«Футбольна мрія тільки одна – відродити ФК Волинь та повернутися з командою в УПЛ»: вогняне інтерв’ю Кварцяного
27716 
Легенду Волині Віталія Кварцяного дуже непросто розговорити для відвертого інтерв’ю, але Андрію Піскуну для його авторської рубрики на сайті «Український футбол» це вдалося.
Культовий тренер розповів про наступне:
- Як і де шукає інвесторів для відродження ФК Волинь (спойлер – є запасний план та команда);
- Що думає про Павелка та шалені зарплати в УАФ;
- Як починав тренерську діяльність у штабі Маркевича;
- Як став головним тренером ФК Волинь та кримінальні історії;
- Про Лужного, який ніколи не наїдався футболом та любителя виділись Хачеріді;
- Про бронежилети, шини з під КрАЗів та інші шалені вправи;
- Як дозволяв деяким футболістам випити горілки та закусити за його рахунок;
- Як побачив у Сербії Нінковича, за яким полював Ювентус;
- Який із його експідопічних сильніший за Жезуса та міг грати в збірній Бразилії;
- Після відходу якого гравця Кварцяний плакав;
- Який гравець ФК Волинь міг би заграти у збірній Бразилії, якби не страшна трагедія;
- Хто найнереалізованіший талант ФК Волинь, якого хотів купити Реал та Красніков у Металіст;
- Як і за скільки хотів купити Ярмоленка, але втрутилось Динамо;
- Які ще зірки могли потрапити у ФК Волинь;
- Про найдорожчі трансфери Волині;
- Як його зрадив В’ячеслав Шевчук;
- Про свою чарівну онучку Анастасію та як нишком від дружини возив її на футбол.
«Я пояснив потенційному інвестору, скільки потрібно давати фінансів на команду УПЛ і який має бути бюджет. Він навіть оком не моргнув»
– Віталію Володимировичу, правда, що ви зайняті пошуком інвесторів для відродження ФК Волинь?
– Так. Поки я живий, я не залишу спроб відродити ФК Волинь. Але багато розповідати не хочу – щоб не злякати потенційних інвесторів. Успіх любить тишу.
У Луцьку є завод підшипників, один із небагатьох в Україні, який функціонував і давав продукцію. Він належить шведській компанії SKF. На своє 70-річчя я поїхав у Гетеборг на дитячий турнір. Там я зустрівся з керівництвом SKF.
Зустріч допоміг організувати мій колишній вихованець Раймонд Лайзанс, який знає англійську і шведську мови. Він якраз привіз на турнір молодь ФК Рига.
Віталій Кварцяний. Фото: ФК Металіст
– З ким із керівництва SKF ви розмовляли і про що?
– Із генеральним директором, його батько – голова корпорації. Ми розмовляли години півтори за допомогою перекладачів. Він багато не говорив, пригощав нас кавою і слухав. Я йому пояснив, скільки потрібно давати фінансів на команду УПЛ і який має бути бюджет. Він навіть оком не моргнув. При річному доході SKF у десятки мільярдів доларів – це крапля в морі.
Найголовніше, що SKF не має футбольної команди у світі. Швед зацікавився, але взяв паузу на роздуми. Такі серйозні люди ніколи не поспішають, вони й півроку можуть ідею виношувати і все вивчати. Будемо чекати.
Я шукаю багато варіантів: колись і з китайцями зустрічався, і з американцями. Китайці три роки тому хотіли купити ФК Волинь. Я поговорив із керівництвом, вони – ні «так», ні «ні», і в підсумку відмовилися продавати клуб. Потім війна поламала всі плани.
– Якщо ФК Волинь відродиться, ким ви себе бачите в клубі: президентом, головним тренером, спортивним директором?
– Ким завгодно, щоб була користь. Але, найімовірніше, адміністратором я не буду. Багато що залежатиме від того, як інвестор розкладе карти. Звичайно, я хочу бути тренером. У мене одна біда – вік 70 років, але це не проблема, поміняю паспорт, у якому напишуть, що мені 44. Подивіться, у скільки років тренують Луческу, Пелегріні, Ходжсон. У нас же весь час дорогу молодим дають, а досвід куди дівати? Мої поради приносять тільки користь, мені подобається змінювати футбол у позитивний бік.
– Ви шукаєте інвесторів, а в кого права на ФК Волинь?
– Власники Волині поки не хочуть говорити на цю тему. Я веду розмови з колишніми співробітниками ФК Волинь, вони не хочуть відкривати повністю карти, але час то не чекає. Нехай би сказали, що потрібно, – виплатити компенсацію або погасити вкладені гроші, щоб отримати правонаступництво. Якщо вони через деякий час самі хочуть відродити клуб, тоді ми будемо шукати інші клуби з Луцької області і починати з Другої ліги.
Думаю, ми знайдемо спільну мову з ПФЛ, щоб вони дозволили нам стартувати одразу з Другої ліги, якщо ми надамо інвесторські гарантії.
У нас уже є на прикметі клуб, який має інфраструктуру і підтримку місцевої влади ОТГ.
Назву клубу я поки розкривати не хочу. В УПЛ уже грала команда з смт, це Інгулець, то чому б нам не спробувати?
– А чи вийде зацікавити інвесторів якимось невідомим клубом з ОТГ?
– Над цим і працюємо. Звісно, не хочеться втрачати історичний ФК Волинь, але війна сплутала всі карти.
