колу, треба було якось виживати. Важко було.

Ми пояснювали вболівальникам, що ми не лише за гроші. Але нас також треба зрозуміти. Мало того, що не виходить, до того ж — лише 14 людей у обоймі, хто на жовтих, хто на травмах. Відповідали на запитання. Хтось кричав: «Ви лише за гроші граєте». Я відповідав: «Я готовий тобі віддати мою зарплату, три тисячі доларів тоді була, тільки поїдь один раз на збори. Тільки напиши перед цим лікареві записку, що коли серце стане, то претензій у тебе до клубу немає». Вболівальники інколи цього не розуміють.

— А у Маріуполі як було? Ви ж там довго пограли. 

— Звісно. Пригадую, вже ветеранами поїхали. Пам’ятаєш, у 2017 році Динамо не хотіло їхати до Маріуполя? А ми, ветерани, поїхали. Думав, хто там мене пам’ятає, я з 2009 року там не грав – років вісім уже пройшло. У роздягальню заходять люди, кажуть: «Шуха, там уболівальники кричать, на тебе чекають». Приємно було. Вийшов, піднявся до вболівальників, побалакали.

Вболівальники у Маріуполі – це були бійці. Так, ми могли лаятись, але вони завжди нас підтримували.

«В Одесі мене запитували: «Як ти спатимеш після цього?»

— А з одеськими вболівальниками як у вас складалося?

— В Одесі знали, що я одесит. Завжди, коли приїжджав грати проти Чорноморця, казали: «Батя, ти задовбав, що ти все тягнеш, ти ж одесит».

Коли в 2010 році Чорноморець після гри з Зорею вилетів до Першої ліги, ох, я наслухався про себе. Гра була жорсткою, Толік Діденко, Руслан Левіга грали, рубалися так.

Так, я одесит, але ж я в іншій команді. Я стільки наслухався:«Як ти спатимеш?». Вилетів Чорноморець тоді, це футбол, буває.

Ігор Шуховцев, фото: ФК Зоря

— В Одесі вболівальники казали, що Зорі заплатили, щоби вона Чорноморець утопила. Таке було?

— Та до чого тут. 1:1 зіграли, рубалися. Я в штангу влетів, хтось розбив голову, здається, Толя Діденко. Я цю гру можу в будь-який час дня та ночі на будь-який КДК поставити. Така бійка була, ми потім один з одним не розмовляли по два місяці.

— Як ви потрапили у великий футбол?

— Це було давно і неправда :-) Через школу Чорноморця потрапив у дубль. В першій команді ще працювали Прокопенко та Альтман (Віктор Прокопенко – перший тренер збірної України, вигравав національний кубок з Чорноморцем (1992, 1994) та з Шахтарем (2001); Семен Альтман очолював донецький Металург, Чорноморець і низку інших команд, входив у штаб Блохіна в часи, коли національна команда виходила в 1/4 фіналу чемпіонату світу, - прим. А.Т.)

Після дубля служив у армії у СКА (Одеса). Там 1989 року почалася кар'єра. Пограв потім за вінницьку Ниву. Але найбільше, 12 сезонів – у Маріуполі, за Металург та Іллічівець (1997-2003 та 2005-2009, всього у найвищому дивізіоні за маріупольські клуби — 244 матчі, - прим. А.Т.).

— Семен Альтман, напевно, міг вам багато дати, у нього 70 ігор тільки у воротах Чорноморця (1966-1972). Розкрив вам воротарські секрети?

— Семен Йосипович – це одіозна особистість. Наставник для багатьох одеситів (і не тільки, Альтман був асистентом у національній збірній Леоніда Буряка (у трьох іграх) та Олега Блохіна (31 гра, у тому числі на історичному чемпіонаті світу 2006) - прим. А.Т.).

А от мене колись Альтман називав табуреткою дерев'яною. Мовляв, подивіться, з чого я воротаря зробив :-)

«Мирон Маркевич сказав мені про сина: «В Остапа свій шлях»

— Ваш останній ігровий сезон 2013/2014 в УПЛ був у Металісті Мирона Маркевича. А з його сином Остапом ви працювали помічником по воротарях у Чорноморці та ФК Маріуполь. Є критики, які кажуть, що Остап без футбольного минулого став тренером лише завдяки батьковому впливу. Чи це так?

