«Чекаю маршрутку і під’їжджає Шацьких на Мерсі: «Що, підвезти?»: Старгородський – про Динамо 90-х і крах Арсеналу

Артем Старгородський – унікальний персонаж для українського футболу. Людина отримувала свою футбольну освіту в Динамо ще у 90-ті роки минулого століття й застала Валерія Лобановського та прайм ігрової кар’єри Андрія Шевченка, а її активна кар’єра завершилася лише влітку 2024-го. І хоча догравав Старгородський на аматорському рівні – міг дати фору будь-якому молодику.

Головною командою в кар’єрі нашого сьогоднішнього героя став київський Арсенал, якому він віддав вісім років своєї кар’єри та пройшов з клубом шлях від участі у Лізі Європи до банкрутства й небуття.

Про усі ці події у своєму житті, а також багато іншого Старгородський розповів в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол»:

Як Старгородський освоюється в ролі тренера? «Чи завершив я ігрову кар’єру? Ніколи не кажи ніколи»

– Артеме, з літа 2024 року ви, начебто, вже остаточно перейшли на тренерську діяльність, ставши асистентом головного тренера в Колосі-2, а зараз очолили команду в якості головного тренера. Чи можна впевнено сказати, що у свої 43 роки ви повісили бутси на цвях, чи ще можливі варіанти?

– Ніколи не кажи ніколи. Однак на 99% я вже завершив ігрову кар’єру. Десь для себе можу взяти участь у якомусь турнірі. А якщо говорити про першості області чи чемпіонати серед аматорів, що було у моєму житті донедавна, то з цим вже все.

– Як ваші успіхи в Колосі-2?

– Цікаво. Спочатку це було для мене чимось новим. Я у футболі вже давно, але ролі гравця та тренера кардинально відрізняються. 

Коли ти працюєш тренером, то в тебе є 20-25 футболістів, і до кожного треба знайти підхід. Також необхідно налагоджувати тренувальний процес. Окрім цього є й організаційні питання.

Гравцям називають час тренування, вони приходять, проводять його й далі відпочивають. Тренер далі аналізує. Як пройшли тренування та гра? Що сподобалося, а що ні? Відбувається постійне спілкування нашого тренерського штабу.

Артем Старгородський. Фото: ФК Колос-2

– Що на сьогодні входить у ваші обов’язки?

– Я став головним тренером, тому обов’язки зрозумілі. Раніше – допомагав Володимиру Бондаренку. Він казав, яку направленість того чи іншого заняття хоче бачити, а я шукаю відповідні вправи. Потім пропоную йому й ми доходимо згоди. Плюс стандартні положення. Думаємо, як краще їх розіграти, хто на якій позиції повинен бути й т.д.

– Як справи вашого сина Максима в команді? Поки грає небагато.

– Є таке. Ви ж самі бачите, що в нас грають хлопці, які пройшли Першу лігу та УПЛ. Проте це для нього досвід. Він має пристосуватися до дорослого футболу, де усе робиться швидше. Все ж з кожним тренуванням він прогресує. В кожного свій час. Сподіваюся, він використає його на усі 100%.

– Які перспективи вбачаєте, як тренер?

– Є дані, з якими можна рухатися вперед. Усе залежатиме від нього, як він буде працювати на тренуваннях та поводитися у побуті. Він питає в мене деякі поради, і я намагаюся щось підказувати та направляти. Вважаю, що усе в нього має бути добре та вийде.

– Він після початку повномасштабного вторгнення пробував свої сили за кордоном? Чому вирішив повернутися?

– Так, він виїхав разом з матір’ю та братом. Я станом на початок повномасштабного вторгнення також був за кордоном на зборах з Лівим Берегом. Потім ми з дружиною вирішили повертатися додому, і оскільки Максу ще не було 18, йому був потрібен опікун. Велика вдячність моєму експартнеру за київським Арсеналом Саулюсу Міколюнасу, який забрав його до себе. Потім він жив у його батьків.

Він тренувався у Жальгірісі U-18. Потім перейшов до Дайнави завдяки ще одному колишньому партнеру за Арсеналом Сергію Кузнєцову, з яком ми підтримували відносини. Також почав потроху-потроху тренуватися.

Потім Дайнава вийшла у вищу лігу. Там були легіонери – шустрі африканці. Тому пішов у другий дивізіон до Гарляви, аби набити гулі та адаптуватися. В принципі, виходило непогано. Була домовленість, що він повернеться до Дайнави, аби брати участь у вищій лізі, однак президент вирішив, що йому ще потрібно пограти в другому дивізіоні. А там рівень як любительський.