«Зараз на Павелка багато чого посипалося, але хто правий, а хто винен ‒ нехай вирішує суд»
– Вас переобрали головою Волинської асоціації футболу. Що для вас означає перемога?
– Я вже третю каденцію перебуваю на чолі Волинської асоціації футболу. На перших двох я не особливо горів бажанням залишатися на посаді, бо був перенасичений різними посадами і функціями. Бачили, що я справляюся і вішали все на мене, а я не міг відмовити. Зараз у мене вже немає статусу в ФК Волинь, він тимчасово припинив існування, і мені самому захотілося залишитись у футболі.
Я на луцькому стадіоні з трьох років, як тільки почав ходити і бігати. «Авангард» – це мій рідний дім. Я жив у різних квартирах, але далі 800 метрів від «Авангарду» ніколи не переїжджав. Без цього стадіону мені було б самотньо, я в нього вклав багато душі.
– Чи буде Волинська асоціація футболу підтримувати скликання позачергового конгресу УАФ?
– Так, ми зараз якраз готуємо підсумкові документи і будемо приєднуватися до колективних членів регіональних Асоціацій. Ми повинні активувати роботу УАФ у рамках статутних норм.
– Правда, що Шевченка розглядають як головного кандидата на посаду голови УАФ?
– Нам ще нікого не пропонували і Шевченко про себе поки що не заявляв. Напевно, ясність настане вже після Конгресу.
– Як особисто ви оціните час правління Павелка в УАФ?
– У людському плані в мене ніколи не було проблем із Павелком, він трудоголік, і Волинська асоціація футболу його ніколи не підводила.
Що стосується слідства у його справі, то цим нехай займаються компетентні органи. Я не контролююча організація, не ревізійна комісія, не прокуратура і не слідчий.
Я не знаю, що там із цими заводами з виробництва штучних полів. Я туди не їздив і не перевіряв. Зараз на Павелка багато чого посипалося, але хто правий, а хто винен ‒ нехай вирішує суд.
– Що скажете про скандал навколо шалених зарплат в УАФ, де навіть охоронці Павелка, яких він влаштував менеджерами, отримували по 100 тисяч на місяць?
– Це показує, що він не жадібна людина і давав людям заробити. Не я ж вирішував, скільки і кому платити. Але, наприклад ми, в регіональних асоціаціях, завжди вважали, що мало отримуємо.
Андрій Павелко. Фото: УАФ
– Скільки, якщо не секрет?
– 50 тисяч гривень, але половину треба віддавати на райони. От скажіть, як можна було за 25 тисяч керувати обласною асоціацією футболу, маючи штат 5-7 осіб? За 10 років я лише п'ять місяців отримував зарплату, весь інший час працював на громадських засадах.
– У вас 25 тисяч гривень, а в Лучано Лучі майже 15 тисяч євро на місяць.
– Звісно, це нас усіх пригнічувало і мучило. Чому в обласні асоціації не дають по 500 тисяч доларів на рік, як це робиться в Польщі? А ціни в наших країнах майже однакові.
Я вважаю, що такий розкид зарплат в УАФ – це неправильно. Але я не хотів один гавкати проти всіх, якщо інших усе влаштовувало. Сподіваюся, що нові керівники переглянуть підхід до обласних асоціацій, бо райони та ОТГ вимагають від нас підтримки.
«Коли в роздягальні потрібно було на когось накричати і вправити мізки, то Маркевич давав мені слово. Ми були як добрий і злий поліцейські»
– Давайте поговоримо трохи про історію. Ви починали свій тренерський шлях у штабі Мирона Маркевича у Волині.
– Абсолютно вірно, це було в період перебудови – з 1984 по 1987 рік. Можу сказати, що це одні з найкращих років моєї тренерської роботи. З Маркевичем було комфортно працювати, він правильна людина. Робота у ФК Волинь повинна бути ініціативною, тому що партійні керівники завжди питали з головного тренера за результати.
– Які у вас були функції у штабі Маркевича?
– Я багато чим займався. Влаштовував футболістів в армію, в інститути. Богданович міг зателефонувати вночі і сказати: «Так, завтра проведеш тренування замість мене». Маркевич давав тільки напрямок, а вправи я вже підбирав сам, він не втручався. Зараз навряд чи таке є, наукові групи все пишуть. У нас усе було експромтом.
Мирон Богданович закінчив Вищу школу тренерів у Москві і був грамотним фахівцем. Попри те, що Маркевич був молодим тренером, одразу було видно, що він педагогічна людина.
– Ви експресивний, а Маркевич спокійний. Як вам працювалося в тандемі?
– Ми доповнювали один одного. Богданович мало говорив, а я був емоційний. Він ніколи мені рота не затикав. Коли в роздягальні потрібно було на когось накричати і вправити мізки, то Богданович давав мені слово. І це спрацьовувало. Ми були як добрий і злий поліцейські. З Маркевичем я отримав хорошу школу.
– Як ви стали головним тренером ФК Волинь?
– У 1987 році Маркевич поїхав працювати в Поділля з Хмельницького, а мене залишили головним тренером ФК Волинь.
Керівники обкому сказали: «Ти нікуди не поїдеш, а в області ми тобі працювати не дамо».
Спочатку я був виконувачем обов'язків, а через два місяці мене призначили повноцінним головним тренером. Спочатку я не хотів, але партія сказала: «Треба!». Довелося працювати.
При мені заграла низка хлопців: Лужний, Єщенко, Корпонай, яких згодом забрали у Вищу лігу.