— Жаль, в Одесі працювали зовсім недовго, трохи більше півроку. У Чорноморці ми не спрацювалися. І поїхали до Маріуполя, працювати з молодими гравцями, багато з яких зараз лідери у Шахтарі (Криськів, Бондаренко, Сікан).

Зараз тенденція така, що людина, яка володіє лише комп'ютером, вже майже головний тренер. Це смішно.

Остап — своєрідна людина. Важко було працювати, він дуже великий максималіст. Він був у Іспанії. Там усі працюють зі всіх сил. Ідеї в нього були хороші, але вони нахльостувалися одна на одну. Це впливало результат. І сперечалися ми з ним, і сварилися.

Мирон Богданович говорив: «Шуха, у нього свій шлях, він хоче прогресувати, всього добиватися сам». І це так й було.

У Металісті я зіграв лише один офіційний матч, але був готовий. А востаннє у професійному футболі вийшов на поле ще за два роки після того, як пішов із Металіста. У 2016-му за Балкани у Другій лізі.

— Старший та молодший Маркевичі схожі, як тренери?

— Тренерський почерк у Остапа Мироновича свій. Він хотів грати за рахунок нововведень, тактик – вінгери там, інсайди тут.

Остап Маркевич, фото: ФК Маріуполь

А ось Мирон Богданович – легендарна особистість. Будував роботу на психології та майстерності футболістів. У Карпатах, де вони разом працювали, навіть було видно, як поєднуються стилі. Спочатку – спроба гри у сучасний футбол, а якщо щось не виходило – гра на результат. Загнати суперника до штрафного майданчика та забити гол.

— У сезоні 1998/99 у вас 13 сухих матчів у Вищій лізі, а в сезоні 2007/2008 – 19 сухих, але у Першій лізі. А який сезон у вас був найкращим?

— Приблизно у 2006-2009 роках, коли я сезон провів у Першій лізі, але більше ми грали в УПЛ, я постійно потрапляв у різні опитування журналістів як один із найкращих воротарів чемпіонату. Напевно, ці два-три роки і були найбільш впевнені у кар'єрі.

— Чому грали під 99-м номером?

— У Маріуполі я був першим. Потім перейшов до Арсеналу. Там перший номер був зайнятий. Ну, я вирішив, що коли перший зайнятий, буду останнім, біля дверей :-) Номер сподобався, потім і в Зорі був під ним, і в Іллічівці, і в Металісті.

Наприкінці кар'єри, приблизно 2009-2014, останні п'ять років я застав найкращі часи УПЛ. А я вже старий був, у Металісті коли закінчував у 2014-му, мені 42 роки було. Ось я і вирішив що 99 – правильний номер. Травили: «Дідусю, бери 99 номер, нормально». Але коли дідусь виходив на тренування – вони плакали. Казали: «Батю, досить стрибати».

Олександр Горяїнов у Металісті теж першим номером був і теж віковим. А я застав етап, коли Шахтар, Динамо, Дніпро, Металіст дуже сильними були. Там спробуй не бути готовим. Маркевич знав, що будь-хто – Горяїнов, Дішленкович чи Шуховцев – якщо стане у ворота, буде на рівні.

«Після приходу Курченка у Металісті підняли преміальні, але у 2014-му все розвалилося»

— А хто був сильнішим: «бразильський» Шахтар чи «аргентинський» Металіст?

— Ми Шахтарю не поступалися. Пам'ятаю, і Срна нам про це говорив. У Металісті десь три сезони були на найвищому рівні – і за рівнем гравців, і стосовно того, що всередині колективу. В Металіста вже були футболки під Лігу чемпіонів у 2013-му. Були готові їхати та рвати.

— Зарплати у Металісті були високими?

— Аргентинці заробляли величезні гроші. Але й для нас умови були дуже хорошими. Я, Березовчук, Шелаєв, Краснопьоров – будь-хто з нас міг вийти на поле та виконати. Аргентинці розуміли, що якщо щось піде не так, їх одразу замінять. Соса, Крістальдо, Жажа, Папа, Тайсон, Едмар, Девич видавали по 100 оборотів.

