«У матчі з Динамо спрацювало чуття – м’яч у ворота заніс грудьми»: інтерв’ю екснападника Чорноморця Діденка

Переглядів 1341
Дмитро Вєнков Дмитро Вєнков
6 голосів
«У матчі з Динамо спрацювало чуття – м’яч у ворота заніс грудьми»: інтерв’ю екснападника Чорноморця Діденка
Анатолій Діденко. Фото: ФК Волинь
Колишній нападник Металіста, Чорноморця, Волині та низки інших клубів Анатолій Діденко, який нині працює тренером команди U-19 «моряків», дав інтерв’ю «УФ» про свою кар’єру.

Вихованець МФК Миколаїв Анатолій Діденко, який протягом свого футбольного шляху встиг програти за Металіст, Зорю, Чорноморець, Волинь, Маріуполь та багато інших колективів, вже шість як років повісив бутси на цвях. Анатолій Олександрович зараз очолює команду U-19 одеситів.

В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Діденко розповів про свою нинішню роботу у системі Чорноморця, а також пригадав найбільш яскраві сторінки особистої спортивної біографії.

Протягом розмови герой розповів про наступне:

  • Хто з його вихованців вже стукає в двері першої команди Чорноморця?
  • Чому, бувши нападником, мав таку низьку результативність?
  • Девіч, Джакобія чи Жажа – хто був найкращим форвардом Металіста?
  • Чим Рикун розсмішив партнерів по Металісту?
  • Чому Григорчук змушував гравців Чорноморця конспектувати теорію та складати іспити?
  • Як у Волині Кварцяного витримував по три тренування на день і спаринги у бронежилетах?
  • Чому негарно попрощався з ігровою кар’єрою?
  • Як сьогодні живуть Миколаїв та Одеса та чи вистоять наші міста?

«Я лише вважався форвардом. Мене і на фланг атаки ставили, і в опорну зону, і навіть на фланг оборони»

– Анатолію, здається, що лише вчора ви грали у футбол, а насправді вже шість років як працюєте тренером. Як вам у цій ролі?

– Чесно кажучи, в ролі тренера вигравати матчі навіть більш приємно, аніж коли був гравцем. Радує, коли підопічні реалізовують твої задуми на полі. Однак, досить важко даються поразки. Буває, аналізуєш це все та засмучуєшся. Футболістам все ж простіше, і вони швидше відновлюються. Можливо, мені ще не вистачає досвіду, аби скоріше це все відпускати.

– Ви майже три роки працюєте в Чорноморці U-19. За цей час хтось із ваших вихованців пробився до першої команди?

– Буквально рік тому від нас перейшов Ілля Ухань. Зараз у першій команді Артем Присяжнюк – вже виходив у матчах УПЛ. З основною також тренується Олександр Пшеничнюк.

Між U-19 та першою командою поки, чесно кажучи, прірва. Все тому, що в основі грають старші хлопці. Не вистачає U-21. Їм потрібно більше часу, аби адаптуватися та розкрити себе.

Фото: Facebook

– Свою ігрову кар’єру ви починали у рідному Миколаєві. Як це було?

– У мене покійний батько грав у футбол на любительському рівні. Він і легкою атлетикою займався, був чемпіоном України з ГПО. У футбол він мене особливо не тягнув. Усе було за моїм бажанням.

Якось я грав у футбол в парку і тренер Олександр Васильович Сум мене побачив і запросив займатися у футбольний клуб Евіс. Так я із шести років почав ходити на тренування.

Наступним моїм тренером до випуску був Олег Дмитрович Черняк. Пізніше я потрапив до Владлена Васильовича Науменка – до другої команди Миколаєва, яка грала на першість міста, а потім й першої клубної команди.

– Попри те, що ви були форвардом, ніколи не вирізнялися високою результативністю (за даними Трансфермаркт, у 413 іграх забив 60 голів). Особливо на старті кар’єри. З чим це пов’язуєте?

– Насправді до переходу в Металіст я лише вважався нападником. В юності мене і на фланзі атаки використовували, і в опорній зоні, і навіть на фланзі оборони. Коротко кажучи, мене молодого крутили всюди, як хотіли.