Віталій Кварцяний. Фото: Google
– У шалені 90-ті з криміналітетом перетнулися?
– У Луцьку було 40 кримінальних бригад, але в мене з ними проблем не виникало. Вони постійно тусувалися на Варшавському ринку. Усі організації платили їм данину. По всій Україні стадіони віддавалися криміналітету під ринки, крім Луцька. У нас навпаки – мафія відганяла торгашів, щоб люди ходили на футбол. Криміналітет Луцька любив футбол і допомагав ФК Волинь.
– Наприклад.
– Якось допомогли привезти в ФК Волинь деяких футболістів, використовуючи свою силу і вплив. Десь п'ять трансферів ми так провернули. Вони не взяли з нас жодної копійки за свої послуги. Ми їм давали тільки кафе для вечірок.
Іноді ми робили липові абонементи на футбол, а бандити допомагали їх поширювати. Приміром, стадіон вміщує 15 тисяч уболівальників, а ми випустили 25 тисяч абонементів, вони їх розвезли по заводах, кіосках, фермах. Потім привезли нам мішок грошей, яких ФК Волинь тоді дуже потребував. Ось такий був час, доводилося крутитися, щоб підтримувати клуб на плаву.
«Лужний ніколи не наїдався – ні на тренуванні, ні в грі. Матч закінчився, а він каже: «Я ще хочу грати». На тренуваннях те ж саме»
– Давайте поговоримо про ваших зіркових підопічних. Лужний у той час виділявся? Бачили в ньому майбутнього капітана Динамо, Арсеналу і збірної?
– Так. Він був просто одержимий роботою, завжди працював через не можу до виснаження. 90% таких хлопців стають великими. Лужний завжди в грі брав ініціативу на себе, кричав іншим футболістам: «Дайте мені м'яч, я покажу, як треба робити!».
Лужний грав у парі з покійним Андрієм Федецьким (батько Артема Федецького, – прим. А.П.), який був правим хавом, – теж унікальний футболіст, 17 років відіграв за ФК Волинь!
Так от. Він дружив із Лужним, але на полі Олег постійно кричав йому: «Шкрек, тікай на**й!».
Лужний носився від прапорця до прапорця, а Федецький під ногами плутався, заважав йому.
Я Федецькому кажу: «Андрюхо, коли Лужний розганяється, ти йди під нападника. Олег зробить простріл, будеш підбирати і пробивати». Федецький забив 91 гол за ФК Волинь. Він один із найбільших бомбардирів Волині нарівні з Володимиром Диким, у якого теж 91 м'яч.
На бровку Лужного ніхто не ліз, він тягав і носив на собі суперників. Там була його стежка – вперед сто метрів, а потім назад біжить. Олег завжди нісся вперед.
У 88-му році в нього почався шалений фізичний розвиток – виросла грудна клітка, в якій поміщалися тони кисню, ноги налилися правильними м'язами, з'явилася координація.
Лужний ніколи не наїдався – ні на тренуванні, ні в грі. Матч закінчився, а він каже: «Я ще хочу грати». На тренуваннях те ж саме. Зараз таких футболістів немає – прийдуть, одягнуть білі гетри без щитків і працюють без напруження. Ми грали зі щитками 3 на 3, молотилися не по-дитячому.
– Яким вам запам’ятався Хачеріді?
– Він завжди хотів, щоб на нього звертали увагу, хоча нащо йому виділятись, якщо він і так був вищим за всіх. У грі та на тренуваннях у мене ніколи не було до нього претензій. Я завжди грав із Хачеріді в парі в «американку», і ми всіх вигравали. Він завжди діставав м’яч, був технічним.
Євген Хачеріді. Фото: ФК Динамо
– Але пляшку в нього ви все ж таки кидали, зі слів Хачеріді.
– Так там пластмасова пляшка з водою, а не скляна. Його потрібно було освіжити. Хачеріді одягнув на кубковий матч, який проходив у болоті, бутси з копочками без шипів. Він хотів показати, що можна у них грати, але у першому таймі повзав по полю, як на ковзанці.
Я йому зробив у перерві зауваження та сказав переодягнути бутси, він почав щось бурчати, тому довелося трішки освіжити його.
«Девіч казав: «Я не буду цього робити! Не змушуйте мене, інакше я поїду геть»
– Ви відомі своїми тренуваннями з великими навантаженнями і подвійними тестами Купера. Звідки ви це взяли, хто був вашим кумиром із тренерів?
– Я багато чого взяв від Маркевича, багато читав, багато імпровізував. Коли я вже почав працювати головним тренером, то почав бачити у футболістів недоліки. До кожного футболіста я шукав індивідуальний підхід і всім підряд тест Купера не давав.
Наприклад, Харрісона Омоко я взагалі звільняв від атлетичної роботи.
Іншому кажу: «Бачиш, стоїть чекушка. Дозволяю тобі випити 300 грамів горілки або вина і з'їсти пончик за мій рахунок. Можеш не бігати, ти й так хороший». І таке бувало.
– Як вам спало на думку змушувати гравців бігати кроси в бронежилетах?
– Це не бронежилети, а схожі жилетки з відсіками, куди ми засипали пісок або клали металеві, дерев'яні пластини. Бігали не всі. Сенс давати такі навантаження худенькому Богунову, який пробіжить 10 хвилин, і 2 кг жилета перетворяться на 3, а потім на 4 кг?
