«Кучеревський побачив мене і каже: «Що це за «чудо кудлате»?»: вогняне інтерв'ю Михайленка на день народження

Сьогодні – 13 липня – день народження Дмитра Михайленка, найбільш відомого виступами за Дніпро з однойменного міста, київське Динамо та збірну України. Як тренер Дмитро Станіславович запам'ятався у Дніпрі та Дніпрі-1, а зараз працює з юнацькими збірними України. Михайленко доклав зусилля до виховання молодих Довбика, Сватка, Луніна, Кочергіна та багатьох інших зірок. 

В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Дмитро Михайленко розповів кореспонденту сайту Ігорю Лисенку про визначні моменти своєї кар'єри, різні періоди, знайдені та втрачені таланти дніпровського футболу.

Вітаємо Дмитра Станіславовича з днем народження та читаємо святкове інтерв’ю. 

Який незвичайний подарунок отримав Михайленко від юнаків в збірній? «Досі стоїть у квартирі»

‒ Дмитро Станіславович, сьогодні ваш день народження – що хотіли б отримати в подарунок?

‒ Як і всі українці – закінчення війни та мир.

‒ А який найбільш незвичайний подарунок ви отримували?

‒ Дуже багато днів народжень пройшло – вже й не пам’ятаєш, що отримував:) Звісно, в пам’яті залишаються, передусім, дуже неординарні подарунки. На останньому юнацькому Євро команда подарувала мені сувенірну, розмальовану булаву. Цей подарунок запам’ятався, мабуть, тому, що він відносно нещодавній: булава досі стоїть у квартирі.

А так, нічого надто особливого. Мій день народжень випадає на літні збори, коли перебуваю в робочому процесі.

‒ А гетьманом вас не називають у команді? Бо булава – це ж символ гетьманської влади.

‒ Не називають, але можливо, саме з таким підтекстом булаву й подарували. Хоча, я ж працюю з дітьми, не думаю, що серед хлопців є великі знавці історії України:)

Дмитро Михайленко. Фото: УАФ

Початок кар'єри, дебют проти Динамо: «Зіграв гру, сів на трамвай і поїхав спати в інтернат»

‒ Поговоримо про старт вашої футбольної кар’єри. Наскільки молодому таланту було важко потрапити до першої команди після золотих вісімдесятих для Дніпра?

‒ Планку підняли дуже високо. Можу сказати відверто – мені пощастило. Без певної долі везіння все могло б не вдатись, але й на той момент я багато що вмів на футбольному полі, навіть у 17 років.

Мабуть, якось впав в око Євгенію Мефодійовичу (Кучеревському, – прим. І.Л.) та його помічникам. Кликали на тренування, ми весь час знаходились близько до першої команди, грали спаринги на базі. За нами постійно стежили з першої команди. Тому я й отримав свій шанс так рано.

‒ Ваш дебют вийшов доволі символічним – проти київського Динамо. Зустрілись, по суті, два головні клуби вашої кар’єри. Які спогади у вас залишилися з того матчу?

‒ Тоді все пройшло як у тумані, у казці. Я навіть не пам’ятаю всіх подробиць, настільки швидко все сталося – від тренувань із першою командою до виходу на поле. Мені здається, я встиг тільки дві-три гри зіграти за дубль. А ось мене поставили грати проти Динамо (матч завершився з рахунком 1:1, – прим. І.Л.).

Пам’ятаю, що зібрався повний стадіон, пам’ятаю прізвища суперників – легенди Динамо, я їх раніше тільки по телевізору бачив.

‒ Що відчувалися після матчу?

‒ Дуже цікавий досвід, справжній захват для 17-річного хлопця. Одразу – повний стадіон і Динамо. Детальніше не розповім, бо взагалі тоді не уявляв, що сталося. Зіграв гру, сів на трамвай і поїхав спати в інтернат.

‒ Після дебюту ви продовжили грати в основі.

‒ Друга-третя гра – так само, на трамвай і додому. Четвертий трамвай, здається, на 12-й квартал (район Дніпра на якому знаходиться дитяча академія ФК Дніпро, – прим. І.Л.). Люди вже впізнавали, я грав у чемпіонаті Радянського Союзу, але їздив тими ж трамваями.

Михайленко про сезон 1992/93, коли Дніпро був за крок до чемпіонства: «Грабіж посеред білого дня»

‒ У контексті визначних матчів вашої кар’єри варто згадати сезон 92/93 – так званий «дитячий садок Павлова» у матчі проти Динамо наприкінці сезону. Пам’ятаєте його?

‒ Так, Юрій Максимов забив, перемогли 1:0. Знову зібрали повний стадіон.

Взагалі, це час, коли я тільки досяг повноліття. Дуже багато емоцій, все швидко змінювалося, величезна кількість друзів. 

В тогочасному Дніпрі дійсно побудували класний колектив, який переважно формувався з хлопців – випускників інтернату. Ми бачили перед собою ціль, грали з великим бажанням. Думали тільки про футбол, ні про що інше.

