Інгулець б'ється за прописку в УПЛ. Що змінить у команді Ковалець?

В українській Прем’єр-лізі не було більшого терміну безперервної роботи в одному клубі, ніж у Сергія Лавриненка. Як головний тренер, він очолював Інгулець більше шести років – від часів, коли цей клуб тільки пробивався по щаблях нижчих ліг, і до часів, коли він уже став завсідником УПЛ. Лавриненко – епоха: перший вихід у фінал Кубка України клубу з нижчих ліг за всю історію, рекорд клубу за кількістю проведених матчів, підбір усіх футболістів, які нині є тільки в складі Інгульця, та й тренерський штаб виховувався в нього – всі ті, хто залишився після відставки Сергія Дмитровича, грали під його керівництвом.

Коли Младен Бартулович очолив Інгулець, вигравши два з трьох заключних матчів 2022 року, здавалося – це надовго, і в хорвата є кредит довіри від керівництва. Тим більш здивувала новина в останні дні перед святами, що футбольний клуб із Петрового отримав нового головного тренера. Сергій Ковалець очолює команду, яка за шість років стабілізувалася й об’єдналася, щоб спробувати зберегти з нею прописку в УПЛ, що цього сезону, як зараз вимальовується, буде важче, ніж у попередніх. 

«УФ» розмірковує – що змінить Сергій Іванович в Інгульці, а що Інгулець змінить у його звичній тренерській манері?

Як працює сам Ковалець?

Сергій Іванович на тренерській роботі з 2005 року – починав у штабі Маркевича в Металісті, першу сольну роботу отримав у ФК Львів у Кіндзерського. Від 2008 року працює тільки в якості головного тренера. Його місця роботи ‒ ФК Львів, ПФК Олександрія, Оболонь, Татран (Словаччина), Металург (Запоріжжя), молодіжна збірна України (U-21), Тракай (Литва), Чорноморець і навіть аматорський клуб Полісся (Ставки). 

Робота в цих дуже різних командах загартувала Ковальця. По-перше, він не вибагливий до умов праці – йому траплялися і клуби з затримкою зарплати, і клуби з хорошою інфраструктурою – і, навпаки, досить поганою, його зводила доля і зі «святими» керівниками, які не лізли в тренерську роботу, і з такими, хто хотів стати членом тренерського штабу, якщо й не його керівником. Сергій Іванович лавірував, петляв між всіма взаємовпливами, знаходячи компроміси та не загострюючи кути.

По-друге, Ковалець швидко адаптується до різних колективів. На старті кар’єри в нього були постійні асистенти – спершу Беньо, потім – Ратій, потім – Нивинський. Він розставався з ними й незмінно знаходив собі нових помічників, які виявлялися ефективними. В цьому плані Ковалець – як його учитель Маркевич: хтось Мирона Богдановича критикує за «несправжню», не олдову роботу, коли він стоїть обабіч поля, а сам навчально тренувальний процес ведуть помічники, а хтось наполягає – це і є дійсно західна побудова розподілу обов’язків, і якщо головний тренер підібрав собі таких помічників, при яких може «відпочивати», то це його заслуга й привілей, а не лінь. 

По-третє, Ковалець – досить адаптивний тренер. За час своєї кар’єри він випробував до десятка різних тактичних схем і методик ведення гри. Його ПФК Львів і Оболонь першого періоду були клубами, які називають «симпатичними аутсайдерами». Хто ще міг дати бій Динамо та Шахтарю часів «легіонерського шику», але при цьому програти всім конкурентам? Який ще клуб, що бореться за виживання, міг дозволити собі грати «першим номером»? Але Ковалець учиться. Приміром, його Чорноморець – це вже була команда «під завдання», грала в Першій лізі в три центрбеки, вміла закритися проти апріорі сильнішого суперника, і тому, в кінці кінців, «стрибала вище голови». 

Для Поворознюка всі три новини хороші: йому потрібен тренер солодкий, але не настільки податливий, щоб з’їсти й не поперхнутися. 

А чого чекає від тренера Інгулець і сам Поворознюк?