— Коли Металіст у травні 2013 року придбав Сергій Курченко, зарплати підняли?

— Підняли лише преміальні, але все це було недовго. У 2014 році клуб почав розвалюватися.

Сергій Курченко, фото: ФК Металіст

— Де у вас була найвища зарплатня?

— У Металісті. Коли до українського футболу прийшли великі гроші, я вже закінчував грати.

У Зорі я, Єзерський, Каменюка, Полянський Леха отримували середні зарплати. 8-10 клубів в Україні платили в середньому 1-2 тисячі доларів на місяць, максимум 4-5. Це були копійки, порівняно з провідними клубами.

Преміальні за очки, відібрані у лідерів, у Металісті, Зорі, Арсеналі, Таврії бували подвійними, потрійними. Але тільки спробуй ще відбери у Шахтаря і Динамо тих років.

— Кирило Ковальчук збудував великий ресторан біля моря під Одесою. А у вас є така нерухомість?

— Забезпечив сім'ю квартирою, машиною, доньці купив квартиру. Могли поїхати відпочити. Зарплати 50-70 тисяч доларів на місяць я не застав.

Були клуби, які на рік-два давали шалені зарплати, туди бігли футболісти. Потім клуби пропадали, банкрутували.

«Ребров був неприємним, а Шевченко – фартовим»

— А яка команда була кращою: Динамо Лобановського чи Шахтар із Луческу?

— Це два різні континенти. Київ – це була машина, яка могла тебе не помітити, чи був взагалі пішохід, чи не було. Київ тебе зносив, а Шахта Луческу у будь-якому тебе обігравала. Там і там шансів майже не було.

Коли грав проти Шахтаря, завжди намагався відзначитись. Думав, може все-таки заберуть до себе :-)

— Хто був складнішим для воротаря: Шевченко чи Ребров?

— Ребруха неприємним був. Сергій Станіславович міг з дальньої дистанції тишком-нишком лупнути в «дев'ять». Все робив за рахунок індивідуальних якостей.

А Шевченко був фартовим. Він просто опинявся там, де треба. Йому й не треба було сильно бити. У цьому й була складність. Знав Андрій Миколайович, де сховатися, де відкритись. Золотий м'яч у нього не дарма.

Ваня Гецко (113 ігор у вищій українській лізі, 5 ігор за збірну, – прим. А.Т.), наприклад, був «машиною», зносив усіх. А Андрій Миколайович був інтелектуальним: міг відскочити від захисника і в куточку ніжку підставити.

Не подобався мені Селя (Євген Селезньов), як воротареві, ясна річ. Таке неприємне. Він міг бігти, падати, бити. Ноги вставляв, до останнього боровся.

Вася Сачко (68 голів + 23 асисти в УПЛ, – прим. А.Т.) вічно то голову, то ногу свою кострубату підставить, і м'яч кудись залетить.

Василь Сачко, фото: ФК Ворскла

— Вам яка збірна більше подобається: Шевченка чи Реброва?

— Європейську ментальність привніс до нас Шевченко. Кожен міг потрапити до збірної. Він розкріпачив гравців, допоміг кожному почуватися на топ-рівні.

— Ви ж були футбольним чиновником, як вам цей досвід?

— Чиновником — гучно сказано. Був членом виконкому Одеської обласної федерації.

— Як вам робота нового президента УАФ Андрія Шевченка?

— Для Андрія Миколайовича головний пріоритет – підняти рівень дитячо-юнацького футболу. Хоча й за Андрія Павелка було так само. Наразі триває становлення нового УАФ. Бачимо, що триває боротьба із суддівством. Потрібен час.

— Мені здавалося, що Одесі дуже не вистачає сильної академії та клубу. Таланти є, взяти наприклад Динамо, там в першій команді п'ятеро гравців з Одеси та області – Бущан, Вівчаренко, Шепелєв, Кабаєв, Брагару. А як ви думаєте?

