«Золотий мікрофон»-2022 Віктор Вацко: «Я почав усе з чистого листа, і цей аркуш паперу ще не написаний»
Віктор Вацко для конкурсу «Золотий мікрофон» ‒ це все одно що Ліонель Мессі для «Золотого м’яча». В тому сенсі, що рекордсмен за всю історію. Нагороду для найкращих творчих працівників електронних ЗМІ, яку газета «Український футбол» започаткувала в 1996 році, він здобуває в п’ятий раз – давно перевершені рекорди 90-х (Олексій Семененко здобував нагороду в 1996, 1997 і 1999 роках) і 2000-х (Дмитро Джулай – лауреат 2001, 2003 та 2004 років). Віктор здобував «Золотий мікрофон» у 2006, 2011, 2012 та 2014 роках – і став переможцем першого ж відродженого референдуму.
Але таке враження, що кожен «Золотий мікрофон» Вацка – як найперший. У 2022 році зі сторони здається, що Віктор починає щось нове у своїй роботі. Так це чи ні, ми запитали у самого лауреата 2022 року. В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Віктор Вацко розповів у ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» про прощання з ТК «Футбол», причину зникнення з ефіру телетрансляцій матчу та безмежний YouTube, у якому вже багато вітчизняного спорту, та все не видно ще його берегів.
«На YouTube є прямий фідбек, тоді як на ТБ критерій – подобається/не подобається начальству»
‒ У переломні часи ми з вами говоримо. Війна, падіння традиційного футбольного телебачення, у вас – повний фокус на власний проект. Відчуваєте себе, ніби розпочинаєте все спочатку, чи, навпаки, ніби вже створили щось нове, своє?
‒ По-перше, не вважаю, що вже реалізовано те, що я задумав. По-друге, є простір для прогресу та творчої реалізації. Глобально кажучи, у мене одна й та ж робота. Може, не вистачає суто коментування, проте я залишаюся в потоці новин і подій вітчизняного футболу й продовжую займатися улюбленою справою. Просто в дещо іншій формі її вираження.
‒ Доводиться освоювати щось нове? Є відчуття першопрохідця, початківця?
‒ Ні, тому що Вацко Live працює вже п’ять років. Коли ми з товаришами запускали YouTube-канал, дійсно багато чого доводилося освоювати на ходу, в процесі. Наразі я просто сконцентрувався на справі, яка була «сайд-проектом», але виросла до чогось справді важливого для мене, цікавого мені, гідного зусиль.
‒ Чи змінився у вас слухач і фідбек? Адже є величезна різниця між висловлюванням із телеканалу та з інтернет-майданчика.
‒ Глядач не змінився, просто на ТБ не було такого фідбеку, а на YouTube він максимально швидкий і відкритий – у вигляді коментарів під відео. Вони суб’єктивні, вони бувають різними – у тому числі різкими, критичними. Але іноді критика є конструктивною, до якої варто прислухатися. У цьому плані сучасні електронні ЗМІ значно ближчі до людей і можуть значно швидше реагувати на інтерес чи відсутність інтересу публіки, тут чітко видно, що ти робиш правильно чи не правильно, тоді як на ТБ було одне мірило: подобається чи не подобається це керівництву. YouTube ‒ щирий. Ось це я хотів би сказати.
‒ Титульний продукт ‒ тривалі інтерв’ю в рамках циклу Вацко Light – збирав від 100 до 325 тисяч переглядів. П’ятизначні цифри переглядів у авторської програми Вацко on air. Восени стартував новий проект «Стара школа» з Дмитром Джулаєм, який теж уже має по кілька десятків тисяч переглядів на кожен епізод. Канал ВацкоLive перетнув позначку в 20 мільйонів переглядів на YouTube. Можна почивати на лаврах?
‒ У жодному випадку. У нас нема мільйонних переглядів однієї програми. 50 тисяч в середньому – хіба це та цифра, на якій можна зупинятися? Коли обговорювався бізнес-план і стратегія розвитку каналу, не враховувалися такі фактори, як повномасштабна війна, блекаут, всі ті жахи, які ці тварюки роблять з нашою країною. Проте навіть у таких умовах ми продовжуємо щось вигадувати, розвиватися, працювати над помилками, вдосконалюватися. Я вважаю, що почав усе з чистого листка, і цей аркуш паперу ще не написаний.
«Вітя Леоненко казав, що тільки божевільні ходять по тих ютубах, а потім завів свій влог»
‒ Чи не здається вам, що в українському футболі просто тісно? Ви ж з легкістю могли прорахувати, хто прийде до вас в ефір на ТК Футбол, а хто – за жодних обставин?