Інгулець ‒ 14-та команда УПЛ цього сезону з відривом у чотири очка від останнього місця. У Прем’єр-лізі клуб із райцентру Кіровоградського району грає третій сезон, весь цей час знаходячись десь плюс-мінус біля зони вильоту. Це, загалом, відповідає підбору гравців і рівню фінансових винагород – за часів Лавриненка клуб навіть дещо перевершував свої можливості, інколи залишаючи позаду багатші клуби з вищими зарплатами та більш іменитими гравцями в складі. 

Для такого типу клубів важливо не помилитися з тренером – саме тому свого часу Олександр Поворознюк говорив, що у Сергія Лавриненка «довічний контракт». Ось цитата з інтерв’ю для Бомбардира два з половиною роки тому:

«Я відпущу Лавриненка лише в Динамо, Шахтар або збірну України. Інших варіантів навіть не буду розглядати. Лавриненко буде зі мною стільки, скільки існуватиме футбольний клуб Інгулець. У нього довічний контракт», – запевнив Поворознюк у часи, коли Інгулець два роки підряд виходив у весняні стадії Кубка України та пробивався з Першої ліги в УПЛ.

І дійсно, попередній головний тренер завдяки правильному підбору гравців і створенню хорошої атмосфери  в колективі досягав із Інгульцем таких висот, які не підкорялися жодній аграрній команді, крім Колоса – проте ковалівців ми, зрозуміло, ставимо осторонь, тому що це фактично київська команда, де кожен гравець може ночувати вдома після тренувань і добиратися в село не довше, ніж у центр столиці із свого заміського котеджу. 

На налагоджену роботу Лавриненка впливали три фактори: віддаленість Петрового (не те що туди, навіть у сусіднє місто Жовті Води не кожного гравця заманиш), підвищення та турнірних викликів і зростання конкуренції в боротьбі за кадри. Адже якщо раніше в УПЛ практично ніхто не комплектувався з нижчих ліг, то в останній рік на такі трансфери пішли більшість клубів вищого дивізіону. І в умовних Металіста 1925, Кривбасу, Минаю чи Львова  є свої козирі порівняно з клубом із провінції.

І що тепер буде з Інгульцем?

Нинішня команда Поворознюка має кілька очевидних проблем. Перша – календар і положення. З прямих конкурентів навесні йому грати вдома тільки з Чорноморцем, що навіть з урахуванням матчів біженців не у своїх містах є проблемою. Серед конкурентів жоден не подає ознак краху, і навіть найскромніші почали свою селекцію. Ті ж ПФК Львів, Верес і ФК Минай будуть прямими конкурентами Інгульця в боротьбі за провідних гравців нижчих ліг – і на Західну Україну, є підозра, будуть їхати більш охоче, ніж у провінцію в сусідній із бойовими діями області. 

Суто ігрова проблема – з атакою. Сітало тягне ТТД, але хронічно мало забиває. Марусич при хороших задатках має вкрай низьку реалізацію. Ставити на вістря атаки когось із чистих півзахисників – означає закрити діру, а не отримати справжню загрозу попереду. Нападник – дорогий, штучний товар. Вирішити цю проблему можна хіба що на знаннях і зв’язках Ковальця, який добре знає нижчі ліги й працював з молодіжною збірною України, тож пам’ятає погано реалізованих колишніх талантів.

Третя проблема – команді не вистачає гравців з дриблінгом, обіграшем, вмінням перегравати суперників один на один. Смоляков із Запорожцем у них у цьому плані єдині світлі плями, а от Козак і брати Близниченки абсолютно не допрацьовують відповідно до рівня своїх задатків. Отже, новий головний тренер змушений буде не за всі гроші світу знайти гравців, здатних робити різницю на фоні прямолінійної, заточеної на боротьбу команди. 

В Інгульця все ще будується (напевно) новий клубний стадіон, тож у нас є сумніви, що є кошти на масову закупку гравців, як це роблять навіть деякі першолігові клуби. Так, як Полісся чи Карпати, намагатися купити гравців основи інших клубів УПЛ точно не вийде. Але й якщо посилення хоча б 5-6 гравцями вищого класу не буде, то місія зі збереження прописки виявиться героїчною – в сенсі, якщо це вдасться робити, один із клубних стадіонів (поруч із стадіоном імені Поворознюка) доведеться назвати іменем Ковальця.