‒ Кривбас у тому сезоні двічі відібрав очки у Дніпра, тим самим вплинувши на підсумковий результат чемпіонату – Дніпро зайняв друге місце. Чи правда, що у першому колі дніпряни подарували криворіжцям очко, а потім ті не виконали домовленості та знову відібрали залікові бали у Дніпра?

‒ Я тоді зовсім молодий – навіть якщо щось і відбувалося, то зі мною ніхто цим не ділився. У команді перебували старші, досвідченіші хлопці, тренерський штаб, керівництво. Чесно? Я нічого не знав. Потім вже щось чув, але тоді не розумів всіх деталей.

Якщо говорити виключно про футбольні моменти, то, можливо, самостійно десь недобрали, десь не вистачило досвіду. Наприклад, з Металістом ми точно мали брати очки, але втратили (дніпряни несподівано програли 0:1, – прим. І.Л.) І вже перемога над Динамо нічого не змінювала.

‒ У контексті протистояння вболівальників Дніпра та Металіста, ця «капость» від харків’ян тільки підігріла ворожнечу?

‒ Для вболівальників, можливо, такі матчі мають символічне значення. Вони це запам’ятовують. А для гравців – просто шкода за втрачені очки, неважливо з ким. Все було в наших руках, ми добре грали, але не змогли стати чемпіонами.

‒ Вболівальники Дніпра пам’ятають контекст того чемпіонату, зокрема зміну регламенту всередині змагань. Як тоді футболісти це сприймали? Ви вважали, що чемпіонство вкрали чи самі винні, що не добрали очок?

‒ Звісно, ми тоді вважали, що чемпіонство вкрали. Як і будь-який гравець, хотіли перекласти вину на когось іншого. А зараз, дивіться, кожен тренер скаже – не сподівайтесь ні на кого, виходьте і вигравайте.

Якщо регламент змінювали за ходом сезону, то звісно, це крадіжка. Як можна змінювати регламент під час сезону? Це ж не вкладається в жодні рамки. Пам’ятаю, тоді всі казали, що це комедія та просто грабіж посеред білого дня.

Дмитро Михайленко (перший зліва у верхньому ряді) у Дніпрі. Фото з відкритих джерел

Дебют в збірній Україні та перехід в Динамо: «Треба їхати у Київ, прохання Кучми»

‒ В той же час у вас сталася ще одна визначна футбольна подія – ви дебютували у збірній України проти Ізраїлю. Знову певний збіг, бо потім ви будете грати в цій країні. Пам’ятаєте цей дебют?

‒ Так, у пам’яті залишився рахунок 1:1 та аномальна спека. Збірна – це вже був зовсім інший рівень. Не пригадаю всіх деталей, але пам’ятаю рахунок і загальну атмосферу. Мені тоді виповнилось лише 19 або 20 років.

‒ Який матч запам’ятався найбільше у збірній?

‒ Ігри з Хорватією, плейоф, де ми, на жаль, не пройшли далі. Там ми програли 0:2, у Києві почали добре, забили швидкі м’ячі, але суддя потім один із них скасував (другий матч закінчився з рахунком 1:1, – прим. І.Л.; хорвати стали в підсумку бронзовими призерами чемпіонату світу ’98, – прим «УФ»).

‒ Після Дніпра лунали розмови, що вам пропонували поїхати в Німеччину, але натомість ви відправилися в Динамо разом із Миколою Павловим. Як усе відбувалося?

‒ На той час не було ні агентів, ні представників, тому я точно не знаю. Ходили чутки, що якась німецька команда мною цікавилась. Але особисто до мене ніхто не підходив. Тим більше, був зовсім малим і я дізнавався про це лише з преси.

Футбол 90-х і все що навколо нього – зовсім інший час. Без агентів, їх просто не існувало, все вирішували тренери. Всім платили однаково, контрактів ми не мали, просто грали у футбол.

‒ Щоб зрозуміти контекст: варіант залишитися в Дніпрі розглядали чи рішення приймали за вас?

‒ Ні, це рішення я прийняв. Мене кликали трохи раніше, але я не хотів переходити в Динамо, бо мене все влаштовувало в Дніпрі: чудовий колектив, гравці, з якими я виріс з 12 років, тренер.

‒ Як тоді стався перехід?

‒ Пам’ятаю, Дніпро знаходився на зборах у Криму, і Микола Петрович Павлов підійшов до мене і каже: «Треба їхати в Київ, прохання від президента Дніпра – Леоніда Кучми». Я можу помилятися, але щось схоже сказав. Я сказав «добре» і поїхав.

Період у Динамо, гра поруч з легендами, відносини з київськими вболівальниками: «Мене освистували»

‒ У Динамо ви грали поруч з Ребровим, Шевченком, Шовковським, іншими легендами українського футболу. Які це таланти та люди?

‒ Коли я прийшов у Динамо, хлопці, яких ви назвали, були моїми майже однолітками. Ми просто отримували задоволення від гри.

Зараз, уже з часом, бачимо, яких висот досягли ті гравці: Лужний, Шевченко, Ребров, Каладзе та інші. Тепер розуміємо, що грати з ними – це справжній привілей.

‒ А тоді як це відчувалось?