‒ Тим не менш, саме до мене, на той момент – штатного співробітника ТК Футбол, прийшов Ігор Суркіс. Так, він розумів, що це мій приватний проект, який не має жодного стосунку до каналу, але тим не менше. Наскільки я розумію, виправте, якщо я щось забув, саме ВацкоLive зумів першим запросити президента ФК Динамо (Київ) на велике інтерв’ю на YouTube. Хоча на той момент, наприклад, Віктор Леоненко говорив, що тільки божевільні ходять по тих ютубах. А пізніше запитував: «А як там все треба починати, як туди заходити?» Тепер Вітя сам має свій влог на YouTube.
‒ Чому говорю про тісноту, нішевість: існують приклади, коли спортивні журналісти сідають перед камерою зі співрозмовником і збирають багатомільйонні перегляди інтерв’ю з артистами, економістами, політиками… Не було у вас, Вікторе, спокуси «зіграти локального Дудя» й взятися за позафутбольну тематику?
‒ Ні, однозначно не було такої спокуси. Мені цікаво поговорити з людьми з інших сфер, я не вважаю себе обмеженим, мені цікаво поспілкуватися на теми економіки, культури, віднедавна – політики. Але я вважаю, що в мене є своя справа, можливо, певною мірою, місія. Коли ми з партнерами та колегами сідали розписувати ідею, план нашого YouTube-каналу, одне із головних завдань, які ставили – популяризація українського футболу, його фігур.
Розумію, що зараз будь-яка тема про війну чи соціальні питання збере більше переглядів.
Але якщо ми всі зараз полишимо футбол, що буде далі?
Його теж треба підтримати, щоб із цих складних часів український футбол вийшов навіть кращим, сучаснішим, ефективнішим, аніж був.
До того ж, особливо в дні червневих матчів збірної України, які надихнули всю країну, мені писали хлопці із ЗСУ, з передової, воїни, й просили: «Передай нашим футболістам, всім пацанам зі збірної, що ми за них, що ми бажаємо їм перемоги». Як після цього не повірити в важливість футболу, як явища, якщо люди, на плечах яких тримається країна, думають у цей час, як збірна зіграє в Великобританії? Для воїнів, для нашого народу в цілому, футбол – це віддушина, особлива соціальна річ, яка об’єднує, і мене це неймовірно надихає та мотивує.
‒ До слова, саме з часу тих матчів збірної України ви не коментуєте футбольні матчі в телеефірі. Це відсутність бажання чи пропозицій?
‒ Пропозицій.
‒ Промовисто. Що сталося з вашим коментуванням матчу ФК Рух (Львів), коли офіційний сайт клубу вже оголосив, що ви будете працювати на трансляції, а потім сам же спростував?
‒ Просто офіційний сайт клубу поспішив. Попередню згоду я дав, але, як це буває з емоційними рішеннями - дуже хотів не розлучатися із роботою коментатора, а про “політичність” цієї історії не подумав. Пізніше все обдумав і відмовився. Річ у тім, що я послідовно виступав за єдиний пул – не тому, що я в ньому чи поза ним, а тому, що вважаю це правильним шляхом розвитку будь-якої ліги. І якщо після цього я коментую матч поза пулом, то це було б порушенням мого бачення цієї ситуації. Тому подякував за пропозицію, вибачився, відмовився.
Але це було тоді, коли телепул ще існував. Зараз, я так розумію, де-факто пулу вже нема.
«Чи праві Палкін і Срна, коли кожен раз підвищують цінник Мудрика? Покаже тільки час»
‒ Уявімо, що ви беретеся за організацію справи, а не просто за її висвітлення.
‒ Навіщо? Я займаюся журналістикою, в чиновники-функціонери не хочу.
‒ Проте уявімо. Є потреба створити телепул, але ось конкретно взяті керівники клубів, кожен зі своєю позицією, а ось – потенційні транслятори, ви теж знаєте, що вони можуть запропонувати, а що – ніколи не зможуть. Як за таких обставин створити пул?
‒ Коли УПЛ створювалася, перед нею стояло чітке завдання – генерувати прибуток для клубів. Ще тоді власники клубів, які, власне, і були авторами ідеї створення цієї організації, говорило про необхідність створення телевізійного каналу, де транслювалися б матчі чемпіонату України. Всі власники, які голосували про заснування нової організації, під цим підписалися. Значить, у якийсь момент усе пішло не так.
Так що єдиний спосіб – це повернути власникам клубів зацікавленість у футболі, показати бізнес-план, донести, що, аби заробляти у майбутньому, необхідно інвестувати у створення продукту саме зараз. Продукту якісного, від якого насамперед вони отримуватимуть задоволення, і з яким згодом несоромно буде входити на ринок. Інвестуйте 100-200 тисяч доларів від клубу на рік, створіть свій продакшн під егідою УПЛ - об’єднання ваших же клубів. Винайміть кваліфікований сучасний менеджмент. Виробляйте крутий продукт. І з ним виходьте на ринок.