— Так, я бачив проблему. Академія є. Але у нас зникла область. Раніше їздили, дивились. Але так, щоб запросити, припустимо, з Біляївки здібного хлопчика, дати йому місце в інтернаті, його батькам роботу в Одесі, такого немає зараз.

У Києві є база, бо Динамо це Динамо. І у Шахтарі є. тому гравці самі їдуть до грандів, а також до Німеччини та Італії. А ми потім дізнаємося – дивись, це ж одесит! Але це проблема всіх регіонів. І до війни це було проблемою, зараз тим більше.

«При Мельгосі ми маємо «іспанізацію» футболу»

— У нас зараз у системі молодіжних та юнацьких збірних працює іспанець Унаї Мельгіоса. Як вважаєте, що він дав командам?

— Нове він привніс. В Іспанії люди шалені до роботи. «Іспанізація» футболу у нас триває. Але, гадаю, не все потрібно копіювати. Потрібно адаптувати найкращі речі під свою ментальність.

У нас найбільша проблема – гравці в 20-21 рік. Де їм нормально розвиватися, якщо ти не потрапив до Динамо, Шахтаря чи Полісся? Йдуть до Першої ліги. А там на всю лігу три поля нормальних, чотири городи та п'ять штучних. Чи тут допоможуть іспанські методи? Нам треба думати не лише про зірок.

— У Чорноморці така сама ситуація?

— В Одесі розкрилися Варакута та Брагару. Інші втрачені. У гравця немає шансу розкритись. Він також може стати топ-футболістом, просто пізніше. Але ж грати йому де?

Давайте чесно, якби у Поліссі не було умов, де зараз грав би Олександр Назаренко? Там президент зробив усе, щоб люди приходили на роботу та працювали. Так ще в Шахтарі та Динамо. Там можна думати лише про футбол.

А якщо гравець змушений тренуватися будь-де, а потім ще показувати себе, важко це.

Ідеальний приклад – це Олександр Піхальонок. Раніше йому не давали шансу ні в Динамо, ні в Шахтарі. Лише у 27 потрапив до Динамо. Дали б раніше шанс у великому клубі, він би вже давно у Європі заграв.

Олександр Піхальонок, фото: ФК Динамо Київ

— Ваш колишній партнер із Зорі Володимир Єзерський зараз працює в системі юнацьких та молодіжних збірних. Ділився враженнями?

— Ми з Вовою особливо не обговорювали. Думаю, він намагається дати хлопцям найкраще. Коли я в Маріуполі тренером працював (2020-2022), у нас половина Шахтаря була. Кардаш, Єзерський, Ротань тоді працювали в молодіжці, вони дзвонили мені та Остапові Маркевичу, запитували про психологію, ігрові кондиції.

«Інші воротарі в команді мені казали: «Батю, годі вже стрибати»

— Всі вас питали, і я спитаю. Як вам так довго вдавалося перебувати у строю? У 40 років ви були ще основним у клубі УПЛ, у Зорі. Майже у 42 у 2013-му провели матч за Металіст. У 46 років провели останній матч у професійному футболі у Другій лізі за Балкани. Як вам це вдавалося?

— По-перше, генетика. Я як був сухої статури у 26 років, то у 40 таким і залишився. Чим старшим ставав, тим більше працював. Завжди був готовий конкурувати.

Будь-якого партнера запитайте, Андрія Глущенка, Кита (Андрія Нікітенка), Дішленковича чи Горяїнова з Металіста. Вони мені казали: «Батя, досить вже стрибати, досить вже працювати».

Я завжди був у тонусі. Допрацьовував після тренувань. Я знав, що якщо мене поставлять у ворота, маю відіграти. Інакше скажуть: «Навіщо, йому під сраку років, не дає молодим грати». Я завжди говорив: «Якщо я не потрібний команді, так і скажіть». За це мене і Микола Павлов у Маріуполі, і Мирон Маркевич у Харкові цінували.

Буффон також грав довго.

— У лютому 2023 ви знову почали працювати в клубі Маріуполь, тільки тепер це був ФСК. Новий клуб виступав у Першій лізі. Вам цікаво було там працювати?