«Пам’ятаю, як побачив вперше побачив Жажу: швидко прийняв м’яч, розвернув діагональ… Серйозний футболіст»

– Після Миколаєва транзитом через Амкар ви перейшли у Металіст. Як реалізувався цей трансфер?

– У мене тоді був варіант: Металург (Донецьк) або Металіст. Вийшло так, що опинився у Харкові та затримався там на три роки. 

Перехід стався завдяки Євгену Краснікову. Я прилетів до Харкова на перегляд і через деякий час підписав контракт.

– З ким на той момент вам доводилося конкурувати в Металісті на позиції форварда?

– Марко Девич, Лаша Джакобія… Хороший був підбір гравців тоді та колектив. Красніков дійсно проводив гарну селекцію.

– Хто все ж був номер один серед конкурентів?

– Джакобія був на дуже хорошому рахунку. І гравець цікавий, і людина приємна. Тоді в нього був класний період. Потім він трішки скинув оберти й поїхав. Надалі почав виблискувати Девич.

Лаша Джакобія (праворуч). Фото: ФК Металіст

– А Жажа Коельо?

– Він трішки пізніше до нас прибув. Пам’ятаю, як побачив його вперше на зборах в Туреччині: швидко прийняв м’яч, розвернув діагональ… Одразу видно, що серйозний футболіст. Він швидко мислив, добре працював із м’ячем, мав класну ліву ногу.

«Рикун на шейпінгу не хотів ногу підіймати. Усі з цього сміялися»

– Маркевич вам довіряв менше, аніж конкурентам. Ви відчували, що поступаєтеся їм?

– Можливо, я був не настільки універсальним. Вже зараз, коли сам став тренером, розумію, що кожен коуч буде ставити у склад сильнішого. Тоді я десь на це міг ображатися.

Можна було працювати та доводити в Металісті, але я дуже хотів грати, тому, як тільки з’являлася можливість, відправлявся в оренду. Так я спочатку на пів року поїхав до Ужгорода, а потім до Зорі, хоча й не дуже багато там зіграв через струс мозку.

Я переживав – не міг просто сидіти та отримувати зарплату. В збиток собі рвався кудись, аби грати. Навіть сім’я моя через це засмучувалася, що постійно змінювалося моє місце роботи. Ну, таке життя. Жінки футболістів мають розуміти, що все це непросто.

– У Маркевича були улюбленці в команді?

– Не можу сказати, що були прямо улюбленці, але, звичайно, до футболістів хорошого класу будь-який тренер ставиться більш прихильно. 

Ось Саша Рикун – унікальний гравець. До нього лояльно ставилися та заплющували очі на якісь недоліки. Однак, коли він виходив на поле, то робив результат. Сам пам’ятаю, коли грав із ним, тільки робив рух – він підіймав голову та виконував закидання на мене як рукою. Так він оформив багато асистів. Реально класний виконавець.

Олександр Рикун. Фото: ФК Металіст

– Рикун не любив тренуватися?

– Саша – кумедний хлопець. Пам’ятаю, в Трускавці у нас були заняття із шейпінгу на килимках у вигляді танців, то він, бідний, мучився. Відео із цим ще потім інтернетом гуляло. Ми усі сміялися, як він ногу не хотів підіймати.

«В Чорноморці ми ходили із блокнотами та записували теорію. Потім Григорчук приймав іспити»

– Чому вирішили змінити Металіст на Чорноморець?

– У мене ще, здається, був рік контракту в Харкові, але з’явився варіант із Чорноморцем. Я чомусь хотів завжди ближче до дому грати, тому вирішив скористатися цією можливістю. Тоді одночасно я, Саша Бабич та Саша Тришевич перейшли в Чорноморець. Сербський півзахисник – в оренду, а ми у двох на повноцінний контракт.

– В Чорноморці ви пережили чудові роки, працюючи під керівництвом Романа Григорчука. Що запам’яталося зі спільної роботи?

– Це реально дуже підкований тактично тренер, який змушує усіх розуміти гру. У моїй кар’єрі це був єдиний спеціаліст, який настільки ретельно підходив до переміщень на полі, взаємодій та інших важливих нюансів.

