«Коли Трубін вперше приїхав у збірну України, був як чапля. Навіть падати не вмів», – В’ячеслав Богодєлов про юність зірок

Переглядів 94440
Дмитро Вєнков Дмитро Вєнков
9 голосів
«Коли Трубін вперше приїхав у збірну України, був як чапля. Навіть падати не вмів», – В’ячеслав Богодєлов про юність зірок
В’ячеслав Богодєлов та Анатолій Трубін. Колаж: УФ
В’ячеслав Богодєлов дав велике інтерв’ю «УФ». Окрім перемоги в Кубку АФК 2011 року, про що – в іншій частині бесіди, відомий воротар і тренер видав яскраві факти про підготовку юних зірок вітчизняного футболу.

Заслужений у минулому голкіпер В’ячеслав Богодєлов у свої 54 роки продовжує жити футболом та у ці важкі часи для країни взяв на себе важливу функцію – виховання нашої молоді. Богодєлов заснував власну школу воротарів – Evolution Academy, яка набирає все більшу популярність у соцмережах. Професійний тренер передає дітям досвід, отриманий у часи роботи в структурі Динамо, Олександрії, ФК Львів, Насафа, Волині, Чайки, Діназу та юнацької збірної України.

В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Богодєлов розповів про діяльність своєї академії, пригадав найбільш успішні тренерські кейси, а також розповів, як починали виступи в футболі майбутні зірки. Це перша частина бесіди, в другій – успіх Богодєлова в складі тренерського штабу Дем’яненка на чолі узбецького Насафу, який здобув «азійський Кубок УЄФА».

Протягом великої розмови, зокрема, говорили про наступне:

  • Який прибуток приносить дитяча футбольна академія?
  • Чому вирішив покинути Діназ та зав’язати із професійним футболом?
  • Що шокувало у грі Анатолія Трубіна при першому знайомстві та чи вірним було його рішення перейти до Бенфіки?
  • Що думає сьогодні про відбілювання опального президента УАФ Андрія Павелка Дем’яненком?
  • Як оцінює Андрія Шевченка в ролі президента УАФ?

«Треную дітей перших та других класів. Важко – жах! Вішаюся конкретно»

– В’ячеславе Павловичу, розмову хотілося б почати із вашого сьогодення. Розкажіть, чим ви зараз живете?

– Зараз треную дітей. Ще до початку повномасштабного вторгнення організував власну школу воротарів Evolution Academy. В останні роки у професійному футболі зіштовхнувся із тим, що до мене приходять люди, які практично не навчені нічому. Вони нахапалися по верхах, але якщо глибше копнути, то грати ні на чому. Тому я й кинувся. 

Мабуть, з часів роботи у Динамо, а це 2003 рік, не набирав малюків. Зараз у мене діти з першого, другого класу займаються. Важко – жах, вішаюся конкретно. Проте працюємо.

В’ячеслав Богодєлов. Фото: Facebook

– Наскільки масштабним є ваш проєкт?

– Перед початком великої війни у нас були дуже хороші плани. Ми вже мали у Києві п’ять локацій, займалися близько 70 дітей. Зараз продовжую працювати у столиці. Дітей у нас біля 50.

Також допомагаю хлопцям дистанційно. У мене є молоді воротарі, які зараз проживають у Європі. Зокрема, голкіпер збірної України U-19 Давид Фесюк. Він на клубному рівні виступає за Хайдук.

Хлопці висилають мені свої ігри, і я роблю відеомонтаж, де малюю графіку, а також накладаю власний голос, пояснюючи ті чи інші проблеми та як їх можна виправити.

Можна сказати, що у цій ролі я навіть більш успішний. Бо діти, які займаються у Києві, можуть і два рази на місяць прийти. Тому важкувато. А ті хлопці на більшому контролі.

– Ваша школа є досить успішною у соцмережах, зокрема в Інстаграмі. Чи допомагає вам хтось розвивати медійний напрямок?

– Так, у мене працюють двоє людей.

– Для вас – це бізнес чи більше покликання душі?

– Хотів би, аби це було бізнесом. На жаль, люди не збираються платити за мої знання. На початку кар’єри та коли працював у командах із високим матеріальним забезпеченням, ні з кого ніколи не брав грошей. Однак зіштовхнувся із тим, що за це тобі навіть ніхто не подякує.