Я проводив цікаві двосторонки, одна команда грає в жилетах, інша – ні. Найцікавіше, що іноді, команда в жилетах вигравала! Потім навпаки. Коли футболісти знімали жилети, вони літали на полі. Був у нас у 89-му хороший футболіст Толя Раденко, який потім у Шахтарі грав. Приїжджає із сесії в Москві, де навчався, і одразу питає: «Володимировичу, де жилет?». – «Он лежить, сушиться після прання». Він сам насипав пісок у жилет і бігав 45 хвилин навколо стадіону. Потім каже: «Мені так добре, я літаю».
– Які ще цікаві вправи можете пригадати?
– Я змушував футболістів тягнути величезні шини з БілАЗа, які прив'язував їм до грудного відділу.
– Прямо богатирські ігри.
– Зате потім вони літали! У гравців пробивався застій швидкості, з'являлася витривалість і сила. У Ялті на зборах я давав біг із бар'єром з максимальною висотою. Зараз бар'єр на 20 см, а в нас був на 120! Мої футболісти 200 разів стрибали вранці, 200 після другого тренування і 200 після третього. 600 стрибків на день!
При цьому жоден футболіст у мене не отримав на тренуваннях травму або м'язову деформацію. Гравці ФК Волинь нікому не поступалися в атлетизмі, силі та швидкості. На цьому тлі зростала майстерність.
– Бувало таке, що футболісти не витримували навантажень і відмовлялися виконувати вправи?
– Звичайно, були. Бікфалві трохи обурювався, а Девіч багато. Марко казав: «Я не буду цього робити! Не змушуйте мене, інакше я поїду геть». А він худеньким був, йому атлетизму треба було додати. Потім Девіч сам в інтерв'ю сказав: «Я постійно лаявся з Кварцяним, не хотів робити важку роботу, а зараз я знімаю перед ним капелюх».
Маркевич мені досі вдячний, що я йому порекомендував Девіча в Металіст. Він його перекваліфікував у нападника, хоч у мене він грав правого хава.
Я хотів із Девіча зробити Фігу, тому що він здорово йшов в обведення.
Він був у ФК Волинь найменшим – всього лише 185 см.
«Нінковича Ювентус тоді запрошував! А потім дивлюся – він у Динамо. Напевно, Сабо з Суркісом добре попрацювали»
– Звідки у вас така любов до сербів, яких грало у ФК Волинь безліч?
– Був період, що у мене 12 сербів грало команді! Я бачив у них великий професіоналізм, майстерність і божевільний талант. Я їздив до Сербії з журналістом газети Команда, нас туди запросив президент клубу Чукарички – Михайлович. Це команда, де свого часу грав Гавранчич. Там я пробув чотири дні і переглянув шість ігор і тренувань. У Сербії божевільна школа, працюють хороші тренери за хорошу зарплату. Я був вражений.
– А мінуси є в югославах?
– Їхній характер. Вони трохи зарозумілі й агресивні, хоча, при цьому, добрі. Також вони трохи недопрацьовують над собою, ставши кимось. Це можна побачити на прикладі збірної Сербії, у якої сильні гравці, але команда вже багато років нічого не може виграти. Їм не вистачає концентрації. Якби я тренував збірну Сербії, то зробив би з них команду.
Я шалено любив сербів, але вони злили мене тим, що не хочуть працювати. Девіч обурювався, але я його змусив пахати. Трішович також бурчав. Джудовичу я сказав, що якщо буде мене слухати, то потрапить у збірну. Так і вийшло, він став капітаном Чорногорії. Джудович був як бик, постійно злий, і з характером. Мені такі подобалися.
Ось у Круніча трохи не вистачало потужності й характеру, хоча талант був величезний. Його до збірної потім запросили, але заграти він там не зміг. Ми Круніча за хороші гроші продали в Томь – 700 тисяч. У нас тоді були проблеми з фінансами і цей трансфер дуже допоміг ФК Волинь – ми рік жили за ці гроші.
– Яких ви тоді в Сербії побачили футболістів, які в майбутньому стали зірками?
– Я там бачив багато класних футболістів, у мене очі розбігалися.
Була б можливість я б сербів сотнями взяв!
У Чукаричках я помітив Нінковича, який потім грав у Динамо.
– Не намагалися запросити в ФК Волинь?
– Яка Волинь? Його Ювентус тоді запрошував! А потім дивлюся – він у Динамо. Напевно, Сабо з Суркісом добре попрацювали і переманили його завдяки Гавранчичу і тісній співпраці з Михайловичем.
«Якби Майкон не загинув, то грав би сьогодні за збірну Бразилії, я в цьому впевнений»
– Круніч – найдорожчий трансфер ФК Волинь?
– Ні, звичайно, були й дорожчі. Шарпара ми продали в Металіст більше, ніж за мільйон. Хачеріді коштував ще дорожче. Я Суркісу говорив, що він буде коштувати мінімум 20 мільйонів, потім за таку суму його хотів купити Шахтар, але Динамо не продало. У нас було 10% від подальшого трансферу Хачеріді, якби вони продали його за 20 млн, то ФК Волинь отримала би 2 млн. Але цього, на жаль, не сталося.
Девіч теж коштував великих грошей. Його Шахтар продав у Металіст за 8 мільйонів, а Металіст потім його повернув за 7 млн. У підсумку донецький клуб продав його за 5 млн у Кубань. Але це вже пройшло повз нас. Можливо, ФК Волинь отримав якісь виплати солідарності, але мені про це не говорили.