Поїхав до Франції до команди Мариньян Жиньяк з четвертого дивізіону, яка потім вийшла у третій. Він з ними тренувався до літнього трансферного вікна. Начебто, усе було добре, однак потім прибрали головного тренера та спортивного директора, з якими була домовленість.

Він там ще пів року пограв за любительську команду, і вирішив не гаяти час та повертатися. Важко там закріпитися іноземцю без послужного списку. Він вже і сам захотів повернутися, бо за два роки засумував за сім’єю. Не шкодує. Підписали його в Колос-2, й він потроху зростає. Дай Боже, все буде добре.

– А як там ваш молодший син Дем’ян? У футбол грає?

– Він займається у дитячо-юнацькій спортивній школі «Зміна» на Оболоні. Вийшло так, що тренується з на рік старшими хлопцями. Трохи тяжко, адже в цьому віці різниця в один рік є дуже суттєвою, однак в нього виходить та є бажання. Тягнеться до старших друзів.

Дані в нього є, проте також залежить від нього, як він буде їх розвивати.  Життя покаже, як буде далі. В дитячому футболі сьогодні можна бути чемпіоном, а завтра вже й немає бажання грати.

«Від першого запрошення до Динамо я відмовився»

– Ви народилися у Києві. Як почали займатися футболом?

– Я виріс на Русанівці, і мені пощастило, що у моєму дворі хлопці любили футбол, і ми усі були приблизно однакового віку – один-два роки різниці максимум. Кожен день нас збиралося по 15-18 людей, й ми грали у футбол та рухливі ігри. Встигали й до школи пограти хвилин 15 на полі, потім після уроків, не повертаючись додому, продовжували. Паралельно ще й домашнє завдання встигали робити.

До сьомого класу я не ходив у жодні секції. Зараз розумію, що у дворі отримував у п’ять разів більше, аніж діти, які займаються футболом сьогодні. Вони тренуються годину три рази на тиждень й розходяться, а ми щоденно грали по п’ять-шість годин, поки вже не кликали додому. І то просилися дозволити ще пограти.

Потім мене мама повела до київського Локомотиву, і там я залишився на два роки.

Артем Старгородський. Фото: КОАФ

– Хто ваші батьки за професіями?

– Тато – моряк. Мама – вчитель української мови початкових класів. Потім була завучем.

В тата така професія, що він не часто бував удома. Міг і на пів року піти у рейс. Однак коли повертався, то завжди ми проводили час разом з м’ячем. Він завжди любив футбол й мене направив. Він ходив в Аргентину, де ловив рибу, й перейнявся там футболом. Завжди привозив сувеніри. Зокрема, в мене є раритетна марка на честь перемоги Аргентини на чемпіонаті світу 1978 року.

Звичайно, розповідав він мені й багато цікавих історій. Він ходив на величезному кораблі, і його потрібно було чистити від налетів. Говорив, що коли спускався під воду з аквалангом, то декілька разів зустрічав таких акул! Метрів по 20. Відчуття екстремальні.

– Як ви потрапили до Динамо?

– В Локомотиві мені пощастило з тренером. Це був Валерій Іванович Іванов. Він дуже любив дітей й давав цікаві вправи. Ми багато били по воротах та багато грали. В основному вовтузилися з м’ячем.

Після дев’ятого класу отримав запрошення від Динамо. Вперше я не захотів покидати команду, бо в нас був дружній колектив, й усі підтримували одне одного. З Локомотива Динамо забрало людей дев’ять. Спочатку одних, потім других, далі третіх. Мені місяців через три знову запропонували, і тоді я вже перейшов до Динамо.

В кому з його партнерів в Динамо побачив талант сам Лобановський? «Лобановському щось сподобалося в Лисицькому й він дав йому зіграти на «Олд Траффорд» проти Манчестер Юнайтед»

– Хто з вихованців Динамо вашого 1982 року народження заграв?

– Найкращу кар’єру зробив Віталій Лисицький. Він у 18 років потрапив до Динамо Валерія Лобановського й зіграв на «Олд Траффорд» проти Манчестер Юнайтед. Також у нас були Паша Кутас, Рустам Худжамов, Саша Шевелюхін, Дмитро Пінчук, Вова Петровський. Потім в останній рік прийшли ще Сергій Мотуз, Ігор Скоба... Пограли добре.

– Зараз не кожному дано зіграти за Динамо, а в ті часи – тим більше. Що дозволило Лисицькому все ж зробити це?