У мене є бажання вивести школу на хороший бізнес-рівень. Знову ж таки, аби люди платили, треба давати їм хороші знання.

– Який дохід вам приносить школа?

– Чесно кажучи, вистачає лише на життя. Бо це постійні переїзди, оренди полів, інвентар, що постійно потребує оновлення.

– Останнім вашим професійним клубом був Діназ. Чому вирішили покинути його?

– У Діназ прийшов у минулому сезоні. Було поставлене завдання залишитися у Першій лізі. Йшов пошук спонсорів протягом року. Команду ми зібрали буквально «з коліна». Перші місяців шість ми впиралися, але фінансування було слабким. Ми не могли триразово погодувати людей, медичне обслуговування також було на низькому рівні, на жаль…

Вважаю, якщо ти утримуєш людей, то повинен дати їм найнеобхідніше. Тоді з них можна вимагати.

– Не бачили більше сенсу залишатися в клубі?

– Поки працював сезон у Діназі, моя академія просто розбіглася, бо були проблеми в клубі із полями, тренувальним процесом. Ми не знали свій розклад не те що на тиждень, а навіть на день вперед. Я не міг спланувати свій графік. 

Виходить, що Діназ залишився у Першій лізі, ми зустрілися із керівництвом, переговорили та без образ розсталися. Сказав, що просто не можу це поєднувати.

– У якому напрямку ви плануєте рухатися?

– Поки взяв паузу на перезавантаження. Аби досягти цілі, її потрібно визначити, а потім шукати методи. 

В клубах поки працювати не хочу. В Динамо чи Шахтар мене не покличуть, а в інші колективи йти не бачу особливого сенсу. 

Можливо, це може бути клуб, який тільки будуються. Були розмови за ЮКСА, від Олександра Головка до мене доходили чутки про збірну Вірменії. Хочеться проєкту, який буде мати ціль.

«Коли Трубін вперше приїхав до збірної України, то був як чапля. Навіть падати не вмів»

– Аби широкій аудиторії краще було зрозуміло, хто перед ними, чи могли б ви назвати топголкіперів, із якими ви працювали?

– Навскидку можу назвати Анатолія Трубіна. Олег Кузнєцов збирав команду 2001 року народження. Приїхав Трубін. Я у такому шоці був! Людина як чапля. Навіть впасти не може! І це з Шахтаря, де працюють тренери. Проте в ньому підкупило те, що він слухав та виконував. Плюс психологія.

Анатолій Трубін. Фото: ФК Бенфіка

– Були зворотні приклади?

– Разом із Трубіним викликався Михайло Мудрик. Цей хапав м’яч у центрі полі й починав малювати свої візерунки, поки його хтось не гупне. Ми отримували штрафний в центрі, який нам нафіг не потрібен. Кузнєцов відчував, що Мудрик хороший футболіст, але я не думав, що він буде грати у такому клубі. Усі кажуть: «Міша, обігруй перед штрафним майданчиком, там нам потрібні штрафні». А він упертий і робить своє.

– А в Трубіна був якийсь показовий матч?

– Ми грали із Чехами першу зустріч. У цих дітей, коли вони вперше потрапляють до збірної, бачать цю футболку, чують гімн – очі стають величезними, як олімпійські карбованці колись. На десятій хвилині у наші ворота призначили штрафний – Трубін після удару відбив м’яч перед собою, і нам добили у порожні ворота. Буквально одразу ж ми пропустили вдруге. 0:2 горимо, нас як повезли!

По ходу матчу змогли відігратися – 2:2. Трубін зробив пару сейвів, а на останніх хвилинах розкрився і потягнув божевільний удар впритул. Тобто одразу стало помітно, що людина володіє психологією та може повернути ситуацію у свою сторону. Він не розклеївся, не розвалився, не кинув грати.

– Перехід Трубіна до Бенфіки – вірний крок?

– Думаю, Трубін вгадав із цим переходом. Він грає, його цінують. Так, вони завалили Лігу чемпіонів, але це такий момент… Трубін вже має вагу у команді, бо грає досить солідно. Він дуже вдумливий хлопець, любить футбол та аналізує свої дії. 