— Перший рік ми там працювали практично безкоштовно. Головний тренер Олег Краснопьоров просто попросив мене допомогти. Я із задоволенням поїхав.

Не хочу називати цих зарплат, це смішно назвати зарплатою. Вистачало на цигарки. Але дуже хотілося допомогти Олегу. Маріуполь для мене – не порожній звук.

Працював із воротарями, Паша Кравцов був ще з того, колишнього Маріуполя. Ілля Караващенко теж із Шахтаря, там у нього не виходило. І ще Микита Якубенко.

— Але ви таки пішли. Чому?

— Потім у ФСК Маріуполь розпочалися чергові проблеми. Євген Калиниченко працював із нами у тренерському штабі, а потім перейшов у тернопільську Ниву. Покликав мене до себе. Говорить: «Тут перспективно, проект розвитку на три роки, молодь». Це було цікаво.

Ігор Шуховцев, фото: ФК Нива Тернопіль

Олег Краснопьоров мене зрозумів, залишилися друзями. З червня 2024 року я працював у Ниві, але, на жаль, президент у вересні ухвалив рішення змінити головного на Юрія Вірта. У нього тренер воротарів Ігор Рипновський. Ми прийшли з Калиниченком усім штабом, та й пішли з клубу всім штабом. 

— У тернопільській Ниві у серпні 2024 року у вас було вилучення з тренерській лаві. Як так вийшло?

— Я ж за справедливість. Був явний фол, ну явний. Суддя чи молодий, чи в запару потрапив. Та й свиснув у наш бік. Кажу йому: «Ти що, в спину штовхнули, ми що тут, всі сліпі». Завелися. Мене вилучили. Сказав йому: «Ти не мене вилучаєш, ти себе ганьбиш». Пропустив дві гри.

— Юрій Вірт теж був воротарем. Ви казали, що воротареві нелегко стати головним тренером. У нього виходить бути старшим?

— Головний тренер — це дуже багато функцій в одній людині. Менеджер, тренер, керівник, комунікація з керівництвом. Це все разом. Також потрібен хороший штаб.

Вірт дуже допоміг Вересу. Вони вийшли із самих низів.

«Для Вірта ігри проти Шахтаря принципові»

— Нива 19 листопада грала із Шахтарем товариський матч. Відіграла два голи, хоча була у меншості – 3:3, закінчилося. Як їм це вдалося?

— По перше, не треба применшувати якості гравців Ниви. У Шахтаря зараз не найкраща смуга, втома накопичилася, не сприйняли гру на 100%. Вірт, напевно, налаштовував, він сам раніше грав за Шахтар. Проти Шахтаря усі викладаються.

У Маріуполі теж усі грали із Шахтарем на 100%, усі біжать, більше сил з'являється.

— Нива має шанси колись у майбутньому вийти в УПЛ?

— Має, у багатьох Першій лізі такий потенціал є. У Першій лізі досить високий рівень гри. 

— Ви працювали з Юрієм Вернидубом у Зорі. Нинішній Кривбас схожий на його Зорю?

— Юрій Миколайович розраховує на своїх футболістів, а вони на нього. Нехай там і не дуже «іспанський» футбол. Кривбас б'ється за верхні місця. Добре, що у нас кілька клубів борються за лідерство.

У тому ж Поліссі президент робить все, щоб клуб був, як той самий Металіст у найкращі роки.

Президент Полісся Геннадій Буткевич, фото: ФК Полісся

— 23 лютого 2022 року в Одесі вже були розклеєні афіші найближчого матчу – через чотири дні ФК Маріуполь, у якому ви працювали з воротарями, мав приїхати грати. Пам'ятаєте ті дні?

— І ми, і Чорноморець, у лютому були в Туреччині. Ми з Остапом Маркевичем посварилися, я поїхав із команди, планував вертатися додому до Запоріжжя. 21 лютого я поїхав із Маріуполя. Забрав машину, речі. Підписав папери із ФК, що претензій не маю. 21-го був у Запоріжжі.