– Щось сподобалося Лобановському. Його спочатку взяли до другої команди, а потім він тренувався з першою. Так склалося, що хтось отримав якусь травму, й Віталік дуже гідно зіграв. Це вважалося чимось неможливим та космічним.

– А хто був найбільшим талантом вашого покоління, який не розкрився?

– В нас був Саша Диндиков. В один час він їздив до Німеччини, де спочатку тренувався з Шальке, а потім підписав контракт. Далі в нього якось не склалося й він пропав. Зараз він в Україні, але не знаю де саме. Гравець був дуже цікавий. Він мав ліву ногу, світлу голову й приймав неординарні рішення.

Пам’ятаю, ми з ним зустрілися, коли нам було років по 16-17, і він мені розповідав дивовижні речі про Німеччину. Там гравці мали базу, поля, бутси, екіпірування, усі умови. Приходили, тренувалися, скидали екіпірування й все. На наступний день приходили, а на них у роздягальні вже очікувало усе чистеньке та свіже. Я не міг повірити, як таке можливо. Тобто в ті часи у Німеччині вже усе було налагоджено, як у нас зараз.

Нам якщо одні бутси давали, то ми берегли їх, як могли. Знайти було важко, а навіть якщо знаходили, то вони багато коштували.

Плюс він вже мав контракт й отримував немалі гроші у дойчмарках, якими міг спокійно розпоряджатися. Ніхто нічого не контролював не смикав. Людина була сама по собі.

– На якого українського гравця Диндиков був схожий за своїми якостями?

– Якщо брати з Динамо, то на Юрія Калитвинцева. Він мав ліву ногу, приймав неординарні рішення та виконував гострі передачі.

– В Динамо у вас були суворі тренери?

– Динамо-3 тренував Юрій Єськін. Такий, специфічний тренер:) В Динамо-2 вже був суворий Володимир Онищенко. Будь-який його погляд та слово збадьорювали добре.

Якось ми з Динамо-2 поїхали грати на Захід України. За рахунку 1:1 я вийшов на заміну й мав момент, коли під кутом вийшов майже віч-на-віч з воротарем й міг бити правою, але вдарив лівою – кіпер перевів м’яч на кутовий. Так і завершили 1:1. Після гри Онищенко мене спитав: «Ти що, шульга?». Відповів: «Та ні, правша». Він: «А чого ти правою не бив?». Я йому: «Ну, вирішив так». Після цього місяць-півтора я до Динамо-2 вже не потрапляв:)

Які якості дозволили Шевченку стати великим бомбардиром? «Шевченко забивав фактично усе. Якщо не вдавалося, то дуже злився»

– За роки перебування в Динамо вам якось дали доторкнутися до першої команди? Можливо, на тренування або спаринги підключатися?

– Ні, на жаль. Я лише у Динамо-2 пробув рік. Далі поїхав по орендах. Тоді це було чимось неймовірним.

Пам’ятаю, як вперше потрапив на нову базу першої команди. Ми були на заїзді з Динамо-2 на старій базі у Конча-Заспі, зараз її вже добре зробили, і перед вечірньою грою пішли туди на обід. Це стало для мене трохи відкриттям, адже раніше я такого не бачив. Зайшли, як у ресторан, де було купа персоналу й кожному подавали блюда. Зараз це, можливо, трохи дико чути, але тоді ми навіть так трохи боязко поводилися, щоб нічого не зламати, не впустити й не розбити, не дай Боже!

Запам’яталася атмосфера, яка тоді царювала на базі перед матчами Ліги чемпіонів. Ніхто не ходив, була повна тиша – жодного шуму та гаму. Спробуй кудись вийти! Усі сиділи й не вилазили зі старої бази, бо в першої команди Ліга чемпіонів!

– Лобановського колись бачили?

– Звісно. Він приходив подивитися на Динамо-2. І ми ходили дивитися тренування першої команди.

Коли на Конча-Заспі поклали штучний газон, то окрім трибун по центру зробили ще й будку, куди він приходив та сідав, спостерігаючи за тренуваннями та матчами. Можливо, ту будку зробили спеціально для нього. Не знаю, чи є вона зараз.

Тільки-но він приходив, усі одразу вмикали максимальні сили й бігали на повну. Ніхто не зупинявся. Була, така аура, що прийшов Метр, й гравці обережно дивилися, що він буде робити. А Лобановський спокійно спостерігав без будь-яких емоцій.

Валерій Лобановський. Фото: Динамо

– Хто з гравців першої команди, які виступали на вашій позиції, був найбільшим топом?

– Я пограв разом з Олександром Хацкевичем, якого іноді спускали в Динамо-2. Цікаво було спостерігати за ним, як він грає та ухвалює рішення. Завжди на гуморі, веселий. Однак найкращим був Белькевич. Однозначно. Він у перший рік особливо не грав. Хацкевич якось одразу почав потрапляти у склад, а Валентин поступово адаптувався. Такі паси віддавав! Бачення поля було просто фантастичним.

– З Андрієм Шевченком перетиналися?

– Я бачив його у тренувальному процесі. Він був дуже швидким. Завжди одразу приймав м’яч з відходом і тікав. Не було такого, щоб прийняв й потім з місця почав щось робити. Коли відпрацьовували завершення, то він забивав фактично усе. Якщо не вдавалося, то дуже злився. Увесь час хотів виграти й забити. Тому в нього усе й вийшло. Справжній нападник.

– Хто із старших більше за усіх «пхав»?

– В Динамо-3 та Динамо-2 за нас грав голкіпер Сева Романенко. Ото був говіркий та тримав у тонусі! Особливо, коли ми грали за Динамо-3 у Західній зоні, де були дуже важкі матчі.

Якщо ми пропускали гол, то одразу усі вибігали зі штрафної площі, бо на того, хто там залишався останнім, і не важливо, винен він чи ні, він спускав усіх собак. «Пхав» так, що люди потім не знали, як грати далі.

Читайте також

«Блохін до Хачеріді: штраф! І тут Женя з гетр дістає 100 доларів й дає йому»: Романенко – про кар’єру та «злив» з Динамо

– Заруби на тренуваннях часто бували?

– Якось ми з Шевелюхіним, з яким разом потрапили до Динамо-2 та добре спілкувалися, на тренуванні опинилися один проти одного у вправі один в один. Якщо твій гравець прийме м’яч на відстані двох метрів від тебе, то це вже катастрофа. Так усі носилися.

Вийшло, що я в одному моментів його обіграв, потім в другому, й Онищенко крикнув: «Що він тебе так вовтузить?!». І той як почав мене по ногах бити!:) Я ледве з тренування пішов. Однак жодної образи не мав. Його також можна зрозуміти. Тренер почав нагнітати, і він завівся. Не встигнеш м’яч прийняти, як тобі летять дві ноги в голову. Ну, нічого. Встаєш й біжиш далі.

Скільки заробляв у Динамо та чим запам’ятався колектив? «Суркіс сперечався з гравцями Динамо на 100 доларів, що ніхто не наб’є м’яч більше за нього»

– Які у вас були зарплати в молодіжних командах Динамо?

– Перший контракт у Динамо-3 – 88 гривень. Премія за перемогу була, здається, 50 чи 100 доларів. У Динамо-2 зарплата з кожним роком підвищувалася. Платили 200, 300, можливо, 500 доларів. Премії були по 200-300 доларів. Щось таке.

– На яких машинах зірки першої команди їздили тоді?

– Переважно усі на Mercedes, які тоді тільки-но з’явилися. У когось був більш «заряджений», у когось менш. Ця машина вважалася якісною. Потім почали з’являтися й інші авто.

Якось після тренування на Конча-Заспі стояв на зупинці та чекав маршрутку до метро, і тут до мене на Mercedes під’їхав Максим Шацьких. Спитав: «Що, підвезти?». Я відповів: «Та було б супер». Так він мене підкинув.

Потім ми з Шацьких добре спілкувалися в часи спільних виступів за Арсенал, і згадували цю історію. Він сміявся та казав: «Ось бачиш, яким я був простим і не зірковим».

Чому люди боялися сідати в авто до Костишина? «Про нього ходили легенди»

– Ганяти любили?

– Ганяли. Що приховувати? Було трохи свавілля. Тоді усе це робилося простіше. Камер не було. Кожен міг поганяти. Той-таки Шацьких любив поїздити круто. Юра Целих з Динамо-2, здається, з Луганська, носився, як божевільний.

Взагалі в цьому плані легенди ходили про Руслана Костишина. Розповідали, що він підвозив людей в аеропорт Дніпра на літак до Києва, а потім сам гнав до Києва, щоб їх там зустріти. Люди, які з ним їздили, з розуму сходили. Казали: «Все, краще ми потягом, автобусом, літаком, але не з Костишиним».

Руслан Костишин. Фото: Колос

– Вчитися встигали?

– Так. Тільки чомусь я не до інфізу пішов, а до Національного університету харчових технологій на інженера-електрика:) Вчився на заочній формі, але пам’ятаю, що щось креслив. Потім з третього курсу вже мене затягнув футбол, й часу було мало. Вчився так... Якщо мені зараз щось дати, то я краще заплачу гроші людині, яка буде це знати:) Давно усе було, та й до практики я не дійшов.