В нього є якийсь план на життя. Трубін вже створив якусь свою фірму, рекламує українські бренди одягу. Фундаментально все. Його дівчина, із якою вони знайомі із малих років, також допомагає в усьому цьому. Вона своє життя повністю підкорила йому. Трубіну в цьому плані пощастило та, думаю, йому комфортно.

Подивимося. Поки йому важко пред’явити якісь претензії. Навіть у грі з Інтером (3:3) в Лізі чемпіонів, де він пропустив тричі, були такі м’ячі, які дуже важко було зіграти.

– Чи були у ваші тренерській кар’єрі випадки, коли ви допомагали розкриватися голкіперам, на яких ніхто не ставив?

– Мені взагалі все життя було цікаво працювати із воротарями, у яких ніхто не вірив. Я їх захищав та намагався розібратися, чому усі на них поставили хрест?

– Можливо, може навести якісь яскраві приклади?

– Олександр Рибка закінчив школу і перейшов до Динамо-3. Він трохи набрав вагу перед зборами, і на одному з тренувань пошкодив меніск, стрибаючи через бар’єри. Йому зробили операцію. Начебто успішно, але він через деякий час кудись пропав. 

Пройшов місяць чи два, дивлюся, ходить якийсь товстий дивак за парканом біля стадіону. Питаю: «Саня, це ти? Чого не приходиш?». Він: «Так, це я. Відновлююся». Я йому: «Приходь, будемо хоча б потрохи якось ловити».

Спочатку Рибка на стільці в мене сидів та ловив у руки, потім з місця. Вийшло так, що він здорово себе проявив у Динамо-3, і його підняли нагору. 

Потім він дебютував за першу команду, вийшовши на «Сантьяго Бернабеу» замість вилученого Олександра Шовковського у грі проти Реала (1:5) у Лізі чемпіонів. Тоді йому Серхіо Рамос врізав ліктем, і він догравав матч зі струсом мозку.

– Ще було щось подібне?

– Я відновив Діму Козаченка, Юру Паньківа. Останнього привезли до нас в Олександрію. Він до цього рік не займався, бо його звинуватили у якійсь здачі. Почали працювати. Коли він на першому тренуванні у мене пішов приставними кроками, то я ледве з розуму не зійшов. Думаю: «Що за мавпа до мене приїхала? Хто це?». Проте він мав комунікабельність, пластичність. Хоча був й невисокого зросту, також усе хапав. У підсумку людину викликали до національної збірної України.

У мене в Динамо по 1993 року народження першим номером був Мирослав Бонь. Він зараз тренер молодіжного складу празької Славії, подавав величезні надії. Другим голкіпером був Олександр Ткаченко – дивака мені привезли з Українки у дірявих штанах. У нього був лише зріст, і він взагалі зі мною не розмовляв. М’ячі від нього відлітали як від стінки. Однак були бажання та фізичні дані, тому працювали. Ткаченко минулої зими поїхав із Ворсклою на збори й залишився за кордоном. Зараз виступає за Споже (Прага). Третім був Євген Волинець.

– Розкажіть детальніше за Волинця.

– Волинець – це був такий собі щокастенький бутуз. Але він просто пахав. Ніколи не ображався, не питав: «А чому я не граю? А коли я буду першим? А коли мені дадуть форму?».

Коли був випускний рік, ми їхали на фінал чемпіонату України. Раніше у Динамо було таке ставлення: якщо не виграємо по чотирьох вікових категоріях першість, то це одразу страта. Починаються репресії, крики, кого на який вік прибрати. З’ясовують, хто винен та хто гімно.

І перед фіналом на останньому тренуванні Бонь зламав великий палець. Я робив подачу, а він невдало перевів м’яч через перекладину. Я ледве не повісився. У підсумку поїхав Женя, ми виграли чемпіонат, а він став найкращим гравцем турніру.

Євген Волинець. Фото: СК Дніпро-1

– Що думаєте із приводу трансферу Волинця до Дніпра-1?

– Я за тих людей, які намічають ціль та йдуть до неї. Волинець перейшов із Колоса до Дніпра-1 і не виграв нічого у фінансовому плані. Він хотів зіграти у Лізі чемпіонів. Молодчина, тільки радий за нього.

На жаль, я за свою кар’єру лише одну гру провів у єврокубках. Реально, це зовсім інший рівень. При цьому, зіграв не проти якоїсь ризької Даугави чи клубу з Сан-Марино, а проти Боавішти (1:2), яка на наступного року обіграла із рахунком 3:1 Динамо у Лізі чемпіонів.

Для мене показник успішності моїх вихованців – щоб вони були вище за мене. Якщо я, – кривоногий, кульгавий та сліпий, – зміг зіграти в Кубку УЄФА, то може й кожен з них.

«Павелко привів Дем’яненка у свою команду. Було б смішно, аби він повернувся до нього задом»

– Багато років тому ви в складі штабу Дем’яненка досягли великого успіху у Насафі – вперше узбецький клуб здобув Кубок АФК. Як ви зараз ставитеся, коли заслужена людина публічно відбілює президента УАФ Андрія Павелка, який знаходиться під слідством та репутація якого зазнала суттєвих ударів?

– Павелко привів Дем’яненка та інших заслужених особистостей у свою команду. Вони почали із ним працювати. Було б смішно, якби вони усі встали, повернулися у його сторону задом та почали кричати, що він поганий. 

Нехай спочатку відбудеться суд та винесуть якийсь вирок. А потім будемо вирішувати. Я нікого не засуджую. Кожен приймає своє рішення, та несе за нього відповідальність. 

– Як особисто ви оцінюєте сьогоднішню ситуацію у футболі України?

– Поки дитячі тренери не будуть отримувати великі зарплати та мати матеріальний інтерес за виховання гравців, не буде взаємного обміну між дитячо-юнацькими школами та професійними академіями.

Тренери нині займаються із дітьми, віддають їх кудись, і нічого за це не отримують. Лічені приклади, коли платяться компенсації. І то за людей, які вийшли на якийсь рівень.

Футбол дуже залежний від загальної економічної ситуації в країні. Якщо країна багата, то й у футболі все нормально. З 2005 по 2015 рр. в нас був хороший рівень, платилися гідні зарплати, приїздили легіонери. Команди успішно виступали у єврокубках. Дніпро доходив до фіналу Ліги Європи. Зараз собі таке важко уявити. 

– Чи зможе змінити ситуацію на краще Андрій Шевченко, який став президентом УАФ?

– Я із Шевченком мигцем знайомий. Вперше його побачив ще на тренуванні Динамо-2. Потім, коли він приїздив на базу із «Золотим м’ячем». Думаю, він навіть не знає, хто я такий. 

Справа не лише у людині, яка очолює УАФ, а й у його команді. Хто на яких місцях буде знаходитися? Які задачі будуть поставлені? Мабуть, в нього є якась програма. В умовах війни важко щось буде налагодити. Так, життя продовжується та футбол залишається, але він зараз не в пріоритеті.

Андрій Шевченко. Фото: УАФ

– У вас є якесь бачення реформування футболу в Україні?

– Більше фінансування повинно виділятися для дитячо-юнацьких шкіл. Багато сімей в Україні, які не можуть платити за навчання. Сам зустрічався із людьми, які могли б допомогти, аби оплата для дітей була мінімальною, чи взагалі її не було, але… 

Аби все було нагорі в порядку, потрібен фундамент. Дім без нього впаде. Потрібно, щоб знайшлися люди, які зацікавляться просуванням дитячого футболу. Щоб вони допомагали школам інвентарем, полями, семінарами, проводили турніри всеукраїнського масштабу від УАФ. 

У першу чергу повинен піднятися рівень чемпіонату України, аби діти знову захотіли ставати футболістами.

– Можливо, є сенс дивитися у бік приватизації нашого футболу? Бо, погодьтеся, дико виглядає, коли чиновники отримують зарплати по 200-300 тисяч гривень з бюджету під час війни?

– Так було завжди. Справедливості на цій землі немає. Колись я також отримував великі гроші. Можливо, на чийсь погляд, це було незаслужено. Я чужі гроші не рахую. Головне, аби у будь-якій діяльності була кінцева мета.