‒ А тоді – просто грали, перемагали, гідно виступали в Європі, доходили до весняної частини єврокубкових змагань. Потім час показав, наскільки Динамо тих часів став конкурентоспроможним в Європі.

Велике щастя грати поруч з такими футболістами й перемагати.

‒ Враховуючи шалену конкуренцію у Динамо кінця 90-х, чи не надходили пропозиції піти за ігровою практикою раніше, ніж це відбулося?

‒ Надходили, але на той час не так багато клубів існувало в Україні, куди реально можна було перейти. Шахтар тільки пізніше почав розвиватися, той же Дніпро тоді знаходився у кризі. Не відчував тоді стабільності й вибору.

‒ Наскільки це тиснуло психологічно – не грати у розквіт кар’єри?

‒ Дуже важко, бо хочеться грати – як кожному гравцю. Конкуренція у Динамо дуже висока. Багато сильних гравців, навіть не треба називати прізвища. Тому було непросто. І коли з’явилась можливість поїхати – я нею скористався.

‒ Чув, що у той час відбувалась досить неприємна історія з реакцією київських уболівальників. Там навіть було певне цькування вас. Чому так?

‒ А хто його знає? Я й сам не знаю, чому так сталося. Так, щось таке було, але через що – не знаю. Справді, вони освистували мене. Причину мені ніхто не пояснив.

‒ А потім воно пройшло, чи як?

‒ Я не знаю – чи воно пройшло, чи я просто поїхав. Я особливо не звертав уваги. Старався більше фокусуватись на своїй грі, тому не заглиблювався в те все.

Андрій Шевченко. Фото: ФК Динамо

Ізраїль, повернення в Дніпро, Кучеревський: «Прийшов час для змін»

‒ Розкажіть про період в Ізраїлі. Чим запам’ятався?

‒ Мені там дуже сподобалося. І чемпіонат конкурентний і футбол хороший. У перший сезон ми зайняли друге місце, вийшли в єврокубки. На жаль, мене не відпустили з Динамо, діяв контракт, хоча Хапоель (Тель-Авів) пропонував підписати трьохрічну угоду.

‒ Потім перебрались в іншу ізраїльську команду?

‒ Потім я поїхав в іншу оренду – Бейтар (Єрусалим). Це вже інший досвід. Команда знаходилась на останньому місці, коли ми приїхали – треба було рятувати від вильоту. У підсумку вийшло зберегти прописку. Потім я повернувся в Україну.

Ті два роки в Ізраїлі мені дуже сподобались – і футбол, і країна, і люди. Справді дуже хороший досвід.

‒ Далі – повернення у Дніпро. Як вдалося побудувати базову команду збірної України, досягати успіхів в Європі?

‒ Такі речі виходять, коли збирається гідний тренер із баченням, і гравці – і досвідчені, і молоді. З молодими в Дніпрі ніколи не було проблем. Цей сплав, якась така хімія між тренером і гравцями – і почало виходити.

Це перший повний сезон Євгена Кучеревського після повернення. І ми одразу зайняли третє місце. За рахунок досвідчених гравців – Володимир Єзерський, Олег Венглинський, Олег Шелаєв, я повернувся з Динамо. До того ж, молоді швидко прогресували: Руслан Ротань, Сергій Назаренко, Артем Куслій.

Все склалося: класний колектив, чудова атмосфера в команді – і пішло. Євген Мефодійович умів будувати команди. Цього разу також все склалося. У нього були сильні помічники, той же Вадим Тищенко – дуже сильний фахівець.

‒ Наприкінці останнього тренерства Кучеревського у Дніпрі він дійсно витиснув максимум з команди й закономірно залишив свій пост?

‒ Мені здається, тоді вже стався пік – прийшов час для змін. Або, можливо, сам Євген Мефодійович уже не мав бажання так активно працювати. Йому зручніше стало в ролі спортивного директора Дніпра. Можливо, керівництво бачило, що енергії трохи не вистачає. Останній рік він уже був не в ролі головного тренера.

‒ Не та історія, що для нормального функціонування команди тренера треба змінювати кожні 3-4 роки?

‒ Якщо команда прогресує, розвивається – навіщо змінювати? Але треба бачити, чи є ще розвиток, чи команда вже зупинилась. Для прогресу потрібне оновлення – гравці, ідеї. Два сезони з одним складом ще можна, а далі вже потрібна конкуренція від молоді. Зміни ‒ це нормальний процес у будь-якому колективі.

‒ Чув багато думок, що непоганий потенціал стати головним у Дніпрі мав Вадим Тищенко. Як думаєте, в нього б вийшло?

‒ Він чудово розумів футбол, процеси. Але бути головним – це інша відповідальність, інший рівень стресу. Це не як помічник. І він, видно, не хотів брати на себе цей тягар. Бо головних тренерів звільняють, а другий залишається – і в одному клубі, і в іншому. Потім треба їхати, шукати нову роботу. 

Йому подобалась роль помічника. Він був у ній дуже органічним. Він знав молодь, знав команду. 

Роль Кучеревського у становленні Михайленка, їх перша зустріч: «Де ти взяв ці гімнодави?»

‒ Вже вдруге у вашій кар'єрі ви зустрілися з Євгеном Кучеревським. Яку роль Євген Мефодійович зіграв у вашому становленні як гравця?