Нині ж, за великим рахунком, нема ні-чо-го. Ні красивої картинки, ні якісного футболу, ні гарантії, що всі 16 клубів ввійдуть у єдиний пул. Отже, з одного боку, я розумію футбольні клуби (їм існуючий транслятор справді запропонував суму, більше схожу на подачку). Та з іншого боку я розумію бродкастера, який не готовий вкладати гроші в таку затратну справу, як телетрансляції, в той час, коли не створено ні позитивного іміджу нашого футболу, ні яскравих медійних особистостей, ні впізнаваних зірок.
От уявіть, на стадіоні треба повісити величезні баннери з портретами зірок кожної команди УПЛ. Як багато з цих гравців впізнає звичайний вболівальник? Двох? Трьох? П’ятьох? Одного?! А з цього також складається той цілісний продукт, який у підсумку ми захотіли б продати (чи купити) за великі мільйони.
‒ Серед впізнаваних особистостей – Мудрик, Довбик, Циганков. Це 100%. Але що робити з ними їхнім клубам? Продавати за те, що дають, чи вірити, що колись дадуть стільки, скільки вони не коштують навіть на Трансфермаркті чи прокачаному сезоні Футбольного менеджера?
‒ Це нам можна з легкістю вершити долі великих футболістів, бо над нами нема тиску відповідальності. А тут мова про можливість заробити для клубу шалені за українськими мірками кошти. Звісно, у нас бували різні кейси. Фреда продали в МЮ за 60 млн. євро. Проте навіть у Шахтарі за наступні чотири роки не відбулося жодного продажу такого рівня. Раз на скільки років трапляється такий Фред? Раз на три, п’ять, десять? От, цілком можливо, що наступним трансфером подібного масштабу може стати якраз Мудрик.
Чи праві керівники Шахтаря із своїми економічними запитами? Покаже тільки час. З одного боку, те ж Динамо зараз уже може втратити Циганкова як вільного агента, з іншого – Ярмоленка ж продали за 25 млн., і ніхто не зможе сказати, що це була невдала угода. А Коноплянка, який був за крок від Ліверпуля чи Тотенхема, пішов із Дніпра безкоштовно…
Судити всіх буде тільки час і реальність. Адже ще влітку я був переконаний, що за 30 млн. євро Мудрика потрібно продавати, а зараз уже 50-60 млн. не здаються неймовірними. Все змінюється на полі, коли ти так граєш проти Лейпцига, Монако, Динамо.
Взагалі, мистецтво трансферів – це інстинкт. Інстинкт перемовника. Інстинкт психолога. З кимось ти прогориш, а з кимось матимеш неймовірний успіх. Із Мудриком більше шансів на успіх, адже дійсно є інтерес від європейських клубів високого рівня, при тому дуже серйозний.
‒ Гаразд, не продадуть зараз Мудрика, Довбика чи Забарного – чи не повториться історія з Циганковим, у трансфер якого зараз уже не вірять? Говорю про царину психології – мотивацію, спортивний азарт, нові завдання й цілі в кар’єрі.
‒ Насправді, це дуже складне запитання. У кожного футболіста своя голова, свої цілі, мрії у карʼєрі. З одного боку, тут - у Шахтарі, Динамо, Дніпрі-1 – ти лідер, постійно граєш у клубі і за збірну, отримуєш хорошу зарплатню, живеш у рідній країні в оточенні рідних людей. Не факт, що у новому клубі, в чужій країні, тобі буде так само комфортно. А з іншого боку – далеко не щодня надходять запрошення від топових європейських клубів. Той же Мудрик – дуже амбітний хлопець, який, певна річ, завжди прагнув грати у європейському топі. І тут уже може спрацювати приказка про те, щоби колись не шкодувати, що не спробував цього нового виклику.
• Довідка «УФ»
Всі переможці референдуму «Золотий мікрофон України»
- 1996 – Олексій Семененко
- 1997 – Олексій Семененко
- 1998 – Сергій Бондаренко
- 1999 – Олексій Семененко
- 2000 – Сергій Дерепа
- 2001 ‒ Дмитро Джулай
- 2002 ‒ Лідія Таран
- 2003 – Дмитро Джулай
- 2004 ‒ Дмитро Джулай
- 2005 – Павло Черепін
- 2006 – Віктор Вацко
- 2011 – Віктор Вацко
- 2012 – Віктор Вацко
- 2013 – Юрій Розанов
- 2014 – Віктор Вацко
- 2022 – Віктор Вацко
«У Карпатах бували зарплати по 20-30 тисяч доларів, але вони були чи не найбіднішими в УПЛ – і при цьому стали самоокупними»
‒ Гаразд, жодна війна в історії ще не тривала вічно. Уявімо собі український футбол мирного часу. Чи стане він в осяжному майбутньому самоокупним і бізнесово привабливим?
‒ Ви знаєте, коли я був молодшим, я був противником так званого «олігархічного футболу». Я вважав, що наш підхід необхідно змінювати, вбудовуючи у клуби як бізнес-модель, яка здатна генерувати прибутки і без багатих інвесторів.