У клубу були квитки на Одесу на 24 лютого, летіли заздалегідь. Щоб за три дні до гри бути в Одесі. Я все одно приїхати до Одеси, подивитись на команду, бо ми ж півтора місяці готувалися. А 24 лютого о 4-й ранку все почалося. ФК Маріуполь залишився у Туреччині, ще там місяць сиділи.

«Вболівальники були впевнені, що я маю бізнес та квартири в Маріуполі, але я знімав, як і всі»

— У вас була квартира в Маріуполі?

— В мене не було. Хоча всі вболівальники були впевнені, що в мене і бізнес, і квартири у Маріуполі :-) Ні, я знімав там квартиру, як і всі.

Дуже багато знайомих у мене з Маріуполя – куми, чоловік моєї дочки. Там розвалило їм і квартири, і машини.

Ми свою однокімнатну одеську квартиру віддали біженцям із Маріуполя. Орендарів попросив виїхати. Досі біженці там живуть, без грошей, звісно. Бо у людей нічого немає. Хоча нам і самим нелегко. Робота інколи є, інколи ні.

— Хтось постраждав із ваших друзів чи знайомих?

— Знаю, як ФСК Маріуполь виїжджав із міста. В автобусах, на колінах один в одного з однією пляшкою води.

Один мій друг з давніх-давен, коли я ще грав, загинув. Один поранення дістав. Вболівальники, азовці, не можу сказати, що прямо з усіма був у добрих стосунках. Знаю точно, що, як мінімум, половина наших уболівальників полягло. Вони одразу стали на захист Маріуполя. Багато гідних хлопців загинуло. І одеські вболівальники пішли до армії, і харківські. Багато хто з тих, хто плескав нам. Зараз ми маємо плескати їм за те, що вони роблять.

— Маріуполь для вас, як друге рідне місто після Одеси?

— Я 12 років прожив у Маріуполі, у мене там діти виросли.

Боляче дивитись на Малий оперний, як я його називав. Драматичний театр, який розбомбили. Я там з дітьми грав у парку поряд і на вистави ходив із дружиною.

Телефонуєш кумам. А вони у підвалі, в одних шкарпетках уже три місяці, а ракета їхню квартиру розвалила. Страшно це.

«Я не фотогенічний, але аргентинці називали мене Мік Джаггер»

— Кажуть, у Металісті вас називали «Міком Джаггером». Уточнимо для молодих читачів: це 81-річний вокаліст рок-гурту The Rolling Stones, який все ще виходить на сцену. Чи було таке?

— Ми з іноземцями сиділи – Соса, Хав'єр, Тайсон, Марлос, Папа Гуйє, Крістальдо, Девіч, вся компашка. Після гри збиралися у МакДональдсі тому ж – посидіти, поспілкуватися. Налагодили таке спілкування у клубі. У свій час лайка була всередині команди, тому потрібно було працювати з атмосферою.

Ігор Шуховцев, фото: ФК Металіст

Якось зібралися. Я кажу: «Будемо після кожної гри збиратися, висловлюватися». Легіонери з повагою до мене, я вже у віці. А на тренуваннях не поступався. Тому ж Сосі доводив, що хер він заб'є. Або Марлосу.

Зайшли до кафе, а там фотографія Міка Джаггера. Вилиці впали, зморшки, щетина. Легіонери кажуть: «Шуха – Мік Джаггер, Шуха – Мік Джаггер». І так пішло. «Ідіть на хер», — говорю їм. Ну, що я можу зробити? Ну, не фотогенічний я.

— Адже чоловік не повинен бути гарним?

— Як-то кажуть, чоловікові достатньо бути трохи красивішим і розумнішим за мавпу.

— А самі ви співаєте?

— Бувало, у Металісті збиралися. Кожен співав, що хотів. Іноді бразильці співали з Едіком (Едмаром). Примушували Сосу співати. Я теж міг похрипіти.

— Копнемо ще далі. У вас було й друге вилучення у кар'єрі, у 2006-му, коли ви грали за маріупольський Іллічівець проти ФК Харків (0:3), ви заробили два пенальті у свої ворота, і, відповідно, дві жовті ще в першому таймі. Сильно засмутилися?