‒ Зараз, у такому віці, я можу спокійно відповісти на це питання. Якби мене запитали у 25 чи 30, я б, можливо, відповів інакше.

Мені щастило. На шляху футболіста мене тренували небагато фахівців, але всі вони – видатні, з ім’ям в Україні та Європі. Класні люди, з яких можна було брати приклад та на них рівнятися.

‒ А чим особливий саме Кучеревський?

‒ Євген Мефодійович – видатний фахівець. Поставити у склад у Вищій лізі СРСР 17-річного хлопця – це треба мати сміливість. Зараз, вже як тренер, я розумію, що вік – це ніщо. Головне – що ти робиш на полі і як ти ставишся до футболу. Я йому вдячний за те, що він у мене повірив. Це найважливіше. Бо тоді було з кого обирати – багато гравців. Але він побачив у мені щось і дав шанс. Шанс отримують не всі, але я свій використав. 

Я вдячний усім, з ким зустрічався на моєму футбольному шляху. Після цього я й сам довіряв хлопцям, яким не виповнилось ще 17, але думаю ми про це трохи пізніше поговоримо. 

‒ Пам’ятаєте першу зустріч із Кучеревським?

‒ Дуже добре пам’ятаю. Мені – 17, і мене покликали на тренування з першою командою. А тоді ще не було однакової форми – всі в різних футболках стояли. Зараз у футболістів по 50 комплектів – усе чітко. А тоді як молодий гравець форму отримував? Хтось із команди поїхав, залишив комплект форми, ти в ній і граєш. Там іноземні літери, жовта футболка. Кожен в різному, якась «циганщина».

Я тоді ще з довгим волоссям стояв – така мода. Усього нас молодих десь 16–18 гравців, а навпроти – Ковтун, Краковський і Кучеревський. Мефодійович дивиться на мене, понизив трохи голос і каже до Ковтуна, а всі чують,: «А що це за чудо кудлате?» А той відповідає: «Та це якийсь самородок з інтернату».

‒ Що далі?

‒ Потім я провів тренування, Мефодійович знову до мене підходить і питає: «А де ти взяв ці «гімнодави»? Мова про мої бутси, вже й не пам’ятаю, де їх придбав. Кучеревський сказав іншому тренеру, щоб мені нові бутси видав. Оце таке моє перше тренування. Спочатку «чудо кудлате», потім «гімнодави». Смішно, звісно, зараз. Але тоді мені було не до сміху – страшенно хвилювався. Зараз розумію, що Мефодійович був чудовий дядько.

‒ Ви взагалі виділялися за рахунок своєї зачіски. Не травили за неї?

‒ Якщо подивитися чемпіонати світу тих років – я б там не вирізнявся. На фоні сьогоднішніх футболістів – може, й так. А тоді… Подивіться на Антона Шоха, Вадима Тищенка – багато хто так виглядав. Тоді ж у моді були «Guns N' Roses», нічого дивного.

Євген Кучеревський. Фото: ФК Дніпро

Хто найкращий тренер в історії України? «Він мав колосальний вплив»

‒ Продовжуючи тему тренерів, чи погоджуєтесь з думкою, що ідеї Лобановського випередили свій час?

‒ Звісно, за футбольними тренерськими скілами він перший. 

Якщо оцінювати об’єктивно, то Дніпро – місце, де тобі добре і душевно, чудова атмосфера, дружна команда. Динамо – професійна команда, тренувальний процес, зовсім інший підхід. Великі навантаження, важкі випробовування. 

Валерій Васильович тоді вже випереджав час. Навіть у Європі. Він першим зрозумів, що футбол можна рахувати. Усі техніко-тактичні речі, відеоаналіз – він одним із перших почав усе це застосовувати. Корекція гри через відео, прорахунок внеску кожного гравця. До нього, мабуть, так не робив ніхто – навіть у Європі. Але ми цього вже перевірити не можемо. Але він точно був на передовій футбольної науки.

‒ Найкращий тренер в історії України: Кучеревський, Лобановський або хтось інший?

‒ Думаю, що Лобановський. Він мав колосальний вплив на український футбол.

Найважливіші матчі у кар'єри, Павлов, Сабо, Запоріжжя та Кіпр: «Саме Павлов порадив мене Кучеревському»

‒ А які ще матчі, крім згаданих вище, ви вважаєте найважливішими у своїй кар'єрі?

‒ Дуже подобалась єврокубкова кампанія з Дніпром – коли ми йшли, перемагали багато сильних клубів. Цікаво подорожувати Європою з молоддю. Повні стадіони, шалена підтримка – прекрасні часи.

‒ А який матч у складі Динамо запам’ятався найбільше?

‒ Кампанія під час останнього приходу Лобановського. Перші два його сезони. Перемоги над Барселоною, Реалом – це назавжди. Це незабутньо.

‒ А з тих матчів, де ви грали більше? Це щось із перших ваших сезонів у Динамо?

‒ Так, із перших. Але я вже точно й не пригадаю. Хоча й не грав, але перемоги у єврокубках запам’ятались найбільше.

‒ Як Микола Павлов вплинув на ваш футбольний розвиток?

‒ Микола Павлов – людина з великої літери. Мені здається, саме він радив мене Кучеревському. Мав такий самий вплив на моє становлення, як і Євген Мефодійович. Останнє слово було за Кучеревським, але Павлов дуже багато працював зі мною в Дніпрі, провів багато бесід. Дуже сильний психолог, розумів гравця і що потрібно молодому футболісту у 17–18 років. Дуже багато спілкувався, цікавився моїми інтересами, я йому вдячний за все.

‒ А щодо Йожефа Сабо що можете сказати?

‒ Якщо порівнювати з Мефодійовичем і Павловим – це зовсім інший підхід. Він більш емоційний, відкритий. Інший стиль. Мені, мабуть, більше підходив стиль перших двох (Павлова та Кучеревського, – прим. І.Л.). Хоча розумію – у Динамо й відповідальність іншого рівня.

‒ Повертаємось до кар’єри футболіста за хронологією. Запоріжжя, я так розумію, досить швидко промайнуло у вашій кар’єрі?

‒ У Запоріжжі я грав один сезон. Олег Протасов, коли прийшов у Дніпро, одразу підійшов і сказав, що не розраховує на мене – мені тоді виповнилось 34 роки. Сказав, що краще піти. 

Металург якраз грав в єврокубках, місто недалеко від Дніпра. Мені стало цікаво. Я поїхав і рік там відіграв. Допомагав молодим – тоді якраз починали Тарас Степаненко, Володя Польовий. Хороша база, вболівальники, все на рівні.

‒ А потім Кіпр?

‒ Так. Крім Кіпру, кликали в азійські країни, але я хотів пожити десь у теплі, біля моря, вивчити англійську.

Обрав Кіпр – і жодного разу не пожалкував. Дуже класна країна. Тоді там була така вікова ліга – багато іноземців завершували кар’єру. Футбол на Кіпрі люблять сильно. Навіть є дослідження щодо Кіпра: на душу населення – найбільше вболівальників, вони там шалені.

‒ Ви відносно нещодавно тренували на Кіпрі, як враження?

‒ Зараз футбол там розвивається, це дуже цікава країна. І для гри, і для життя. Є історія, є місцеві запеклі протистояння – крутий досвід. На одне місто – декілька команд, як зараз у нас у Києві та області. Так само: бізнесмени вкладались, створювали команди.

В мене залишилося там багато друзів. Країна маленька, всі через знайомства, і далі вже кудись кличуть.

Микола Павлов. Фото: ФК Ворскла

Про визначальну роль Михайленка в кар'єрі Довбика та Сватка: «Артем, повертайся, ти заграєш і в збірну потрапиш»

‒ Як ви вважаєте, без скромності – чи мали ви визначальний вплив на реанімацію кар'єри Артема Довбика та Олександра Сватка?

‒ Звісно, мав. Тут все досить просто. Коли вирішувалось питання із запрошенням Артема у Дніпро-1, я казав: «Ти знову заграєш». Я знав його потенціал. Минув період, коли ми працювали разом, команда (ФК Дніпро, – прим. І.Л.) збанкрутіла, багато гравців пішло, а їм тоді було по 17–19 років. Але я бачив хлопців щодня, знав, на що вони здатні.

Довбика просто не розгледіли. Багато хто казав: «Великий за габаритами хлопець – і все», а він був не лише великим. Він сильний, технічний, має всі дані. Артем не грав стабільно – і його не зрозуміли.

‒ Як відбулося повернення Артема в Україну?

‒ Коли нам знадобився нападник, я з ним зв’язався. Він тоді прокисав у Данії. Я сказав: «Давай повертайся. Заграєш знову, і в збірну потрапиш». Він хотів до нас, мав зацікавленість.

Перехід відбувався складно: ціна на нього висока, але потім – ковід, ціна впала. Ми переконали керівництво, що треба заплатити – і бачите, що з Довбиком сталося.

‒ А зі Сватком?

‒ Так само і зі Сватком. Ми досі спілкуємось з Сашею. Він завжди згадує наш період з теплом. Він теж знаходився у складній ситуації – не грав у Хорватії, лікував травму. Все ж таки піднявся, вийшов на новий рівень. 

Дніпро – це клуб, який справді міг розвивати гравців.

Раніше на «УФ» виходило велике інтерв’ю Сватка про MLS

‒ Це – ризик. І Довбик і Сваток мали проблеми зі здоров’ям у своїх колишніх клубах. Про Дніпро-1 вже жартували, як про реабілітаційний центр.

‒ Ми брали вже здорових гравців, які просто у своїх клубах не мали постійної ігрової практики. Треба довіряти й розуміти їх потенціал, який вони демонстрували раніше. Щоб повернути форму – треба грати матчі, постійно тренуватися. Іноді треба потерпіти нестабільну гру 15-20 матчів і гравець вийде на новий рівень. Інакше не буває.

‒ Можна детальніше по кожному з них?

‒ Довбик, наприклад, майже рік не грав стабільно. Але ми знали, що він може – і давали йому хвилини. Я сам через це проходив – рвав зв’язки, знаю, скільки часу потрібно, щоб повернутись.

Так само і зі Сватком. У нього не діагностували серйозної травми, але мали місце м’язові проблеми. І йому потрібно треба просто грати. 

Хлопці знаходились на 30% свого максимуму – а з часом повернулись, бо ми працювали з ними. Головне – час і терпіння.

‒ А ось Денис Баланюк вважався перспективнішим, ніж Довбик. Ваш помічник Артем Куслій казав, що там проблема з інтелектом. А яка ваша думка?

‒ Я б не казав саме про інтелект. Тут питання в характері. Це про вміння оцінювати ситуацію, реалістичне ставлення до себе, здатність приймати критику, розуміти, над чим треба працювати. У Дениса цього бракувало, критичності до себе. Було важко достукатися, він цього сам не хотів. Фізично він дуже сильний, але не розвинув свої дані до потрібного рівня.

‒ Ви намагались з ним працювати особисто?

‒ Так, ми багато в нього інвестували. І я, і навіть Артем Довбик. Згадую навіть смішний момент. Артем каже: «Станіславович, дай мені місяць-два, я з ним попрацюю індивідуально, по відео, по всьому». 

Пройшов тиждень, Артем каже: «Можна мені іншого гравця?» Бо не вистачило терпіння – Денис знаходився на своїй хвилі. А з іншим буде легше – коли є взаємність. Ти витрачаєш свій час, сили – а він має хотіти змінюватися. А коли гравець не хоче, коли каже: «Я в порядку, навіщо мені щось міняти?» – змінити його майже неможливо. Баланюк постійно це казав. 

‒ Це якась зіркова хвороба?

‒ Він же певний час пограв в УПЛ, забив декілька голів. 

Всі ці хлопці починали з однієї стартової позиції: Кочергін, Довбик, Вакулко, Баланюк. Навіть, здається, у Баланюка були найкращі можливості. Але подивіться, де зараз Довбик, Кочергін і Баланюк. До речі, він зараз? (відсторонений від футболу за порушення антидопінгових правил з кінця 2023 року, – прим. І.Л.).

Артем Довбик. Фото: СК Дніпро-1

Як Лунін отримав шанс у Дніпрі? «Вийшов Луня і все змінилось»

‒ Як думаєте, якби Дніпро не мав фінансових проблем – ми б почули імена таких гравців, як Андрій Лунін, Артем Довбик, Владислав Кочергін?

‒ Почули б. Звісно, почули б.

‒ Тобто вони б не загубилися?

‒ Ні, не загубилися б. За Луніним уже тоді уважно слідкували. Такий талант не може просто зникнути. В нього ще у 13–15 років було видно потенціал. Це гравець, який одразу впадає в очі. Може, це не став би Реал, але точно іноземний клуб, і точно високий рівень.

‒ Як ви наважилися його тоді поставити у ворота у досить ранньому віці?

‒ Я відчував, що коли грали інші воротарі (Варцаба та перепливач Тиси – Шеліхов, – прим. І.Л.), команда не відчувала впевненості. Коли став Луня – команда одразу заспокоїлася. Він давав упевненість захисту, тренерам, всім. Навіть уболівальникам, це помітно. Сваток мені теж казав: «Ми не впевнені щодо того, що позаду нас». Вийшов Луня – і все змінилось.

‒ Ваша довіра до молодих – це вплив Євгена Мефодійовича Кучеревського?

‒ Можливо. Не знаю. Це вже до психоаналізу питання. Може, мені просто щастило – що до мене потрапляли талановиті хлопці. А може, ще й тому, що довіра не була безпідставною. Це ж я не всіх підряд ставив.

Я довіряв Луніну – і він заграв. Довбик не рахується, він вже не був досить молодим. Ярмолюк, Батагов, Рубчинський – усі вони пішли далі й заграли. Ми брали дітей у 15 років – і не помилилися.

‒ Ще Супряга.

‒ Так, ще Влад Супряга. Але для мене особисто більш яскраві приклади – це Батагов, Ярмолюк, Рубчинський. Вони були ще зовсім юними. І якби не мали таланту – не грали б там, де є зараз.

Ми нещодавно з багатьма з них бачились. Дуже приємні зустрічі. Ця довіра – вона не минула даремно. Вони рухались вперед і прогресували. До речі, з усіма збереглися чудові стосунки. І Жека Чеберко і Влад Кочергін – всі вітають зі святами, дзвонять.

Рубчинський здає квиток і не їде у Шахтар: «Я подзвонив у той час, коли він на вокзалі знаходився»

‒ Що скажете про Валіка Рубчинського? Його з юного віку мучать жахливі травми.

‒ Дві дуже серйозні травми, одна прямо на моїх очах, в метрі від мене. В нього шалений характер. Він все подолав, відновився і зараз грає на високому рівні в Динамо.

Пам’ятаю, коли Дніпро розпався, він уже їхав у Шахтар. Я подзвонив у той час, коли він на вокзалі знаходився, і кажу: «Валік, здавай квиток, приїжджай до нас, поїдеш на збір з першою командою» (мова про Дніпро-1, – прим. І.Л.). У Шахтарі його кликали до U-19, а у нас він мав шанс грати в основній команді. І він послухав. Ми на нього дуже розраховували, він гравець великого таланту. Шкода, що травми турбували. Але він вийшов на той рівень, де має бути. Тут ми також йому допомогли, радий за нього, бо після таких травм закінчують з футболом.