За Майкона нам пропонували 3 млн, потім 5 млн, потім 6 млн. Але президент ФК Волинь Столяр не хотів його продавати. Ми витрачали на клуб 4 мільйони на рік, і якби продали Майкона за 6 млн, то отримали б суперекономічний ефект.
Майкон. Фото: ФК Волинь
– Хто пропонував?
– Два російських, німецький та французький клуби.
– Як Майкон із ФК Волинь опинився в Шахтарі?
– Його оточили бразильські агенти, всіх обдурили і відвезли його в Шахтар. ФК Волинь за нього грошей не отримав. Я навіть не знаю, як це сталося, тому що в той час не працював. Шахтар – не бідний клуб, міг би і заплатити ФК Волинь якийсь мільйон-два. У перспективі мільйонів 30 він би коштував.
– Чому тоді Майкон не розкрився в Шахтарі?
– Тому що там авторитетом у Луческу був Луїс Адріано, і Майкону було важко пробитися. Але його час все одно б прийшов.
– Як ви знайшли Майкона?
– Я співпрацював з агентом Роберто, якому відразу сказав, що гравці нижче 190 мене не цікавлять. Він показав мені на відео Майкона, той був найбільш високим у якійсь дитячій команді. Коли Майкон приїхав до нас, виявилось, що у нього зріст – 188 см. Я був дуже злим, що мене надурили. Але коли побачив його у тренувальній грі, то відразу сказав: «Беру».
– Які ви побачили сильні сторони у Майкона?
– Він на м’яч взагалі не дивився, той був як приклеєний до нього. Цим він нагадував великих Марадону і Пеле. Ліва нога у нього була різностороння, та така, що права взагалі була непотрібна. Майкон дуже класно, пропорційно рухався і чітко виконував – клав м’яч як в лузу. Міг точно пробити з будь-якої дистанції, і ніколи не крутив, тільки зі штрафних. Швидкість у нього була вище середньої, але не максимальна. Потрібно було трохи укріпити його м’язи, як у спринтера.
Найголовніше – що він міг працювати на зустрічних рухах суперника. Сьогодні чомусь деякі гравці нашої збірної не вміють такого робити.
Якби Майкон не загинув, то грав би сьогодні за збірну Бразилії, я в цьому впевнений.
Сильнішого нападника я там не бачив. Жезус з Арсенала навіть поруч не стоїть – Майкон був на дві голови вище.
– А які слабкі сторони були у Майкона?
– Майкон був із родзинкою – нестандартний футболіст. Але в нього не було повноцінної функціональної готовності. Було видно, що його легені не повністю заповнені киснем.
– Як Майкон реагував на ваші тренування?
– Він був важкою людиною, у мене з ним були конфлікти пів року. Я його ламав: або він мене заспокоїть та я на все плюну, або я з нього зроблю великого футболіста. Я йому багато уваги приділяв, казав, над чим треба працювати, а він у відповідь: «Я все вмію». Майкон хотів, щоб я не бачив його недоліків, а я його змушував працювати.
– Він же був ще в оренді у Румунії. Як так вийшло?
– Я віддав Майкона в оренду в Стяуа, щоб він побував у футбольній Європі. Він побачив хороший стадіон та пограв в історичному клубі.
Ми купили Майкона в Бразилії за 125 тисяч доларів. За нього хотіли 400, потім 250, але мені вдалося сторгуватися. Я його віддав в оренду в Стяуа на три місяці за 125 тисяч і сказав Столяру: «Я вам вже відбив гроші за Майкона».
Зі Стяуа він повернувся іншою людиною, додав у класі і почав мене слухатись. Я був з ним дуже жорстким, а Майкон завжди хотів від мене якоїсь доброти. Моя погана риса, що я мало показую, що люблю футболістів, хоча я дуже поважав Майкона. Але якби я показав свою слабкість, то він би одразу мене розкусив.
– Яка була зарплата у Майкона?
– У Бразилії він отримував копійки, а ми йому зробили 5 тисяч доларів, і це у Першій лізі. Також ми дали йому підйомні – 5 чи 10 тисяч. В УПЛ підняли його зарплату до восьми тисяч.
– Майкон загинув у автокатастрофі. Яка в нього була машина у Луцьку та чи любив він поганяти?
– У Луцьку він завжди їздив на таксі. У нього був свій таксист, якого він потім забрав із собою в Луганськ. Слизький хлопець, який побачив наживу, він завжди крутився біля Майкона.
«Коли Леонардо йшов, я плакав. Він отримував у нас 5 тисяч доларів, але гроші його не цікавили»
– Як вам працювалося з бразильцями, адже вони веселий народ, люблять погуляти, можуть і режим порушити?
– Почну з Шумахера, якого ми знайшли в Австрії. Його спочатку купив Удінезе за 2 мільйони, а потім віддав в оренду в Аустрію. Він грав і забивав у єврокубках, а в чемпіонаті грав менше, тому що на його позиції виступали збірники Австрії.
Його це трохи збило. Шумахер був любителем пива і дівчаток, хоча дружина у нього була сувора і не давала розгулятися. Нам вдалося підписати його за невеликі гроші. Я бачив у ньому гравця з цінником із сімома нулями. Він дуже сильно грав, талановитий до неможливості. Зі зростом 193 см у нього була хороша, розмірена швидкість. Не як у Блохіна, але достатня. Володів дриблінгом і завершенням – унікальний футболіст.