Ми навіть із блокнотами ходили та записували теорію. Потім складали йому іспити. Мені це дуже допомогло. В мене й досі ці записи збережені.

– Нічого собі!

– Так, записувати – це правильна річ. Коли я сам став тренером, то зрозумів, що часто гравці тебе не чують. В них в одне вухо влетіло, в інше – вилетіло. Я також залишаю хлопців після теорії та ставлю питання, аби вони мені на макеті показували.

«Хотів збити Дугласа Косту, але навіть не встиг»

– Великим досягненням для Чорноморця став вихід у фінал Кубка України сезону 2012/13, де він поступився Шахтарю (0:3). Чи вірила команда в перемогу?

– Можливо, в душі кожен намагався вірити. Я вважаю, що тоді був найсильніший Шахтар за підбором гравців. Недарма тих футболістів потім розпродали за нечувані гроші. Якого футболіста не візьми – зірка. Нинішня команда «гірників» все ж, на мій погляд, поступається за рівнем праймовому складу.

– Яким, можливо, був ключовий момент того матчу?

– Я тоді вийшов на другий тайм в опорну зону замість Артема Старгородського, який зламався, і в нас за рахунку 0:2 був момент – Лучіан Бурдужан не забив. Якби реалізував, щось можна було б спробувати.

Було дуже важко. Гравці в Шахтаря були неймовірно швидкими та різкими. Дуглас Коста мене як розвернув в центрі поля! Хотів його збити, але навіть не встиг. Він розвернувся, зірвався з місця й побіг. Це світовий рівень.

Дуглас Коста. Фото: ФК Шахтар

– Особисто для вас в той період яскравою стала гра із загребським Динамо (2:1) в Лізі Європи, коли ви після виходу на заміну у компенсований час забили переможний гол.

– Я завжди намагався вийти та забити, для себе в першу чергу. Хотілося довести. Було багато ігор, коли із лави я виходив та допомагав. Так вийшло, що мої чуття, навички та досвід цього разу спрацювали. Спочатку заробив кутовий, із якого зрівняли рахунок, а потім забив і сам. Заніс м’яч грудьми у ворота після сейву голкіпера. Завжди треба бути напоготові у такі моменти.

«На зборах у Кварцяного від втоми люди прокидалися й запитували: «Яке зараз тренування? Третє? Друге?»

– Розкажіть, як це – у 33 роки потрапити до Волині Віталія Кварцяного?

– О, це взагалі! Так вийшло, що після відходу з Чорноморця я місяць був без команди. Вперше в житті в мене таке було. Потім через агента виник варіант із Волинню. Мені багато чого раніше розповідали про цей клуб, але я все ж вирішив сам спробувати (сміється, – прим. Д.В.). Тим більше, команда виступала в УПЛ.

У Волині я відіграв два роки, наповнені яскравими моментами. Я дуже полюбив місто Луцьк. Там було затишно та комфортно. Також тоді у нас зібралася класна команда, був хороший колектив. 

Ми після першого кола йшли на п’ятій сходинці, здається, а потім щось пішло не так. Розпочалися гойдалки із фінансуванням. То були гроші, то не було. Це проблема. Для результату завжди потрібне підживлення футболістам.

– Як у вас склалися стосунки із Віталієм Кварцяним?

– Кварцяний – людина запальна. Однак він швидко відходив. Можу сказати, що він хороший мотиватор. Він завжди казав, що треба ставити цілі, навіть якщо вони здаються недосяжними. Іноді спортсмену по життю не вистачає такої людини, яка може направити. Недарма він розкрив так багато футболістів.

Віталій Кварцяний. Фото: Google

– На ваших очах комусь по голові від Кварцяного прилітало?

– Ну, пляшки могли літати. Траплялися жорсткі моменти. Проте, повірте, в роздягальні кожної команди є свої нюанси. Було весело, одним словом.

– А правда, що у Кварцяного був якийсь особливий фейс-контроль новачків?

– Ходили байки, що якось приїхав бразилець із гітарою, і він його одразу відправив. Міг відправляти додому, якщо йому не сподобалася хода чи техніка бігу.