В принципі, це правильно, і так це мало б працювати. Проте потрібно бути чесним – коли дивишся на реальність нашого футболу, приходить розуміння, що він не здатен на самоокупність. Добре, щоби не бути категоричним – якщо і здатен, то лише у виняткових випадках. Ми, як суспільство, все ще не готові до того, що приносить прибуток європейським клубам. Система управління нашим футболом не заточена на прийняття рішень, які здатні бодай з часом, але підштовхнути клуби до заробляння грошей. Той же приклад з телепулом дуже промовистий.
З одного боку хтось готовий консолідуватися, рухатися у напрямку європейської моделі розвитку чемпіонату. А з іншого - історії про дідусів і бабусь, які в селі стурбовані тим, як подивитися матч Динамо – Минай в прямому ефірі онлайн безкоштовно.
Це різні світи, різні всесвіти. А реальність змушує будувати бізнес на перетині цих кардинально різних позицій.
Тому моя відповідь на поставлене питання – на даний момент я не бачу, як може існувати наш футбол без грошей багатих людей, які утримують клуби. У нас не працює нічого із речей, які приносять прибуток клубам у Європі: продаж телеправ, рекламні контракти, продаж квитків на стадіон, трансфери. У нас зараз клуби намагаються заробити тільки за рахунок потрапляння у єврокубки, який принесе бонуси від УЄФА. Все. На жаль.
‒ На ось ці думки вас наштовхнув, зокрема, досвід роботи в менеджменті ФК Карпати (Львів)? Адже небагато хто зі спостерігачів, зокрема, журналістів, має змогу по-справжньому взяти участь у футбольних процесах з іншого боку завіси…
‒ Після Карпат я дійсно багато чого переоцінив у футболі. Багато переосмислив. Із цим досвідом зараз я б певні речі робив по-іншому. Насамперед, мова не про спортивні моменти, а, так би мовити, довколафутбольні, іміджеві, які стосуються роботи із вболівальниками.
‒ Димінський, трансфери в європейські топ-чемпіонати, збірники в складі… Боюся собі уявити, що можна вивчити в такій компанії, як Карпати десятилітньої давнини.
‒ Перше – це розуміння, що клуб – створена до тебе структура. Це школа життя, що дає розуміння футболу з іншого боку. Коли я був у Карпатах, зарплати провідних гравців там досягали 20-30 тисяч доларів у місяць ‒ і наш клуб все одно був серед найбідніших. Тобто, просто уявіть собі цей факт, не лише Динамо, Шахтар, Дніпро та Металіст могли платити більше, а й ті ж Таврія, донецький Металург, Чорноморець, Кривбас, Арсенал. Це той український чемпіонат, з яким ми неминуче змушені порівнювати нинішній.
І коли Димінський прийняв рішення скоротити зарплати до максимум 10 тисяч доларів на місяць, а інші – заробляти за рахунок хорошої бонусної системи, футбольною громадськістю це сприймалось як щось екстра-негативне. Чесно кажучи, я не поділяв цього рішення – вважаю, що неправильно в ось такій ультимативній формі змінювати чинні підписані, зареєстровані контракти. Але суть цієї історії в іншому. Уже тоді Димінський давав усім зрозуміти своє бачення – гроші у футболі потрібно не отримувати, а заробляти.
‒ Димінського життя примусило вдатися до «економ-варіанту», чи це було його усвідомлене бажання «бізнес-моделі»?
‒ Напевно, все разом. Петро Петрович мав своє бачення бізнесу і футболу як бізнесу. Він розумів, що Карпати із річним бюджетом в 15 мільйонів доларів могли бути конкурентоспроможними відносно Шахтаря, у якого бюджет 50 мільйонів, Динамо, Дніпра, Металіста, у яких бюджет 30-40 мільйонів. Але Карпати із 15-мільйонним бюджетом не могли створити конкуренцію цим клубам, коли їх бюджети перевалили за 100 мільйонів доларів на рік.
Димінський економічно не міг тягатися із цими клубами. І не бачив у цьому сенсу.
До того ж, у Карпатах працював такий чудовий фахівець, як Дедишин. І це у нього була ідея-фікс перетворити клуб на незбитковий. Ми з Ігорем вчилися разом, він мене давно знав, це він мене запросив спробувати себе в якості менеджера футбольного клубу Карпати. Дедишин має талант виносити й запропонувати унікальні ідеї. У нього є управлінський талант. Він – дуже системна людина. Він може зарядити колектив вірою в спільну мету. Найбільша помилка Димінського, на мій погляд, – що він попрощався з Дедишиним, який генерує стільки ідей – тепер для Руху.
Власне, Димінський і Дедишин уже тоді розуміли, що в нашому футболі головним джерелом прибутку для клубу повинна бути правильна трансферна діяльність. Грубо кажучи, придбати футболіста задешево, розвинути і продати задорого. І Карпати продавали. Того ж Лукаса - в ПАОК, а потім отримали хороший відсоток від перепродажу у Депортіво, Авелар поїхав у Серію А, Борха Гомес – в Гранаду. У ті часи два роки ФК Карпати були беззбитковим клубом. Це неймовірно для українського футболу. В легальній площині важко більше таке пригадати. На той момент Карпати мали чудову вітрину – єврокубки, сильну УПЛ, щоб розвивати й продавати футболістів. Це справді мало перспективи і можна було говорити, що це вже ближче саме до спортивного бізнесу.
«Ставити можна стільки грошей, скільки тобі не жаль ось зараз взяти й розірвати»
‒ Ви говорите про футбольний менеджмент з таким запалом, що, здається, хотіли б туди повернутися.
‒ Не хотів би. У мене зараз є своя справа, свій проект – журналістика українського футболу.
‒ У сезоні 2018/19 ви були в заявці футбольного клубу Діназ (Вишгород). Від цього – всього крок до серіалу «Футболіст». Чому не зробили його до Дмитра Поворознюка?
‒ А навіщо мені це було? За команди мого друга Володі Бондаренка – Діназ і Десну (Погреби) у Київській області – я грав для задоволення. Просто виходив побігати, як ми це інколи робимо з ветеранами футболу. На той час я працював на ТК «Футбол» із великим навантаженням, було багато матчів для коментування, «Великий футбол», різноманітні студії, я починав запалюватися своїм каналом у YouTube. У мене просто не було часу для якихось проектів, окрім основної зайнятості.
А Діма – великий молодець, мені імпонує його творча робота, те, як він створив і зайняв свою нішу в вітчизняному футболі та журналістиці. Розкачав себе в YouTube, знайшов нові форми самовираження, зробив велику справу для того ж Вереса, який тепер не один із клубів, як і Поворознюк – не просто один із його гравців, а щось більше, на рівні вже функціонерів і керівників. Ми з ним перетиналися цього складного року навесні на благодійному турнірі, де вдалося зібрати гроші на один із воєнних госпіталів.
‒ Гаразд, ще одне, в чому ви були серед родоначальників – це інсайдерство. Ваші шаради, ребуси з емодзі, якими ви натякали на переходи та призначення. Вам приємно чи неприємно, що вже інші журналісти перетворили це на свій хліб і ремесло?
‒ Та я сприймав це як забаву. Інформація завжди пропливає повз тебе, тож інколи просто весело загадати якусь загадку в твіттері чи інстаграмі, натякнути на щось, що має відбутися. Що інші це підхопили? Не звертаю уваги, байдуже. Слово «інсайд» стало модним словом зараз, а коли я починав завідуючим відділу спорту газети «Експрес», у нас це називалося «ексклюзивна інформація», абсолютно буденна газетярська робота.
‒ Останніми великими рекламодавцями футбольної журналістики залишаються букмекери. Що буде далі: і вони відмовляться від колишньої активності через війну чи, навпаки, ще й зайдуть нові – провідні іноземні компанії?
‒ Вірю в друге. Більше того, наскільки мені відомо, наша держава, на рівні керівництва, була зацікавлена, щоби великі іноземні букмекерські компанії заходили на наш ринок, платили тут за ліцензію, податки. Від цього виграє і український спорт (не лише футбол, а й інші види), і бюджет України.
У нас досить дивне ставлення до гемблінгу, азарту, зовсім не таке, як на заході. Наші люди, здебільшого, вважають, що на ставках можна сколотити статок, виграти сто п’ятсот мільйонів і залишок життя відпочивати. Але це не так. За кордоном ставлять для настрою, для перчинки.
Приміром, як ми з моїм сусідом – у нього працює генератор, я заходжу подивитися з ним футбол, і для задоволення укладаю парі, скажімо, на 200 гривень. Щоб веселіше дивитися було. Ну, як, наприклад, ми з вами дивимося гру й говоримо: «Я думаю, що зараз Мессі заб’є в першому таймі, Аргентина виграє 3:2». «А я думаю, що Мбаппе заб’є після перерви і Франція виграє 1:0». «Парі? Давай на 10 відтискань від землі». От, уже є додатковий інтерес повболівати.
Я своєму сину кажу: «Ставити можна стільки грошей, скільки тобі не жаль ось зараз взяти й розірвати». Тоді й культура споживання в гемблінгу буде така, як в алкоголю – коли європейці за обідом можуть випити келих вина чи ввечері після роботи чарку віскі, але ніхто не гаситься шмурдяком до стану повної неадекватності. Це принципово різні речі.
«Альтман радив: «Тільки не будь, як НТВ»
‒ Ви завжди мріяли стати саме коментатором чи це вже, так би мовити, похідне від великої мрії?
‒ В мене завжди не мрії, а цілі були. Звісно, я дуже хотів грати в футбол. Займався в ДЮСШ №4 у Юрія Васильовича Тенетка, дещо виходило. Навіть запрошували в футбольний спецклас – але мій тато виступив жорстко проти, сказавши: «Ти й навчатися не будеш, і футболістом не станеш». Це був тяжкий удар для мене, я сильно образився, навіть пішов з дому і якийсь час жив у бабусі. Але батько від свого не відступився і пізніше навіть сказав: «Ти ще мені за це пляшку виставиш».
І що ви думаєте? Я дійсно виставив пляшку.
Пізніше, вже вступивши на факультет журналістики Львівського університету, я продовжував грати в своє задоволення, але до навчальних питань не завжди ставився уважно. Наприклад, сказали пройти практику – я почув і забув. А коли в університеті жорстко про це нагадали, мій тато – відповідальний секретар відомої львівської газети «Високий замок» ‒ дав мені дуже серйозного наганяя: «баламут, розп*здяй, батяр! Іди, я знайшов тобі варіант, де відбути практику!». І зіграло в мені щось таке, що я зірвав перше-ліпше оголошення й пішов в газету «Суботня пошта». Навіть не знав, чи в них є спортивний відділ, але там працювали знайомі по навчанню, які відразу сказали: «О, ти ж граєш за університетську команду! То пиши про спорт!» Так я й пройшов практику.
‒ Яким футболістом був Віктор Вацко?
‒ Скажу так: футбол нічого не втратив від того, що я не став професіональним гравцем. Я був нападником, дещо виходило. В школі, в університеті завжди грав за всі збірні команди. На область побігав за Карпати (Кам’янка-Бузька) та Рочин (Соснівка). Був навіть реальний шанс стати профі – запрошував на перегляд Гарай із Жовкви, який пізніше прогримів у Другій лізі чемпіонату України. До слова, чудова була команда – Постранський у воротах, Беньо та Єзерський – в обороні, з ними я до цих пір дружу, футбол зводить людей на все життя.
На перегляді в Гараї мені здавалося, що я все роблю добре – трішки там м’ячів назабивав. Але у головного тренера команди Богдана Блавацького був інший погляд. Так я потрапив у когорту футболістів “ми тобі подзвонимо”:) Уже на Євро-2020 Богдан Ігорович у нас на ТК «Футбол» був експертом. Ми поговорили, пригадали ті часи. Він сказав, що насамперед тоді звернув увагу на мою скромну «фізику», тому й не взяв мене у команду. І зараз я йому подякував, що він тоді прийняв саме таке рішення. Це було на краще.
А пізніше я ще й зазнав травми коліна. Тоді можливості нашої медицини були скромними. Різні лікарі ставили різні діагнози, один навіть уже дав скерування на операцію на меніску Тоді, в середині 90-х, люди з пошкодженнями меніска закінчували, а я ще й не починав… От все це в комплексі і наклалося. Я зосередився вже на журналістиці, тим більше, дещо виходило. Років в 19, паралельно навчаючись в університеті, я став заввідділом спорту в газеті «Експрес» ‒ найбільшому друкованому виданні Західної України на той час.
‒ В якийсь момент кожен висококласний львівський фахівець отримує спокусу стати киянином. Як у вас це було?
‒ Мій друг і сусід із Левандівки Олександр Гливинський пішов працювати на УТ-1 і досягнув там значних висот – почав коментувати матчі, вести авторську передачу. Так я зрозумів, що і зі Львова можна потрапити у Київ, а мрія коментувати може стати метою. Сашко мене й запросив на Перший національний.
Там була така система, що спершу треба було записати свій коментар під якийсь матч на касету. Ось наш продюсер Олександр Борисенко (ніколи йому не забуду, і завжди згадуватиму із величезною вдячністю, що в мене повірив) взяв мене за руку й повів до відеомагнітофона, в апаратну, а потім з готовою VHS відправив до віце-президента всієї НТКУ. Той послухав, як я озвучив матч Баварія – Рейнджерс, і виніс вердикт: «Ето довольно нєплохо». Так я й почав потроху коментувати.
Пригадую, мав із метром Сергієм Савелієм відпрацювати на нічному огляді матчів Ліги чемпіонів, але Степанович повідомив: «Канал купив трансляцію гандболу, будеш сам». Ну, сам – то й сам. Далі мені довірили матч Валенсія – Лаціо в прямому ефірі. От так, із чвертьфіналу Ліги чемпіонів 1999/2000, я й почав коментувати.
‒ Як шукали власну манеру, інтонацію, стиль?
‒ Я виріс не на радянській, а на польській школі телекоментаря. У нас квартира на 9 поверсі, й антена завжди була повернута в бік Польщі. Мені подобалася емоційна, але при цьому інтелігентна манера поляків, їхня обізнаність, вишуканість. Як зразок, Даріуш Шпаковскі. Тож я вже трішки вирізнявся.
До того ж, я дивився все, що тільки можна було побачити в Україні. Читав все, що можна прочитати. Поринав в інтернет, хоча, уявіть собі, тоді ще не було такої кількості футбольних ресурсів. Звісно, був готовий вчитися.
Пригадую, Семен Альтман мені радив: «Не будь тільки, як НТВ, бо там коментатори так розповідають, повчаючи, що хоч зараз давай їм команду тренувати». На цю пораду я також звернув увагу.
«Від Ахметова чи Денисова ніколи не чув: «Говори це, не говори те»
‒ На ТК «Футбол» вам випало попрацювати на найбільш видатних подіях нашого часу, включаючи Євро-2012 та фінали єврокубків. Як сприйняли новину, що канал припиняє існування?
‒ Звісно, це була несподіванка. Але я сприйняв її спокійно. На той момент я уже фактично не працював на каналі. Там було мало контенту і закривали його інші коментатори, за нашою домовленістю із керівництвом. Тому я був серйозно занурений у власні проекти на Youtube – On Air і підготовку до “Старої Школи” із Дімою Джулаєм.
Звісно, це болісна новина. Побажаю Україні колись ще отримати футбольний канал такого рівня та можливостей.
‒ Рінат Ахметов – яким він вам запам’ятався? Наскільки втручався чи взагалі вникав у роботу свого медіа?
‒ Із Рінатом Леонідовичем ми кілька разів спілкувалися у телефонному режимі. Говорили просто про футбол. Я реально був шалено вражений, наскільки він – футбольна людина, наскільки розуміє і знає футбол, наскільки живе своїм клубом, наскільки цікавиться і знає все про всіх своїх гравців і тренерів.
Про медіа ми ніколи не розмовляли. Я не можу собі уявити, щоби мені хтось сказав: «Говори це, не говори те. Хвали тих, критикуй інших». Я такого ніколи не чув навіть від своїх безпосередніх керівників Олександра Денисова, шеф-продюсера каналів Івана Греська. А самому Ахметову, думаю, це все було й не потрібно.
Ще раз повторю, ми говорили виключно про футбол, футболістів, тренерів, тактику. Ахметов мені взагалі – і за нашими розмовами, і з того, що я чув від інших людей – видався людиною, яка слухає інших. Тобто, перш ніж прийняти рішення, він говорить з тими, чия думка може бути йому цікавою, аналізує почуте і вже на основі почутого та обдуманого, на основі зібраної інформації і власного аналізу, сам приймає рішення.
‒ Бували поради щодо футболістів і тренерів? Можливо, ви відіграли роль у чиїйсь долі?
‒ Щоб підібрати гравця чи тренера, можна і потрібно говорити з різними людьми. Інколи навіть інформація про побут чи звички кандидата може бути дуже корисною. Проте «слухати», «чути» та «приймати рішення» ‒ це різні категорії, різні речі.
Ось, приміром, я свого часу помітив у Польщі Блащиковського, ще до Борусії. Поділився цим із Ігорем Дедишиним, який тоді керував Карпатами. Футбольна економіка України тоді була на вищому рівні, ніж у Польщі. Зарплати в нашому чемпіонаті – значно вищими, ніж в Екстраклясі. Чи були якісь реальні шанси запросити Кубу до Львова? Думаю, що ні. Мені потім Дедишин розповідав, що Карпати виходили на представників Блащиковського, але там у грі вже були німці і італійці, кілька клубів.
Такі ж історії, але вже без моєї участі, можна було почути щодо потенційного трансферу Едіна Джеко із Теплице в Дніпро, ван Дайка та Левандовського – в Металіст, Модрича – в Шахтар. Респект селекціонерам, які знали цих футболістів до того, як ті стали знаменитими. Проте чи реальні твої шанси випередити Борусію, Селтік, Вольфсбург? Десь були шанси, десь зовсім не було…
Це я до того, що трансфер – це сукупність впливів і випадковостей. Хоча, завдяки тому, що я часто підказував знайомим тих чи інших цікавих футболістів, або ті характеристики і бачення перспектив, які я давав гравцю, виявлялися влучними, можливо, мене й запросив Дедишин на високу не журналістську посаду в Карпати…
‒ Траплялося, що на вас ображалися за сказане в ефірі?
‒ Бувало. Саші Денисову нерідко жалілися. В тому числі і з Шахтаря. Той же Фонсека, пам’ятаю, сильно ображався на критику. Проте, якщо я критикую, то намагаюся бути аргументованим у своїй позиції. Тому до таких речей ставлюся спокійно. Це частина роботи.
‒ Ви дружите з багатьма футболістами. Чи не впливає це на вашу об’єктивність в ефірі?
‒ По-перше, не з багатьма. Друзів, в принципі, небагато. Тим більше зараз, коли у нас суттєва різниця у віці. Але давно для себе прийняв важливе рішення – навіть коли я критикую гравця на полі, то роблю це, не принижуючи, і не прибиваючи. Можливо, тому, що я, хоч трошки, але сам знаю, що таке помилитися на полі і можу зрозуміти природу помилки. Відповідно, якщо я критикую – то роблю це аргументовано та конструктивно. Приміром, Володя Єзерський дійсно мій багаторічний друг – але якщо я, коментуючи матч, звертаю увагу на якусь помилку чи невдалу дію, я про це говорю. Він не ображається, бо це – об’єктивно, не критиканство, а критика.
Футбол дивляться. Люди ж самі все бачать. Якщо я буду на «чорне» казати «біле», це буде неправильно. Зрештою, я завжди кажу, що я сам також можу помилитись. І помилявся. І мене критикували багато. І будуть критикувати. Але і це також частина роботи.
«Конфлікти з Леоненком не награні»
‒ Не кожен телекоментатор спроможний працювати і в кадрі. Як ви це долали?
‒ В мене не було проблем. Ще на Першому національному каналі я новини вів у прямому ефірі, і з Сергієм Бондаренком був співведучим у «Футболі від УТН» ‒ єдиній на той час телевізійній підсумковій передачі про український футбол.
‒ Як вдавалося підтримувати рівень дискусії, скажімо, в «Великому футболі» з Леоненком? Ваші емоції, конфлікти – справжні чи награні?
‒ Точно не награні.
‒ У вас цього року ностальгійне повернення Дмитра Джулая, «колаб» із Ігорем Цигаником. Спільні ефіри з Леоненком відсутні через питання ціни чи бажання?
‒ Бажання.
‒ «Парасолька» YouTube-каналів ТК «Футбол» відродилася. Можлива ситуація, коли ви знову будете на «Футболі 2.0»?
‒ Не знаю. Не зарікаюся, проте й не даю точних прогнозів. Наразі я маю свої завдання і зобов’язання, які стосуються власного YouTube-каналу.
Я взагалі не знаю, як можна щось прогнозувати у ситуації, в якій ми живемо. У нас уже був розписаний бізнес-план, підписані контракти на 2023 рік, готувався запуск нових проектів. Готові концепція нової програми, графіка, нові титри. Але хтось міг передбачити бомбардування, блекаут і всі ті звірства, які ці виродки творять з нашою країною?
У мене є задумки, плани, є розуміння, як це все робити. А далі – побачимо. Одна із моїх улюблених приказок: «Роби, що повинен, і будь, що буде».
‒ Взагалі на початку роботи ВацкоLive мав такий лакшері-проект, як «Легіонер» ‒ поїздки до Реброва в Будапешт, Малиновського та Яремчука – ще в Бельгію, Чигринського – в Афіни. Наразі, здається, навіть гіпотетичної можливості немає робити шоу з такою логістикою та бюджетом…
‒ Так, дійсно, «Легіонер» зупинився через ковід. Не було можливості виїжджати, тривав локдаун. Що тут зробиш? Зараз також виїзд з України пов’язаний із серйозними паперовими питаннями. Проте я скажу: проект призупинився. В щасливі часи майбутнього чому б до нього не повернутися?
‒ Ви згадали про Альтмана й НТВ, про те, що й ви зростали більше на зарубіжній школі коментаря, ніж на радянській. Звідки тоді таке особливо шанобливе ставлення до російських фахівців, адже ТК «Футбол» навіть запрошував на особливих умовах Уткіна та Розанова…
‒ Треба розуміти той час. 2012 рік. Саша Денисов досягнув неймовірного рівня шоу з Вітором Байя, Едгаром Давідсом і іншими зірками прямо в нашій студії на Борщагівці. Василь та Юрій Альбертович тоді працювали з повною самовіддачею та повагою до нашого проекту, кривого слова від них ніхто не почув. Як і всі, під час Євро-2012 вони отримували задоволення від кожної хвилини ефіру.
Звісно, дечому вони дивувалися. Пам’ятаю, була історія – спільний перегляд вирішальних матчів групового турніру Росія – Греція та Польща – Чехія, Василь і Юрій дивилися свою збірну й дивувалися, чому я дивлюся поляків. Я відповідав: ви не знаєте, моя бабуся народилася у Польщі, то яку ще мені збірну дивитися? Дивлюся футбол!
Я завжди вболівав проти Спартака та Росії, в моєму житті нічого не міняється. І я був радий, що Росія тоді із групи не вийшла. А тепер зроблю все, щоби навіть мої внуки знали і пам’ятали про ці бомбардування, розстріли, геноцид нашого народу адептами оркофюрера. І це ставлення – НАЗАВЖДИ.
Запитуєте, яка політична позиція Уткіна та Розанова? Не знаю. Про політику ми тоді не говорили. Проте з загальної доброзичливості, з поваги до України, з того, що дядя Юра навіть говорив «в Украине», а не «на», робіть висновки. Юрій Альбертович, до слова, мені сказав одну річ, яка дуже на мене вплинула, коли я приймав рішення стати одним із керівників ФК Карпати. Яку саме, не скажу. Збережу при собі…