‒ Хто, крім Баланюка, мав величезний потенціал, але так і не зміг його реалізувати?

‒ Владислав Супряга. Так, він грає, але, думаю, не так, як сам хотів, і як усі очікували – і тренери, і вболівальники.

‒ А хто приходить на думку серед гравців, які добре виглядали в дублі, але так і не досягли висот у дорослому футболі?

‒ Може, Євген Бохашвілі. Частково – Карноза, хоча він і грав на рівні УПЛ.

‒ Віталій Каверін?

‒ Може, й Каверін, дуже яскравий молодий хлопець колись був. Але таких багато в кожному віці, особливо в Динамо. Каверін, як на мене, просто не зміг перейти на дорослий рівень. Це трохи інша історія.

Баланюк, наприклад, показував потенціал. Але зупинився, бо був занадто захоплений собою. Каверін – через інші причини не зробив цей перехід.

‒ Але ж він пограв на професійному рівні. Трохи в УПЛ, Перша ліга.

‒ Так, але від нього очікували значно більшого.

‒ Пам’ятаю, великі сподівання вболівальників і на Каверіна, і на Бохашвілі.

‒ Так, але в підсумку «пшик». Так буває, але більшість молодих в Дніпрі ми доводили до серйозного рівня, є клуби, де цей відсоток значне менше і з цим важче.

Владислав Супряга. Фото: ФК Динамо

Потенціал молоді в юнацьких збірних, чи є проблемою, що більшість з них грають за кордоном? «Багато хто вже має угорські паспорти»

‒ Як головному тренеру юнацьких збірних, як вам поточна молодь?

‒ Україна завжди була багата на талановитих гравців. Але через війну з’явилася нова тенденція – все більше гравців юнацьких збірних виступають за кордоном.

Зараз ми формуємо U-19 — уже понад 50% футболістів грають у Європі. І з кожним роком таких буде ще більше. Ми йдемо шляхом Хорватії, Албанії – збірна складається з українських легіонерів. Тому треба уважно стежити за ними.

‒ Чи не стане проблемою, що більшість гравців за кордоном? Іноді ж важко зібрати, як того ж Артема Степанова.

‒ Ні, це не буде проблемою. Всі хочуть грати, всі відчувають себе українцями. Можливо, будуть поодинокі випадки, але загалом – ні. Навпаки, це добре. Вони перебувають у більш конкурентному середовищі, ніж в Україні. Особливо це стосується юнацького рівня. Через 5 років у нас буде багато гравців у топ-5 лігах. Це лише питання часу.

‒ Ви казали, що юнацькі збірні зараз усе більше формуються із гравців, які грають за кордоном. А чи не буде ситуації, що хтось із них обере іншу збірну, наприклад, Угорщину?

‒ Може бути, але поки що ми бачимо це тільки в Угорщині. Там справді багато хто вже має угорські паспорти. Але з тими, з ким ми працювали – усі хочуть грати за Україну.

Інших прикладів я не знаю.

Останній матч Дніпра, як справи у сина Михайленка? «Дивишся турнірну таблицю, а Дніпра немає – це складно усвідомити»

‒ Якщо продовжити тему визначних матчів. Згадаємо останній матч Дніпра в УПЛ – проти Волині. Ви вважаєте, що бунт фанатів, що зірвали матч, був закономірним?

‒ Так, я вважаю, що він був закономірним. Ми всі розуміли – це був останній матч Дніпра. Я й досі кажу це і не можу в це повірити. Дивишся турнірну таблицю, а Дніпра немає – і це складно усвідомити.

Тоді була тривожна атмосфера, багато емоцій. Матч не дограли – я розумію вболівальників. Це великий біль. Ми теж, як тренери й люди, дуже важко переживали ситуацію.

‒ Як справи у вашого сина Івана Михайленка? Останнє чув, що він грав у США за якусь місцеву команду.

‒ Ні, він вже не грає. Закінчив університет і зараз працює там.

Колись, років 5–6 тому, коли він тільки поїхав у США, грав там у студентському футболі. Але після завершення навчання складно було отримати статус, щоб залишитись і продовжити грати. Футбол лишив, зараз працює у цивільній компанії. Йому 26 років. До футболу повертатися не планує.

‒ А чим займається, яка робота?

‒ Працює в компанії, яка займається продажем програмного забезпечення.

‒ Що ви відчували, коли Іван забивав за Дніпро у Другій лізі?

‒ Звичайна батьківська гордість, прості емоції батька. Дуже приємно бачити, що твоя дитина досягає чогось. Це не лише про футбол. Це може бути будь-яка сфера.

А щодо покоління футболістів – ні, це не асоціювалось із моїм шляхом, Дніпром. Просто радів як батько.