Єдиний мінус – любив погусарити. Приїжджає з відпустки – 5 кг зайвої ваги. Я його не взяв на збори, змусив зганяти зайву вагу. Але він без мене отримав статус вільного агента, і хтось на цьому заробив.
Коли я востаннє повернувся до ФК Волинь, то в клубі зробили спеціальну латвійсько-швейцарсько-українську фірму з продажу гравців. Більше до трансферів я не мав доступу. Коли я працював зі Столяром і продавав гравців, то клуб на цьому заробляв. А після створення цієї фірми заробляли інші люди, але не клуб.
– Що скажете про інших бразильців?
– Усі бразильці порушували режим, крім Майкона – той любив жінок. Він одружився ще в 17 років, коли грав за Сантос. Він привіз у ФК Волинь бразильську дружину, а сам ходив по українських дівчатах. Ну не міг він без жінок! Справжній бразилець! Самба, танці, баби, море і футбол – це Майкон. Але без спиртного.
Ось Шумахер і Рамон любили випити. Рамона ми взагалі взяли за тарілку супу, а якщо бути конкретніше – за 5 тисяч доларів, які ми заплатили його вчителю фізкультури. У Бразилії будь-який швець має стосунок до якогось футболіста. Потрібно заплатити то директору пляжу, то директору перукарні, то ще комусь.
Рамон був із центральної Бразилії – це не футбольна частина, там не пляж, а джунглі й крокодили. Ми вже у Волині зробили з нього футболіста. Згодом за нього пропонували мільйони, але Столяр відмовився продавати: «Нехай буде».
Я кайфував від його гри, він вийшов на неймовірний рівень, але потім у його житті з'явилися дівчатка, спиртне і він почав здавати.
Рамон. Фото: ФК Волинь
– Пам'ятаю ще височенного Леонардо, який не затримався у ФК Волинь.
– Два метри три сантиметри! Добрішої людини я не зустрічав. Він забивав неймовірні голи, до нього просто ніхто не міг дострибнути, йому тільки голову залишалося підставити. Уболівальники від нього кайфували. Але в Леонардо були проблеми зі спиною, тому після року довелося з ним попрощатися. Мене лікарі переконали, що нічого не допоможе, але треба було хоча б спробувати.
Коли Леонардо йшов, я плакав. Він отримував у нас 5 тисяч доларів, але гроші його не цікавили.
Перед тим, як піти, він підійшов до мене і каже: «Тренер, дайте мені зарплату тисячу, тільки не відпускайте мене. Мені дуже подобається Луцьк, і я хочу тут грати. Готовий навіть за тисячу залишитися».
Мені було соромно, що я його не втримав.
– Як ви карали бразильців за порушення режиму?
– Я ніколи не давав фізо як штраф. Карав завжди грошима, але потім віддавав. Найбільший штраф – це три тисячі доларів.
«Кінаш мені каже: «Та ну вас на##й із вашим футболом, я їду додому»
– Хто був вашим найталановитішим українським гравцем, який не зміг повністю розкрити свій потенціал?
– Ярослав Кінаш! В українському футболі мало таких футболістів, які мають нестандартну координацію і відчуття моменту, при цьому, розповідаючи партнерам, що робити далі. Кінаш – футболіст від бога.
– Як ви його знайшли?
– Мені його привіз агент Кулішевич, який раніше грав у мене у Волині. Він його знайшов у першості області: «Володимировичу, подивися на футболіста».
ФК Волинь збирався на збори в Євпаторію в січні, вже випав сніг. Я добирався якраз із Києва до Ковеля на потяг і сказав тренерам, Володі Журавчаку, Стьопі Павлову, Вові Дикому, щоб подивилися на Кінаша, поки мене не буде. Вони мені телефонують: «Важко щось побачити, тут снігу намело по коліна».
Я приїхав і зранку зробив тренування в залі ДЮСШ, бо о 10 ранку в нас потяг до Криму. Треба було зрозуміти, брати Кінаша на збори чи ні. Я поділив гравців на п'ятірки для гри в міні-футбол. Після 30 хвилин гри я відразу сказав: «Кінаш їде з нами».
– Як він проявив себе на зборах?
– Жахливо! Він узагалі не хотів вставати вранці, не хотів бігати, стрибати. Загалом складний футболіст! Я ще подумав: «Оце типок! За характером складніший, ніж бразильці та серби разом узяті». Згадав одну історію.
Ярослав Кінаш. Фото: ФК Волинь
– Ну так розповідайте, відчуваю, що буде цікаво.
– На третій день зборів граємо ми проти харківського Геліоса. Думаю, подивлюся в грі Кінаша. Я його поставив під нападником і дав настанову: «Славіку, підбираєш, ведеш гру, більше граєш із м'ячем. Не бійся працювати, протягуй, дивись як краще віддати передачу, врозріз чи ні».
У першому таймі ми вели 2:1, а в підсумку програли 2:4. Після гри помилися, повечеряли і я кажу: «Спати потім, відразу робимо розбір! Як можна було так грати, що ми програли виграшний матч?!». Кінашу висловив персональну претензію: «Молодий, а ти чому так грав? Уперед біжиш, а назад пішки йдеш. Якщо так будеш грати, додому поїдеш».
А він мені каже: «Та ну вас на##й із вашим футболом, я їду додому».
– Ого. А ви що?
– Я злякався, але не через його висловлювання, а через те, що він пох##ст. Хлопець-то талановитий, втратити не хочеться. Спробував його притиснути відразу, як я зазвичай роблю, але, напевно, перегнув. Треба рятувати ситуацію! Я швидко закінчив розбір і всіх відпустив відпочивати.