Потім здобув другу освіту, вступивши до Міжрегіональної академії управління персоналом. Також вчився на заочній формі. Ходив на лекції, слухав, складав іспити. Доволі цікаво. Зараз у футболі допомагає, адже в тренерській роботі треба спілкуватися з різними людьми та з кожним знаходити контакт.

– З президентом Динамо Ігорем Суркісом перетиналися?

– Він на усі ігри приходив. Пам’ятаю, постійно сидів на лавці та набивав м’яч. Міг набити дуже багато та влаштовував суперечки з гравцями першої команди на 100 доларів. Я жодного разу не бачив, щоб його хтось перевершив.

– Як ви покинули Динамо?

– Прийшов вік. Ти або йдеш далі, або все, адже підтискають молодші хлопці. Я поїхав по орендах.

Чи справді Заварова звільнили з Арсеналу за п’янку? «Для нас це було незрозуміло»

– Головною командою у вашій кар’єрі можна назвати Арсенал, де ви стартували та досить тривалий час пограли під керівництвом легендарного Олександра Заварова. Як склалися ваші відносини?

– Ми з ним пару місяців назад зустрілися на турнірчику, в якому я брав участь. Анатолійович нагороджував. Тепло поспілкувалися та позгадували приємні моменти.

Він підтримував розкуту атмосферу в команді. До когось з гравців довіра була більшою, до когось – меншою, але не було напруження. Анатолійович заохочував проявляти ініціативу та ухвалювати неординарні рішення на полі. Відчувався його досвід.

Він пограв за Ювентус, поїхавши туди тоді, коли це було неможливо. Вірогідно, саме там він перейнявся тією свободою, якої не вистачало в СРСР. Усе складалося добре.

– Чи хвалився Заваров перед гравцями своїми регаліями?

– Ні. Нічого такого від нього й близько не було. Ніколи не казав: «Я – віцечемпіон Європи, а ви нічого не досягли». Він в цьому плані скромний.

– То які історії згадували із Заваровим?

– Згадували часи, коли Арсенал ще належав місту й взагалі було невідомо, чи існуватиме він. Гроші то платили, то ні. Непросто доводилося. В останній момент вирішилося, що клуб забере Вадим Рабінович.

Також згадували невеселу історію, коли в останній грі на турецьких зборах за тиждень до старту другої частини чемпіонату я та Віталік Мандзюк у безневинній ситуації вдвох пішли на м’яч, і хоча обидва крикнули: «Я», в підсумку зіграли один одному в голову. Я втратив свідомість. Не знаю, наскільки мене вирубило. Віталік трохи міцніший, тому був при пам’яті. Голову довелося зашивати. Вдома вийшов з літака без очей, бо усе опухло й синці опустилися.

– А що скажете про сина Заварова Валерія, який був у команді? У професійному футболі він не затримався.

– Він мав дані, але було видно, що не хотів напружуватися. Більше на лайті. Вийшло – добре. Ні – також непогано:) Не знаю. Ніяк особливо його відзначити не можу.

– Історія з відставкою Заварова була якоюсь мутною.

– Для нас це також було незрозуміло. Ми провели перший збір в Туреччині й усе було добре. Потім полетіли назад на триденні вихідні, а Анатолійович залишився. Чи суперника хотів подивитися, чи щось таке. Команда повернулася з відпочинку, й на тренуванні нам оголосили, що Заваров звільнений. Начебто з ним розмовляв Рабінович, й він був у нетверезому стані. Два-три дні ми тренувалися під керівництвом помічника Заварова вже покійного Василя Євсєєва, а потім приїхав В’ячеслав Грозний.

Говорили, що Заварова звільнили за п’янку. Я сумніваюся. Там якісь інші моменти, про які знають лише Заваров та Рабінович. Через телефон визначити, що людина п’яна, звільнити її, потім програти суд та віддавати гроші... Ну, така собі історія.

Старші хлопці якось намагалися вплинути на Рабіновича та телефонували йому. Однак той відповів, що рішення вже прийняти й змінити його не можна.

Олександр Заваров. Фото: YouTube

Чи «зливала» команда Грозного у матчі з Таврією? «Після 1:6 Грозний звинуватив у «здачі» Реву та Закарлюку»

– За Грозного ви не зіграли жодного матчу.

– На зборах усе було добре. В мене виходило й він хвалив. Проте після того, як я провів пару невдалих спарингів, він просто забув про мене та припинив бачити. В нього є така риса. Якщо йому людина не зайшла, то він про неї забуває.

Я тренувався, але без будь-яких шансів потрапити навіть до заявки Арсеналу. Тренувався з першою командою, а грав за дубль в Юрія Михайловича Бакалова. 

Хоча, потім ми з Грозним зустрічалися на тренерських курсах й не було жодних проблем. В мене й каплі образи на нього немає. Це його бачення. Тут нічого не зробиш.

– До речі, чи помічали ви, що в Бакалова у спілкуванні є одна характерна риса...

– «Мля»? Коли він тренував дубль, то цього ще не було. Вже потім, після тривалої роботи головним тренером з’явилося. Мабуть, накопичилося. Це нормально.

– Цікаво, що відбувається за неформальних обставин.

– Ні, там усе те саме. Немає нічого такого немає. Типу грубощів чи ще чогось. Просто проскакує це слово.

– Примітно, що у першому матчі, коли ви потрапили до заявки Арсеналу за Грозного, команда вдома програла Таврії (1:6) у чемпіонаті, й тренер покинув свою посаду. Його «зливали» у тій грі?

– Я не знаю. Навряд чи. Не думаю. Взагалі не думаю. Грозний тоді звинуватив Віталіка Реву – абсурд. Сергія Закарлюку покійного – також абсурд. Це не ті люди, які будуть займатися цими справами. Вони могли сказати в обличчя те, що їх не влаштовує. Особливо Закарлюка. Для нього це взагалі не проблема. Однак щоб робити такі речі... Ні – 100%. Інші? Також навряд чи.

Так вийшло, що позалітали м’ячі, які хочеш. На п’ятій хвилині рахунок вже був 1:1. Потім кожен їхній удар – це гол. Іноді трапляється.

– Потім Арсенал прийняв Леонід Кучук. Говорять, людина не проста. Хоча, результату досягнув.

– Він привів із собою великий тренерський штаб – людей п’ять-шість. Також залишився Бакалов. Вони між собою також перший час притерлися, але, як бачите, надалі були у хороших відносинах. Вони багато допомогли одне одному, й усе в них було добре.

На перших зборах у Словенії спочатку було трохи незвично. Тренування могло тривати 2,5 години. Після заняття хвилин 40 займалися тактикою. Він ходив, пояснював, показував. Ми вперше зіштовхнулися з настільки уважним ставленням до тактики й спочатку думали: «Що він таке нам розповідає? Навіщо?».

Потім була перша товариська гра з Марибором. На той момент хороша команда, яка грала у Лізі чемпіонів. Ми впевнено перемогли 3:0 й саме так, як нам розповідав Кучук. Після того матчу з’явилася віра, що усе робимо правильно. Почали переналаштовуватися й ставитися до підходу Кучука без насмішок. Усе стало серйозно. Так й пішло.

Він – просто капітальний фанатик. Коли ми прилітали з гостьових матчів, то усі по домівках, а він залишався на базі й до ранку передивлявся гру та розбирав її. Потім спав дві години й приходив на наступне тренування.

Як Арсенал (Київ) сам себе вибив із єврокубків? «Коли Кучук дізнався про 0:3 від Мури, то в нього ледве очі не випали»

– Єврокубковий похід Арсеналу не склався, адже команда одразу вилетіла у кваліфікації Ліги Європи від Мури (0:3, 2:0) через технічну поразку у першому матчі.

– Після двох років зборів у Словенії ми вже добре вивчили місцеві команди, й вони тоді взагалі не були для нас проблемою. В першому матчі у Києві на «Динамо» спокійно перемогли 3:0. На наступний день усі зібралися, приїхав Рабінович з кортежем три-чотири машини та до Кучука. В нього й так погляд такий, що очі великі, а тоді вони в нього взагалі ледве не випали.

Нас вишукували й повідомили, що ми отримали технічну поразку, бо Ерік Матуку не мав права грати. Він ще два роки тому отримав червону картку у матчі за Генк й повинен був пропускати.

В клуб надійшов відповідний лист англійською, але хтось взяв і згори на той лист накидав якихось паперів. 

Так він там й залишився. Поставилися до цього недбало. Можливо, не вистачило досвіду. На жаль.

– Проте ви були близькими, аби відігратися.

– Рабінович за кожен забитий гол обіцяв в по 100 тисяч доларів у випадку проходу далі. Все ж не команда була винна. Можливо, ми б й забили три голи, якби не такий величезний тиск. Три м’ячі фори – це немало.

На другій хвилині вже забили. Начебто, те, що треба. Однак на 31-й хвилині вилучили Сергія Симоненка й ми залишилися вдесятьох. У середині другого тайму забили ще один. Потім сиділи-сиділи на їхніх воротах, але так й не дотиснули.

Люди, які програли 0:5, раділи, як я не знаю хто. Вони вийшли на Лаціо, хоча туди мали їхати ми. Після цього Арсенал ще до середини осені нормально проіснував, а далі почалися проблеми.

– Тодішній голкіпер Арсеналу Євген Боровик нам розповідав, що президент клуб Вадим Рабінович отримав на горіхи за цей інцидент. Здається, він натякав, що дуже незадоволеним був Ігор Коломойський.

– Скоріше за все. Гроші ж виділялися, а що на виході? Команда пробилася у єврокубки й через безглузду обставину вилетіла. Йому прилетіло, й він намагався нас стимулювати. Прикро, що не допомогло.

Євген Боровик. Фото: ФК Чорноморець

– Невже цей виліт від Мури настільки розчарував інвестора, що про клуб просто почали забувати?

– Можливо, це збіг. А можливо, той матч дійсно підштовхнув до подальших подій, які потім відбулися з клубом. Вірогідно, вони все одно відбулися б. Просто на рік чи два пізніше.

Чому не склалися відносини з Григорчуком? «У нього у Чорноморці усе було жорстко та конкретно, не соромлячись»

– В другій частині того сезону, коли Арсенал почало штормити, ви відправилися до Чорноморця. Як склалися ваші відносини з Романом Григорчуком, про методи роботи якого Олексій Шевченко розповідав нам жахливі речі?

– Не зовсім склалися.

Після Кучука було незвично працювати під керівництвом Григорчука. В них трохи різні погляди на спілкування. Кучук не шукав винних. Ти сам розумів, де помилися, а він малював загальну картину. Прилюдно він не висловлювався погано ні про кого. В Григорчука був інших підхід. В нього усе по жорсткому й конкретно, не соромлячись. Теорії проходили добре й розслабитися він не давав:) Якщо ти десь винен, то він не промовчить. Не знаю, як зараз. Можливо, щось змінилося. Тоді було так.

Не кажу, що це неправильно. Він так працював у Чорноморці й досягав чудових результатів, виводив команду у єврокубки. В нього такий метод. Я не зовсім до нього переналаштувався. Мабуть, не вистачило часу.

– Конспекти писали в Григорчука?

– Так. Ми на перші збори з Шацьких приїхали, й нам на теорії одразу видали блокнот та ручку. Спитали: «А навіщо це?». Нам відповіли: «Ну, от будете записувати».

В нього був набір вправ, який ми мали знати саме у такій послідовності, як він казав: у трійках, у двійках. Мали записати та вивчити. Потім він запитував й перевіряв, знаєш ти це чи ні.

– Краще проявити себе в Чорноморці завадили травми?

– Так. У півфіналі Кубка України з Дніпром (2:1) я травмував коліно, коли зіштовхнувся з Яном Лаштувкою. Зіткнення було настільки сильним, що його одразу замінили, а мене хвилин через п’ять. Просто вже не міг бігати, бо було дуже боляче.

Потім під кінець сезону вже почав більш-менш стабільно грати, але у фіналі Кубка проти Шахтаря (0:3) травмував суглоб. Після першого тайму мене замінили. В підсумку вирішили не мучити одне одного й розійтися за взаємною згодою.

Хоча, час в Одесі був класним. Хороша команда, сильні легіонери, чудовий стадіон та відмінні вболівальники.

– У фіналі проти Шахтаря шансів не було?

– В першому таймі щось грали, але легіонери Шахтаря були набагато сильнішими за наших. Звичайно, в одній грі мали шанс щось зробити, але не вийшло. Шахтар тоді мав неймовірно потужну команду.

– Перший гол Фернандіньо наприкінці першого тайму прийшов з-під вас?

– Так. Коли розбирали Шахтар, то акцентували, що Фернандіньо відходить в ту зону. І коли вже на полі відбувався той момент, я зрозумів ситуацію, але запізнився на долі секунди, намагаючись дістати у підкаті. Він пробив у ближню дев’ятку без шансів.

В перерві потім це згадувалося. Мовляв, ми розбирали, а я проспав. Можна було завадити тому удару.

Як зазнав краху Арсенал? «Рабінович провернув схему, продавши борги футболістів, автобус у залогу й прапор Арсеналу»

– Після вашого повернення до Арсеналу клуб, виходить, вже доживав свої останні місяці.

– Мені хотілося повернутися до Арсеналу. Взимку не було ясності, чи взагалі продовжить команда виступати, з усім тим клуб стартував у новому сезоні під керівництвом Бакалова.

Потім один місяць нічого не заплатили, другий, третій... Намагалися якісь питання ставити, але ж нового президента клубу Олександра Онищенка не було. А що могли сказати інші люди? Відповідали: «Не знаємо». В підсумку за пів року я не отримав жодної зарплати. Якось добиралися на матчі й догравали на чистому ентузіазмі.

– Чому усе так відбулося?

– Рабінович продав Онищенку борги футболістів, автобус у заставі й прапор Арсеналу. В клубу не було ні стадіону, ні бази, нічого. Не знаю, як Рабінович зміг переконати Онищенка та провернути цю схему. Однак факт залишається фактом.

Онищенко виплатив немаленькі борги й перші пів року фінансував команду. Потім зрозумів, що жодних документів не побачить й нічого не буде. Через це він перестав давати гроші й втратив будь-який інтерес до клубу.

Ми щось гравцями збиралися та шукали людей, які могли б взяти Арсенал, але ніхто не хотів мати справи з Рабіновичем. Багато хто боявся, що почне фінансування, а потім в нього просто відберуть клуб. Кому воно потрібно? Ось так й похоронили Арсенал.

Вадим Рабінович. Фото: ФК Арсенал (Київ)

– А що Рабінович?

– Приїздив пару разів та кожен раз розповідав по два-три анекдоти. Послухати його цікаво було. Не стільки сам анекдот, скільки як він усе це говорив та подавав. Це мистецтво. Оратор він хороший.

Як в УПЛ опинився колишній бомбардир Юве та збірної Італії Раванеллі? «Після мого приходу у новий Арсенал він також розвалився. Можливо, це якесь прокляття»

– Після вояжу до Білорусі ви повернулися вже у новий Арсенал, фінал якого виявився дуже схожим на той, який пережив оригінальний клуб.

– Я також вже наприкінці про це думав. Можливо, це якесь прокляття Арсеналів. Начебто, усе добре, а потім різко розпадається та завалюється.

Прийшов у команду як граючий помічник головного тренера Сергія Литовченка. Тоді Перша ліга була непростою. Підвищувалася у класі лише перша команда, і з нами конкурували Колос та Десна. Ми без такого сильного фінансування змогли вийти в УПЛ.

Пішли у тижневу відпустку й готувалися до УПЛ, але нові сербські інвестори, які зайшли в клуб за два-три місяці до кінця сезону, вирішили взяти на посаду головного тренера Фабріціо Раванеллі з метою популяризації клубу. Очікували, що це заохотить вболівальників приходити на стадіон та залучить до клубу додаткові інвестиції та рекламу.

– Чи був у вас варіант залишитися?

– Сергію пропонували залишитися у штабі, але він не захотів, сказавши, що це нечесно. Людина виконала великий обсяг роботи, дійшовши з командою з Другої ліги до УПЛ. Просив дати хоча б стартувати та зіграти три-чотири тури. Йому відмовили.

А тим часом Раванеллі, очікувано, почав прибирати гравців з попереднього складу. Мене, вікового, також в команді не особливо хотіли бачити, щоб ніяку кашу не варив. Я сам лише одне чи два тренування провів й потім сказав, що піду слідом за Литовченком. Він мене запросив та допоміг. Хоча, в мене тоді була мрія зіграти ще хоча б одну гру в УПЛ за Арсенал.

Раванеллі відпрацював лише декілька турів і його прибрали, бо не виходило нічого. Далі вже інші тренери намагалися щось виправляти, але... Якщо в клубі усе робиться такими схемами, то довго воно протриматися не може. Закінчилося так, як і мало.

– Ви задоволені своєю кар’єрою?

– Скаржитися не буду. Могло бути краще, а могло не бути й взагалі. Все одно це якийсь випадок та фарт, коли потрібно опинитися в потрібному місці у потрібний час з потрібними людьми. Задоволений на 80% тим, що я пройшов, з якими людьми пограв та проти яких пограв в тоді дуже сильному чемпіонаті України

Чому не на 100%? З тим таки Арсеналом хотілося б більше пограти у єврокубках, щось виграти в Україні. У Білорусі можна було більше виграти. Все одно не можна бути повністю задоволеним. Однак я – щаслива людина. Ні про що не шкодую.

Читайте також

Колос зазнав фіаско в першому матчі на літніх зборах: як зіграла команда Костишина