Хто міг перейти в Дніпро-1? Сарапій, Матеус, Селезньов, Зозуля та інші чутки: «Колись здавалось, що шістка гравців повернеться, в реальності – ніхто»

‒ Едуард Сарапій розповідав, що міг перейти в Дніпро-1 ще за вашого тренерства, але перехід не відбувся. Чому?

‒ Тоді Едік мав нюанси зі здоров’ям. Доктор не дав дозволу, не захотів підписувати. Я добре знаю Едіка, він у мене вдома бував, з моїм сином у Динамо грав. Знав його рівень – це топгравець і топлюдина. Я б його із задоволенням взяв у Дніпро-1.

Він грав у Запоріжжі, і там просто питання в його стані. У нього рівень відчувався, я ж його знав ще з 13-14 років. 

‒ Спростуйте чи підтвердіть чутку. Колись казали, що гравці, які перейшли з ФК Дніпро до Зорі, коли Дніпро-1 вийде до УПЛ, повернуться у ваш клуб – чи справді обговорювалась така домовленість?

‒ Ні, це вигадка. Якби існувала домовленість – вони б повернулись. Зі мною ніхто не спілкувався про це. 

Вони пішли в інші клуби, когось продали – Луніна, Сватка, Чеберка. Уже всі забули про Дніпро. Футбольне життя дуже динамічне. Домовленості швидко втрачають силу. Ситуації змінюються: тренери, президенти, клуби.

Колись здавалося, що шістка гравців повернеться. А в реальності – ніхто. Усі роз'їхались.

‒ Але попередні розмови все ж були?

‒ Ні, зі мною – жодної. Вони пішли й сказали: до побачення. І я їх розумію. У кожного – своя кар'єра. Нащо їм повертатися в команду з Другої ліги? Вони хотіли за кордон. І деякі з них там і опинилися. Лунін і Кочергін й далі продовжують грати не в Україні. Навіть Вакулко грав за кордоном. 

Чесно, не пам’ятаю всіх. Але більшість обрали інші шляхи. І це нормально. У кожного – свій шлях. А з боку клубу ніякої конкретної розмови зі мною не було щодо можливого «повернення».

‒ Поговоримо ще про нездійсненні трансфери Дніпра-1. Хто з цікавих прізвищ міг перейти?

‒ Чесно – не знаю. Треба багато чого перебирати в пам’яті, щоб пригадати, хто ще міг. Ви якось кажіть, я одразу скажу, було чи не було. А хто для вас цікаве прізвище? Та ви ж теж розумієте – з 2014 року рівень УПЛ падає. І повертатись сюди вже не так просто.

‒ Згадав одне прізвище – Матеус.

‒ Так, щось казали, що може повернутися. Але бачите – не повернувся.

‒ Євген Шахов?

‒ За Шахова – ні, нічого не чув.

‒ А не міг перейти у Дніпро?

‒ Ні, не чув нічого. От за Матеуса – щось було, так.

‒ А Женя Селезньов? Не міг у Дніпро-1 перейти?

‒ Та він же вже перейшов, як спортивний директор.

‒ Я маю на увазі як гравець. Перед Колосом.

‒ Жека – ні. Маю великі сумніви, що він би перейшов у Дніпро-1. На тому етапі кар’єри це він не знаходив цікавим варіантом.

‒ А Роман Зозуля?

‒ Та ні, звісно, ні. Він тоді грав в Іспанії.

Матеус. Фото: Pavel Mamenko

Історія прізвиська «Звір», символічна збірна Дмитра Михайленка «Додав у команду мрії нігерійця, що захисника України на пенсію відправив»

‒ Звідки у вас прізвисько «Звір»?

‒ Може, Вадік Тищенко вигадав, може ще хтось. І він якось сказав: «О, Звір приїхав». Таке прізвисько мав Антон Шох, а я на нього був схожий. Це мій перший рік у Дніпрі, Антон Шох пішов, а прізвисько мені перейшло, так і стали називати.

‒ Через зачіску, грива, як у лева, тому і звір?

‒ Саме так, плюс схожість з Антоном Шохом.

‒ Це тільки в Дніпрі закріпилось?

‒ В межах Дніпра, і в Динамо також хтось мене так називав. І досі ті, хто з Дніпра, мене так і називають.

‒ Зберіть символічну збірну тих, з ким ви грали за кар’єру.

‒ У воротах – Шовковський. 

Ващук та Каладзе – в центрі. Лужний – справа, Скрипник – зліва.

‒ Півзахист?

‒ Тищенко та Полунін – у центрі.

Ребров та Кудрицький – на фланги.

‒ Напад?

‒ Протасова додамо, бо зіграв з ним один матч за збірну, навіть у кімнаті жили разом.

Із ним Шевченко – у нападі.

‒ А кого б ви поставили на заміну? Сім гравців.

‒ Артем Куслій, Руслан Ротань, Сергій Назаренко, Андрій Гусін, Юрій Калитвинцев, Юрій Максимов, Сергій Беженар.

‒ Ще когось бонусом, може?

‒ Грав разом на Кіпрі ще з одним цікавим хлопцем – Еммануелем Олісадебе. Дуже високий рівень, як на мене. Він одного з захисників збірної України на пенсію відправив. Коли в Києві три забив. Поляк, але з нігерійським корінням.