Тренерам своїм кажу: "Ідіть, заспокойте цього придурка. У крайньому разі заберіть паспорт і нікуди не відпускайте. Він унікальний футболіст, ми не можемо його втратити».
Вони пішли, через 15 хвилин повертаються: «Володимировичу, він нас теж послав, хоче їхати. Паспорт не віддає». Я кажу: «Замкніть його в кімнаті, зв'яжіть руки, заберіть паспорт, речі, і нехай сидить там, доки не зголодніє і не почне стукати». Вони його замкнули. Увечері ми випустили Кінаша на вечерю, а він усе одно стоїть на своєму: «Не буду я тут грати, пішли всі на##й! Їду додому». Думаю, йо-ма-йо, ось це я начудив. Я побачив у ньому родзинку, але не знав, що він так зреагує.
«Красніков каже: «Даємо 800 тисяч доларів за Кінаша». Я відповів: «Та хоч і 2 мільйони. Моя відповідь: ні!»
– Як ви його вмовили залишитися?
– Я ж теж не піжон і іноді вибачався перед футболістами, кажу йому: «Синку, ти мене вибач. Ти мені сподобався, і я хочу, що ти грав у моїй команді». Коротше, змусив я його розкиснути трохи.
Потім ще Столяру кажу: «Вася, поговори з ним як президент, Кінаш тебе послухає». Він дуже душевний, людина з великої літери, моралі футболістам взагалі ніколи не читав і не штрафував. Узяв Столяр телефон, щось йому каже, а Кінаш у відповідь: «Мені все одно, президент ви чи ні, якщо захочу, то я поїду». Коротше, культурно і Столяра послав.
Довелося нам усім добряче попрацювати, щоб Кінаш залишився: паспорт забрали, речі забрали. А в Сімферополі вже сніг, куди він піде? Нам усе ж вдалося його вмовити залишитися. Я посилав тренерів на ринок: «Купіть Кінашу банани, апельсини та пепсі-колу, він її дуже любить». Через кілька днів він обтерся, йому все сподобалося.
У підсумку він почав грати дуже здорово, а коли ми вийшли у Вищу лігу – взагалі шедеврально.
– Чи були якісь пропозиції щодо Кінаша, коли він був на піку?
– Ми його в Реал хотіли продати!
– У той самий?
– Ну а в який?! Ми записали диск із нарізками його гри, і Кулішевич передав його Бєланову, а той – Бутрагеньо, з яким він дружив. Ми почали чекати, коли Бутрагеньо запросить Кінаша в Реал на перегляд, але цього, як завжди з нашим «щастям», не сталося. Бутрагеньо звільнили з Реала, на його місце прийшли інші люди і нікому було викликати Кінаша.
Потім у Яріка пішла низка серйозних травм: меніск, хрести. Він згодом ожив у Руху, і ми його знову повернули в ФК Волинь. Дуже талановитий футболіст!
– З українських грандів хтось хотів купити Кінаша?
– На зборах у Ялті грали ми з Металістом Маркевича. Ми виграли 2:1, Кінаш був капітаном і так відвозив харківських аргентинців і бразильців рилом об газон, що це треба було бачити. Після матчу ми з Красніковим випили по 100 грам віскаря і він мені каже: «Володимировичу, скільки ваш Кінаш коштує?». Я йому відразу відповів: «Він не продається». Красніков одразу: «Даємо 800 тисяч доларів». – «Та хоч і 2 мільйони. Моя відповідь: ні!».
– Чи були у вашій кар'єрі футболісти, які могли грубо вам відповісти?
– Ніколи! Через мене пройшли тисячі футболістів, але жоден із них не виявив до мене неповаги або щось грубо сказав на мою адресу, навіть у той час, коли я був молодим тренером. Могли тільки попросити знизити навантаження або щось змінити в тренувальному процесі. Я завжди прислухався до гравців.
«Ми могли купити Ярмоленка за 50 тисяч, але Динамо нас перебило і заплатило за нього десь 300-400 тисяч»
– Були футболісти, яких ви не змогли підписати в ФК Волинь, а потім вони стали зірками?
– Свого часу я хотів взяти Михалика, але мої тренери його проґавили, і в підсумку Тарас опинився в київському ЦСКА. Я знаю, хто в цьому взяв участь, але говорити не буду. Потім Григорович (колишній керівник ЦСКА, – прим. А.П.) просив за Михалика 150 тисяч, через рік – 300 тисяч. У підсумку Дем'яненко взяв його на збори Динамо в ОАЕ, і він там заграв.
Також я хотів забрати Ярмоленка з Десни. Я розмовляв із ним, тренером Томахом і президентом Десни Чаусом. Я вже про все домовився, сума трансферу мала становити 50 тисяч доларів, тут мені телефонує Суркіс: «Чому ти його хочеш взяти, що ти в ньому побачив? Ярмоленко в нас був на перегляді, але не вразив». Не знаю, чим він йому тоді не підійшов, футболіст геніальний.
Я послав за Ярмоленком свого тренера, він теж каже: «Я за ним дивився, він погано зіграв в останньому матчі». Я йому: «Все одно бери! Я бачу, що це майбутній гравець збірної». Але Динамо нас перебило і заплатило за Ярмоленка десь 300-400 тисяч. Багато було таких футболістів, яких у ФК Волинь перехоплювали інші клуби тільки через те, що їх хоче забрати Кварцяний.