– Які цікаві вправи у тренувальному процесі Кварцяного вам запам’яталися?

– Могли грати двосторонки без аутів. Тобто аж на бігових доріжках йшла гра. Ніхто не свистів. Віддача була максимальною.

– В броніках бігали?

– Так, траплялися двосторонки у бронежилетах. Грали 11 людей з основи проти 18 хлопців з дубля. Придумував Кварцяний нам такі ускладнення.

– Кажуть, у Кварцяного дуже важкі збори.

– Так, я на собі випробовував, що таке три тренування на день. Приїхали ми в готель «Камелот» в Ужгороді. О 6:00 підйом та пробіжка 40 хвилин по морозу. Потім об 11:00 друге тренування й о 17:00 вечірнє. Було важко.

Іноді люди від втоми прокидалися й запитували в адміністратора: «А яке зараз тренування? Третє? Друге?». Ти реально вже починаєш плутатися.

«Про те, що мене прибирають з Чорноморця, дізнався у відпустці. Після цього вирішив завершити кар’єру»

– У сезоні 2018/19 ви повернулися до Чорноморця, однак після першої частини сезону вирішили завершити ігрову кар’єру. Як прийшло розуміння, що пора вішати бутси на цвях?

– У мене тоді сталися дві травми поспіль. Одна травма взагалі безглузда. На тренуванні мені ногу розпанахали. Довелося з десяток швів накладати. Тоді ще й футбол якось пішов на спад… Вирішив, що вже немає за що вбиватися.

Основною проблемою футболіста є те, що він не може вчасно піти. Все ж старий вовк повинен піти та вмерти. Багато хто продовжує грати, але не приносить користі. Який у цьому сенс? Можливо, деяким тренерам просто незручно відверто сказати про це. Але сам гравець цього може не відчути. 

Я все ж зрозумів, що від мене толку, як від козла молока. Тому вирішив завершити.

Ми той сезон жваво почали. Хоча я хлопців попереджав, що на емоціях і фарті можна виграти пару матчів, однак якщо не буде гри, то виникнуть складнощі надалі. Так воно, в принципі, і відбулося. Усе стало на свої місця.

– У вас ця відверта розмова із тодішнім наставником Чорноморця Ангелом Червенковим відбулася?

– Вийшло негарно. Про те, що мене прибирають, я дізнався від керівництва на четвертий чи п’ятий день відпустки. Коли після першої частини сезону оголошували список гравців, із якими будуть прощатися, мене не назвали.

Я все ж дотримуюся думки, що тренер повинен викликати футболіста та пояснити, чому він його прибирає. Особливо якщо це віковий гравець. Можливо, багато тренерів вважають це непотрібним. Проте я у своїй роботі вчиняю саме так. Для мене не є проблемою поговорити. Важливо зберегти людські стосунки й далі працювати по життю. Футбольний свій тісний.

Ангел Червенков. Фото: ФК Чорноморець

– Вам тоді запропонували залишитися у системі Чорноморця?

– Так. Почав допомагати Пошехонцеву Володимиру тренувати гравців 2006 років народження. Трохи зіштовхнувся із дитячим футболом. Складна це тема. Не знаю, як працюють дитячі тренери. Треба дуже багато віддавати. Доводиться людину наново вчити навіть бігати, а не те що бити по м’ячу.

– Яке зараз життя у Миколаєві та Одесі?

– В Миколаїв я вже рік не їздив. У моєї сестри чоловік загинув під час прильоту по місцевій Адміністрації. Він охороняв Віталія Кіма. Для мене все це дуже болісно. Я і маму перевозив. Деякий час вона жила в мене. Зараз знову повернулася.

Води в Миколаєві немає, лише технічна. Свої проблеми. У плані сирен усе теж саме. Сумно. До цього місто було трохи сірим, а зараз, коли ще й рано вимикають світло, то… У мене залишилися там деякі друзі, але багато хто виїхав.

Одесу певний час обстрілювали дуже сильно. Потім трохи відпустили. Але, знову ж таки, дітям дуже складно. В мене донька, бідна, на кожен вибух реагує та боїться.

– Наші міста вистоять?

– Завдяки нашій армії й народу все буде добре.