— Досконало вже не пам'ятаю. Точно, що стрибав у ноги руками, мабуть, тілом збивав. Кіт (Андрій Нікітін) замість мене вийшов. Невдалі ігри бувають, я не супермен.

— Ви ще не втомилися?

— Все нормально, я вже третю чашку кави п'ю.

— Ви так багато кави п'єте?

— Вже менше, бо дорога стала :-) 20-30 раніше випивав. Зараз 10-15 за день, і вистачить, вже старенький :-) Генетика, слава Богу. Як кажуть в Одесі – не дочекаєтеся.

— У 90-ті ви в одному турі зіграли за дві команди. Як так сталося?

— То був ще перший чемпіонат України, 1992 рік. Я розпочав чемпіонат у вінницькій Ниві. Але тут вирішили, що мене до Одеси назад заберуть. Увечері зіграв за Ниву. Сів на машину, поїхав до Одеси. І наступного дня зіграв за СКА проти Дніпра. Нічия, СКА, перше очко заробило тоді в чемпіонаті.

«Сварилися з Остапом Маркевичем – я казав, що на пенальті треба реагувати до удару»

— В УПЛ ви 18 разів відбили пенальті, більше тільки у Віталія Реви, 19. Як так вдавалося?

— Прикро було, коли за Зорю грав проти Металіста у 2011-му. Я до цього чотири поспіль витяг. Девіч бив, удома грали. Гарна була заруба. Я вгадав, куди вдарить. Вилетів, торкнувся м'яча, але той дуже сильно вдарив. Я був на куражі, був певен. Через гру знову били з точки, я взяв. Якби не Девіч, було б шість поспіль відбитих пенальті. Ось це був би рекорд.

Кажуть: «реагуйте по м'ячу». Неможливо це, реагувати за частки секунди. Просто відчуваєш і стрибаєш, рятуєш команду. А якщо стрибаєш в один кут, а м'яч летить в інший, то всі кажуть – навіщо стрибав? Інтуїція та аналіз насамперед. Це раніше на папірцях писали собі заготовки – хто й куди б'є. А зараз — на комп'ютері.

— А як передавали досвід підопічним?

— Олега Кудрика у Маріуполі вчив. З Остапом Маркевичем лаялися через це. Остап говорив: «Ні, нехай стоять воротарі на місці». Я хотів йому пояснити, що краще це знаю. Він не хотів і чути. Кудрик плювався через це. Він стоїть, як болван. М'яч летить, а потім він тільки стрибає. Олег запитував потім мене: «Вікторовичу, ну як це, соромитися ось так?». Відповідаю: «Ну, головний хоче так, ми так і робимо».

Олег Кудрик, фото: ФК Полісся

Хоча з Гальчуком, Турбаєвським і Кудриком ми все розбирали. Малювали схему, хто з гравців куди б'є, з якої ноги, давалася їм інфа ввечері перед грою. 

— Не шкодували, що 2004 року перейшли в київський Арсенал? Бо у клубі ви ж лише дев'ять ігор відіграли. Чому так?

— Не шкодую. Цей досвід робить футболіста. Склад був потужний, багато збірок – Закарлюка, Цихмейструк, Кардаш. Якби Арсенал зберігся, то це була б третя команда в Україні.

— Платили акуратно?

— Арсенал через те й розвалився. Мені досі повинні. Я вже забув, поховав. Тому й пішов у Таврію.

За три місяці не розрахувалися. П'ять тисяч доларів — зарплата, п'ятнадцять за три місяці. Великі гроші для мене. Нормальну машину можна було купити. 2004 року можна було й квартиру в Одесі за такі гроші купити. А ще ж преміальні не заплатили.

— Нерідко ви казали, що й Чорноморець гравцям і тренерам на прощання міг не виплатити декілька зарплат. З вами у 2020 році розрахувалися?

— Коли ми прийшли з Остапом Маркевичем у 2019 році, місяць платили, місяць не платили — затримували. Не знаю, як у інших. Коли пішов, за місяць приблизно розрахувалися повністю.

Коли з ФК Маріуполь ішов у 2022-му, залишалося ще кілька місяців контракту. Домовилися – виплатять за два місяці, три місяці прощаю. Там було все гаразд.