Андрій Ярмоленко. Фото: ФК Динамо
– Хто ще був?
– Я хотів молодого Артема Федецького взяти у віці 15-ти років, але агенти відвезли його в Донецьк. Компенсацію за нього отримала якась приватна фірма.
Ще я запрошував Анатолія Безсмертного з Динамо. Толік такий злий собака – як пітбультер'єр. Ще Степана Бецу, царство йому небесне, з Горлівки кликав. Але їх теж Динамо перехопило.
«Шевчук почав вести проти мене кампанію, підтримував мого конкурента і просив мене зняти свою кандидатуру з виборів. Зраджують не вороги, зраджують друзі»
– У Поділлі ви перетнулися з В'ячеславом Шевчуком. Яким він був у молодості?
– У 1996 році тренером ФК Волинь був Раденко, і Шевчук йому не підходив з якихось якостей, тому я його забрав до себе в Поділля. Я бачив у ньому талант. Потім я запропонував його Догадайлу і Бузнику в юнацьку збірну України. У мене з Шевчуком завжди були хороші стосунки, але нещодавно він мене здивував своєю поведінкою, тому я не хочу про нього говорити. Його для мене зараз не існує.
– Що сталося?
– Він мені вирішив «віддячити» за все хороше, що я для нього зробив. Коли були вибори до Волинської асоціації футболу, Шевчук почав вести проти мене кампанію, підтримував мого конкурента і просив мене зняти свою кандидатуру з виборів. Зраджують не вороги, зраджують друзі.
Але так уже й бути, історію про нього розповім.
– Давайте.
– У грі за молодіжну команду України проти Туреччини Шевчук отримав травму гомілкостопа, і його потім не хотіли викликати, але я його знову пропонував тренерам молодіжки. Я сказав: «Я терплю, і ви терпіть. Скоро він розкриється». Шевчук тоді припускався багатьох помилок, але я йому довіряв, бо бачив потенціал.
Я його привіз на базу збірної в Конча-Заспу. Молодіжка жила на старій базі, а головна команда на новій. Туди не пропускала охорона. Я кажу: «Викличте Лужного». Олег прийшов, я йому сказав: «Наглянь за синочком Славіком: щоб його ніхто не образив, щоб він добре харчувався тощо. Візьми його під своє крило, скоро він буде в першій збірній».
Мені було дуже приємно, коли Лужний виводив збірну України як капітан, а Шевчук з пов’язкою – молодіжку. Прикро, що Слава все це забув і пішов проти мене.
– Ви практично всю кар'єру пропрацювали в Україні, не рахуючи трирічного періоду в польському КЗСО. Розкажіть, на піку вашої тренерської кар'єри були у вас пропозиції з-за кордону?
– Запрошували в ту ж Польщу. Ще кликали до Азербайджану, Казахстану, Росії, Білорусії. Але я вже не поїхав, сильно мене Волинь притягувала, тут мій дім, сім'я. У нас були довірчі відносини зі Столяром, і я не міг його підвести.
«Моя дружина не давала онучці грати у футбол, постійно казала: «Це не жіноча справа, вона буде пацанкою». Мені доводилося возити її нишком»
– Віталію Володимировичу, розкажіть про вашу онуку Настю, яка працює тренером із фізпідготовки жіночої команди Металіста 1925 і юніорської дівочої збірної України.
– У мене в ФК Волинь працювала Віка Петрович, яка проводила з гравцями заняття з фітнесу та аеробіки. Я її навчав великих навантажень, щоб футболісти займалися не півгодини, а годину.
Казав їй: «Для статики вчи танго, а для динаміки – рок-н-рол. Підбирай вправи під цю музику, щоб футболісти в мене ригали».
Віка все швидко схоплювала. Потім я її запропонував Володі Реві в жіночу збірну України. Відтоді вона перебуває у збірній, незважаючи на зміну тренерів. Як бачите, ми створювали не тільки гравців для збірних, а й тренерів.
Петрович також керувала дитячою групою, і моя внучка в першому класі пішла до неї займатися. Це Віка її всьому навчила, за що їй велике спасибі. Років п'ять тому Настя проводила заняття з фізпідготовки для дубля ФК Волинь і U-19. Вона – чемпіон України з фітнесу у складі Луцького університету.
– Часто брали Настю на тренування ФК Волинь у дитинстві?
– Звичайно. Вона з дитинства любила футбол. А моя дружина, її бабуся, не давала їй грати, постійно казала: «Це не жіноча справа, вона буде пацанкою». Мені доводилося возити її на футбол нишком. Навіть зараз у збірній, коли не вистачає футболісток, Настя замінює їх у двосторонках. Школа футболу нікуди не ділась.
– Від кого Настя фанатіла в ФК Волинь?
– Наскільки я пам'ятаю, їй дуже подобалися бразильці, Бікфалві та Матей.
– Останнє питання: яка ваша мрія?
– Найголовніша мрія – щоб Україна здобула перемогу у війні та ЗСУ вигнали з нашої землі цих покидьків із країни 404. А футбольна мрія тільки одна – відродити ФК Волинь та повернутися з командою в УПЛ.
У кінці нашої розмови хочу звернутись до журналістів. Я дуже не люблю, коли з мого великого інтерв’ю беруть шматки та перекручують контекст. Не робіть такого. Саме тому я так мало даю інтерв’ю.
***
Інші матеріали із рубрики «Вас турбує Піскун»:
